Чому Тіллерсон образив Лаврова
1 квітня держсекретар США Рекс Тіллерсон у неформальній обстановці під час обіду з главами МЗС країн – членів НАТО пожартував про міністра закордонних справ Росії Сергія Лаврова. Хтось з міністрів, говорячи про стосунки Росії та США, сказав, що для взаємодії з Росією треба застосовувати «дворівневий підхід», однак «для танго потрібні двоє». Тіллерсон зауважив: «Звісно, ви можете танцювати з Росією і ви навіть можете щось виграти від цього. Але очевидно, що ви не можете танцювати з Лавровим, тому що йому танцювати не дозволено». Репліку держсекретаря присутні відзначили оплесками.
Політика Заходу, і насамперед США, до Росії стає дедалі жорсткішою, це давно помічена тенденція. Підтверджень цьому – скільки завгодно. Одна епопея із втраченими російськими ілюзіями щодо Дональда Трампа чого варта. Що додає до цієї тенденції жарт Тіллерсона?
Додає один ледь помітний, але дуже суттєвий момент. А саме: лідерів Росії, включаючи Путіна, лідери Заходу почали публічно зневажати. Адже жарт Тіллерсона – дуже злий. За такі «жарти» у позадипломатичній компанії можна й по пиці отримати.
Нічого подібного в історії стосунків Заходу і Росії (СРСР) досі не було. Вони нещадно критикували один одного, проклинаючи комунізм чи капіталізм відповідно, воювали у «холодній» чи «гарячій» (чужими руками) війнах, у яких гинули десятки і сотні тисяч людей, пропагандисти працювали на повну потужність, вводилися взаємні санкції та бойкоти, але до особистих образ між лідерами справа ніколи не доходила. Усіх керівників СРСР і Росії – від Сталіна до Горбачова, Єльцина і «раннього» Путіна – на Заході поважали як колег. Держсекретар США при президенті Рейгані і не подумав би публічно зневажити міністра закордонних справ СРСР натяком, що все вирішує Леонід Брежнєв чи Михайло Горбачов, а міністр – пусте місце, хоча пари Брежнєв – Громико та Путін – Лавров нічим абсолютно не відрізнялися в плані розподілу повноважень на ухвалення рішень.
Якими б жорсткими не були стосунки Заходу та СРСР, політики обох сторін в неформальній обстановці завжди підкреслювали свою кастову спорідненість взаємними компліментами перед журналістами чи без них, а у формальній – суворим дотриманням дипломатичного етикету, який категорично відкидає «жарти» на кшталт Тіллерсона про Лаврова. Коротше, між лідерами Заходу та СРСР було жорстке протистояння, була «холодна війна», але не було зневаги, не було презирства.
Тепер є. Тому що лідери Заходу нарешті усвідомили, що сьогодні вони мають справу не з колегами-політиками, а з «чекістами». У чому різниця? У тому, що політики не будуть втручатися у внутрішні справи інших держав таким грубим, кримінальним способом, як хакерські крадіжки інформації, щоб потім її оприлюднювати в інтересах однієї з політичних сил цієї держави. А «чекісти» - втручаються і оприлюднюють. Політики не будуть у найпублічнішому і найповажнішому місці в світі – на засіданні Ради Безпеки ООН - заявляти, що ось такий документ є (і демонструвати його), а потім казати, що ніякого документу не було. А «чекісти» - заявляли, демонстрували і потім казали. Політики не будуть вбивати президента сусідньої держави разом з майже сотнею інших людей (Польща вже висунула офіційні звинувачення російським авіадиспетчерам в умисних діях, що призвели до катастрофи). А «чекісти» - вбили. Політики не будуть казати, що це не ми збили малазійський «Боїнг» з 298-ми пасажирами, хоча всьому світу очевидно, що таки збили. Політики вигадали б якусь причину, чому вони ненавмисне це зробили (як з корейським «Боїнгом» у 1983 році), вибачилися б або хоча б без зайвого галасу сплатили компенсації родичам жертв. А «чекісти» - збили, нахабно не визнають провини і нічого сплачувати не збираються, та ще й «вішають» свій злочин на інших.
Оскільки нинішніх кремлівських лідерів Захід більше не вважає колегами-політиками, то й повага змінилася на зневагу. «Кремлівських» більше не вважають на Заході людьми однієї «крові», тож з них можна і навіть треба ось так «жартувати» і мати за це щирі аплодисменти від колег. Так, дуже довго на Заході йшли до такого усвідомлення, це варто було зробити ще після вбивства Олександра Литвиненка полонієм, якщо вже не вірилося у підрив «чекістами» житлових будинків у Росії. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
Російські медіа зараз подають вчинок Тіллерсона просто як жарт, підкреслюючи: держсекретар США мав на увазі, що рішення в Кремлі приймає один тільки Путін. Тобто, виходить, це не насмішка над Лавровим, а такий собі оригінальний комплімент Путіну? Та ні, так не вийде. Насмішка над Лавровим – це насмішка над Путіним, інше трактування тут просто неможливе. І ображатися на жарт Тіллерсона має насамперед Путін, а не Лавров. Логіка тут елементарна: зневаживши мого міністра, ви зневажили мене. За такою ж логікою образа посла – це образа країни, законний привід до війни, до речі. А тут образили навіть не посла, а цілого міністра закордонних справ, безпосереднього начальника всіх послів.
Можливо, дипломат-початківець Тіллерсон просто не стримався від недипломатичного «жарту»? Так би мовити, слабка фахова підготовка і недосвідченість на новій для себе дипломатичній роботі? Можливо, але то вже річ другорядна. Стримався б цього разу – «прорвало» б іншим. А гучні оплески Тіллерсону якнайкраще свідчать, що публічне приниження Лаврова, тобто – зміна ставлення до кремлівських вождів, - це «консенсусне» рішення усього Заходу. Ці оплески для Кремля навіть страшніші за «жарт» держсекретаря. Вони як загальний вирок, винесений Заходом «чекістам». І коли він буде виконаний – лише питання часу.
Юрій Сандул. Київ.
