Говорити, що Незалежність в основних формах завершена, не доводиться- Скуратівський

Україна повинна бути при європейських цінностях, але ми маємо бути самостійними при озброєнні цими самими цінностями

24.08.2015 13:08

В житті кожної нації відбуваються події, після яких повернення до минулого неможливе. Такою віхою для українців стала Незалежність. Шлях, який пройшла країна до становлення незалежності, досі викликає дискусії. Таке осмислення, та навіть узагальнення, необхідне, бо дає світоглядні точки опори для того, щоб ми, держава, могли йти далі. Напередодні Дня Незалежності Укрінформ поспілкувався з українським філософом, культурологом, істориком Вадимом Скуратівським про історичну долю України.

-Вадиме Леонтійовичу, як ви гадаєте, чому шлях України до незалежності, самостійності такий довгий? Це історична випадковість чи історична закономірність?

- Впродовж усієї світової історії, а точніше впродовж всього нового часу від великих імперій, великих державних структур дистанціювалися ті чи інші території, ті чи інші етноси. Інколи в них це виходило, іноді не виходило. Але в цьому є одна така очевидна закономірність. Як правило від цих великих утворень емансипувалися ті країни, які уже століттями залежали від них, але перебували разом з тим на доволі далекій відстані. Ця емансипація розпочинається з Нідерландів в 17 столітті. Як правило одна країна відкладається від тієї чи іншої держави, надкраїни з однією умови - вона перебуває на доволі далекої відстані від неї. Є і інші приклади, як приміром Португалія, якій вдалося відкластися від Іспанії в 1640 році. І то тільки тому, що Португалія певний час перебувала під патронатом Англії. В інших випадках взагалі відкластися тій чи інший території від великої території важко, або майже неможливо.

Наше національне нещастя полягає в тому, що ми впродовж століть були запечатані в трикутник могутніх континентальних держав. Україна була запечатана між Варшавою, Москвою та Константинополем. Ну як од них відкластися? Це не просто складно, це просто таки неможливо.

Ми залежали від Польщі, коли перебували в составі польсько-литовської держави. Там були свої процеси. Десь в 17 сторіччі Туреччина спробувала так чи інакше окупувати частину України. Могло бути так, що зрештою нашим надпатроном стала б Османська імперія і ми мали б мороку, яку мала, скажімо Вірменія, ті чи інші арабські території по відношенню до цієї території.

І власне тільки починаючи з 20 століття за сприятливої для України політичної кон'юнктури, вона знайшла можливість відкластися від Росії. Так званий Радянський Союз - це насправді псевдонім Росії. І зрештою саме тому, що ми перебуваємо на ось такій близькості від Росії, нам і не вдавалося від неї відкластися.

Словом, не має ніякої особливої енігми (з давньогрецької - загадка), як кажуть вчені. Просто ми залежали від якихось навколишніх сил, які набагато були сильніші від нас. І з часом ці сили підупадали і зрештою ми отримали самостійність.

Не так швидко, як прагнули попередні покоління...

Ну звичайно, шкода, що пізно. Але пригадаємо, приміром, Естонія ніколи не була самостійною до 1918 року. Разом з цим цей етнос існує дуже довго у світовій історії. А взагалі то це правило світової історії.

Скажімо, Фінляндія, дуже організований етнос, особливо завдяки протестантизму, який там запанував в 16 столітті, і який і державно, і господарчо, і світоглядно, і морально дуже організовує суспільство. Але від Росії Фінляндія відклалася у 1918 році. І потім впродовж 20 століття впритул до розпаду Радянського союзу вона залежала саме від Радянського союзу. При тому, що вона була при іншому суспільному устрою, вела війну за незалежність, дуже жорстоку війну. Але після війни, яку вона програла, вона змушена була так чи інакше продовжувати економічними, дипломатичними засобами війну за незалежність. Це ніби доля будь-якого етносу: ми залежимо від якихось сил, які нас оточують і або їм підупадаємо, або опираємося, як ми робимо сьогодні.

-Але ж в історії України є приклади спротиву, українці завжди відчували себе інакшими від сусідів...

