
Ухилення від миру. Навіщо Путін заговорив про «зовнішнє управління» Україною
Йдеться про спробу нав’язати українській та міжнародній аудиторії думку про те, що Україні нібито потрібна «тимчасова адміністрація» під егідою ООН, США, ЄС чи навіть за участі РФ: нібито чинне керівництво України не має легітимності, а отже не здатне укласти мирну угоду з Росією.
Про необхідність введення «зовнішнього управління» Україною російський диктатор Путін заявив 27 березня під час поїздки до Мурманська. Мовляв, це потрібно для того, щоб «забезпечити прихід до влади дієздатного уряду, який користується народною довірою». Очевидно, що ці заяви не мають нічого спільного з об’єктивною дійсністю. Легітимність керівництва України не ставиться під сумнів ані громадянами, ані міжнародною спільнотою.
Врешті, пропозиція Путіна просто безглузда: у алгоритмах дій ООН не існує жодних юридичних механізмів для примусового встановлення зовнішнього управління над суверенною країною. Але навіщо тоді Кремль зробив цей неоковирний вкид?
Паралельна реальність пропаганди
Ідея «зовнішнього управління» Україною є продовженням наративу, який Москва агресивно просувала навесні минулого року. Тоді російські спецслужби намагалися реалізувати операцію «Майдан-3» для того, щоб підбурити українців до бунту: мовляв, чергові президентські вибори не відбулися, а отже Зеленський перетворився на «узурпатора» і використовує війну для вибудовування особистої «диктатури». Минув майже рік, але наративний трек не змінився. «Якщо він [Зеленський] сам нелегітимний, то всі інші теж. Тому що система влади в Україні, згідно з їхньою Конституцією, влаштована так, що Президент по вертикалі призначає усіх, від губернаторів і далі», - просторікував Путін у Мурманську.
А ще російський диктатор завів стару платівку про «нацистів», котрі нібито керують Україною: «На тлі цього посилюють свої позиції нацисти і нацистські формування, такі як “Азов”. Їм дають більше зброї, їм дозволяють більше рекрутувати солдатів, їх збільшують до дивізії. Це до чого може призвести? Фактично, влада перебуває в їхніх руках. Це означає, що і так незрозуміло з ким підписувати документи і яку силу вони матимуть, бо завтра буде інша влада і скаже, що про домовленості нічого не знає... Але справа навіть не в цьому! А в тому, що ці неонацистські формування, такі як “Азов”, а там ще є й інші, вони фактично починають керувати країною».
Цей кремлівський наратив добре відомий з 2014 року. Початок гібридної агресії проти України Москва виправдовувала тим, що у Києві, мовляв, немає легітимного керівництва, а є «хунта», котра прийшла до влади в результаті «антиконституційного перевороту». До того ж, як запевняла пропаганда, позиції «хунти» хисткі, бо реальна влада в країні належить «фашистським угрупованням» на кшталт «Правого сектора». Аналогічна риторика супроводжувала й початок повномасштабного вторгнення у 2022 році.
У такий спосіб Москва щоразу намагалася виставити Україну неспроможною державою (failed state), по суті - територією, на якій відсутні дієві державні інститути, керівництво - безсиле і нелегітимне, а влада належить збройним угрупованням, що керуються антилюдською радикальною ідеологією. У такий спосіб Росія намагалася привласнити собі право розпоряджатися цією «територією» на власний розсуд.
Москва у глухому куті
Ця стратегія пропаганди не працювала ні тоді, ні зараз. Варто пригадати, як на мурманські заяви Путіна відреагував світ. Так, генеральний секретар ООН Антоніу Ґутерреш нагадав, що Україна має легітимний уряд і що це треба поважати. «Україна – це конституційна демократія. Врядування в Україні визначається її Конституцією та українським народом», - наголосила речниця Держдепу США Теммі Брюс. А речниця Єврокомісії Аніта Гіппер взагалі нагадала, що Путін - злочинець, і що ЄС «не збирається звертати увагу чи коментувати все, що він видає як пропаганду». Така реакція була цілком передбачуваною. Проте Москва знаходиться у настільки складному становищі, що в хід йдуть усі, навіть завідомо провальні стратегії.
