Він знаний український письменник, лауреат Шевченківської премії 1994-го року. Василь Стус називав його серед своїх найулюбленіших поетів, а Оксана Забужко вважає "одним із найвидатніших українських поетів ХХ століття".
Але Василь Голобородько, схоже, досі не є пророком у своїй вітчизні. Перша його поетична збірка вийшла у США (1970), а в Україні він близько двадцяти років був під пильним оком КДБ: йому не давали здобути вищу освіту, публікуватися, отримати достойну роботу. А нині поет знову у ролі вигнанця, бо війна на Донбасі примусила його покинути батьківську хату в селі на Луганщині, власну квартиру в Луганську і поспіхом утікати від бомб та снарядів.
Ми зустрілися з Василем Голобородьком в Ірпінському будинку творчості Спілки письменників, де "вимушений переселенець" живе вже більше року. Розмова наша - свідомо не так про літературу, як про Донбас, про Україну, про війну.
КИМ ЗАМІНИТИ ЕЛІТИ З ПІСУАРІВ?
"Ой, а я фрак і метелика в Луганську залишив", - жартує Василь Голобородько, дізнавшись, що ми удвох із фотокором. Там же в луганській квартирі зосталося й чимало необхідних для роботи речей: принтер, комп'ютер, його бібліотека і "все, нажитоє непосільним трудом: куртки замшевиє в колічествє двє штукі" - знову він усе зводить на жарт.
- Василю Івановичу, чому, на вашу думку, оця війна точиться нині саме на Донбасі? Адже у нас є й інші регіони зі спільним з Росією кордоном - ті ж Чернігівщина, Харківщина…
- У Харкові місцева влада спільно з їхніми найбільшими бізнесменами швидко зуміли взяти все під контроль. А в них же теж починалося там - ота так звана республіка "ХНР".
- Ви вважаєте, це залежить від місцевих еліт?
- Від них також. Просто територія Донеччини, Луганщини давно вже була віддана центральною владою місцевим "правителям" - Януковичу, Єфремову та іншим.
А чого? Вони допомагали Кучмі стати президентом, бо там конкуренція була у нього з Симоненком, з комуністами, тож тоді ще губернатор Янукович підтримав, дав голосів на користь Кучми, просто дав, усе ж фальсифікується, підтасовується… А за це Кучма на знак вдячності поставив його потім прем'єром. Тобто, та територія була віддана місцевим.
- Але чому ж вони так сильно були зорієнтовані на Росію?
- Ця так звана еліта, вона не була насправді зорієнтована так, вони ж ніде про це не заявляли, про автономізацію. Один раз ото в 2004 році в Севєродонецьку, як зібралися…
- Про ПіСУАР?
- Так, я думаю вони тоді просто лякали центральну владу.
- А це не був такий дзвіночок тривожний уже тоді?
- Може, але серйозно ніхто не сприйняв цього, або ж у Києві не було тоді людей, які могли серйозно сприйняти. В СБУ чи в інших структурах. Воно ж ось тепер проявилося, чиї були силовики, військові…
- В одному з інтерв'ю вже після переїзду з Луганська ви казали, що вернулися б, якби там було наше СБУ.
- Так, українське, яке б керувалося нашими законами, Конституцією і так далі.
- Але ж хіба можливо так швидко очистити силове відомство?
- Та ні, тим більше, що не тільки в СБУ, в усьому суспільстві чистка потрібна. Я колись от говорив, що із цими військовими непатріотичними робити, з керівництвом, маю на увазі, не з рядовими.
- А що треба робити?
- Звільняти і заміняти патріотами, тими, які воювали. От усіх добровольців, та й військовозобов'язаних, які були в АТО, всіх їх підряд брати в наші училища (військові, силових відомств, - ред.), а потім уже серед них робити відбір.
Ось прозвучало у пресі, що вже беруть учасників АТО в силові структури, це добре дуже. Там мають бути патріоти. От, наприклад, однією з умов при наборі поліції в Києві, отієї нової, було те, що поліцейські повинні володіти державною мовою. Набрали. Але тепер я вже чую - вони не завжди розмовляють українською. Не витримали цієї вимоги.
