А якщо президентом стане Тимошенко? Чи Рабинович?

А якщо президентом стане Тимошенко? Чи Рабинович?

Аналітика
2320
Ukrinform
Суспільству й політикам не завадить долучитися до конструювання національного «poka-yoke» - «захисту від дурня»

Мабуть, одна з наших найбільших бід полягає в тому, що українці мріють бачити на чолі держави гетьмана, обраного, як водиться, тими, хто голосніше кричить і вище підкидає шапки. І щоб він відповідав за все – і за армію, і за суди, і за уряд.

До суто парламентської форми правління ми ставимося з осторогою. Може тому, що у нас аж  надто строкате суспільство, до того ж – гонорове і не схильне до компромісів. І гетьман потрібен не для того, аби всіх об`єднати й примирити, а щоб об`єднати «правовірних» і піти війною проти «внутрішніх ворогів».

Бо ж останніх у нас багато – це й олігархи з корупціонерами, й ватники з «рускоязичними», й ліберали з євросодомітами, й нацики з вишиватниками. У кожної віри – свої єретики. І гетьман – це той, хто очолить хрестовий похід.

Ось чому, хоча до президентських виборів лишилося ще майже два роки, вже сьогодні політичні сили готуються до них, як до «останнього і рішучого бою». Хто стежить за президентськими рейтингами, знає: претенденти йдуть досить «кучно». Першими номерами – Порошенко і Тимошенко, потім Рабинович з Бойко. Прихильники Гриценка й Ляшка скажуть, що у їхніх кумирів є великі шанси, тому назвемо й їх.

Відсутність одноосібного лідера, здатного перемогти вже в першому турі, генерує непередбачуваність. Один-півтора проценти виграшу в першому, а особливо, в другому турі не сприятимуть визнанню переможеним своєї поразки. Чим все це може завершитися, ми вже знаємо.

Чи так вже страшні Тимошенко чи той же Рабинович у президентському кріслі?

Тимошенко, Ляшко
Тимошенко, Ляшко

У наших умовах це створює великі ризики. Бо йдеться про антагоністичну гру з абсолютно нульовою сумою, коли переможець отримує все і навіть більше, а той, що програв – все втрачає. Стримуючі противаги в нашому суспільстві досить слабкі, а отже можна очікувати різкої зміни курсу, масового дезертирства політиків із переможеного табора у переможний, тріумфального реваншу і помсти опонентам. Чого в нашому політичному житті ніколи не бракувало.

І процес цей не можна зупинити, бо будь-яке відтермінування виборів, зміни правил гри і використання некоректних методів передвиборчої боротьби сприймуться в суспільстві як зрада.

Єдине, що, на думку автора, можливо, – це знизити ставки, зробити так, щоб той, хто програє, не програв остаточно, а мав би змогу продовжувати впливати на управління державою, щоб суспільство мало потужний і розгалужений механізм своєрідного «poka-yoke» («захисту від дурня»), який би зберігав збалансованість системи, не залежно від того, в чиї руки потрапить президентська булава.

І, можливо, суспільству та політикам варто сьогодні витрачати енергію і ресурси не на накопичення електоральної моці окремих політичних сил, а на конструювання отого національного «poka-yoke»?  

Як цього досягти? Давайте, порозмірковуємо разом.

1. НЕ ІНСТРУМЕНТ, А ВЛАДА

От скажіть, вас не дивує ситуація, коли голова Верховного Суду України Ярослав Романюк є одночасно (хоч і за згодою) членом Ради національної безпеки й оборони України, яка в свою чергу є консультативним органом при Президентові? Тобто він бере участь в обговоренні і, можливо, голосуванні за проекти президентських указів, а значить, певним чином відповідає за їх зміст. А як же тоді з розподілом гілок влади? Як же тоді суд зможе опротестовувати Укази Президента, якщо якийсь із них виявиться таким, що суперечить законам? Не про нинішнього президента мова. А про президента взагалі…