Нагадаємо, 11 березня, за підсумками українсько-американської зустрічі у Джидді, Київ погодився на пропозицію всеохопного 30-денного перемир’я: у повітрі, на морі і на суходолі. Після того, як Україна чітко продемонструвала готовність припинити вогонь без жодних попередніх умов, м’яч опинився на боці Росії. Проте, як відомо, Москва погодилася лише на часткове припинення ударів по енергетичній інфраструктурі. Але і тут Росія була послідовною, про що промовисто свідчили регулярні удари РФ по Херсону та інших містах України. Україна ретельно зафіксувала факти порушень з боку Росії і передала їх партнерам у США.
Отож, за підсумками березня російський наратив про те, що Москва хоче миру, а Київ прагне нескінченної війни, був вщент зруйнований. Весь світ, включно зі США, переконався, що Київ справді готовий до мирного врегулювання, натомість Москва всіляко ухиляється від цього, виставляє додаткові умови і маніпулює змістом домовленостей. Опинившись у невигідному дипломатичному становищі, Путін вдався до відчайдушної спроби «перевернути стіл», повернувшись до риторики 2014 року: мовляв, ми б і раді укласти мирну угоду, але нема з ким - нехай Україна спершу проведе вибори, приборкає «неонацистські формування», а вже тоді можна буде щось підписувати.
Завдання-мінімум Кремля
Втім, в успіх подібних маніпуляцій навряд чи вірять навіть у Кремлі. Від пропозиції ввести «зовнішнє управління» Україною міжнародна спільнота відмахнулася, а самі українці зберігають здоровий глузд. За даними Київського міжнародного інституту соціології, станом на березень 2025 року 78% українців вважали, що вибори мають відбутися лише після укладення остаточної мирної угоди і повного завершення війни. Що ж стосується легітимності влади, то довіру Президенту Володимиру Зеленському висловили 69% громадян.
Тож єдине, на що може сподіватися Москва - це штучне затягування переговорного процесу. І зробити це можна лише одним способом - заявляти про власне прагнення миру, але висувати абсурдні і нереалістичні умови для його досягнення. Стратегія затягування часу стала основною для Кремля після провалу путінського бліцкригу навесні 2022 року. З тих пір Росія сподівається те, що зможе виграти війну на виснаження: на те, що Захід «втомиться» від України, або на те, що самі українці погодяться на мир ціною капітуляції.
Але події останніх тижнів показали, що Європа рішуче налаштована продовжувати підтримку Києва, а українці зберігають бойовий дух навіть в умовах постійного тиску на фронті і повітряного терору в тилу. Схоже, у Москві все ще сподіваються на диво. Але тепер, після зустрічей у Джидді, час грає не на користь Кремля. Бо кожне порушення часткового припинення вогню і кожна спроба Москви ухилитися від реального процесу врегулювання доводять всьому світові очевидне: для того, щоб дипломатія почала працювати, потрібно збільшувати тиск на агресора.
Втім, нехтувати інформаційними загрозами, що походять від Росії, не варто. Операція із просування наративу про «зовнішнє управління» Україною містить цілий комплекс деструктивних меседжів. «Захід більше не підтримує Україну», «Наша влада стоїть на заваді миру», «Між політичним і військовим керівництвом стався розкол» та інші подібні вкиди робляться з метою дезорієнтувати і деморалізувати українців. До того ж, це лише одна з багатьох інформаційних операцій, які ворог проводить безперервно. Тому інформаційна гігієна і чітке розуміння державних пріоритетів України є важливою складовою національного опору агресору.
Матеріал підготовлено Головною редакцією «Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки» для сайту Укрінформу