“Хай тепер охороняють себе самі” - що насправді сказав міністр Аваков українським суддям
Міністр внутрішніх справ України сказав два дні тому: “Вноситиму проект постанови Кабміну про припинення функцій охорони судових установ з боку Нацполіції та Нацгвардії. Хай тепер охороняють себе самі...”
Може, це й не зовсім правильно наводити таку цитату поза контекстом. Однак тут є ключова і абсолютно самодостатня фраза - “хай тепер охороняють себе самі”, а контекст усім відомий: це реакція міністра на рішення суду не арештовувати чоловіка, який поранив поліціянта. Вона (реакція) спричинила гучний скандал, а саме: жорстку критику міністра у соціальних мережах, заяву Вищої ради правосуддя, у якій Арсен Аваков звинувачується у тиску на судову владу, демонстративний мовчазний протест сотні поліціянтів перед будинком Шевченківського суду. Додамо також дріб'язкові інтриги (як їх ще назвати?), коли поліція без попередження знімає охорону Шевченківського суду, а потім, за кілька годин, надсилає туди листа з проханням-запитанням “розглянути можливість увільнення від охорони приміщення суду в зв'язку з високим рівнем захворюваності особового складу 4-го стрілецького батальйону на ГРВІ”. Прохання відхилено, і охорона повертається.
Мотиви (і відомчі, і політичні), якими керувався міністр, видаються цілком очевидними (про них вже сказано достатньо), а тому малоцікавими. І “відсіч”, яку він отримав і ще отримає, теж очевидна і зрозуміла. Нарешті, зрозуміло, що міністр залишиться на посаді, а його відомство і далі охоронятиме суди, хоча Аваков може й занесе, як обіцяв, до уряду проект постанови. Єдина можлива зміна — прискорене створення Спеціалізованої судової охорони.
Отже, нічого не буде. Тоді чого такий скандал?
У країні є конкуренція реформ
Давайте поглянемо на цю ситуацію під зовсім іншим ракурсом, а саме: як вписуються слова міністра - “хай тепер охороняють себе самі” - у судову реформу. Одразу зауважимо, щоб у читачів не пропав інтерес, що йдеться не про ту судову реформу, яку Президент оголосив вже практично завершеною. У країні триває й зовсім інша, альтернативна, судова реформа. Неофіційна, так би мовити.
Наша судова влада залежна від виконавчої, хоча має бути, за законом, незалежною. Залежний суд знищує країну і державу, тому й говоримо про судову реформу. Влада (виконавча) на словах таку реформу підтримує, однак “відпускати” суди не хоче. Через це офіційна судова реформа нічого по суті не змінює, а отже суспільство, яке найбільше зацікавлене в незалежному суді, змушене проводити власну судову реформу. Звісно, у дуже незвичних (викривлених) формах і дуже повільно (хоча й тут бувають якісні стрибки).
Ця неофіційна реформа здійснюється найпростішим, але єдино можливим для суспільства за нинішніх українських умов, шляхом — силовим. Тобто, суспільство діє через окремі групи людей, котрі намагаються грубою силою і погрозами фізичної розправи залякати суддів і примусити їх ухвалювати рішення, які ці групи людей вважають справедливими чи законними. Ці групи погано організовані (порівняно з державою), але, по-перше, їх вже багато і з кожним днем ще більше, по-друге, вони входять у ситуативні союзи з владою чи опозицією. До речі, “тітушок” теж можна віднести до таких груп людей, вони, звісно, “на службі” (у держави, політиків чи бізнесменів), і безідейні, але виконують функції, які за законом належать виключно державі.
Влада у нас все ще упевнена, що суд традиційно завжди буде залежним тільки від неї. Однак зараз в Україні відбуваються справді переломні події (ми ж ідемо в Європу, тобто змінюємо традиційні політичні практики?), одна з яких — втрата владою монополії на суд. Хто конкурент влади у цій справі? Та їх повно! І в кожного — свій погляд, якою має бути судова реформа.
По-перше, сам суд. Тобто, судді по факту прагнуть домогтися (і це їм фактично вдається) обмеження залежності від влади на користь власної незалежності ні від кого, подеколи, включаючи і закон. На практиці розмежування відбувається по лінії: справи, важливі для влади, вирішуються на її користь, решта справ — так, як хочуть самі судді (у тому числі залежно від хабара будь-якого виду). Таке розмежування зазвичай відбувається за взаємною неформальною згодою, тут сутичок між поліцією, активістами чи “тітушками” не відбувається, однак лінія розмежування не статична, вона постійно посувається то в один, то в інший бік, і не такі вже й рідкісні випадки, коли навіть у важливих для себе справах влада наштовхується на опір суддів.
По-друге, політична опозиція. Повністю відсунути владу від вирішального впливу на суд опозиція не може, але якийсь шмат цієї владної привілеї уриває за рахунок контактів з окремими суддями на основі тих же хабарів або дружніх зв'язків та лякаючи (спокушаючи) їх перспективою, що нинішня опозиція — це завтрашня влада.
По-третє, дуже великий (олігархічний) бізнес, який інколи наважується суперничати з владою у важливих для неї судових справах, покладаючись у стосунках з судами на ті самі аргументи, що й політична опозиція.
По-четверте, у самій владі між окремими групами її представників, може відбутися внутрішня суперечка за контроль над судом. Приміром, сьогодні ми маємо, і це не секрет, владу, яка складається з двох політичних сил, які є водночас і конкурентами за більший обсяг влади.
