Революція нелегалів. І це буде зовсім не Майдан…
Народ і влада. Обов`язкові персонажі усіх наших дискусій. Народ бідує – влада жирує. Народ герой – влада казнокради. Народ мудрий, влада дебіли.
Кожен українець безпомилково відносить себе до мудрого народу. А до влади відносить усіх, хто над ним збиткується.
Ми не заморочуємося дефініціями. А чи знаємо напевне, хто така «влада»?
Відповідаючи, звично загинаємо пальці: президент, прем`єр, міністри, голови ОДА, спікери, судді, депутати, міські голови… А далі?
ВАРТОВІ «ГОЛКОВОГО ВУШКА»
…Років з десять тому в Криму, в заповідній місцині нам показували справжній 5-поверховий палац, збудований якимось сержантом ДАІ. Сам він у ньому не жив, а здавав якимось німцям. Екскурсовод показала цей об`єкт як «місцеву пам`ятку». Вона так і називалася – «будиночок міліціонера». Цей міліціянт збагатився тим, що стояв із жезлом на якомусь проїзді, який не можна було ніяк об`їхати. Чи можна вважати такого міліціянта владою? Безперечно!
Влада у молодих державах з нерозвинутою демократією – це й є той, кого не можна об`їхати. Це вартові біля біблійного «вушка голки», повз яке не обраним не потрапити до Єрусалиму. А обрані протискують крізь неї стада верблюдів. Чим вужчим є «вушко», тим поважніший ти начальник.
Перуанський економіст Ернандо де Сото назвав цю властивість «владним меркантилізмом».
«Меркантилістам» властива глибока впевненість у тому, що перерозподіл національного багатства – це головне завдання влади, а його виробництво – другорядне. Дотичність до влади для меркантиліста – карт-бланш в отриманні монопольних привілеїв і сприятливих режимів, коли прийшов час щось ділити.
Говорити, що меркантилістська влада грабує народ – не є коректним. Вона не вчиняє нічого протизаконного. Вона закони ухвалює такі, щоб задовільнити апетити невеличких груп із специфічними інтересами (їх де Сото назвав «перерозподільчими синдикатами»).
І йдеться не лише про тих, хто має формальні ознаки влади – а й про таких, як Ахметов, Фірташ і Коломойський, які мають волю і можливості. Є в цьому легіоні й рядові бізнесмени, менеджери, спеціалісти – той самий «середній клас», на який так сподіваються наші пророки.
Меркантилістську частину «середнього класу» вирізняє те, що вона навіть не намагається конкурувати – за рахунок інновацій, винахідливості й працелюбності. А вбачає запоруку успіху в одному: умінні (як пише де Сото) «заручитися симпатіями і підтримкою президента, міністрів та інших функціонерів (що зазвичай означає уміння їх підкупити). І тому найбільшою статтею витрат – часу й коштів – для них є витрати на бюрократичні інтриги».
Меркантилістський середній клас відтворює меркантилізм у владі. Своїм угодовством.
До цього «безрозмірного» пулу меркантилістів залучені й безліч інших людей – високооплачувана обслуга верхівки з числа дрібних політиків, політологів, журналістів, блогерів, різного роду експертів і фейкових громадських організацій. До них належить і опозиція, яка йде до влади з одним гаслом – добитися привілеїв для одних за рахунок привілеїв для інших.
Їх сотні тисяч, можливо – мільйони. Це всі, кого влаштовує система «голкового вушка» і кого обурює одне – що не та людина стоїть із жезлом і не тих пропускає.
Якби я був марксистом, я назвав би цей кластер «правлячим класом», а якби був поетом, то – «товстим шаром масних вершків поверх пісної сироватки суспільства».
У роботах де Сото йдеться головним чином про економіку, але меркантилізм легко знайти й в інших царинах нашого суспільного життя.
Щоб дізнатися про самого себе – «Меркантиліст я чи ні?» – варто відповісти лише на одне запитання: чи готовий я створити дійсно рівні можливості – для себе і своїх опонентів, та навіть політичних супротивників? Чи готовий поставити на кон власний комфорт і благополуччя сім`ї заради того, щоб гарантувати в країні вільну конкуренцію (бізнесів, ідей, партійних платформ)? Чи готовий ніколи не зациклюватися на «чесному й справедливому розподілі» – національного багатства, посад, депутатських мандатів, інформаційного простору?
