Третій Універсал Центральної Ради: помилка гірша за злочин
Разом із «круглою» річницею Жовтневої революції не забути б відзначити ще одну дату: рівно 100 років тому в українському контексті сталася подія, що мала надихнути мільйони людей, але її не було реалізовано. 7 листопада 1917-го Центральна Рада проголосила свій Третій Універсал. Втім, це за старим стилем, Універсал і прихід більшовиків до влади в Петрограді, розділяє 13 днів: за юліанським календарем переворот стався 25 жовтня. Тобто документ, прийнятий у відповідь на нього, за новим, тобто нині чинним григоріанським календарем, було оприлюднено вже 20 листопада. Але не випадково, що вони все ж таки зійшлися у свідомості саме сьогодні. Почнемо з того, що військові називають диспозицією.
Більшовики: Ніхто їх не чекав, але вони робили єдине, що вміли
Це про більшовиків. Не те що в Києві, в самому Петрограді Тимчасовий уряд майже під своїм носом не розгледів підготовки збройного виступу. Точніше — тільки-но із великою напругою відбили наступ правих на чолі з генералом Корніловим, та й чого приховувати, при загальній безпорадності військових керівників уряду, саме більшовицькі діячі столиці й організували її оборону. Чим створили собі авторитет серед містян. А далі справа техніки та колосальної політичної чуйки Володимира Леніна: одна справа сам збройний переворот, а от призначити його на дні засідань З'їзду Рад — оце майстерно. Тому що переворот переворотом, а от орган влади, що презентує саме ті верстви населення, заради яких він нібито відбувається — от він, тобто формальна легітимізація та посилання на представництво усієї країни нібито є.
В Україні ж на кінець жовтня 1917-го також був такий орган, якій правда ніхто напряму не обирав — але представництво населення та територій в нього було. Центральна Рада узяла на себе політичну відповідальність ще у березні, але виконавча влада на місцях по факту все ж таки була або у комітетів Тимчасового уряду, або у тих самих Рад різного політичного складу. Але — співіснували, причому на рівні Петроград-Київ порозуміння між Керенським та Грушевським більш-менш встановилося теж. В розпал “Липневої кризи” саме Центральна Рада згодилася чекати скликання Установчих зборів задля вирішення “українського питання”. І от дочекалися.
Україна: Ще не незалежність і професорські «замашки»
Отже, що ж записали в Універсалі? Головне: українські землі проголошуються Українською Народною Республікою, яка є частиною Росії на федеративних принципах, але на території УНР вся влада належить саме Центральній Раді та її виконавчому Генеральному Секретаріатові. І ця теза потребує окремого коментарю. Справа в тому, що керманичі українського «передпарламенту» і випередили хід історії, і загальмували його одночасно. Випередили тим, що вважали можливим організацію відносин з Росією на федеративних принципах. Найкумедніше в цьому факті те, що в самій Росії, на яку посилалися у тексті, форма державного устрою обрана ще не була. Тимчасовці проголосили нібито республіку ще у вересні, але що то за республіка — не було відомо нікому. А от більшовики із своєю “диктатурою пролетаріату” взагалі до федерації чи унітарної держави ще не дійшли. Тобто: варіант співіснування українська сторона запропонувала. А от далі...
Не є таємницею, що такого явища як, власне, українські більшовики, організаційно не існувало. Тобто, були українські соціал-демократи (УСДРП), есери (УПСР), були націоналісти (УНП), а от партії українських більшовиків не було, створена потім КП(б)У — то вже зовсім інша структура та для інших цілей. А от на 1917 рік достатньо неструктуровані більшовицькі елементи в Україні так і не отримали якоїсь політичної формалізації. А тому на них особливо й не звертали уваги. А тут сталося так, що в Петрограді відтепер при владі сидять місцеві політичні маргінали і з ними треба якось рахуватися.
І от далі - фатальна помилка. Лідери Центральної Ради — здебільшого українські соціалісти різного гатунку — вирішили, що з більшовиками вони зможуть домовитися. Адже 7 листопада за “старим стилем” в Києві вже були відомі обставини подій 25 жовтня та й із З'їзду Рад повернулися безпосередні учасники історичного зламу. Не буде перебільшенням стверджувати що Грушевський та Вінниченко дістали із шухляди покриту пилом програму РСДРП(б), побачили там ленінську тезу про “самовизначення націй ” - та й заспокоїлися. Від того й з'явилося таке красиве та теоретично толерантне формулювання — УНР у складі Росії, на федеративних принципах.