Нарешті, по-п'яте — найголовніше. Окремо боротьбу за суд веде частина суспільства, котра справді хоче незалежної судової влади. Зазвичай ця частина суспільства тільки мріє впливати на суд, бо надто слабка проти влади, але у буремний час, як-от зараз в Україні, коли влада об'єктивно слабшає, все змінюється. Суспільство вже не тільки мріє, воно самоорганізовується, виставляючи проти влади (держави) своїх “бійців”, які намагаються протистояти силі держави (поліції). Саме такі сили зіткнулися 15 лютого біля Солом'янського суду, коли вирішували, куди піде мер Труханов — у СІЗО чи додому. Зіткнулися не вперше і не востаннє.
Чого вже досягла “народна” реформа
Чи можемо ми бачити якісь конкретніші ознаки “народної” судової реформи, ніж загальна констатація, що суспільство хоче незалежного суду, а окремі групи громадян наважуються збиратися натовпом біля приміщень суду і навіть “чубитися” з поліціянтами? Можемо.
“Охороняйте себе самі” — це попередження судам від влади: не піддавайтеся на альтернативну судову реформу суспільства, дотримуйтесь класичної, так би мовити, системи залежності. Бо тільки так ви будете захищені в прямому — фізичному — сенсі цього слова. Сам факт такого попередження є доказом (так, дуже непрямим), що ота альтернативна судова реформа таки рухається.
Далі. Ми чуємо від міністра внутрішніх справ пропозицію-бажання звільнити поліцію та Нацгвардію від невластивих їм функцій охорони судів. Але він вже зараз не завжди забезпечує цю охорону! 15 лютого Солом'янський суд був під силовим контролем не поліції, а “тітушок” з Одеси. Це міг бачити кожен, в кого є очі та Інтернет. Якби суд раптом вирішив справу не на користь Труханова, то хтозна, чи встигла б поліція завадити “тітушкам” висловити своє обурення суддям.
Тобто, це тільки так здається, що поліція, з чиєї згоди одеські “тітушки” окупували суд, повністю контролювала ситуацію. “Тітушки” мають своє начальство, і зовсім не з відомства пана Авакова. Зрештою, суддям абсолютно однаково, хто вчинить над ними фізичне насильство: опозиційні до влади активісти чи союзні владі “тітушки”. Тут важливий очевидний факт: держава поступилася, хай навіть зі свідомим умислом, своїм привілеєм захищати (контролювати) суд на користь недержавної організованої сили. Не важливо, що її до цього спонукало, не важливо, що “тітушок” Труханова мало хто з нас зарахує до “українського суспільства”. Важливо, що влада допустила прецедент передачі свого привілею силового контролю судів комусь іншому.
І ще один суттєвий показник того, що ситуація з українським судом змінюється зовсім не так, якби це хотілося владі в рамках її судової реформи.
Суто з формального боку у тексті заяви міністра нема нічого такого, що мало б викликати страх чи невдоволення судів. Охорону він негайно не зніме (бо тоді навіть Авакова відправлять у відставку), лише коли буде створена Спеціалізована судова охорона — то в чому проблема? А в тому, що є питання: чи зможе ця спецохорона захистити суд? Якщо вона буде створена за аналогією з ліквідованим “Грифоном” (а як же інакше?), то яка ж це гарантована охорона? Коли на суд приходить півсотні-сотня “тітушок” або активістів з числа учасників АТО (і зі зброєю!), то яка має бути адекватна судова охорона? А якщо прийдуть дві-три-п'ять сотень? А ще більше? Це не фантастика сьогодні. Якщо 9 з 10 українців не довіряють судам, то якою має бути охорона, якщо ці дев'ятеро (або хоча б солідна частина з них) спробують свою недовіру продемонструвати на практиці? Тож погроза міністра передати функцію охорони судів на новий “Грифон” - це не дрібничка для суддів, це вже страшно. До речі, для суддів ідеться не лише про проблему охорони їхнього робочого місця. А їхнє житло? Інше рухоме і нерухоме майно? Зрештою, а власне життя і здоров'я? Родини? Таку масштабну охорону суддів може забезпечити тільки МВС, у якого і спецзагони, і патрульна поліція, і кримінальний розшук, і “стукачі” в кримінальному і не лише в кримінальному середовищі.
Нарешті, зауважимо незаперечний факт: суспільний, у тому числі — силовий, тиск став помітним, а в окремих випадках і вирішальним, чинником всього процесу українського судочинства. Без “активістів” сьогодні не обходиться судовий розгляд усіх хоч трохи значущих політичних справ.
* * *
І останнє: а куди нас врешті-решт заведе ця “народна” реформа? До самосудів? До судів Лінча? До верховенства сили, а не права? До хаосу? До революції? Де гарантія, що неофіційна судова реформа буде успішною?
Нема таких гарантій. Стихія - вона і є стихія. Може бути все, що завгодно. Очевидно одне: безглуздо пред'являти претензії до стихії. Землетрус чи повінь не зупинити спецзагоном з колишніх “беркутівців”. Хто не хоче хаосу і катастрофи (а це всі ми), той має пред'являти претензії владі, бо більше просто нікому. Саме влада, і більше ніхто, може організувати і втілити в життя реформу, яка без хаосу і революції встановить залежність українського суду виключно від Закону.
Юрій Сандул, Київ