Пригадайте, чи був у нас хоч один президент, який добровільно скоротив свої повноваження? Чи була більшість у парламенті, яка добровільно поділилася з опозицією – хоча б посадами очільників комітетів, не кажучи вже про контрольні функції? Чи був клан у політиці чи економіці, який би добровільно зійшов з п`єдесталу монополіста?
Монополізм у нас залишається в тренді. Це – закон «Купуй українське». Це – коли «курячий король», який отримав 30% усіх державних дотацій агросектора, впевнений, що може «доїти» бюджет, бо більше інших сплачує податків (які потім через бюджет повертаються йому ж дотаціями).
Це етно-більшовики, які йдуть на вибори з гаслами, що тільки корінне населення має монопольне право зайти у коридори влади. Це й ті, хто заперечує право української мови конкурувати в українському медіапросторі в якості мови міжнаціонального спілкування..
Меркантилісти гаряче виступають за віковий ценз при голосуванні («бо пенсіонери не роблять реформи»), не бажають бачити мешканців ОРДЛО частиною політичної нації…
Терор проти НАБУ і активістів-антикорупціонерів, тяганина з Антикорупційним судом, спецконфіскацією, прагнення анулювати статтю закону про карну відповідальність за незаконне збагачення – за всім цим стоїть елементарний меркантилізм.
Найприкметніше те, що значна більшість цих меркантильних вершків не вважають себе владою! Вони бачить себе «народом», «демосом», тим самим, від якого й пішло слово «демократія» з часів Спарти й Афін.
Ця впевненість бринить у їхніх пасажах про «золоті зливки, які має на сьогодні кожен громадянин», або чорний кав`яр, який «купує абсолютна більшість людей» і про те, що «сьогодні кожен українець може відвідати Віденську оперу»…І вони щиро мучаться нерозумінням: чому такою бурхливою є реакція на їхні слова з боку тих, кого вони народом не вважають?
А ким тоді? Банальним «охлосом», тупим і неосвіченим, деструктивним і некерованим натовпом, який ходить не на ті майдани, кидається на гречку і голосує за популістів?
На думку «правлячої еліти», саме «охлос» заважає нам іти в Європу. Бо поки вона (еліта) по ночах не спить, «справедливо» розподіляючи національне багатство, «охлос» п`є горілку, живе на субсидіях і не бажає працювати за 5 тисяч гривень. Якщо меркантилісти бачать себе вмотивованими вершками, то «охлос» – пофігістський осад.
БУРШТИНОВІ РЕСПУБЛІКИ ПРОТИ ДІАМАНТОВИХ ПРОКУРОРІВ
Втім, це тільки з панівних висот він вбачається сірою масою. Насправді він різнорідний і доволі структурований.
Є серед нього такі, як мій сусіда, який ніколи ніде офіційно не працював, живе на пенсію своєї сестри та ренту за квартиру, яку отримала покійна вже мати на його ж батька – ветерана війни.
45% економіки України перебуває в тіні, вважають у МВФ. Ернандо де Сото називає це явище «позалегальною економікою». Бо ж, на відміну від суто «нелегального бізнесу», всі ці люди не займаються наркотиками, зброєю і продажем людських органів. Вони роблять те саме, що й легальний бізнес, просто знаходять шляхи в обхід монополізованого державою «вушка голки» й ведуть свої стада, не сплачуючи зайвих шекелів.
Економіка «охлосу» сьогодні росте як на дріжджах, кооперується, налагоджує зв`язки між кластерами, створює підрозділи для захисту своїх прав – юридичні й (як бачимо по «національних дружинах») – воєнізовані. Вибудовуються напівавторитарні-напівкооперативні органи цехового і територіального самоврядування. Якщо так піде далі, то незабаром над теренами бурштинових копалень й справді може зненацька замайоріти прапор із якимось чудернацьким гербом, утверджуючи певну ідентичність.
І, якщо легальна влада жахається позалегалів, як чорт ладану, і ладна їх не помічати, то самі вони вже давно занурили у владу власні щупальця.
Нелегали не збираются боротися за своє місце під сонцем на парламентських і президентських виборах. В умовах монопольного становища правлячого класу в них немає шансів. Вони – серед тих 20 процентів, які в останньому опитуванні «Рейтингу» заявили, що не підуть на вибори, і серед тих 30%, хто не визначився з кандидатом і кидатиме бюлетень в урну швидше за звичкою.
