Хай живе нестабільність! Україна і реформи
…Я не знаю, чим скінчиться медична реформа. Може, повним провалом і ростом смертності. А може навпаки. Та я зачарований тою настирністю, з якою Уляна Супрун змушує нас у неї втягнутися.
І, давайте, чесно зізнаємося, критикуючи її: чи хотіли б ми відмотати назад і повернутися до того, що було? Було ж бо хоч і погано, але звично, і з виробленим за багато років умінням «оптимізувати недоліки». Хотіли б?
Хотіли б ми, як пропонує одна рейтингова кандидатка, щоб подешевшали комунальні послуги і тарифи повернулися у 2008 рік? Хотіли б! Але… підозрюємо, що це потягне за собою якісь інші витрати невідомо в якій царині.
Нам набридли бездіяльні і надокучливі НАБУ, САП і неукомплектований Антикорупційний суд, мовляв: у нас і так занадто багато слідчих і судових органів? Хотіли б ми, щоб західні донори махнули рукою і сказали: та живіть собі, як жили, не треба вам ані НАЗК, ані НАБУ? Ми б зустріли це оплесками?
Якби повернулося оте ДАІ в кущах з бездонними кишенями, пузаті й червонопикі менти усім гамузом - ми б зітхнули з полегшенням?
Кожен має відповісти самому собі: чи хоче він назад у спокійне, добре золоте, безхмарне і невоєнне учора?
Мабуть, зміни, ті що сталися, і ті, що ніяк не відбудуться, але неминучі, завдадуть нам незручностей, змусять переосмислити й своє маленьке життя, а не тільки життя країни.
Але ж час стрімголов несеться в майбутнє, і, як казала героїня «Аліси в Задзеркаллі», іноді треба дуже швидко бігти тільки заради того, щоб просто лишатися на місці!
Минуле, як у «Лангольєрах» Стівена Кінга, існує поряд з нами, тягне нас назад і пожирає наш час. Воно криється у тумані рифами, острівцями й цілими архипелагами безперспективності.
Це й недоприватизована земля, яка начеб-то й твоя, а продати - зась. Загублений світ під скляним ковпаком мораторію, який поновлюється з 2002 року і кожного разу - «в останнє». У людських паях вона вже поросла лісом, як чорнобильські села. Кажуть, що дозвіл на її продаж зруйнує традиційний устрій на селі? Але ж хіба законсервовані на рівні архаїчного аграрного суспільства виробничі відносини - це те, чого ми прагнемо?
А вкриті уламками корабельних трощ величезні архіпелаги державної власності, іржаві титаніки державних (а по факту, вже й не зовсім державних) монополій? Ми бачимо, як 27 років вони висмоктують всі соки із країни. Ціле покоління постаріло вже на байках про «загальнонародну власність». Балчун заїкався про передачу у приватні руки всього, що є на залізниці, окрім власне колії - і його вже нема, словацький реформатор Іван Міклош радить те саме – але від його ідей еліту пробиває липкий піт.
Декому така стабільність на руку. Але ж нам з якого дива чіплятися за плацкартні теплушки з санвузлами, крізь дірки в яких можна рахувати шпали?…
Гальмується виборча реформа, нема законів про президента, про кабмін. Нема коаліції, нема й бажання якось змінити правила гри. Реформи назріли. Але – копошаться сумніви в голові - що, як вони дестабілізують ситуацію в країні? Не варто ж бо розгойдувати човна…
Коли розгойдується човен, моторошно всім. Але ж буває, що без цього ніяк не можна. Наприклад, якщо треба зняти його з мілини.
Озирнімося довкола: чи може бути стабільність в країні, яка воює? Стабільність на війні – це сидіння в окопі під дощем і снігом без надії на наступ чи бодай якісь інші дії. Це, коли зволікаєш із відповіддю на невідворотне, як вирок лікаря, запитання: ми будемо відвойовувати наші землі зброєю, чи все ж підпишемо капітуляцію на непоганих умовах? Бо третій варіант – продовжувати «стабільно» сидіти в окопах під тим самим дощем і снігом, перетворюючись на аватарів – хіба це стабільність?