Засідання РНБО, Голова Верховного Суду України Ярослав Романюк, глава Адміністрації Президента України Ігор Райнін, Голова Верховної Ради України Андрій Парубій, Президент України Петро Порошенко, Прем'єр-міністр України Володимир Гройсман, секретар РНБО України Олександр Турчинов і віце-прем'єр-міністр - міністр регіонального розвитку, будівництва та ЖКГ України Геннадій Зубко
Засідання РНБО, крайній ліворуч -голова Верховного Суду України Ярослав Романюк

Мода зосереджувати всі гілки влади під одним «крилом» прийшла до нас із радянських часів. Там всі підпорядковувалися ЦК партії в особі першого секретаря. Незалежність не змінила традиції.

Протягом останньої чверті століття ВСУ реально жодного дня не був незалежним. Президент призначав голову Суду і знімав його за своїм бажанням, вже заднім числом імітуючи процесуальні вимоги, диктував йому особисто, а то й через голову своєї Адміністрації, якими мають бути «правильні» вироки, заохочував головного суддю, даючи доступ до фінансових схем. Разом із посадою Президента політична сила автоматично захоплювала й важелі впливу на Верховний Суд.

Ми й досі сприймаємо суд взагалі й Верховний зокрема як інструмент влади. І навіть зараз, коли триває формування нового складу оновленого ВСУ, битва іде довкола того, хто матиме вплив на Суд: президентська вертикаль чи громадянське суспільство.

«Але ж ВСУ – не інструмент, – нагадав недавно відомий правник Микола Сірий. – Верховний Суд – це влада!» А якщо влада – то ВСУ повинен мати мужність, важелі й підтримку суспільства, аби виступати проти будь-якої іншої гілки влади, якщо її представники порушили українські закони. Причому, реагувати миттєво, не чекаючи, поки хтось порушить справу, і якщо президент, скажімо, не погоджується відміняти опротестований ВСУ Указ, то починати процедуру імпічменту…

Під пильним наглядом принципового ВСУ у будь-якого президента – популіст він чи волюнтарист – буде менше можливостей і спокус для свавілля. А це значить що? А те, що цінність посади зменшиться – переможець отримає далеко не «все».

2. ГЕРОЇ «ТУШОК» І «ТРЕТЬОГО СТРОКУ»

Колись, на початку незалежності, ми щиро вірили, що досить створити на папері державні інституції, назвати їх на український лад, і все буде тіп-топ. Квінтесенцією цих ілюзій став Конституційний суд. Більш залежного від президента «незалежного» органу в нас не знайти. Створений як запобіжник від узурпації влади, він за всі ці роки тільки тим і займався, що цю узурпацію освячував – починаючи від третього строку Кучми, через узаконення «тушок» і завершуючи погромом Конституції 2004 року. Останні роки власники пурпурових мантій взагалі замовчали, отримують зарплатню і, мабуть, хрестяться, аби слідство про узурпацію влади Януковичем їх не зачепило.

кон
Конституційний суд

Такий Конституційний суд – знахідка для президента, хто б ним не став. І якщо вже суспільство так прагне «майдану», то збирати його варто не на Банковій або Грушевського, а на Жилянській, на сходах перед будівлею КС. Бо ж є великі побоювання, що новий склад суду, зібраний, як і раніше, внаслідок кулуарних домовленостей, так само плазуватиме перед владною вертикаллю.

Якщо куди й треба обирати бездоганно доброчесних суддів, якщо десь і має бути слово громадськості останнім – так це в даному випадку.

А тих, хто працював на Януковича, звичайно, треба посадити. Як урок для наступників.

3. ЧОГО ЧЕКАТИ ВІД СИТНИКА ТА ХОЛОДНИЦЬКОГО

Президентська посада – це, насамперед, легкий доступ всієї команди до ресурсів і потоків, це – можливість їх контролювати а отже – збагачуватися. Чим більшим буде ризик для крадіїв, тим менш привабливою стане посада президента для його команди. Відомства, очолювані Ситником і Холодницьким, якщо й не повністю дистанційовані від впливу чиновників президентської вертикалі, то в усякому разі – значно самостійніші, ніж інші силовики.

