Олександр Вучич визнав поразку свого політичного табору на дострокових парламентських виборах у Сербії. Переконливу перемогу здобув опозиційний йому «Студентський список» — політичний проєкт, що виріс із масового протесту. Він виник майже два роки тому, 1 листопада 2024-го, коли обвалився бетонний навіс реконструйованого залізничного вокзалу в місті Нові-Сад. Трагедія забрала життя 16 людей.

Студентський рух, який зародився тоді, поступово вийшов за межі навчальних аудиторій та вулиць. До нього приєдналися викладачі й інші громадяни. Зрештою протест перестав бути лише реакцією на загибель людей. Він перетворився на виклик усій системі Вучича.

Вокзальна справа

Спочатку Вучич демонстрував готовність до розслідування трагедії. Міністр будівництва, транспорту та інфраструктури Горан Весич подав у відставку, згодом посаду залишив прем’єр-міністр Мілош Вучевич. Однак для учасників протестів це не стало відновленням справедливості, адже відставка посадовця — ще не відповідь на запитання, чому сталася трагедія.

21 листопада 2024 року поліція затримала 11 осіб, серед яких був і колишній міністр Весич, а вже за шість днів його звільнили. 30 грудня прокуратура висунула обвинувачення 13 особам, зокрема колишнім високопосадовцям, керівникам залізничної інфраструктури, проєктувальникам та іншим фахівцям, відповідальним за реконструкцію й нагляд за будівництвом. Однак у квітні 2025 року обвинувальний акт повернули прокуратурі на доопрацювання. Влада оголосила про оприлюднення документів, пов’язаних із реконструкцією вокзалу. Проте й ця публікація не розв’язала проблеми.

Протестувальники вимагали незалежного розслідування. Воно охопило кілька напрямів: безпосередні причини обвалу, можливі корупційні злочини та фінансові операції в межах проєкту. Через це справи просувалися нерівномірно. Наприкінці грудня 2025 року суд припинив провадження щодо шістьох обвинувачених, серед яких був Весич, визнавши наявні докази недостатніми для висунення обвинувачень. Щодо семи інших осіб провадження залишилося чинним. Отже, юридично все залишалося як і раніше, але політична ситуація вже змінилася.

І саме в цьому полягала головна проблема Вучича. Протести вже давно стосувалися не стільки вокзалу, скільки самого принципу функціонування його влади. Вучич добре розумівся на її механізмах. Він подав у відставку 27 вересня 2026 року, за кілька місяців до завершення свого другого й останнього президентського терміну. Однак його головною метою було знову перейти на посаду голови уряду (у 2014–2017 роках він уже був прем’єр-міністром), зберігши контроль над владою в Сербії.

Ось як сам Вучич пояснював своє рішення в розлогому інтерв’ю Ксенії Собчак, яку називають «кривавою баринею» російського медіапростору: «Основні повноваження в Сербії належать прем’єр-міністру. Мій попередній вплив як президента я пов’язую з підтримкою парламентської більшості та уряду. Більшість із них слухали, що я їм казав. Тож якщо ми виграємо парламентські вибори зараз, основна влада буде в наших руках».

Але він програв, бо так і не зрозумів, що протести створили проблему, якої раніше не було в такому масштабі: студенти запропонували виборцям альтернативу традиційним партіям, із якими Вучич міг би домовитися про формування уряду.

Після поразки свого політичного табору Вучич не втримався й почав звинувачувати в ній «закордонні центри впливу». Крім того, він завуальовано поклав провину й на власні передвиборчі штаби, керівники яких надавали йому недостовірні дані з місць. У будь-якому разі він не подбав ані про захист свого результату на виборах, ані про належний контроль. Так буває з політиками, які надто захоплюються власною незмінністю при владі та контролем над усім, що є в країні.

Черговий урок для Путіна

Не секрет, що одним із головних векторів «багатовекторної» політики Вучича було бажання одночасно всидіти на двох стільцях — європейському та російському. Він говорив про свої «особливі відносини з Путіним», відмовлявся запроваджувати санкції проти РФ тощо.

1 жовтня 2026 року Путін висловив сподівання, що Вучич стане прем’єр-міністром. Ця заява виглядала як публічне підтвердження того, що Кремль розраховує зберегти свій вплив у Сербії. Однак уже за 24 дні результати виборів продемонстрували, наскільки Путін помилився.

Тепер він у розпачі. Країни, у яких Путін підтримував певних політиків, зрештою голосували проти них: Україна, Вірменія, Молдова, Чорногорія, Румунія, Угорщина, Сербія тощо.

Цей урок для Путіна значно ширший, ніж просто чергова поразка в Белграді. Він тривалий час спирається на особисті «особливі контакти» з політиками, які зберігали можливість співпрацювати з ним попри війну проти України. Але, як виявилося, особисті стосунки не є страховкою. Радше навпаки.

Звичайно, перемога сербської опозиції ще не означає автоматичного «похолодання» у відносинах між Белградом і Москвою, але колишньої передбачуваності в них уже не буде. Сам Вучич уже заявив, що нова влада країни приєднається до санкцій проти РФ найближчим часом.

Для Москви це болючий удар. Парадоксально, але вона примудрилася знайти свою «перемогу» в поразці Вучича. Пропагандистський ресурс «Царьград» пояснив, що «Студентській союз», як виявляється, подолав Вучича, тому що пробачив йому серпневу зустріч із президентом України Володимиром Зеленським.

У будь-якому разі тепер і сербський молот ударив по кремлівській політичній «кузні» Європи. І не лише її. На початку листопада відбудуться вибори у США, де в ще одних прихильників «особливих стосунків» із Путіним також є великі шанси програти.

Макс Мельцер