Етапним на шляху до незалежності України став 1990-ий

Надзвичайно важливим, етапним і значною мірою переломним на шляху до схвалення Українським парламентом Акта проголошення незалежності України був 1990-ий рік. Як вiдомо, на його початку в Українi пройшли вибори до Верховної Ради УРСР. Бiльшiсть її нових депутатiв склали представники Компартiї України. Однак уперше в стiнах парламенту з’явилася досить впливова i мобiльна опозицiйна компартiї сила, котра об’єдналась у фракцiю «Народна рада».

Сесiя нового складу Верховної Ради УРСР почала свою роботу в травнi 1990-го. Головою ВР був обраний Володимир Iвашко. Але ситуацiя змiнилася, часи, коли в сесiйному залi панувала сувора «партiйна» дисциплiна, безповоротно вiдiйшли в минуле. До керування депутатським загалом з емоцiйною опозицiєю, та ще й пiд шквалом критики з її боку В. Iвашко виявився неготовим. Тож вiн охоче погодився на пропозицiю Михайла Горбачова стати заступником Генсека КПРС i невдовзi у червнi 1990-го переїхав до Москви.

Головою ВР обрали мене. Вiдтодi я ще бiльше й глибше став вiдчувати, як невмолимо i нестримно змiнюється становище, як все помiтнiше проявляється в Союзi дiя вiдцентрових сил. Новим, могутнiм поштовхом цим процесам дав парламент Росiйської Федерацiї, обравши своїм головою Бориса Єльцина i прийнявши 12 червня 1990 р. Декларацiю про державний суверенiтет Росiї. Це був промовистий приклад для iнших республiк, адже в колишньому СРСР нас виховували й орiєнтували рiвнятися на «старшого брата».

Українськi депутати послiдували цьому прикладу 16 липня: того дня бiльшiстю голосiв був ухвалений винятково важливий на шляху до нашої незалежностi документ — Декларацiя про державний суверенiтет України. Пiсля цього були прийнятi iншi не менш значимi документи й рiшення i вiдмiнено окремi «партiйно-радянського» характеру глави Конституцiї Української РСР, котрi суперечили принципам Декларацiї, затверджено економiчний закон, у якому по сутi йшлося про економiчний суверенiтет України. Причому голосування було навдивовижу активне, заперечення й суперечки викликали тiльки окремi статтi чи формулювання.

Восени 1990-го, слiдом за «парадом суверенiтетiв» республiк почався не менш характерний i промовистий «парад договорiв» мiж ними. Вiн супроводжувався складними, розтягнутими в часi переговорами в Ново-Огарьово щодо змiсту нового загальносоюзного договору. Як Голова Верховної Ради УРСР я був членом Ради Федерацiї СРСР i членом Державного комiтету Союзу, а отже й постiйним учасником цих переговорiв. Ми зустрiчалися в Ново-Огарьово час вiд часу. Зате практично кожен день вiдбувалися прямi контакти мiж керiвництвом окремих республiк. Одна за одною в Києвi побували урядовi делегацiї з бiльшостi республiк, так само наша делегацiя вiдвiдала ряд їхнiх столиць. Вiнцем цього параду — не тiльки для України, а й, мабуть, для всього Союзу, — став вiзит до Києва у листопадi 1990-го Голови Верховної Ради РФ Бориса Єльцина та пiдписання у Марiїнському палацi Договору мiж Українською РСР i РРФСР.

Вiдразу ж пiсля церемонiї пiдписання менi зателефонував Михайло Горбачов. «Що ви там робите ?», — запитав вiн. —Хiба ви самостiйнi держави?» Правда, це не звучало як окрик, запитання були поставленi спокiйним тоном. Слiд вiддати належне Михайлу Сергiйовичу: вiн нiколи не драматизував ситуацiю. На ще одне його запитання — яку силу матиме цей договiр, — я вiдповiв, що йдеться про реалiзацiю права, наданого республiкам Конституцiєю СРСР 1978 року. В нiй чiтко сказано, що кожна республiка є держава, котра має герб, гiмн, прапор, уряд, iншi атрибути державностi. Вона має право на самовизначення аж до вiдокремлення вiд Союзу.

Усi цi подiї, про якi я розповiдаю, однозначно свiдчили: розпад Радянського Союзу стає неминучим. У Прибалтицi, примiром, вiдцентровi процеси вiдбувалися ще раніше, ще iнтенсивнiше. Серйознi iнциденти, сутички з людськими жертвами трапилися в Грузiї, республiках Середньої Азiї, розгорiлось вогнище справжньої вiйни мiж Азербайджаном i Вiрменiєю. Усе розвалювалося буквально на очах.