НАБУ
НАБУ

Такої самостійності, очевидно, не очікували, тому й тривають спроби дискредитації НАБУ та САП, тому й іде боротьба за те, бути чи ні Антикорупційному суду. Чомусь у верхах вважають, що створення такого суду – дія ворожа по відношенню до них особисто. Але ж влада – річ тимчасова, і, можливо, на зміну нинішнім політикам прийдуть інші, більш ненаситні, і НАБУ з САП та Антикорупційним судом залишаться чи не єдиним інструментом для майбутньої опозиції побороти корупцію прийдешньої команди.

Думаю, нинішнім посадовцям, навпаки, варто б пришвидшити завершення монтажу антикорупційного блоку, бо часу лишилося мало.

4. ЗАСТОРОГИ УОТЕРГЕЙТА

Чомусь для кожного президента (і кандидата на посаду) слово «імпічмент» набуває катастрофічного смислу. Начебто, ледь відбулася інавгурація, як уже одразу світить відставка. І це попри те, що умови ініціювання імпічменту дуже складні, процес довготривалий і небезпека відставки малоймовірна.

З чого ж такий острах? Може кожен із політиків, хто мріє про президентство, не вірить у свою здатність дотримуватися присяги, законів і Конституції? Чи підозрює, що «каральну» статтю Основного закону використає опозиція – для політичної розправи?

Розвіяти ці фобії міг би спеціальний закон про імпічмент, який би з одного боку роз`яснював деякі двозначні положення Конституції, а іншого деталізував механізм утворення депутатської слідчої комісії, призначення спецпрокурора, а також розставляв запобіжники від заангажованості. Чого боятися? Тим більше, що зволікання із таким законом пробуджує в суспільстві підозру: якщо там, нагорі, імпічменту так бояться, то значить, щось приховують.

Практика імпічменту, як і скасування депутатської недоторканності, змусять владу пильніше стежити за змістом власних рішень і дій, добором кадрів і особистим життям.

Повірте, після цього передвиборчий ажіотаж ще більше схлине.

5. БАТІГ ПЛЕБІСЦИТУ

Політикам варто перестати хапатися за серце і при згадці про таку форму народного волевиявлення, як референдум (загальнодержавний і місцевий). Зрештою, саме на референдумі ми юридично закріпили за Україною статус незалежної держави. Поки що референдумом лише лякають, або навпаки – обіцянками плебісцитів демонструють любов до народу. Добре виписаний закон про референдум може запобігти узурпації влади самозваним диктатором. Якщо такий потрапить на президентський пост.

6. ГОЛОВНА ОПОЗИЦІЯ – НА МІСЦЯХ

Про справжню силу регіональних органів влади і регіональних еліт ми дізналися взимку й навесні 2014 року. Один досвід був позитивним – коли місцеві Ради підтримали Майдан і завдяки цьому він переміг. Інший був негативним – велика частина владної еліти Криму і Донбасу переметнулася до ворога, і центр не міг із цим нічого поробити. Страх перед некерованістю регіональних еліт і сьогодні спонукає деяких політиків жадати концентрації влади в центрі. Але «процес уже пішов» завдяки децентралізації. Зміни в Конституцію з передачею місцевим органам влади державного земельного фонду ще більше посилять роль регіонів. Чи добре це?

Скажемо так – це є неминучим. І від цього буде не тільки економічна користь. Посилення влади на місцях стане захистом від містечкового мислення когось із наступних президентів, який, як свого часу Янукович, схоче перетворити Україну на суцільний Донбас.

Сильне місцеве самоврядування – це той запобіжник, який не даватиме голові держави забути: він є президентом всієї України, а не лише «земляків».

7. НА ЗАХИСТ «БОРЦУНІВ»

Суверенам за всіх часів не подобалися надто язикаті піддані, за що їм часто-густо ці язики вкорочували. Але ж хтось колись має сказати королю, що він голий? Роль отого казкового хлопчика й відіграють у нашому суспільстві громадські активісти, антикорупціонери, члени рад доброчесності й інші борці за справедливість, яких у мережах зневажливо іменують «борцунами». Повірте, «борцуни» нам стануть у нагоді, хто не прийшов би до влади на наступних президентських виборах. А тому їх не обкладати податками й деклараціями треба, а пестити й заохочувати. Навіть, якщо вони й не святі: санітари лісу не обов`зково мають бути агнцями божими.

8. «ЧЕТВЕРТА ВЛАДА» І «ЖУРНАШЛЮШКИ»

Смішний бюджет Суспільного телебачення і культивація образливих ярликів (типу «журнашлюшки») на адресу журналістів переконує: значна більшість політиків не бажає жити у відкритому суспільстві. Боротися за владу вони воліють за допомогою підкилимних договорняків, часто за посередництва саме президентів, та з використанням усього арсеналу брудного інформаційного рейдерства.

Яким заангажованим не здавався б читачеві журналістський корпус сучасної України, можу заспокоїти: справді продажних серед них одиниці. Більшість просто мають свої переконання і не завжди спроможні їх у своїй роботі приховувати. Критика ЗМІ, якщо вона доказова й коректна – це дієві ліки від узурпації влади будь-ким.

9. ЩОБ ТАЄМНЕ СТАВАЛО ЯВНИМ

Десь у нетрях Верховної Ради лежить законопроект, який регулює лобістську діяльність. Відомий громадський активіст і блогер Карл Волох назвав його «новим етапом в антикорупційному законодавстві». Цілком можливо, якщо його ухвалять, ефект буде такий самий, як від е-декларування. Бо ж упорядкування лобістської діяльності передова громадськість очікує ледь не з перших днів незалежності.

В плані прозорості – у нас немало зроблено. І ті ж е-декларації, і система ПроZорро, і численні, відкриті для громадськості електронні реєстри.

Закритість інформації – це один із головних інструментів одноосібної влади, нема закритості –нема авторитаризму. Однак за два наступні роки варто просунутися далі: зробити так, щоб уся інформація крім тієї, доступ до якої обмежений окремими законами, була відкритою. Це стосується й Президента. Народ має знати – скільки й хто отримує грошей на відрядження, з ким і на яку тему стрічається президент уночі в АП, до кого їздить на весілля, на що конкретно витрачаються кошти, виділені для УДО і ДУС. І знову ж таки – мова не про конкретну людину, а про посаду, охочих зайняти яку в нашому політикумі, як кажуть, – вагон і маленький візок…

10. У РІЗНІ РУКИ

Вага президентської посади на кожних чергових виборах тим більша, чим більше державної власності нагромаджено в руках держави. Не випадково, чим ближче до виборів, тим активніше реальні кандидати на найвищу в країні посаду опираються проведенню приватизації в найбільш ласих галузях народного господарства. Ручне управління активами з печерських пагорбів – фішка нашого державного ладу. Приватизацію варто проводити уже тільки для того, щоб вони знову не опинилися в чийомусь монопольному володінні й управлінні. Демонополізована, роздержавлена, ринкова економіка менше спокушає різного роду корупціонерів.

Отже, в нас є два роки аби позбутися зайвої спокуси.

11. ЧИНОВНИК ВІД КОНФУЦІЯ І ВІД НАПОЛЕОНА

Історик Роджер Осборн писав про кілька моделей державної кадрової політики, що існували й існують у світі. Перша – традиційна (з непотизмом, заснованим на родинних зв`язках, і трайбалізмом – де кадри добираються за принципами земляцтва, спільної віри тощо). Друга – протекціоністська (команда держслужбовців добирається за ознаками «особистої відданості»). Третя – раціональна, яку краще за все характеризує крилатий вислів Наполеона: «Кар`єра –талантам!» Перші дві жодним чином не зважають на суспільну думку. Третя від неї цілковито залежить.

