Кінець «смути», майже парад у Бресті та кому програв Денікін
Черговий випуск календаря «Вибраних дат» – авторського погляду на маловідомі чи зовсім невідомі широкому загалу дати і події. Ви можете доповнювати його власними оцінками й інформацією, висловлювати свою підтримку чи незгоду на сторінках «Укрінформу» у соціальних мережах.
Вибрані дати. 21 вересня – 27 вересня.
21 вересня 1993 року Президент Росії Борис Єльцин підписав указ про розпуск З’їзду народних депутатів і Верховної Ради Російської Федерації.
Протистояння президента і парламенту закінчилося через два тижні стріляниною з танків по московському Білому дому, де засіли противники Єльцина. Армія виступила на боці президента, і він переміг.
Очевидно, це була не революція, не придушення бунту чи спроби державного перевороту. Навіть не остаточна поразка комуністів, як часто характеризують ті події самі росіяни. Це була звична для Росії боротьба у верхах за особисту владу, котра, проте, вилилася у незвичну форму відкритої стрілянини.
http://media.onlinetv.ru/screenshots/anons_satar1993.jpg
У Росії завжди існував один головний центр влади. Розподіл влади на законодавчу, виконавчу, судову, який ми бачимо у країнах розвиненої демократії, у Росії з 1905 року, коли вперше з’явилася Дума, обрана на виборах, завжди був суто декларативним і бутафорським. Але в історії цієї країни траплялися моменти, коли внаслідок запеклої боротьби серед найвищого керівництва держави усталена надцентралізована система влади давала збій, і на відносно короткий час виникали паралельні центри влади. Тоді в державі виникала «смута». Після подій 19–21 серпня 1991 року («ГКЧП») якраз і стався такий збій. З цього часу парламентська і президентська влади перестали бути одним цілим, ними керували різні політичні клани, які намагалися знищити один одного, і їхнє протистояння досягло апогею у вересні 1993 року. І байдуже, що всього два роки тому вони спільно стояли на барикадах проти «ГКЧП».
Читайте також: Безпринципний Ростопчин, Хрущов - про індичку і «панікер» Тупиков
Розстрілявши з танків своїх політичних конкурентів із Верховної Ради Єльцин відновив притаманний Росії статус-кво, подолав дворічну «смуту», і Росія… заспокоїлася. Боротьба за владу у верхах, звісно, не припинилася, але перейшла у фазу звичних інтриг, тобто без залучення військових підрозділів. А коли в Росії закінчується «смута», її владна еліта приступає до так само звичного для себе заняття – зовнішньої експансії (звісно, після відповідного підготовчого періоду, потрібного для подолання негативних наслідків «смути» у сфері військової та економічної потуги).
Тому, якщо сьогодні хтось хоче точно вирахувати момент, коли Російська Федерація почала готуватися до свого «повернення» в Україну, то може сміливо починати відлік від розстрілу московського Білого дому 4 жовтня 1993 року.
22 вересня 1939 року – спільний парад у Бресті німецьких і радянських військ.
Цей парад ми, зі зрозумілих причин, нині часто й охоче згадуємо в інформаційно-пропагандистському протистоянні з Росією. Але варто уточнити одну непринципову деталь. А саме: чому він взагалі з’явився, цей парад?
За офіційною версією Москви, 17 вересня ніякої війни з польською державою СРСР не починав, оскільки, мовляв, вже не було цієї держави – вона розвалилася внаслідок війни з Німеччиною, а тому радянські війська перейшли кордон виключно для того, щоб взяти під свій захист життя і майно нещасних українців та білорусів. Війни не було, вбитих і поранених радянських солдат не було, польських полонених, поранених і вбитих не було. Нічого не було, крім введення військ для захисту мирного населення. Зрозуміло, будь-які секретні домовленості з Німеччиною про спільний «дерибан» Польщі СРСР категорично заперечував.
Німеччина 1 вересня офіційно почала війну з Польщею, а з 3 вересня так само офіційно вже була в стані війни з Англією та Францією. Гітлеру, звісно ж, хотілося показати всім, що в цій війні у нього є могутній союзник, хоч той формально ні Польщі, ні Франції, ні Англії війни не оголошував. Спільний військовий парад на території щойно спільно завойованої Польщі – який ще потрібен доказ того, що Німеччина і СРСР «навіки разом»? Отже, зацікавленість Гітлера у параді очевидна. Але навіщо він Сталіну? Цей злощасний (для Сталіна) парад лише псував гру СРСР у «нейтралітет».
По-перше, парад у Бресті був радянським військам нав’язаний попри їх небажання його проводити. По-друге, це дійство не було парадом у звичному розумінні цього слова.
