Цей день в історії. 3 січня
Події дня:
265 років тому (1749) вийшов друком перший номер данської газети «Берлінгске тіденде» (Berlingske Tidende – «Відомості Берлінга»). З 2011 року назву газети скорочено до «Berlingske». Нині це одна з найстаріших газет, що видаються сьогодні в Європі. Наклад 160 тис. примірників.
95 років тому (1919) уряд УНР надіслав ноту протесту урядові РСФРР з приводу вторгнення радянських військ на територію України. Також відбулись наради представників українських та єврейських соціалістичних партій, на яких ішлося про агресію Росії проти України та формувалася делегація для ведення мирних переговорів з Москвою. Однак партії не дійшли згоди стосовно висунутих кандидатур. Цього ж дня у столиці ЗУНР Станиславові (Станіслав; нині Івано-Франківськ) відбулась перша сесія Української національної ради на якій було проголошено про об’єднання ЗУНР з УНР в одну соборну державу.
55 років тому (1959), через 92 роки після того, як Аляска була куплена у Росії, її проголосили 49 штатом Америки. До того вона була просто «територією», не мала власного законодавчого зібрання та будь-яких інших обов’язкових ознак штату.
Ювілеї дня:
225 років від дня народження Карла Густава Каруса (1789-1869), німецького лікаря, філософа і художника. Професор Саксонської медико-хірургічної академії в Дрездені. Написав декілька підручників з анатомії, зоології, фізіології та гінекології, які свого часу користувалися чималим попитом.
110 років від дня народження Олександра Івановича Арутюнова (1904-1975), вірменського нейрохірурга, академіка АМН СРСР. Працював в Україні з 1945 року, очолював Київський науково-дослідний інститут нейрохірургії (1951–1964). З 1964 року – директор Інституту нейрохірургії АМН СРСР у Москві. Автор праць з проблем нейроонкології, відновлювальної та судинної хірургії тощо.
90 років від дня народження Уляни Матвіївни Громової (1924-1943), української комсомолки, члена штабу комсомольської підпільної організації «Молода гвардія».
85 років від дня народження Серджо Леоне (1929-1989), італійського кінорежисера. «Батько» італійського вестерна. Знятий ним під псевдонімом Б. Робертсона фільм «За пригорщу доларів» (1964) мав надзвичайний фінансовий успіх і поклав початок цілому напрямку в італійському кіно 60-х рр. (ці фільми прозвали «спагетті-вестернами»). Однією з найпопулярніших робіт режисера є стрічка «Одного разу в Америці» (1984). Музику до картин С. Леоне писав популярний композитор Енніо Морріконе. Серед шанувальників творчості італійського режисера – Джон Ву, Даріо Ардженто, Квентін Тарантіно, Роберт Родрігес.
80 років від дня народження Юрія Івановича Баранова (1934), голови правління, директора акціонерного товариства «Шахтоуправління «Донбас» (Донецька область); Героя України (2001).
45 років від дня народження Міхаеля Шумахера (1969), славетного німецького автогонщика. Семиразовий чемпіон світу з автоперегонів у класі «Формула-1» (1994, 1995, 2000, 2001, 2002, 2003, 2004), володар почесного звання «Чемпіон ЮНЕСКО». Шумахер про себе: «В усьому винен мій батько. Він розібрав стару дитячу машинку, на якій я катався, коли мені було чи то два, чи то три роки, й причепив до неї мотор від мотоцикла, котрий ми знайшли, коли ходили рибалити на озеро. Спочатку ми збивали сусідів на тротуарах в околицях нашого будинку, а потім відправились на справжній трек, аби ганяти в безпечних умовах. Мій перший прорив стався в шість років, коли я переміг у клубному чемпіонаті. «Отакої, - подумав я, - а в мене виходить!» Адреналін, про який так часто говорять у контексті «Формули-1», може підскочити тільки під час непередбачуваних аварій. У інших випадках ти просто кайфуєш від того, як тобі підкорюється машина, поки ти вижимаєш із неї максимум. Стрибок із парашутом – ось це адреналін… Ніколи не ставився до перегонів усерйоз. Для мене вони були веселощами, хобі, доганялками на тарантасах. Просто я був молодим і легким, і, мабуть, тому дуже рано почав перемагати. Було б дуже самовпевнено казати, що я кращий гонщик. Не впевнений, що це правда. Найуспішніший – з цим я погоджусь… У моєму спорті важливо мати швидку реакцію і бути у відмінній формі. Пам’ятаю, як на початку 90-х випадково зустрів Бориса Беккера в спортзалі в Монако – він сидів і нудьгував. Я не міг зрозуміти, як із таким ставленням до тренувань можна чогось досягти в тенісі, і досить скоро він почав здавати свої позиції. Тоді я поклявся собі, що нічого подібного зі мною не станеться… Хто я такий? Лише звичайний хлопець, що їздить трохи швидше за інших. І я в курсі, що далеко не всі від мене у захваті».