ПРО МОВУ І САМОВИЗНАЧЕННЯ
- Мабуть, не дуже жорстко вимагали…
- Тут головне, щоб керівництво проводило потрібну політику - спрямовану на таку раціональну, поступову українізацію, не насильницьку. Не так навіть важить, україномовні ті керівники і політики чи ні, як те, яку вони політику щодо України проводять. Бо в нас же й україномовних таких вистачало і в уряді, і в Верховній Раді, які, в кращому випадку нейтральну, а то й взагалі антиукраїнську, політику проводили. Нехай би Порошенко чи інший політик якою завгодно мовою говорив, але щоб працював над виконанням 10-ї статті нашої Конституції (про мову, - ред.). І так само місцева влада.
От я завжди як приклад наводжу випадок, який трапився у Красному Лучі на Луганщині: там батьки оголосили голодування, бо хотіли, щоб діти їхні навчалися українською.
Самі вони, можливо, і російськомовні були, але ці люди зрозуміли, що державна мова у нас - українська, отже у дітей повинна бути можливість учитися українською, бо це їхня перспектива. Тоді, правда, у нас при владі Табачник був, тож нічого з того не вийшло.
От це повинні люди розуміти, це треба їм пояснювати, бо ж за 24 роки не дуже хтось із нашими людьми на Донбасі й говорив про те, що вони українці, що живуть в Україні, ото паспорти їм нові видали, тай усе…
- А хто, на вашу думку, це повинен говорити? Я знаю, ви вважаєте, це не зовсім місія митців, письменників, що це швидше вчителі, журналісти повинні. Але як же вчителі і журналісти можуть це робити на Донбасі, наприклад, якщо самі вони там зорієнтовані на Росію?
- Це політики також повинні робити. Ну, і там, де готують тих же вчителів, журналістів - в інститутах, університетах. От у Луганському педуніверситеті, де я вчився, українською мовою з усіх предметів викладалися тільки українська мова і література. А решту, навіть на філологічному, на українському відділенні, навіть історію України, читали російською. Прийде викладач і запитує у студентів: якою мовою читати лекцію. Сам же порушує оту десяту статтю Конституції своїм таким питанням.
От мене з Донецького університету вигнали за те, що я заявляв, що жоден предмет не викладається українською мовою.
- А хіба не за поширення забороненої публікації Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація"?
- Ну, і за це також, за таку діяльність, багато було там бесід, і в парторга, і в ректора тодішнього Близнюка.
Так от, ніхто не пояснював, не відстоював проукраїнської політики, хоча в Луганському педуніверситеті було навіть товариство української мови "Просвіта". Але чого ж вони нічого не робили? Закони ж дозволяли. Я постраждав, долю свою зіпсував через оті заяви про українську мову, а вони чому нічого не робили?
- А тим часом, та ж "Просвіта" на свою діяльність отримувала навіть кошти з державного бюджету...
- Так, але вони пристосувалися, за радянських часів це називалося приписки і показуха. У Києві розповідали, яку вони там роботу проводили з популяризації, пропагандистську, а насправді нічого не робили навіть у дозволених межах, навіть у межах десятої статті Конституції. Можна ж було законно це мовне питання в Луганському педуніверситеті підіймати на всіх рівнях: на вченій раді вузу, звертатися до обласної ради, до міністерства.
І тут специфіки нема ніякої луганської, так само ж і в Харкові, мабуть, теж українська мова - хіба що в університеті на філології. А в технічних вузах, а в юридичній академії знаменитій?..
Чи дитячі садки в Луганську візьміть. За документами - українські, в Київ про це звітують, а насправді, в Луганську україномовність починається і закінчується на привітанні "Доброго ранку, дітки".
- Дзюба у згаданій статті ще в 60-х роках методично доводить, що всі ознаки нації (навіть у тодішньому марксистсько-ленінському розумінні) послідовно руйнували в українців. Чи погоджуєтеся ви з ним, і чи припинялося це руйнування ще з радянських часів?
- Якщо Дзюба таке помітив, це означає, що в Компартії в Москві немогли цього не знати. Це ж їхня була політика, вона тривала всі роки. І за інерцією, бо ж кадри всі ті самі лишилися, продовжувалася і в роки незалежності.
- Такого, як ви розповідаєте, не тільки в Луганську, а й у Києві вистачає. І, наприклад, вимога до вчителів говорити в школі українською не лише на уроках сприймається нерідко, як брак толерантності.
- Так ото ми вже більш як двадцять років толерували-толерували… А вони за автомати і за "гради" схопилися.
