Президентське крісло: не вилазь – уб’є!
Колишнього президента Південної Кореї Пак Кин Хе засудили до 24 років ув’язнення. Прокуратура вимагала 30 років для рівного рахунку, але судді «шістку» скинули. Може, суд вирішив, що 66-ти річна Пак Кин Хе вже й так чимало пережила: звинувачення в корупції, мільйонні демонстрації народної ненависті, відмова у підтримці з боку власної партії, імпічмент... А може, судді врахували важку юність злочинниці? Адже її батька, теж президента Республіки Корея Пак Чон Хі, застрелив 1979 році не хто небудь, а директор Національного агентства розвідки. Отже – то був заколот найвищого рівня. А перед тим, у 1974-му, убили її матір, Юк Ен Су, - цілили в президента, а загинула його дружина. Отож полювали співвітчизники на Пак Чон Хі, як на зайця, а при ньому, до речі, хоч він і диктатором був, і з корейцями не ліберальничав, економіка зростала по 20-30% на рік, і тепер демократична Корея – один з лідер людства, азійський «тигр», в першій десятці економік світу. Виходить, отака вона, народна «вдячність»...
Нагорі - незатишне місце, незручне, небезпечне, невдячне… І так по всьому світу. Якщо й не посадять і не знеславлять колишнього, то все одне різне пригадають, білизну перетрусять, по комісіях слідчих затягають, спокою не дадуть ані старому (старій), ані близьким - та ще й на могилі станцюють. Підтверджень цьому в людській історій – безліч. І не треба навіть згадувати про долю відвертих людожерів, на кшталт, Чаушеску чи Каддафі, ви візьміть тих, кого і за підсумком життя в рятівники і світочі нації записали - Черчіль, Рузвельт, Аденауер, Лі Куан Ю – там теж всяке було, подивіться, джерела відкриті, там всякого в житті вистачало.
Одразу перепрошую за вічне запитання, але тому воно й вічне, бо з якого боку не подивись – не пропустиш його: а от навіщо тоді деякі люди так хочуть, на що тільки не йдуть, так рвуться - в президенти, прем’єри, королі та імператори? Чотири фактори тут прийнято врахувати: хотіння найвищої влади, бажання абсолютної слави, любов до матеріального – грошей і розкошів, зокрема ; ну, і покликання (будемо справедливі!), відчуття обов’язку – це теж є. Отже, на шкалі людських недоліків і чеснот, здавалося би, упевнено перемагає пекло: 3:1. Але в тім то й річ, що все це перемішується в людині в довільних пропорціях, так, що й не розбереш, - може, там того марнославства кіт наплакав, а залежність від обов’язку – навпаки, майже все.
От лише з нами – з мільйонами і мільярдами тих, хто прекрасно без всього цього обходиться і про корону не мріє –зрозуміло, ніби. Звісно, не все, але одне – точно: вона нам треба? - думаємо ми. А якщо ЇМ треба, то вони – не ми - і відповідатимуть. Може, то якесь проявляється природнє для людства явище? Ну, як фотосинтез для рослин і ради на те немає?
От про таке подумалося сьогодні з приводу засудження Пак Кин Хе у далекій від нас у всіх смислах Південній Кореї, рівно за рік до чергових президентських виборів в Україні.
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама