Опудало Солженіцина. Росіяни готуються до погромів?
У понеділок, 10 жовтня якась маргінальна комсомольська молодь повісила опудало з фотообличчям Олександра Солженіцина біля входу в Музей ГУЛАГу в Москві. Для кремлівський влади ця конкретна історійка, що сталася у неділю, - двозначна, межова. Тому реакція на неї, дещо запізніла, розтягнулася аж на три дні. І все прояснилося лише у середу.
Тому тепер розмірковувати про подію можна абсолютно впевнено.
ПОВІШЕНИЙ СОЛЖЕНІЦИН - ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ
Отже, пробіжимося по хронології подій. У неділю активісти Російського комуністичного союзу молоді РКСМ (б) повісили біля входу в Московський музей ГУЛАГу опудало Солженіцина. На нього була надіта табличка з підписом такого змісту:
«Г-ну СоЛЖЕницыну от коммунистической молодежи Москвы.
Повешен здесь предатель Солженицын,
Над правдою любивший поглумиться,
Бессовестно нам вравший про ГУЛАГ.
Он Родины своей - первейший враг!
Музей ГУЛАГа дело продолжает
И бывших диссидентов ублажает.
Стоят, обнявшись крепче двух друзей,
Предатель и предательский музей!
Скривите же бессовестные рожи,
Найдя „привет“ от красной молодежи!».
Одна з лівих активісток для початку пояснила у Твіттері: «Біля Московського музею ГУЛАГ хлопці повісили на стилізованих під табірні воротах опудало Солженіцина - злобного антирадянщика та брехуна».
Однак і цей самий грізний РКСМ (б) теж мовчати не став, розмістив у Мережі свою офіційну заяву, зроблену згідно з усіма законами лівацького піару:
«Тема політичних репресій минулого на сьогоднішній день набула у нашої влади якоїсь хворобливої популярності. Музей ГУЛАГу, пам'ятники Солженіцину, меморіали жертвам сталінізму... З ініціативи буржуазної російської влади 2018 рік названий "роком творчості" цього письменника. До того ж, робиться це не від якогось щирого співчуття до тієї частини людей, не такої вже й великої, як про це люблять кричати, які дійсно стали жертвами помилок радянського правосуддя. Подібні об'єкти - спроба прикрити власну політичну неспроможність, закручування гайок і розбрат у державі. Робити це буржуазній владі найзручніше, тикаючи пальцем у минуле: «Хочеш соціалізм? Ти з глузду з'їхав! Там же суцільний ГУЛАГ! Не подобається пакт Ярової? А за Совка ще менше свободи було, так що дякуй і за це!». «Справжня реакція думаючої, прогресивної молоді на брехню та лицемірство повинна виражатися саме у таких прямих акціях. Ми хочемо порадувати мільйони, які втомилися від брехні співгромадян», - прокоментував акцію один з її учасників...»
Керівництво Музею спочатку дещо розгубилося: розгубленість, схожа на ту, що була після недавніх московських погромів фотовиставок у Сахаровському ж центрі та Фото-Центрі братів Люм'єр. Але потім, аж у вівторок, посміливішало настільки, що заявило: «Ми проконсультувалися з юристами і все ж вирішили звернутися (до поліції, - ред.)». Як кажуть, така сміливість з'явилася після того, як музейники проконсультувалися зовсім не з юристами, а з владою. Це підтверджується і тим, що в середу в урядовій «Российской газете» вийшла добірка думок з однозначним заголовком: «Буцався комсомолець з велетнем. Чому не можна замовчати дику витівку біля музею ГУЛАГу?» У ній «витівку мерзотників» рішуче засудили не останні в Росії люди: Володимир Лукін, глава Паралімпійського комітету (колишній омбудсмен РФ, засновник партії «ЯБЛуко», літера «Л» з її назви); літературознавець, автор книги "Олександр Солженіцин" Людмила Сараскіна; і головне - вдова «повішеного», президент Російського громадського фонду його імені Наталія Солженіцина.
Після цього вступу можна приступати до міркувань на тему.
РЕАБІЛІТАЦІЯ ГУЛАГУ? ТАК!
Чи можна вважати цей акт, вчинений так нахабно, відкрито, рекламно, частиною загальної політики на повзучу реабілітацію радянського минулого, сталінського режиму, ГУЛАГу? Так. Цей вчинок вписується в основний потік, російський мейнстрім останніх років - переписування підручників з мікшуванням, пом'якшенням страшних сторінок історії; безліч серіалів з головними героями - мудрими енкавеесниками та смершівцями.
Але чому ж, у такому випадку, цей акт засудили врешті-решт, і кримінальну справу пообіцяли завести. Тому що авторитаризм у Росії гібридний - як і війна. Загальний вектор - на реабілітацію диктаторського способу правління (може згодиться для крайнього випадку). Але при цьому намагаються зображати пристойне товариство - тому й тим, хто не сприймає диктатуру, кісточку теж іноді кидають. Сахаровський центр притискають, жорстко контролюють його програму, проте остаточно не закривають. Музей ГУЛАГу «Перм-36» (де сидів Левко Лук'яненко, де загинув Василь Стус) придушують, наближають до закриття, а от Московський Музей ГУЛАГу, який ближче до посольств і західних гостей, відкрили та підтримують.
І подібні акції, немає сумнівів, будуть продовжуватися. У цьому сенсі, до речі, корисно подивитися, чим закінчується послання цього самого РКСМ (б): «...Дана акція - вже не перший акт волевиявлення росіян щодо Солженіцина. Рік тому у Владивостоці на нещодавно відкритий пам'ятник вже вішали табличку з великими літерами - ІУДА».
І правда, рік тому справу на далекосхідного «комсомольця» Максима Шинкаренка, який вчинив описаний «акт волевиявлення», теж відкривали. Але чим же вона скінчилася - «справу припинено за відсутністю складу злочину». Причому припинена вона була "по-тихому" - про її закриття розповіли не представники влади, а «Приморське відділення Ленінського комуністичного союзу молоді», членом якого є Шинкаренко. Тому всі ці водевильні комсомольці чудово розуміють: на періодичне, раз на рік, штурхання «брехливого іуди» Солженіцина у них є карт-бланш. Причому без ризику отримати бланш під оком. Тому у цього РКСМ (б), є така б... сміливість (у сенсі - більшовицька).
ІНСТРУМЕНТАЛІЗАЦІЯ СОЛЖЕНІЦИНА. НЕ ВІДСТАЄМО!
Нагадую: Музей ГУЛАГу повідомив, що подасть до суду тільки на другий день. Тоді ж, на другий день, «Российская газета» підготувала свій матеріал, щоб опублікувати його на третій. Ця пауза у кілька днів, яка виникла після комсомольського повішення Олександра Ісайовича, надзвичайно показова.
У нинішній Росії, якщо не поспішати, то можна не вгадати. Тому люди обережні та ті, яким є що втрачати, вичікують. Треба ж зрозуміти - яка позиція верхів? Може, щось змінилося? Може, Солженіцина вже потрібно прибирати з пантеону?
РГ розставила все по місцях - ні, не треба, він залишається у Пантеоні Героїв Путінської Росії. Але не просто так, не безкоштовно. Наталія Дмитрівна Солженіцина (є в Росії така особлива професія - «вдова великого письменника») мало того, що у своєму коментарі прив'язала до інциденту «командирів ІДІЛ (яких нібито російська авіація бомбить), - які теж посилають дітей розстрілювати неугодних», але і повинна була особливо засвідчити лояльність, свою та покійного, до правлячого режиму. Що вона і зробила: «Наша країна сьогодні у скрутному становищі. Світові ЗМІ до нас необ'єктивні, звинувачують в агресії, імперіалізмі, сталінізмі, ми нібито мріємо повернутися в СРСР - і ось їм яскравий доказ даром, низький уклін!». Як гарно сказано - і підтвердження лояльності, і вже практично донос на комсомольців, які перестаралися - ллють воду на млин ворогів Росії.
Взагалі постать Солженіцина настільки суперечлива, що він ніколи й ні для кого не буде зовсім, до кінця, своїм. Кожна сторона, витягуючи з його плутаних складносурядних на штучній «глибистій» мові творів своє, отримує в ньому, за бажанням, друга та союзника, або недруга та зрадника.
Для лібералів Солженіцин близький завдяки своїй принциповій антирадянщині, антикомунізму, знаменитому «Жити не по брехні», кинутому в пику самовдоволеній, розжирілій Радянській владі. Своїм «Архіпелагом ГУЛАГом» він зробив надзвичайно багато для того, щоб вилікувати, нехай лише частково, світову інтелектуальну еліту від лівацького романтизму.
Але, з іншого боку, консервативно-націоналістичні погляди Ісайовича, які іноді доходили до несамовитої дрімучості, завжди будуть дратувати лібералів. Як і його антисемітизм, переважно, прихований, латентний, але іноді все ж назовні та й проривається.
Складніше з очевидною прихильністю Солженіцина до великоімперських міфів, оскільки, як з'ясувалося, значна частина тих, кого вважали лібералами, не вважають милування імперією та приріст її території чимось непристойним.
Така сама ситуація і в «українському питанні». Відкушування Криму, проголошення його, а також Новоросії та Донбасу, не українськими, вимога сепаратистських «референдумів», одним словом - точний макет «російської весни» на всьому Південному сході - все це є у старій Солженіцинській роботі «Як нам облаштувати Росію». Там же - антинаукове марення про штучність «спотвореної української ненародної мови», вирощеної за «австрійської підтримки» у «відторгнутій Галичині».
Проте українцям варто у цьому випадку бути прагматичними. Не потрібно залишати всю творчість Солженіцина у розпорядженні своїх супротивників. Є у ній і багато корисного. Олександр Ісайович багато і з повагою пише про бандерівців, з якими він зустрічався у таборах, людей, в основному, селянського походження (що йому так любо), щиро віруючих, сміливих і в дружбі вірних. Він просто захоплювався тим, як вони першими почали чинити організований опір «соціально близьким» до радянської влади кримінальникам, які знущалися над іншими ув'язненими.
В умовах нинішньої демонізації в Росії ОУН-УПА знання з десяток цитат Солженіцина про бандерівців (одночасно на додаток - і про братніх прибалтійських «лісових братів») дозволяє надійно ввести у стан оцепеніння кремлівських пропагандистів.
Ось, до речі, ще й тому Олександр Ісайович за всіх умов приватизації путінською владою, ніколи не буде для неї до кінця своїм. А значить, періодично його будуть вішати, як сталося минулої неділі.
ТОЧНЕ ПОЯСНЕННЯ ІНЦИДЕНТУ
Наостанок, на прикладі цієї історії, хочеться розповісти ще про одну людину, яка стала в Україні ньюсмейкером та отримала статус, якому вона не відповідає.
Матвій Юрійович Ганапольський заслужив симпатії, сприйняття і навіть довіру багатьох українців тим, як рішуче переїхав в Україну, як зайнявся отриманням українського паспорта, як рішуче засуджує путінську агресію.
Помилка полягає у тому, що його часто сприймають в Україні як серйозного журналіста, аналітика, яким Ганапольський не є і ніколи не був. Але йому самому дуже хочеться бачити себе таким. Можливо, переїзд до Києва з Москви, де він як той, хто посійно сперечався, був незмінно "битий" на «Ехо Москви» колегами - дійсно аналітиками - Венедиктовим і Бунтманом, частково пояснюється ще й цим. У тих ЗМІ, в яких тепер працює Матвій Юрійович, він «не стар, а суперстар». Він сам диктує правила гри, сам підбирає собі партнерів по ефіру - саме таких, щоб на їхньому тлі сприйматися аналітиком.
Саме тому не треба так болісно і сильно реагувати на різноманітні хаотичні заяви Ганапольського. Він їх робить, виходячи зі свого глибинного журналістського амплуа, - не аналітика, але «журналіста-провокатора». Провокатор, у даному випадку, слово суто позитивне. Тому що без цієї якості (в помірних дозах) - у журналістиці не можна. Теми бувають нудні, думки заїжджені, співрозмовники закриті, затиснуті. Їх просто обов'язково потрібно якимось чином спровокувати, щоб вивести з рівноваги та розкрити. І ось у таких випадках Ганапольський працює неповторно. У Москві досі згадують його ефіри в «Особливій думці» з кремлівським пропагандистом, а нині - спікером «Роснафти» Михайлом Леонтьєвим по кличці «Однако». Це було блискуче! Гаряче, яскраво, дотепно.
А коли справа доходить до аналітики, то Ганапольський, на прикладі з «повішеним Солженіциним», виглядає якось так: «Зараз просте сміття (так він назвав комсомольців-активістів, - ред.) повісило опудало людини, якого, як вважають, Путін поважає та навіть періодично згадує. Всі говорять, що в Росії - авторитаризм і навіть диктатура, а насправді в Росії - безвладдя. Раніше вважали, що не працює тільки уряд, а тепер розумієш, що і в президента можна смачно плюнути, причому, без наслідків. Загалом, у цьому, смітті, яке піднімає голову, нехай розбирається або Путін, якщо він зрозумів, як його принизили, або ще хтось». Сказане - цілковита нісенітниця.
А ось яка думка - прямо протилежна - з цього приводу у Гліба Павловського. На питання «Опудало Солженіцина, яке повісили біля музею ГУЛАГу - це теж такий собі контакт з владою та спроба їй сподобатися?» Гліб Олегович відповів: «У нас завжди повинно бути дві версії. Або це комерційний комсомолець з погодинною оплатою, або це справжні дурні, які втягнулися зараз у зростаючу конкуренцію за роль мобільного актива. Зараз дуже цінними є мобільні активи. Більшість зникає, і потрібні маленькі мобільні злісні, кусючі, отруйні, смердючі меншини».
Взагалі-то Ганапольський - людина непогана, але аналітик кепський - і те, що він говорить у цьому і подібних «аналізах» - дурниця. Павловський же - людина погана, але аналітик хороший, і до його слів варто прислухатися. У даному випадку, наприклад, його дві версії описують ситуацію зі стовідсотковою точністю. (Втім, Павловського так само треба слухати дуже критично, тому що багато він говорить з корисливою надією повернутися до «кремлівської обойми», як це вдалося Суркову. Щодо України, то Павловський багато знає у сенсі кремлівських розвідок та спецоперацій, проте він тут вкрай слабо підготовлений у загальногуманітарному сенсі - історично, теоретично).
В цілому ж, історія з повішеним опудалом письменника - одна з багатьох подібних - дуже тривожна. Вона показує, що російська влада не збирається придушувати народний настрій погромів. Вона бачить в них один з важливих інструментів - залякування. Влада в цей момент впевнена, що повністю керує ситуацією і може регулювати подібні настрої, ніби-то у неї є спеціальний пульт управління.
Але така самовпевненість небезпечна. Тому що в умовах наростаючої нестабільності всі ці «комерційні комсомольці з погодинною оплатою», всі ці «мобільні злісні, кусючі, отруйні, смердючі меншини» стають більшістю, якщо подобається (б) - більшовиками. І вже у першу чергу починають громити владу. Потім - усіх інших. І тоді - здрастуй 17-й рік!
Олег Кудрін, Таллінн.