Захарченко, Янукович, Пшонка
Захарченко, Янукович, Пшонка

Наша кадрова політика традиційно заснована на перших двох моделях, які хіба що збагатилися кумівськими зв`язками та «революційним і бойовим побратимством». Через що кожен наступний президент вичищає державний апарат від клієнтури попєрєдніка, включно до прибиральниць, і заводить туди своїх висуванців. А оскільки на весь державний апарат політичної команди не вистачає, то посади отримують колишні водії, покоївки, охоронці, діти партнерів по бізнесу. Більшість із них не мають потрібної освіти, навичок управлінської роботи й досвіду кар`єрного держслужбовця – під них змінюються закони, набираються спеціалісти-«підпорки»…

Доки це триватиме, апарат спонукатиме свого патрона триматися зубами за владу, йтиме на відверті злочини й зловживання.

Висловлю обережний оптимізм: здається, в політикумі це вже зрозуміли. Паростки раціональної кадрової політики ми бачимо в закликах до вільної участі у конкурсах на посади чиновників-реформаторів. Чи не поб`є ці паростки заморозками політичної реакції? Не знаю. Хочеться вірити, що ні. А ще хочеться вірити, що колись у нас будуть ліцеї на кшталт богунівського, де з молодих років діти військових і сироти опановуватимуть не військову справу, а науку державного менеджменту, щоб вирости в справжніх урядовців. І що основи державного управління у нас викладатимуть у середній школі, з тим, щоб кожен сільський учень міг мріяти стати державною людиною…

12. ЛЮДИНА З РУШНИЦЕЮ

Останній пункт може здатися багатьом найбільш контроверсійним. Бо ж ідеться про роль армії в суспільстві, яку ми понад чверть століття елементарно недооцінювали. І лише тепер зрозуміли, наскільки вона є визначальною. І не тільки для війни. Армія, а особливо українське освічене офіцерство, мають посісти свою роль у системі балансів і противаг у державі й суспільстві. Особливо як запобіжник при намаганні котроїсь із гілок узурпувати владу.

Мені важко зараз сказати, в який спосіб може чинитися цей вплив. Очевидно, не через погрози: взяти зброю і піти на Київ. Але це може бути певне самоврядування, якісь загальноукраїнські офіцерські збори. Солдат не має права обговорювати накази командира, але брати участь у дискусії з політичних і соціальних проблем може. У випадку конфлікту всередині країни армія має дотримуватися нейтралітету, але офіцерське зібрання могло в висловлювати свою позицію, а за потреби – ставати між опонуючими сторонами задля суспільного спокою.

Мені нагадають, що така роль армії притаманна суспільствам із нестійкою демократією, із схильністю як до анархії, так і до диктатури. Але ж хіба у нас такої загрози не існує?

13. ТРАМП ЧИ ДОДОН?

Пильний читач зауважить, що автор цих рядків не сказав про головне – перерозподіл повноважень між гілками влади. Про те, що потрібні закони, якими б регламентувалась діяльність Президента, Верховної Ради й Кабміну, їхня участь у формуванні Уряду, роль РНБОУ, пріоритети в призначенні губернаторів та керуванні Нацгвардією, в яких би давалися вичерпні відповіді на безліч запитань нашої недосконалої політичної системи. З цього приводу, як повідомляють ЗМІ, точаться запеклі дискусії всередині коаліції…

Але, боюся, час для таких рішень ще не настав. Саме через оту політичну гру з нульовою сумою.

Та й, власне кажучи, якщо всі згадані мною запобіжники почнуть діяти, не так вже й важливо, президент з якими повноваженнями очолить державу – Трамп чи Додон. Самовідновлювана система держуправління й суспільного контролю працюватиме і виправить будь-яку критичну ситуацію.

 Євген Якунов, Київ.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-