Реальність: Під російським оком
Більше того — і це найбільш боляче — скоріш за все, проголошуючи саме такий погляд на майбутнє України, очільники Центральної Ради все ще відчували себе... громадянами Росії. Це трохи несподіване відчуття, але за усіма ознаками — як формальними, так й ментальними —так воно і було. Адже які ще мали паспорти і Грушевський, і Вінниченко, і Єфремов, і Петлюра? За документами вони були підданими навіть ще Російської імперії, республіку-то у вересні проголосили, але вже у листопаді вона перестала бути актуальною.
І це не якійсь там закид діячам минулого, що приймали доленосні рішення, це — констатація впертого факту, пояснення чому було прийняте саме таке рішення. Вважали що можна домовитися? Що ж, мали право.
Цікаво, яку територію визначала за Україною Центральна Рада. Тут “родзинки” дві: “своїми” називалися землі, населенні етнічними українцями саме в межах тодішньої Росії, тобто — про Галичину та Буковину не йшлося, “випадав” і Крим, де більшість становили росіяни. А от долю районів Курщини, Воронежчини та Холмшини, переважно етнічно українські, мали би вирішити перемовини, як випливає із тексту, з тими самими більшовиками.
Окрім формули з УНР як частини Росії, в Третьому Універсалі Центральна Рада ще вирішила позмагатися із більшовиками у соціальних обіцянках. Проголошувалися: 8-годинний робочий день, запроваджувався державний контроль над виробництвом, скасовувалася смертна кара оголошувалася амністія, в Україні мав бути створений незалежний суд та визнавалися права автономій для національних меншин. Також було оголошене про необхідність укладення миру як найшвидше. Оголошувалися й вибори до Всеукраїнських Установчих Зборів, вони мали відбутися с грудні-січні 1917-1918-го. Нібито, усе чудово...
Добрі наміри: Міст у радянське пекло
Звісно, зараз писати та оцінювати легше, але чого ми не бачимо в цьому документі? Лише двох речей: проголошення незалежності та хоча б якогось натяку на створення Збройних сил. Навіть якби УНР змогла реалізувати свою формулу про федеративний статус у складі Росії, то все одно апарат примусу хоча б до поваги законності в її руках мав бути. Але - і це почалося ще до проголошення Третього Універсалу - діячі Центральної Ради слухати нічого й не хотіли про Збройні сили, хоча і майбутній гетьман Скоропадський пропонував більш-менш боєздатні частини, вже перевірені на фронті, і майбутній глава Директорії Петлюра чи не єдиний розумів, що без цього - ніяк. Але гралися, без перебільшення благодушно гралися в інтелігентські чесніть та порядність. А тут більшовики, яким на все це, скажемо так, начхати...
Щоб змінило б проголошення незалежності? Відповісти однозначно важко, і умовного способу історія не знає, але є речі очевидні. Більш-менш зрозуміло, що у такому випадку Ленін у жовтні-листопаді навряд чи став би розмовляти із Центральної Радою мовою ультиматумів, як це почалося вже у грудні 1917-го. Саме рішучість українських політиків могла продемонструвати більшовикам, що вони налаштовані серйозно та готові не до перемовин, а до протистояння. Як це, до речі, було у Фінляндії, чи пізніше - в Польщі. А от саме ця стилістика ухиляння, неготовність одразу показати, хто на своїй землі хазяїн, й дала Леніну впевненість: із цими можна діяти жорстко, є час зібрати сили, “м'яч на нашому боці”, вони “послати нас” не готові. Чого тут більше у поведінці Центральної Ради - професорської стриманості чи сподівання на спільність соціалістичних поглядів - мовляв, якось вже домовимося? Здається другого. І це також було фатальним прорахунком. Тому що після цього, хто б не приходив в Україні до влади з 1918-го до 1921-го, він мав чітко пройти у коридорі між стосунками із небільшовицькою Росією та - ставленням до більшовиків. Хтось, як Скоропадський схилявся до першого, до білих тобто, а хтось, як Винниченко навіть й в більшовицькому уряді України кілька місяців попрацював на високій посаді, яка відповідала нинішньому рівню «віце-прем'єра». Але це все вже було марним мріянням про краще.
До речі, незалежність та боротьбу із більшовиками УНР все ж таки проголосила, у січні 1918 року Четвертим Універсалом. Але було вже пізно, саме ту мить, точно визначену Леніним: «вчора було рано, а завтра буде пізно», було згаяно. У ті дні та навіть хвилини проголошення незалежності України, більшовицькі війська вже мало не входили на околиці Києва з боку Чернігова. Тож сторіччя Третього Універсалу 7 листопада 1917 року - це справді ювілей помилки, яка дійсно була важчою за злочин.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук
Перше фото: Проголошення Третього Універсалу на Софійській площі в Києві. У центрі - Симон Петлюра, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко. 1917 р.