ПРО ЗРАДНИКІВ І ГЕРОЇВ ЗІ ЗБРОЄЮ
- А хто ж таки перший схопився за "гради"? Скажіть, "сепаратист звичайний" - він хто такий. Чи справді більшість - здеградований елемент?
- Це в засобах масової інформації так прозвучало, що відразу схопилися за зброю наркомани й алкоголіки. А насправді першими автомати похапали зрадники з Луганського СБУ, ті, які зламали присягу. І влада місцева цьому тільки сприяла. А тоді вже, звичайно, якісь і асоціальні типи приєдналися. Військові відставники ще з радянських часів масово переїжджали до Луганщини, натуралізувалися там, нерідко навіть влаштовувалися у якісь охоронні структури, вони теж зіграли свою роль.
І досі ці зрадники ніяк за це не відповіли: на Шишацького (колишнього голову Луганської ОДА, - ред.) тільки тепер, здається, справу заводять, Роман Романов - керівник УВС Донецького донедавна був у Києві, і от щойно заявив, що він виїжджає, бо не хоче, мовляв, щоб його спіткала доля Бузини. А що ж до цього часу правоохоронці чекали, це ж при тому самому Романові облраду захоплювали, його ж люди допустили.
Так що все це ще розгрібати і розгрібати. Воно б, може, після Майдану розгреблося потрохи, але Путін скористався ситуацією…
- Ви коли виїжджали з Луганська торік улітку, справді думали, що це ненадовго?
- Ну так. І потім, я повірив Порошенкові, який сказав, що за тиждень чи два все закінчиться.
- То це і звідти, зсередини, спочатку виглядало, як щось несерйозне, що може за кілька тижнів закінчитися?
- Абсолютно. Потім уже СБУ було ізольоване, вже мішки лежали і барикади навколо приміщення були. То можна ж було якусь військову частину взяти, але Турчинов каже - нікого було брать, ніким воювати, ніким. Вони не хотіли виконувати накази Турчинова. А врятували ситуацію добровольці з Майдану, що почали збиратися і зупинили це. І, власне, Порошенко теж сказав, що у нас армії не було на той час, а зараз уже є.
- А якби не майданівці, не добровольці, куди б могла посунутися ця лінія між нами і окупованими нині територіями?
- Референдум же так званий на території всієї області проходив, і Захарченко заявляє, що вони всю Луганщину хочуть забрати.
ПІВРУКИ НА СМІТНИКУ
- Чи є різниця ментальна або якась іще між окупованою частиною області і нашою?
- Якщо до цих подій не було ніякої, то тепер там - зовсім інші люди. Вони вважають, що бомблять тільки українські Збройні Сили, блокують їжу, пиво, цигарки - лише наші, ментальність на цьому формується. Що там говорити, якщо навіть на недавно звільнених наших територіях, у Слов'янську, Краматорську, ще чимало є тих, хто називає наші Збройні Сили окупантами.
- Гадаєте, цей процес незворотній?
- Дехто вважає, що ті люди в Україні вже не будуть жить. Я увесь час думаю про те, що сказав такий дипломат Яременко, він консулом колись у Туреччині був. Так от, він сказав: відокремити. Відпустити і ніяких справ з ними не мати. Так само, як Молдова Придністров'я. Але Кремль не зацікавлений у цьому, Кремль зацікавлений, щоб у цього регіону була якась особлива автономія. Щоб як автономія він упливав на політику Києва, перешкоджав вступу в ЄС, у НАТО, застосуванню того ж закону про українську мову і т.д.
- Тобто надії немає, ви вважаєте? Треба відрізати півруки?
- Та яке там півруки, там смітник. Путін відмовився підтримувати шахти в Ростовській області. Там п'ять шахт залишили (через відсутність у Росії дотацій на їх фінансування, - ред.). А тут - візьми собі на шию депресивні селища.
- Чи можливе, на вашу думку, відновлення справжнього суверенітету на всій території України, зокрема й на нині окупованій частині?
- Ну, на це ніхто не сподівається, і люди вже помінялися. Та й ті, що бігали з автоматами, стріляли, вбивали, вони куди подінуться? Виїхати - не виїдуть, а якщо блок-постів не буде, вони по всій Україні розсіються.
А коли приймали поправки до Конституції, то мабуть же, умовляли - що ось ми вам - навіть спеціальний режим на три роки, тільки ж треба виконати Мінські домовленості: контроль над кордоном, відведення військ тощо.
