Деокупація Криму не залежить від того, скільки там людей мають паспорт України

Деокупація Криму не залежить від того, скільки там людей мають паспорт України

Аналітика
992
Ukrinform
Нашими річками вільно плавають російські судна, а ми тим часом гадаємо: забирати громадянство у кримчан чи не забирати?

Президент України подав до Верховної Ради проект змін до Закону України “Про громадянство України”, після ухвалення яких стане можливим позбавлення українського громадянства жителів Криму. Не всіх, звичайно, а деяких, хоча про їх кількість наразі можна лише гадати, не виключено, що йдеться про тисячі й десятки тисяч потенційних кандидатів на позбавлення українських паспортів.

Звісно ж, активна частина нашого суспільства одразу ж почала дискусію: треба чи не треба таке робити — забирати громадянство у кримчан. Сприятиме це деокупації Криму чи навпаки? - навіть ось на такий високий теоретичний рівень ставлять суперечку.

Щодо сприяння чи несприяння, то тут насправді нема підстав для предметної розмови. І схвалення законодавчої ініціативи Президента, і та чи та практика застосування нових норм мають такий далеко опосередкований стосунок до шляхів повернення Криму, що просто жаль часу їх обговорювати в цьому контексті. Крим загарбаний в України силою, і тільки силою може бути повернений. Інша справа, що “силою” - це не обов'язково війна. Якщо санкції проти агресора (міжнародні та України) будуть настільки руйнівними для його економіки та політичної стабільності, що Кремль визнає меншим для себе злом відмову від Криму, то це і буде застосування сили для звільнення української землі. Поки що, на жаль, ці  санкції не є настільки сильними, щоб змусити агресора відступити. А те, скільки в Криму залишається громадян України - “чистих” чи з додатковим громадянством  Росії, чи наскільки вони лояльні  до України, до Росії — нічого в цьому плані не додає і не віднімає.

Тож предметною дискусія може бути лише з, так би мовити, морально-філософської точки зору, а саме: чи має моральне право українська держава карати своїх громадян у Криму, якщо вона не зуміла витримати силовий тиск Росії і відступила з Криму?

Одразу уточнимо: йдеться саме про моральне право, бо з юридичного боку все, за великим рахунком, зрозуміло: громадянство передбачає певні обов'язки перед державою, і якщо вони громадянином не виконуються, то він має бути покараний, а позбавлення громадянства — один з різновидів покарання, причому у даному, кримському, випадку він чи не єдино реально можливий з огляду на те, що кримчани — громадяни України — практично недосяжні для українського правосуддя. І як Україна залишила Крим — без бою чи з боєм — тут нема жодного значення. Коли у Верховній Раді дійде справа до обговорення і схвалення пропонованих Президентом змін, тоді, будемо сподіватися, остаточний документ буде юридично бездоганним.

Отже, з правової точки зору все правильно, нічого дискутувати, хіба що про міру покарання за ті чи ті провини кримчан — громадян України — перед українською державою, тому й залишається “мораль”.

Тут, звісно, широченне поле для найрізноманітніших і найемоційніших суджень. З одного боку, з другого, з третього... Приміром, чи можемо ми (українська держава) вимагати від своїх громадян у Криму дій, які ставлять під загрозу їхній добробут? А волю, здоров’я, життя, врешті-решт? Адже Росія не обтяжує себе будь-яким гуманізмом чи правом і за найменший прояв лояльності до України чи нелояльності до Росії б’є жорстоко і безжально.

Утім, схоже, що держава вже цю проблему для себе вирішила. Ось як прокоментувала пропоновані Президентом зміни його представник у Верховній Раді Ірина Луценко: “Наші громадяни, які вимушені були вчинити ті чи інші дії на цій окупованій території для того, щоб зберегти життя, щоб не попасти у тюрму, щоб мати можливість годувати сім'ю, вимушені були брати участь у референдумі під дулами автоматів чи їх примусили служити у російській армії, чи в так званих “ЛНР” та “ДНР”, не будуть нести відповідальність і не будуть позбавлятися громадянства України”. А кого позбавлятимуть? Ірина Луценко: Позбавлятися громадянства України будуть особи, котрі, “скориставшись певними можливостями”, брали участь у виборах іншої країни або служили в збройних силах іншої країни з власної волі.

Ось воно як виявляється! Навіть служба у ворожій армії може минути для громадянина України безкарно, якщо він там був не “з власної волі!” На логічне питання: як визначатимуть “власну — не власну”, пані Луценко “не уточнила”.

Але, будемо реалістами, такий підхід — вибірковий — є єдино можливим на практиці (хоча як його узгодити з правом?). У Криму громадян України, які не виконують обов'язки громадянина — не один, не два і не сотня.  До окупації в Криму було 2,5 млн. мешканців, і практично всі вони — громадяни України. Зараз ситуація істотно змінилася, але очевидно, що й зараз можна говорити про мільйон чи навіть два. Тому й нові норми закону будуть застосовуватимуться проти кримчан вибірково, на розсуд державних чиновників.

Держава вирішила, а суспільство? А суспільство, як завжди, ніяк не дійде спільної думки. Частина вважає, що Росія — наш відвертий ворог, у нас з нею війна, на якій ми практично кожного дня втрачаємо людей. Росія — ворог сильний, щоб його перемогти, і навіть щоб відбити його можливі масштабні військові атаки, щоб зламати його економічно і звільнити Крим і Донбас потрібна максимальна мобілізація і концентрація усіх сил нації та держави. Потрібно завдавати ворогу максимальної шкоди. За такою логікою будь-який громадянин України, який взяв паспорт ворога, працює на його економіку, і взагалі робить (охоче чи вимушено) те, що ворог йому наказує — однозначно зрадник, і дискутувати можна лише про міру покарання, а повне прощення може бути дане як амністія з нагоди нашої остаточної перемоги над Росією.

Інша частина суспільства теж логічно вважає, що українській державі, перш ніж карати тисячі звичайних обивателів на окупованій території, які безсилі перед безжальним терором ворога, варто покарати хоча б десяток з тих, хто на неокупованій території публічно не визнає Росію окупантом, називає її військову агресію громадянською війною в Україні, хто проповідує мир з ворогом на його умовах. Або розібратися, нарешті, з масовим незаконним подвійним громадянством етнічних угорців на Закарпатті.

А ще є й ті, хто взагалі закидає державі небажання воювати з Росією, а пропозиції на кшталт позбавлення (вибіркового) громадянства кримчан вважає таким собі пропагандистським прикриттям цього небажання.

Як показує практика, жодних шансів, що суспільство, подискутувавши, дійде спільної думки (йдеться, звісно, про його абсолютну більшість), наразі нема. Саме це — відсутність у суспільстві консенсусу у питаннях війни і миру, без якого війни не виграти і миру не досягти - має насправді найбільше турбувати державу, точніше — нашу керівну еліту. Бо починається цей життєво необхідний консенсус з гранично чіткої (зрозумілої усім) політики держави. А поки що ми маємо щось геть інше. Приміром, ось таку новину: “Міністерство інфраструктури ініціює звернення до РНБО щодо заборони входу російських суден у внутрішні водні шляхи України через високий рівень терористичних загроз”. Тобто, на п’ятому році війни по наших річках вільно плавають російські судна, а ми тим часом гадаємо: забирати громадянство у кримчан чи не забирати?

Юрій Сандул. Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-