Вранці 21 вересня радянська 29-а окрема танкова бригада (командир – комбриг Кривошеїн) підійшла до Бреста, який вже захопили війська німецького ХІХ моторизованого корпусу (командир – генерал Гудеріан). Кривошеїн зустрівся з Гудеріаном, аби домовитися про передачу йому міста і фортеці, оскільки узгоджена 20 вересня і підписана 21 вересня угода між Німеччиною та СРСР про демаркаційну лінію розмежування на території колишньої Польщі залишала Брест радянській стороні. Гудеріан запропонував класичну схему параду: військові частини обох сторін шикуються на площі, а потім – їхній спільний урочистий марш. Кривошеїн спробував взагалі відмовитися від параду, мовляв, його війська дуже втомилися після тривалого маршу і геть не підготовлені до параду. Але німець наполягав, посилаючись на окремий пункт угоди, який передбачав парад. Кривошеїну довелося погодитися, але він домігся «спрощеної» процедури: спільного шикування не буде, а буде вихід німецьких частин похідною колоною з міста і такий самий вступ радянських частин, а там, де колони перетинатимуться – радянські війська салютуватимуть німецьким своїми прапорами. І ще оркестри гратимуть військові марші. Гудеріан додатково «вибив» трибуну і обов’язкову присутність на ній себе та Кривошеїна.
Перші двоє на трибуні – Гудеріан і Кривошеїн (справа). До уваги: в кадрі (крім Кривошеїна) лише німецькі військові
http://img11.nnm.me/8/0/0/8/7/0b39418d68d0eadfc98e7d61041.jpg
Такий ось «парад» союзників. Німці по-максимуму використали його з пропагандистською метою. Усі відомі нині знімки цього дійства – це робота німецьких фотографів. Саме завдяки їм ми сьогодні маємо неспростовні фотодокази співпраці Сталіна і Гітлера у розгромі Польщі у 1939 року.
У вересні 1939 року Сталін жорстоко обдурив Гітлера, виставивши його в очах світу єдиним винуватцем початку війни. Цього він добився тим, що почав свою частину дій по розгрому Польщі не одночасно з Гітлером (як цього, звісно ж, той бажав і як, очевидно, було домовлено раніше), а значно пізніше – не 1, а 17 вересня. Тож включення в угоду про демаркацію пункту про спільні паради, а також праця німецьких фотографів – лише відчайдушні спроби Гітлера хоча б якось пом’якшити гіркоту від усвідомлення, що його обдурили.
До речі, нам таки треба подякувати німецьким фотографам, які увічнили парад у Бресті і Гудеріана з Кривошеїним на трибуні. Деякі історики стверджують, що подібні паради відбулися також у Львові, Гродно, Пінську та деяких інших містах. Але надійних доказів цих парадів, окрім брестського, нема. Можливо, і через те, що їх не фотографували або фото не збереглися.
23 вересня 1595 року – уряд католицької Іспанії вирішив не винищувати індіанське населення Америки, а хрестити його, розділивши колонії на місії.
Ми чомусь звично вважаємо, що в часи Середньовіччя в Європі не було нічого більш жахливого і жорстокого, ніж єзуїти та інквізиція. А численні та кровопролитні війни між католиками і протестантами оцінюємо, як таку собі боротьбу старого і консервативного проти нового і прогресивного. Однак, такий підхід, звісно ж, є надто спрощеним. Все було набагато складніше.
Як штрих до розуміння цієї складності наведемо незаперечний історичний факт, що ставить під сумнів «жорстокість католиків» і «гуманізм протестантів»: у тій частині Америки, яку колонізували європейські католики (з Іспанії та Португалії – оплоту католицизму), аборигени та їх потомки і сьогодні становлять більшість населення; а там, куди прийшли протестанти (переважно – з Англії та Франції), індіанців так мало, що для того, щоб вони зовсім не зникли, існують резервації. Тим часом, ми традиційно засуджуємо безжалісних іспанських конкістадорів і любимо благородного Звіробоя з романів Фенімора Купера! Пропаганда – вона і в історії пропаганда!
http://mtdata.ru/u1/photo92F2/20744765255-0/big.jpeg
Можливо, нинішня різниця в соціально-економічному розвитку між так званою Латинською Америкою – з одного боку, та США і Канадою – з іншого, якось пояснюється, серед іншого, релігійними переконаннями колонізаторів двісті – триста років тому, зокрема – зумовлене цими переконаннями ставлення до аборигенів-язичників? І невже винищення індіанців було обов’язковою умовою нинішнього процвітання США і Канади?
26 вересня 1919 року – бій під Перегонівкою.
Ті, хто вчив історію в радянських школах, навіть не здогадувалися, що у вересні 1919 року під звичайним українським подільським селом біля Умані у битві української повстанської армії Махна з військами Денікіна фактично вирішилася доля всієї громадянської війни в Росії. Сьогодні, звісно, про цю битву українці знають (принаймні, ті, хто цікавиться історією України), але чи усвідомлюють її значення?
Станом на вересень 1919 року денікінська армія вибила більшовиків з України. Харків і Київ були в їхніх руках. Наступ Денікіна на Москву успішно розвивався. Вересень і перша половина жовтня – час найбільших успіхів Денікіна. 6 жовтня він захопив Вороніж, 13 жовтня — Орел і загрожував Тулі. Південний фронт червоних розвалювався на очах. Більшовицькі лідери готувалися до підпілля у Москві, а урядові установи почали евакуацію у Вологду.
Читайте також: Битва, яка нічого не вирішувала, Мао на сторожі і прокляте питання війни
В Україні проти денікінців продовжував відчайдушний опір лише Махно. Змушений відступити зі своїх базових районів (Гуляйпільщина) він з боями відійшов аж до Умані, притиснутий денікінцями до фронту військ УНР (Петлюри). У махновців було дуже багато поранених і цивільних (сім’ї, які полишили рідні домівки разом з армією Махна), майже не було набоїв. Проти Махна діяла відносно невелика, але добре організована і озброєна група денікінських військ під командуванням Слащова - одного з найкращих білих генералів. 25 вересня Махно, залишивши своїх поранених під опіку Петлюри і отримавши від нього боєприпаси, несподівано для білих перейшов у наступ. Наступного дня, 26 вересня, під Перегонівкою відбувся вирішальний бій. Денікінці були розгромлені вщент.
Нестор Махно. 1919 рік
http://cdn.imhonet.ru/0/tmp_user_files/0e/79/0e790c71de7e8c531b6bfce6c41f3bf6/xlarge/fa3201305037540a263e6887f5ebf92f.jpg
Нема сенсу переповідати деталі подальших бойових дій. Літератури на цю тему достатньо. Головне, що, розтрощивши Слащова, Махно здійснив блискавичний рейд по тилах денікінців майже до Таганрога, де була головна ставка Денікіна. Той змушений був зняти з фронту проти більшовиків свої найбоєздатніші частини, щоб зупинити махновців. Це дало змогу Червоній армії відновити боєздатність своїх погромлених частин і розпочати загальний наступ на Денікіна. Катастрофа для Денікіна була майже блискавичною: у середині жовтня він під Тулою, а в січні 1920 року – залишки його армії евакуюються з Новоросійська.
Аж ніяк не перебільшенням є твердження, що рейд махновської армії, який почався під Перегонівкою, визначив долю громадянської війни в Росії, принаймні – на півдні країни. Невідомо, чи втрималися би більшовики, якби Денікін вступив у Москву у жовтні чи листопаді 1919 року. Про вирішальне для всієї війни значення рейду махновців пізніше говорили і Денікін, і Слащов, і Врангель. Більшовики, звісно, мовчали.
27 вересня 1965 року в СРСР скасували раднаргоспи.
Вони були створені у травні 1957 року в основних економічних районах країни, і мали керувати економікою в регіонах. Суть нововведення полягала в тому, щоб відійти від сталінської моделі централізованого управління економікою виключно через вертикаль галузевих міністерств (координація їхньої діяльності здійснювалася виключно у Москві через уряд та Держплан), дати більшу економічну самостійність республікам і областям.
Сьогодні раднаргоспи вважають однією з невдалих хрущовських реформ. Так, реформа провалилася, але не через «волюнтаризм» Хрущова, а зі значно глибших причин. Раднаргоспи – не хрущовська «кукурудза». Раднаргоспи мали бути центром керування економікою регіону, який перебував би в самому регіоні. Тобто, ідея реформи була цілком прогресивною і необхідною для розвитку країни. До речі, раднаргоспи існували в СРСР і раніше – з 1917 по 1932 рік, щоправда, пізніші раднаргоспи не були повністю тотожними попереднім.
http://forums-su.com/download/file.php?id=1967004&mode=view/img917.jpg
В історії СРСР її комуністичні лідери постійно робили спроби реформування економіки – починаючи з 1921 року, коли на зміну «воєнному комунізму» прийшла НЕП. Але всі ці спроби незмінно закінчувалися невдачею через те, що – з одного боку – ефективний розвиток економіки потребував децентралізації керування нею, а з іншого – більшовики не допускали децентралізації політичного керування в країні. Будь-яке послаблення централізації в економіці вимагало такої ж децентралізації політичної. Тобто, економіка постійно входила у суперечність із політикою. Коли ситуація в економіці погіршувалася настільки, що загрожувала соціальним вибухом, більшовики вимушено йшли на послаблення централізації (від НЕПу до різного роду бригадних підрядів, і аж до кооперативів), але як тільки природний розвиток цього послаблення неминуче починав зачіпати монополію більшовиків на владу – знову все поверталося на своє «законне місце»: централізована політика – централізована економіка. Комуністи нізащо не хотіли ризикувати своєю владою, і політика постійно перемагала економіку. Кожна така перемога підривала стійкість системи політичного керівництва, аж поки чергова децентралізація економіки, затіяна Горбачовим, не завалила цю систему взагалі.
Юрій Сандул, Оксана Федоряченко, Київ.
