Система інтернатних закладів і дитячих будинків, що довгі роки культивувалася у Радянському Союзі, на думку члена правління Альянсу "Україна без сиріт", начальника Служби у справах дітей м.Києва Миколи Кулеби, призвела до того, що в країні виросло практично ціле покоління людей абсолютно не пристосованих до самостійного життя. І хоча система забезпечувала дітей-сиріт дахом над головою, харчуванням, давала середню освіту, молоді люди часто не могли пристосуватися до реальних умов за порогом установи.

У чому причина існування на території України такої великої кількості дитячих інтернатів, адже в усьому цивілізованому світі перевага надається іншим формам виховання? На це запитання відповів Микола Кулеба - фахівець, який багато років захищає права дітей.

- В історії нашої країни був період, коли створення великої кількості сирітських закладів було абсолютно виправданим. Після революції, громадянської та Великої Вітчизняної воєн, голоду та інших соціальних потрясінь людські втрати були величезні. Дітей загиблих батьків, репресованих потрібно було кудись влаштовувати. Тому це завдання було особливо актуальним. В Україні та країнах колишнього Радянського Союзу масово створювалися інтернати для сиріт. Були навіть заклади, де налічувалось по 500 і більше дітей. Ця система міцно укорінилася.

Спочатку інтернати створювалися переважно для дітей-сиріт. Але незабаром до них стали все більше приймати так званих “напівсиріт” - дітей, батьки яких позбавлені батьківських прав. Далі створювалися спеціалізовані інтернатні установи, що приймали дітей на п'ятиденну форму навчання. У цей період держава вже йшла неправильним шляхом, оскільки замість того, аби підтримувати сім'ю, стимулювати її, давати можливість виховувати дитину в домашніх умовах, пропонувався ось такий варіант перекладання цього обов'язку на державу. Це було частиною комуністичної ідеології. Мовляв, віддайте нам свою дитину, і ми виховаємо її так як потрібно. Держава здійснювала укрупнення цих установ, збільшувала їхню кількість, фінансувала.

І сьогодні, за часів вже незалежної України, ми бачимо, що ці заклади всіляко борються за своє виживання. Вони готові змінювати форми роботи з дітьми, пристосовуватися до нових умов, хоч це і важко, оскільки вже десятиріччями там звикли працювати за старою системою. Інтернати тримаються за кожну дитину, оскільки від кількості вихованців залежить їхнє фінансування і матеріальне благополуччя персоналу. Вони намагаються переконати сім'ї в тому, що вчитися в інтернаті добре, що п'ятиденна система виправдовує себе. Проте це абсурд - новий час диктує нові правила.

- Але на Заході теж є інтернати, в які батьки віддають дітей?

- Ну, по-перше, на Заході система освіти для таких дітей багато в чому відрізняється. І там ніхто не говорить, що бути поза сім'єю краще для дитини. Як і у нас, там є батьки-егоїсти, які піклуються лише про себе і не бажають займатися вихованням дітей. Тобто ті, хто воліє витрачати свій час на себе. Ця егоцентрична ідеологія не пов'язана з поліпшенням якості виховання дитини, оскільки як би не було забезпечено інтернат, ніколи дитина не буде більш щасливою, ніж у хорошій нормальній повноцінній сім'ї.

- У країні сьогодні дуже багато неповних і кризових сімей, де діти перебувають у жахливих умовах. Таких батьків позбавляють батьківських прав. Яка, на Ваш погляд, причина настільки великої кількості соціальних сиріт в Україні?

- Причина не стільки у фінансовій, скільки у соціальній складовій. Дуже часто батьки, якщо вони самі росли у неблагополучних сім'ях і не отримали необхідного виховання, створюючи свої сім'ї, повторюють ті ж самі помилки, які здійснювали, у свою чергу, їхні батьки. Або жорстоко поводяться зі своїми дітьми, або просто відмовляються від їхнього виховання і віддають до інтернатів. І це повторюється із року в рік, із покоління в покоління. І ми сьогодні бачимо вже сиріт у третьому, четвертому поколінні. А все через те, що у цих батьків відсутній досвід власного виховання у сім'ї, і ось це порочне коло потрібно перервати. А єдина можливість - влаштувати дитину до повноцінної сім'ї.

Тому сьогодні багато говорять про реформування інтернатів, створення нових сімей, таких як прийомні сім'ї, дитячі будинки сімейного типу, опікунство. На даний час уже понад 80 відсотків дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки перебувають у родинних формах виховання. Це досить непоганий показник, але, звичайно ж, на цьому ми не збираємося зупинятися.

- Ви говорите про традиційну сім'ю. Сьогодні у світі все більше держав легалізують одностатеві шлюби і дозволяють їм усиновляти дітей. Може, тоді краще інтернат, ніж така сім'я?

- Дійсно, це питання час від часу порушується. Сексуальні меншини все більше активізуються, у тому числі і в питанні всиновлення. І це страшно, адже дитина без її волі з самого раннього віку потрапляє в оточення, де житиме і розвиватиметься, вбираючи збочені поняття про сім'ю. Нічого доброго з цього не вийде.

До речі, Захід уже заполонила ця проблема. Дуже багато підлітків та молоді віддають перевагу одностатевим сексуальним стосункам, і держава вже не знає, що з цим робити, оскільки прийнята на державному рівні “ліберальність” і навіть навчання “толерантного” ставлення до сексуальних меншин, прийняття сексуальних аномалій за норму поведінки, має плачевний результат. Це призводить до того, що дитина, не маючи поняття про повноцінну сім'ю, нормальне виховання, культуру, гарного прикладу батьків, надалі не в змозі створити власну сім'ю. Розбещеність серед підлітків досягла пікових показників. Унаслідок розпадається інститут сім'ї. Я переконаний, що таке усиновлення є злочинним насильством над дитиною.

- Сьогодні у суспільстві з боку фемен-рухів можна почути думку: “А навіщо взагалі дитині потрібен батько, може, просто завести дитину, якщо кошти дозволяють?”.

- Ніщо дитині не замінить повноцінної сім'ї, де є батько й мати. І ми бачимо сьогодні прогалини у вихованні самотніми матерями. Не тому, що вони погані, а тому, що так закладено Богом, так створено людину: у вихованні повинні брати участь двоє - батько і мати. Тому тут дуже важливо сьогодні достукатися до всіх, від кого це залежить, аби все-таки зберегти інститут сім'ї в Україні.

- Часто звинувачують школу в тому, що вчителі мало займаються вихованням дітей, адже у зайнятих на роботі батьків часу на них не вистачає.

- Виховання дитини - це не основна функція школи. Цим повинна займатися сім'я - батько і мати.

Звичайно, має бути досить сильна державна політика, спрямована на збереження сім'ї, на її зміцнення, на навчання молодих людей стосункам у шлюбі, культурі дошлюбних взаємин. Але скільки б ми не вчили дитину поза сім'єю про те, як потрібно поводитися з майбутньою дружиною або чоловіком, якщо дитина не бачить цих стосунків у своїй сім'ї, результату не буде, оскільки лише у сім'ї людина формується як особистість. Наприклад, якщо хлопчик живе лише з мамою і бачить її “легку поведінку” по відношенню до чоловіків, то, швидше за все, це може призвести до нешанобливого відношення до жінок взагалі, коли він стане дорослим. А чи є гарантія, що дівчинка, яка виросла з такою матір'ю, не піде її шляхом? Або, скажімо, ви сьогодні дозволяєте собі пити, палити, не займатися спортом, і в той же час розповідаєте дитині, що це шкідливо і що цього не потрібно робити. Чи прислухається вона до ваших настанов? Не забувайте, в першу чергу дитина вчиться на вашому прикладі.

Цікавий факт. За статистикою сьогодні батьки спілкуються з дітьми у середньому не більше трьох хвилин на день. Тут може бути багато самовиправдань: що, мовляв, не вистачає часу - гроші треба заробляти. Але все залежить від пріоритетів у сім'ї. Якщо у вас пріоритет виховання дитини, ви знайдете для цього час. Повірте, у багатьох фінансово забезпечених сімей ще менше часу на виховання, ніж, наприклад, у людей із середнім достатком. Чи не тому сьогодні у ЗМІ ми так часто читаємо повідомлення про злочини, скоєні дітьми заможних батьків?

Тому так важливо сьогодні, аби вихованням дитини займалися саме батьки, а держава робила все можливе для того, щоб сім'ї не розпадалися.

Розмову вів Олександр Козловський.