- Так, ми завжди відчували себе інакшими, ми не схожі на поляків, не схожі тим паче на турків, і не схожі на росіян. Але разом з тим, коли ми говоримо про цей самий спротив, то забуваємо, що в Україні завжди були сили, особливо на елітарних поверхах, які прагнули так чи інакше війти в той чи інший компроміс того чи іншого рівня з довколишніми країнами. Ба навіть увійти до цих самих сусідніх еліт.

І все ж таки загалом наша незалежність відбулася, вона перебуває в режимі інтенсивного становлення. Але говорити про те, що ця незалежність в основних своїх формах завершена, не доводиться. Тому що все, що зараз відбувається, свідчить про всю складність становлення нашого суверенітету. Але головне, що цей процес відбувається, він має свою чітку стратегію, драматичну, але очевидну тактику. І матимемо надію, що цей процес продовжуватиметься аж до повного оформлення нашої самостійності. Треба виходити з того, що сам по собі процес усамостійнення тієї чи іншої країни може зміститися у бік якоїсь спазматики, якоїсь залежності від більш сильних структур, держав, утворень і так далі.

Можемо пригадати драму французького суверенітету, коли в 1814 році в Парижі стояли війська окупантів. Потім проходить якийсь час, у 1870 році знову під Парижем війська. Слід за тим 1940 рік - та ж ситуація. Але щоразу нація знаходила в собі сили, щоб поставити напасника на місце, і відігнати його за свої межи, кордони.

Будемо мати надію, що до такої драми Україна свого нового історичного видання не дійде. Вона вже буде більш переконлива і більш забезпечена у своїй життєдіяльності. Але треба приготуватися до того, що це передовсім процес. Впродовж цього процесу різне може трапитися. Пригадаємо 2004 рік, коли кандидат в президенти від Партії регіонів обіцяв подвійне громадянства для громадян України. Чим це могло скінчитися? Чим скінчилося так зване подвійне громадянства у Південній Осетії, у Абхазії чи в країнах Середньої Азії. Нарешті в якомусь розумінні це подвійне громадянство стало бар'єром на шляху нормального усамостійнення України, немає цього інституту по суті, а є просто «добродії», які тікають чи в Росію, чи в Ізраїль, маючи кілька паспортів. Але це вже справа суто юридична, кримінальна.

Ми діждали того, що президент сусідньої країни говорив про те, що Українська державна ідентичність - це щось непереконливе. Якесь штучне утворення. Тут він, цей самий кремлівський бевзь, схожий на іншого кремлівського бевзя, на Молотова, який восени 1939 року після катастрофи Польщі сказав: «наконец-то этот ублюдок Версальской системы прекратил свое политическое существование». Це продовження сталінського деспотизму, сталінського імперського ставлення до всіх неросійських варіантів державності довкола самої Росії.

-Таке сприйняття ззовні виглядає не просто образою, можливо це один з методів впливу?

- Росія зараз намагається ліквідувати наш шлях до європейських цінностей, не власне до Європи в широкому значенні , а саме європейських цінностей.

Ми повинні все це долати, відкидати, пам'ятаючи про те, що путіни приходять і відходять у політичне та інше небуття. По дорозі можуть трапитися дуже різні сюжети, але країна має так чи інакше поборювати їх, виносити це за дужки свого існування.

Україна повинна бути при європейських цінностях, але це не означає, що ми маємо бути в залежності від політичної кон'юнктури чи всього Заходу, чи окремих європейських країн. Ми маємо бути самостійними при озброєнні цими самими цінностями. Пригадати той же сюжет Фінляндії, яка обійшла всі можливі на її шляху бар'єри після Другої світової війни і змогла цілком усамостійнитися перед обличчям сусіда-монстра.

А, зрештою, наша країна має бути при поєднанні європейських цінностей та цілковитого усамостійнення. Не можна доходити до такого конфлікту з європейськими сусідами, як це трапилося в Греції. Але водночас треба і не залежати від цих самих сусідів. Власне, треба знаходити якусь рівновагу у цьому самому сусідстві.

Є таке прегарне українське слово, яке колись запропонував один філолог в діаспорі, - увзаємнення. Ми маємо бути при такому увзаємненні з Європою. Треба просто працювати над собою. В України все для цього є.

Наталія Молчанова. Київ.