Коли щодня вбивають, але заспокоюєш себе тим, що лише одного-двох, це - стабільність?
Якби нам сказали: повернімо все назад і не буде ані захопленого Крима, ані війни на Донбасі, тисяч загиблих у війні і сотень на Майдані, але мир і стабільність повернеться разом з владою Януковича - чи схотіли б ми повертатися у таку стабільність?
Нас конкретно налякав автор філософської саги про «чорних лебедів», мовляв, все навколо – непередбачуване, і краще обкластися подушками й готуватися до «нежданчиків».
Немає ніяких «чорних лебедів». Це казочка для тих, хто боїться зазирати у майбутнє. Є накопичення ентропії, старіння металу, яке рано чи пізно вибухає форсмажором - як той шляхопровід у Києві, збудований колись на перетині вулиць Фрунзе і Дем`яна Коротченка. Обидва ці імені уже викреслені з історії, а міст все ще здавався вічним, наче єгипетська піраміда. Поки не почав завалюватися від дрібного дощика…
Джеймс Робінсон, британський економіст, один авторів книги про те, чому одні нації багатіють, а інші злидарюють, перебуваючи в Україні, м`яко натякнув, що головне наше завдання – зробити політику й економіку інклюзивними (тобто доступними для всіх), а задля цього треба зруйнувати головну перешкоду на цьому шлях у - монополію на них частини еліти.
Монополія є поганою не сама по собі, а тим, що консервує морально застарілі виробничі відносини і політичні системи, які живуть і костеніють тільки тому, що зручні для еліти і звичні для плебсу.
Якщо разом з Робінсоном і його співавтором Аджемоглу заглибитися в минуле європейської цивілізації, то стає зрозумілим: чи не кожна революція – економічна, політична чи культурна - саме те й робила, що руйнувала монополію «обраних» та проголошувала рівність можливостей.
А тому більшість революцій були безкровними. Кров проливалася лише тоді, коли цю монополію прагнули відновити або переможені (як реванш), або переможці (щоб законсервувати здобуті в революції привілеї).
Кожна еліта хоче посидіти на лавочці й помилуватися на власні мармурові погруддя. Все нове вони сприймають як спробу замаху на їх монументальність.
Подивіться, як важко вчорашня революційна еліта долає сьогодні свої фобії. Страх перед законом про референдум (а раптом народ проголосує не так?) Страх перед судом присяжних – не тією пародією, що в нас існує зараз, а перед справжнім, де бути присяжним не право чи забаганка, а священний обов`язок кожного громадянина (навіть колишнього президента – як Обами у Ілінойсі), і коли вже не скажеш, що суд куплений, якщо сам виносив вердикт. Страх перед законом про імпічмент, бо, а раптом - це підкоп під Найголовнішого? Страх перед усім, що робить політику більш конкурентним середовищем.
Стабільність власних доходів і власних посад національна еліта зазвичай і видає за стабільність у державі. Це – з тих же таки Робінсона і Аджемоглу, і стосується не України, а світових тенденцій. Якщо не вірите цим двом, почитайте у економіста Ернандо де Сото про «меркантилістську» еліту в постколоніальних національних державах, яка вважає своїм природним привілеєм – розподіляти між собою вироблене іншими. Або у Пола Кеннеді – про те, як ті ж таки національні еліти в молодих державах витрачають свої прибутки винятково на розкіш замість того, аби інвестувати в економіку власної країни.
Коли стабільність стає самоціллю, країна перетворюється на королівство «червоного олівця» - де чеснотою є не ініціатива, а уміння не виходити за червоні прапорці. Пам`ятаєте, як у школі, де ви вчилися, аркуш з контрольною розмальовували червоним - закреслюючи все, що неправильно і «ніззя», і за це ставили оцінку, а вся творчість і індивідуальність людини лишалася за полями зошита?
Зайве очікувати реформаторства від народу (чи то пак – плебсу). Плебс не уміє руйнувати «креативно», він зазвичай трощить все, що під руку потрапило, не розбираючись, нове це чи старе. Насправді, нового він боїться навіть більше. Бо нове –це завжди нестабільність.
І якщо в еліті панує меркантильний жах перед змінами, то в простолюдинів – ірраціональний. Народ звик удовільнятися малим, йому «аби не було гірше». Це ті тофлерівські 80 процентів людства, яких футуршок заганяє в архаїчне минуле, миле пам`яті свою безтурботністю і патерналізмом.
І треба мати розум, щоб відрізнити «креативну руйнацію» від руйнації помсти і реваншу, від бунту лудитів проти ненависних їм фабричних машин, які свого часу дійсно погіршили життя англійських робітників (але зробили заможними їх правнуків!). Аристотель назвав би таку руйнацію «охоронною», спрямованою на ліквідацію змін, на відміну від «революційної» - що розчищає місце для майбутнього.
Еліта і плебс – то є два природні вороги реформ.
Вони зовсім не альтруїсти, ними рухає легендарний платонівський «тимос» – потяг до самореалізації. Їм, молодим, не потрібна монополія (в усякому разі – попервах). Їм досить тих самих рівних можливостей і справедливої конкуренції. Молоді й голодні, вони в рівних умовах виграють у тих, хто наростив на боках сало в тепличному кліматі монопольної економіки й політики.
Вони борються за себе – але розширюють можливості суспільства для кожного.
Такі "вовки" є. Ми їх просто не помічаємо, бо вони не люблять базікати, бо їх одиниці і вони поки що не зібрані в молоді голодні зграї, які уміють жити в парадигмі нестабільності, як риба у воді. І – вигравати. І можуть навчити цьому нас.
Чи не половина українців прагне бачити нові обличчя у владі. Але, коли вони з`являються, лякається. Бо не такими їх уявляли, бо хоче незмінно ідеальних, тих, що не помиляються, що думають «не про себе, а про мене». А таких не існує. Бо ідеальні – то лише пам`ятники минулого. Санітари ж лісу – малоприємні істоти.
Чи може таке статися, що вони зруйнують наш світ, не побудувавши іншого? Може. Але країна, що живе у шаленому темпі, який задала нам історія, має право на помилку. Якщо це помилка поступу, а не помилка бездіяльності.
І виправляти її треба не втечею в минуле – ми бачимо, до якої шизофренії це призводить у Росії і ОРДЛО. А вибором - знову й знову- червоної пігулки незвіданого, бо там, у минулому, ми вже були. А майбутнє у будь-якому варіанті – цікаве.
І він таки діє, той знаменитий закон діалектики про заперечення заперечень, коли кожен наступний виток спіралі начебто повертає нас на те саме місце, але насправді - вище рівнем. Коли старий код нещадно руйнується новим. А той в свою чергу ламається під тиском найновішого. І так – нескінченно.
Історія не безхмарний поступ, історія - це коли всупереч приказці шукають добра від добра, коли нинішнє «добре» - ворог прийдешнього «кращого», коли тобі набридає аплодувати чемпіону і хочеться відправити його в нокаут у справедливому двобої, коли адреналін кличе розбити в друзки, не залишити каменя на камені від істин, прищеплених тобі твоїми учителями…
Креативні руйнівники-реформатори не скаржаться на брак досвіду і ресурсів. Вони покладаються на «стратегію дива», миттєвий і неординарний маневр, яким можна вирішити долю бою і навіть битви. І миттєвим він має бути тому, що на довший кидок немає сил, а неординарним, бо інший - добре прорахований і випробуваний метод - відомий тим, хто вимуровує фортечні стіни минулого для протидії.
Хто сказав, що еволюція - річ повільна? Повільно накопичуються ознаки в генах, а потім ситуація миттєво змінюється, і ті, хто ці зміни встиг нагромадити, вони виживають, а хто сподівався на старий добрий панцир – гинуть.
Ми на цивілізаційному розломі - тут завжди свіжо. Тут виживає тільки той, хто перебуває у русі.
Євген Якунов. Київ.
Перше фото: Радіо Свобода