Роковини смерті:
115 років з дня смерті Михайла Парфентійовича Дегтярьова (1831-1899), українського купця, мецената. Родина Дегтярьових вела широку торгівлю в Києві з 30-х років ХІХ ст., володіючи будинками і магазинами переважно на Подолі. Його батько, навесні 1835 року, став першим міським головою. Михайло Дегтярьов значно примножив капітали батька і став одним з найбагатших киян, конкуруючи в цьому з домами Терещенків і Бродських. Будучи людиною релігійною, щедро жертвував бідним на церковні свята, вів надзвичайно скромне життя. Помер 3 січня 1899 року у Києві, похований під стіною Свято-Михайлівської церкви (зруйнованої за більшовицького режиму; нині відновленої). За заповітом Дегтярьов, який не мав дітей, передав Києву нерухомого майна на 2,5 млн крб., а також 2 млн готівковими грошима та цінними паперами. Відповідно до його останньої волі на ці кошти було споруджено будинки та велося утримання богаділень і притулків. Найбільшу богадільню, створену на його кошти і названу його ім’ям, відкрито у 1902 році на Лук’янівці (тепер на розі вул. Дегтярівської та Довнар-Запольського – Київський інститут сухопутних військ). Дегтярівською цю вулицю названо на честь Дегтярьова рішенням міської думи від 1906 року, з 1944 вона звалася вул. О. Пархоменка, історичну назву їй повернуто у 1993 році.
50 років з дня смерті Миколи Миколайовича Гришка (1901–1964), українського ботаніка, генетика, селекціонера. Закінчив з відзнакою Полтавський сільськогосподарський інститут, потім у Києві здобув педагогічну освіту. Працював у Сумах, Чернігові, Глухові, створив кафедру генетики в Київському університеті. Роботи Миколи Гришка з генетики статі конопель, які в 30-х роках були основною технічною культурою України, стали відомими в усьому світі й не втратили своєї актуальності й нині. У 1935 році він створює Інститут конопель у Глухові. В 1939 році Гришка обирають дійсним членом Академії наук України і призначають директором Інституту ботаніки. Після повернення з евакуації, академік віддає свої творчі сили облаштуванню Ботанічного саду, якому, без перебільшення, він присвятив усе своє життя. Втім, неприємності не оминули й Миколу Миколайовича: 7 серпня 1948 року за підтримки Сталіна розпочалася зловісна сесія ВАСГНІЛ, яка зліквідувала будь-яку можливість співіснування біології з мічурінською псевдонаукою. У жовтні 1948 року на зібранні АН УРСР Гришко був позбавлений частини наукових посад. Звісно, за таких обставин він змушений був робити певні еківоки лисенковщині, аби зберегти можливість продовжувати роботу по створенню ботанічного саду. І мабуть це був єдино правильний вчинок в ім’я свого дітища. Внесок Гришка у розробку теоретичних і прикладних проблем інтродукції та акліматизації рослин величезний. Але понад усе вражає його титанічна праця над створенням експозиційних ділянок Ботанічного саду, його капітального будівництва й проведення наукових досліджень. Саме за особистої участі Миколи Миколайовича до саду було завезено понад 800 сортів троянд, бузку, різних оранжерейних рослин з Німеччини. Гришко є автором першого підручника з генетики українською мовою «Курс загальної генетики» (1933). У 1938 разом з професором Делоне випустив книгу «Курс генетики» російською мовою. Цей підручник протягом десятиріч вважався одним з найліпших для вишів. Ім’я М.М. Гришка присвоєно Національному ботанічному саду України. Сам учений не дожив лише декілька місяців до його офіційного відкриття, яке відбулося у травні 1964 року. Варто зауважити, що не тільки Центральний ботанічний сад є заслугою Гришка. Він доклав чимало зусиль для того, щоб зберегти від руйнації і занепаду Олександрію в Білій Церкві, Софіївку в Умані та інші заповідні куточки природи.
40 років з дня смерті Максима Максимовича Штрауха (1900-1974), російського актора театру і кіно, артиста Московського театру ім. В.В. Маяковського, народного артиста СРСР. Створив образ Леніна в театрі (п’єси Корнійчука, Вишневського, Штейна) і кіно («Людина з рушницею», «Ленін у Польщі» та ін). Лауреат Ленінської премії, та двічі – Державної премії СРСР.
Минулого року помер Серджіу Ніколаеску (1930-2013), румунський кінорежисер, відомий своїми історичними кінокартинами. Поставив понад 50 фільмів. Найвідоміший з них – «Міхай Хоробрий» (1971) – один із найпопулярніших і комерційно успішних проектів в історії румунського кінематографа.
В матеріалі використані фото: www.mschumacher.com, archive.nbuv.gov.ua.