Але протилежна сторона не піде на це. Тим, хто підтримує терористів потрібен інший мир. Щоб наші війська не стріляли. Отакий мир.
А нам потрібен такий, як у перших Мінських домовленостях було запропоновано. Складіть зброю, здайте автомати, тоді - амністія, і далі будемо говорити. Виведіть найманців. І нормальні вибори за нашими законами проведіть.
Терористи і їх прихильники навіть тепер заявляють, мовляв, ми хочемо бути в Україні. Нащо ж ви тоді руйнуєте все? А вони руйнують з метою, щоб тоді більше грошей і Київ давав і міжнародні фонди на відбудову Донбасу. І щоб через Київ зручніше можна було грабувать оці гроші, так само, як розкрадалися раніше кошти, що виділялися на перекваліфікацію, на закриття шахт.
Отож найкраще, мабуть, відмовитися від цієї території і наводити лад тут. А там кордон нормальний побудувати. Навіть у мене от - хата в селі, родичі, могили і в Луганську квартира - віддаю безкоштовно. Бо вони ж руйнують Україну.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ - НЕ ПРОГОЛОШЕНА, А ВІДНОВЛЕНА
- От наближається День Незалежності, і знову будемо говорити про її проголошення, в нас чомусь так прийнято, а треба б говорити про відновлення. Була ж незалежна УНР, і деякі країни навіть встигли визнати її незалежність.
В Естонії, коли відродили незалежність, то громадянство давали тим особам, які проживали на території країни і володіли хоч би мінімумом естонської мови. Хто не володів, тому давали посвідчення на проживання, такі особи не дуже були ущемлені в правах - вони тільки не мали права обирати і бути обраними. Там змогли це зробити, і Європа нормально прийняла, ніхто не казав, що так недемократично, неплюралістично і таке інше. У нас же - паспорти всім підряд дали. Тож тепер і маємо, що по обидва боки фронту на Донбасі воюють люди з українськими паспортами.
ПРО ВІШІ, КАЗКИ І НОБЕЛЯ
- Хочу запитати про українську літературу. Якось у пресі натрапила на ваші висловлювання, що Франко, Винниченко, Стус були гідними Нобеля, а серед сучасників - нема достойних. Чому?
- Та не казав я такого, то журналісти наплутали. Це я розповідав про те, як з'явилася ідея створити український Пен-клуб. Цим перейнявся Вінграновський (був першим президентом українського відділення Пен-клубу, - ред.). Уже пізніше в спогадах його чи про нього говорилося, мовляв, не без того, що він сам хотів отримати цю премію, але "після Ліни" (Костенко, - ред.). Звичайно, я вважаю, що є у нас достойні Нобеля, наприклад Ігор Калинець, якого цього року висунули. І безумовно, треба подавати когось щороку.
- Знаю, що ви досліджуєте зараз українську казку. Звідки цей інтерес?
- Казками, точніше їх метафоричністю, я з 1996-го року займаюся. Їх не можна ізольовано розглядати, тільки у системі фольклору, народної творчості.
Казка мені допомогла, і я ось зараз закінчую збірку віршів "Загадки п'ятьох дівочих рушників". Там будуть вірші, ілюстровані роботами Катерини Білокур, Марії Приймаченко, Ганни Собачко-Шостак і Параски Хоми. От незрозуміло мені було, чого ці жінки ті ні з того ні з сього починають малювати, а виявляється - все воно з рушниками і казками пов'язано.
Біографічна довідка. Василь Голобородько - сучасний український поет, один із засновників "київської школи". Народився у 1945 році в Адріанополі на Луганщині, там і в Луганську жив аж до переїзду в Ірпінь у зв'язку з воєнними діями на Сході. Диплом про вищу освіту Василь Голобородько отримав аж у 56 років - у 2001-му екстерном закінчив Луганський педуніверситет, а раніше був відрахований з Київського та Донецького університетів. Працював у радгоспі і на шахті. На сьогодні вийшло 14 його поетичних збірок і кілька фольклористичних досліджень. Книжка для дітей "Віршів повна рукавичка" Голобородька отримала відзнаку The White Ravens та внесена до міжнародного каталогу як одна з найкращих у світі книжок для дітей.
Ірина Мамчур, Ірпінь.