Їх мало цікавлять закони, які ухвалює ВР. Якщо ці закони заважатимуть позалегалам, вони знайдуть, як їх обійти.
Вони якщо й вийдуть на черговий Майдан, то тільки з однією метою – розхитати владний моноліт і розколупати юридичні тріщини в ньому. Але не підтримуватимуть анархії, аби не спричинити окупацію Ерефією ослабленої країни. Бо тоді й їхній свободі настане кінець…
І що ж з усім цим робити, спитаєте?
Можна, звичайно, спробувати притиснути. Спочатку законами, потім поліцією, зрештою – зброєю. Але шанси було втрачено ще за Януковича. Сьогодні ж в українців на руках близько 6 млн стволів, з них нелегальних – до 3,5 млн. Це, а також досвід вуличних боїв на Майдані, війни в АТО, соціальна прірва між бідними й багатими, величезний вплив ЗМІ і чимала армія політиків-популістів не залишають владі шансів.
Є й інший шлях – не помічати. На батьківщині де Сото, в Перу так свого часу й зробили, через що понад 80% національної економіки виявилися в руках позалегалів (зокрема, 90% – у будівництві й 95% – на транспорті). Ті, хто недавно побували в Перу, свідчать: реальний бандитизм за повної беззубості влади досяг тут небачених розмірів.
До чого це може призвести в Україні? До колапсу всієї бюджетної соціальної сфери – з пенсіями, освітою і медициною включно.
Колись із подібною проблемою уже зіткнувся Кучма. Десь у середині 90-х соціалістична економіка, успадкована від Радянського союзу, безповоротно згасала. Потужний «червоний директорат» почав розпродувати направо і наліво «всенародну власність», стрімко збагачуючись. Позалегальна економіка набула катастрофічних масштабів. Найбільш серйозні потоки підім`яли під себе бандити. На регіони влада центру практично не розповсюджувалася, всю повноту її там мали кримінальні авторитети, здебільшого – лідери етнічних злочинних угруповань.
І владою (секретарем Ради нацбезпеки був добре відомий нам Горбулін, а прем`єром – Лазаренко) був знайдений третій вихід: узаконити найбільш потужні нелегальні схеми. АП Кучми розпочала кампанію перемовин з «авторитетами», обіцяючи легалізувати їхній бізнес і поділитися владою (давши бандитам можливість очолити області, міста й стати нардепами) в обмін на слухняність і мир у регіоні. Хтось не захотів домовлятися – вони були винищені тими, хто домовився.
Так почалася олігархічна ера, яка на кінець каденції Кучми дала економічне зростання. Відтоді всі злочинні схеми створюються і відтворюються не «пацанами» на місцях, а згори. На місце комуністичної партноменклатури прийшов новий меркантилістський клас.
Але прагнення Януковича повністю перекрити «голкове вушко» конкуренції призвело до створення потужного руху нових позалегалів. Які, як пише один відомий блогер, потужно підтримали Євромайдан, і якщо уряд Азарова дав на його розгін, умовно кажучи, 2 млрд грн, то «тіньовики» готові були викласти з власних заощаджень 200 млрд – і перемогли.
Є й четвертий шлях. Він передбачає відмову від зазіхань на монополію з будь-чийого боку. Передбачає те саме суспільство рівних можливостей і вільної конкуренції, які, на жаль, глибоко чужі непозбувній суспільній страті під назвою «правлячий клас». І мені не відомо, чи є в країні хоч маленька дещиця «демосу», яка б поступилася своїми правами на користь чужого й незрозумілого «охлосу»? Ось чому я не впевнений, що цей, четвертий, шлях є для нас реальним у найближчій перспективі.
Чи добре це явище – позалегальне суспільство?
Для тієї більшості, що має мізерний вплив на суспільні процеси, або не має жодного – це єдиний шлях виживання, пише де Сото. Позалегали не допущені до розподілу національного багатства, але вони навчилися заробляти собі на хліб самі, поза державою і без державних милиць, навчилися об`єднуватися і жити по правилах: варварських, але їм зрозумілих. Не сьогодні – завтра вони знов змусять із собою рахуватися. І невідомо, яке суспільство зрештою побудують.
…А от для держави, зважаючи на досвід Латинської Америки, це може бути вкрай поганим досвідом. Втім, це вже проблема самої держави.
Євген Якунов. Київ.