Тому й активiзувалися прямi контакти мiж республiками. Ми напряму, минаючи ЦК КПРС, Раду Мiнiстрiв i Держплан Союзу, вирiшували питання взаємопоставок, укладали вiдповiднi договори. Iнакше кажучи, республiки вiдчули силу i здатнiсть самим, без втручання й участi Центру, встановлювати i розвивати економiчнi зв’язки.

Не можу не згадати i про першi прямi контакти України iз зарубiжжям. Плiдним був мiй вiзит до ФРН, зокрема до Баварiї. У вереснi в Києвi побував Президент Угорщини Арпад Гьонц. По сутi мiждержавний характер мали переговори в столицi України з Президентом Туреччини Тургутом Озалом. Того ж року, в жовтнi, Київ вiдвiдав мiнiстр закордонних справ Польщi Кшиштоф Скубiшевськi. Це були першi спроби вивести Україну на мiжнародну арену як суверенну, незалежну державу.

Однак треба визнати, що загалом Захiд i передусiм Сполученi Штати офiцiйно не пiдтримували вiдцентровi процеси в Радянському Союзi. Вони i в 1990-ому продовжували робити ставку на цiлiсний Союз i на Михайла Горбачова як його лiдера. Своїм завданням вони вважали сприяння демократизацiї Союзу, проведення його роззброєння i змiну зовнiшньої та внутрiшньої полiтики в СРСР. I, скажiмо, такi кроки М. Горбачова, як згода на об’єднання Нiмеччини, сприймалися Заходом «на ура». У цьому зв’язку згадується, як пiд час приїзду в 1991 роцi до Києва, за лiченi днi до путчу, Президент США Джордж Буш попросив мене познайомитися з текстом перекладу його виступу у Верховнiй Радi України i висловити свої зауваження (текст, пам’ятаю, був росiйською мовою). Так от, у цьому виступi домiнувала думка про необхiднiсть збереження Радянського Союзу i пiдтримки лiнiї Михайла Горбачова, яка, мовляв, демократизує СРСР i виведе його на сучасний шлях розвитку. Особливо лякала Д. Буша, як i iнших лiдерiв захiдних країн, непередбачуванiсть становища з ядерною зброєю, адже, крiм Росiї, така зброя була на територiї ще трьох республiк — України, Бiлорусi й Казахстану. Наприклад, практично усi ракети, що знаходились на бойовому чергуваннi в Українi, були нацiленi на США. Тривалий час, аж до пiдписання в сiчнi 1994 року вiдомої Тристоронньої заяви, Україну зображали на Заходi як якесь ядерне пугало. I скiльки зусиль довелося докласти тодi, щоб змiнити цей викривлений образ! Дехто з наших горе-полiтикiв ще й сьогоднi стверджує, що Українi слiд би було зберегти той ядерний арсенал, який залишився на її територiї пiсля розпаду СРСР. Але це був абсолютно безперспективний, навiть нереальний шлях. I не тiльки тому, що з цим би нiколи не змирився Захiд, а й через те, що Україна не мала жодних технологiчних, економiчних, фiнансових можливостей зберiгати цю зброю, пiдтримувати її в належному станi.

Отже, 1990-й запам’ятався менi як рiк високої полiтичної активностi на теренах СРСР, останнiх спроб Москви утримати розпад Союзу, перевести цей процес хоча б у конфедеративне русло i  як рiк бурхливих подiй, якi свiдчили, що цей розпад iсторично неминучий. Йшлося передусiм про те, щоб вiдбувся вiн мирним, безкровним шляхом.

Цим шляхом якраз i стало після провалу ГКЧП схвалення Верховною Радою Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, переконливо підтвердженого Всеукраїнським референдумом 1 грудня того ж року. А через кілька днів після референдуму відбулася зустрiч керiвникiв трьох найбiльших республiк — Росiї, України i Бiлорусi — на бiлоруськiй землi, на якій були пiдписанi вiдомi документи про надання усiм п’ятнадцяти республiкам СРСР реального суверенiтету i незалежностi.

Я не був ветераном змагань за самостійність. Я злукавив би, коли б сказав, що десятиріччями плекав мрію про незалежність України. Перші мрії про це у мене з΄явилися у 1990 році, одразу після виборів. Можливо, вони завжди жили десь у глибинах моєї душі. Можливо, вони передалися мені через кров батька, діда, прадіда. Можливо, ці мрії просто спали? Хтозна. Але коли вони прокинулися, то не здалася мені нездійсненними. Я твердо знав, що це відбудеться, проте не знав коли. Тому й крокував до здійснення мрій наполегливо, але обережно. А поруч зі мною у тому ж напрямку рухалися мільйони моїх земляків. Ми разом просувалися до великої перемоги.

Леонід Кравчук

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства