Китай з партнерами змінюють хід історії, або Нова архітектура Світу
Зауважимо одразу дещо несподівану для теми, але вкрай важливу тезу: те, що Україна після 2014 року пішла шляхом євроінтеграції – є надважливим і дуже стратегічним вибором країни, що вже навряд чи можна переглянути. Ми – обрали шлях, який визначається не тільки цифрами, розмірами ВВП чи престижністю. Ми обрали, завдяки Євромайдану, сьома річниця початку якого наближається, ще й шлях, який відповідає певному набору цінностей, світоглядних орієнтирів, можна сказати – візії майбутнього, прогресу, відкриттю нових смислів та ідей. І цей приклад, як виявляється, не є унікальним для України – так живе увесь світ, що хоче розвитку та не затискає себе в XXI столітті у штучних лещатах стереотипів позаминулих століть. Події останніх днів в Південно-Східній Азії та на Тихому океані – тому яскравий доказ.
Знайомтеся – RCEP!
Власне, ця абревіатура позначає угоду під назвою «Регіональне, всебічне економічне партнерство», що її уклали під час онлайн саміту Асоціації держав Південно-Східної Азії (АСЕАН) 15 листопада у столиці В’єтнаму Ханої десять її безпосередніх членів — В'єтнам, Сінґапур, Індонезія, Малайзія, Таїланд, Філіппіни, М'янма, Бруней, Лаос, Камбоджа, а також їх економічно потужні сусіди – Китай, Японія, Південна Корея, Австралія та Нова Зеландія.
Світові ЗМІ вже відмічають, що це – найбільша зона вільної торгівлі (ЗВТ) у світі, що охоплює 2, 2 млрд людей, тобто майже третину населення Землі та, майже третину світової економіки – до початку пандемії сумарна вага економік перелічених учасників нового проєкту становила понад 29 % від загальносвітового обсягу. Тепер же, після узгодження правил торгівлі в багатьох сферах (товари, послуги, інвестиції, що дуже симптоматично – електронна комерція, телекомунікації, авторські права) та зниження митних ставок, очевидно, що частка учасників RCEP буде тільки зростати. В повну силу нове утворення почне працювати через два роки, коли «достатня кількість» країн ратифікує угоду, але – вже очевидним є повне розбалансування традиційних світових економічних розкладів та прогнозів, новий погляд на перспективи зростання тих чи інших ринків та їх співвідношення.
Величезний «задній двір» для Піднебесної
То хто ж від всього цього виграє та, взагалі, чому, а точніше – завдяки чому стала можливою така масштабна економічна консолідація? Розберемо все конкретно, по пунктах.
1. Це – тотальна економічна перемога Китаю. Перемовини про створення регіональної ЗВТ в широкому Індо-Тихоокеанському просторі йшли із 2013 року. Проте, просувалися вони достатньо повільно, тому що стикалися позиції двох ключових гравців майбутньої угоди – Китаю та Індії. Власне, позиція останньої гальмувала перемовини саме після приходу до влади чинного голови уряду Нарендри Моді, шість разів церемонія переносилася, тому що Делі висував нові вимоги. І от – Індії немає серед учасників, а Китай закріпив беззаперечність лідерства на цього просторі.
2. Треба розуміти, що офіційне коло підписантів насправді ще ширше – навіть у складі АСЕАН є щонайменше дві країни-спостерігача – Папуа-Нова Гвінея та Східний Тимор, на які нові правила, зрозуміло, також поширяться автоматично. Але – куди важливішим також стає участь Австралії та Нової Зеландії, адже вони визначають по факту економічну політику майже усіх незалежних держав Океанії. Зрозуміло, що оці додаткові «пасажири» не будуть дуже обтяжливими, але вони створюють вельми важливу ознаку цього об’єднання – воно стає ширшим саме територіально, а простір – це додаткова перевага. Простіше кажучи: вільний рух товарів, послуг та інвестицій набуває властивості не просто прозорого перетину кордонів, він тепер поширюється над найбільшим у світі Тихим океаном. І це не лише красивий символ – це позначення кордонів і меж економічної спільноти (у чомусь і політики), в прямому сенсі – «наша територія», на яку так просто тепер не зайде ніхто. По суті – це територія Китаю та його з партнерами інтересів.
3. Це можна розглядати і як пряму відповідь на політику адміністрації США на чолі із Дональдом Трампом останніх років. Час укладання угоди також обраний, скоріш за все, невипадково: це така собі епітафія економічним та політичним кульбітам Трампа та його намаганням будь за що настояти на власних бажаннях «зробити Америку великою» за чиїсь рахунок. Ну от і результат...
Одна справа – це роздратування Китаю американськими санкціями, спробами принизити китайських бізнесменів (згадайте арешт фінансової директорки Huawei Мен Ванчжоу), намагання замість прагматично прорахованого співробітництва і системи противаг — тупо нав’язати економічну логіку минулого століття, коли Китай не був економічним гігантом та другою економікою у світі. І повне показове нерозуміння, що реалії змінилися і повернути минуле – це нездорові амбіції, а не відповідальна політика. До речі, як тут не згадати, що наприкінці каденції Барака Обами 2016 року була підписана угода про Транстихоокеанське партнерство, що скасовувала мита на товари та послуги в усьому цьому регіоні. І, зрозуміло, що це був підсумковий знак оклику для всієї економічної політики адміністрації демократів. Але одним з перших рішень президента Трампа став… вихід із цієї угоди, мовляв – не вигідно це Америці, що має «стати великою». І от тепер отакі підсумки: як кажуть, відчуйте різницю…
4. Провал Вашингтону проглядається і через участь в RCEP таких стратегічних партнерів Штатів, як Японія, Південна Корея, Австралія та Нова Зеландія. Перші дві, як відомо, давно зв’язані зі Штатами військо-політичними стосунками, що вище за економічні, острівні ж лідери Океанії також завжди розглядалися як надійні сателіти США. Що ж сталося? А це втома від невизначеності, скандальності та політики, що заснована в прямому сенсі на доброму чи поганому настрої конкретної людини та відсутності стратегії як такої. До речі, союзники США якраз зараз мають абсолютно слушну відмовку від якихось претензій – а що, у вас там незрозуміло хто при владі та хто буде, а нам треба про насущне думати зараз. А якщо додати, що взагалі-то, сама АСЕАН створювалася під час розпалу «холодної війни» саме для утримання «червоної загрози» із Китаю, то стає наочним, наскільки змінився світ та акценти співробітництва в ньому взагалі. Що ж, треба визнати: у president-elect Джозефа Байдена буде дуже багато роботи по розбиранню отаких от провалів і завалів після «попередника». Що робити – тільки поспівчувати…
5. Ну і дуже простий, але чи не найбільш красномовний аргумент: ця угода фактично створює нову територію росту світової економіки. Пандемія, що прийшла саме з Азії, першою саме Азію і полишила. І поки колективний Захід від Вашингтону до Делі буде підраховувати збитки та падіння, в Китаї, Японії, Південній Кореї та В’єтнамі вже готові починати відлік росту. Так, як це не дивно прозвучить, але економіка Китаю навіть у карантинному 2020-му зросте: поки з січня по вересень тільки на 0, 7 %, а до кінця року – це може дати й більш оптимістичну цифру у понад 2 %. У сусідів-лідерів регіону – теж не спостерігається жахів «другої хвилі» коронавірусу та також куди більше мотивації до відновлення. Так що, скоріш за все, «економічне сонце» зростання для усього світу прийде теж зі Сходу.
Не тільки економіка, це – фундамент нової світобудови
Загальновідомо, що за економікою йде політика, навіть щобільше – геополітика. І угода про створення RCEP – це фундаментальний блок у майбутній розклад сил.
Судить самі. Зрозуміло, що пандемія рано чи пізно завершиться. США та ЄС, доля яких у світовій економічній системі складає понад 40 %, звісно, нікуди не подінуться, але час на відновлення цілком може бути довгим – не менше двох-трьох років для переходу до сталого зростання. Зрозуміло, що за цей час RCEP на чолі із Китаєм також ростиме. Тож маємо два реальні глобальні центри впливу, що й будуть протистояти один одному в економічному вимірі. Ось між ким будуть йти війни за ринки збуту, за технології та інвестиції. До речі, Європі та США треба вже замислитися – куди їм доведеться переносити виробництво з того самого Китаю та Індокитаю? Чи ми забули, де насправді виробляється те, що ми звикли сприймати як «made in USA» чи «made in EU»? Отож…
І ось, що вимальовується: звісно, два головні актори світоустрою, що постає – зрозумілі. А от що буде і з тими, хто залишився і не там, і не тут? З Індією, Росією, арабським світом, Африкою, Латинською Америкою? Особливо, якщо врахувати, що, наприклад, такі регіони, як Африка чи Центральна Азія вже давно освоюється Китаєм, в якого є гроші та пропозиції для «придбання» цілих країн чи бюрократії в них.
На такому тлі стає зрозумілим, що у минуле відходить одразу низка міжнародних структур та утворень – наприклад, БРІКС та ШОС. Точніше, не можна не визнати, наскільки далекоглядно Китай використав ці утворення саме для забезпечення власних економічних інтересів. Тобто, в першому випадку: приспав економічну експансію тої самої Індії в вигідних для себе питаннях, отримав майданчик для експансії на Південноамериканський континент та в Африку через Бразилію та ПАР.
Із ШОС вийшло ще більш показово. Як не намагався Путін видавати ШОС як рівноправний проєкт Росії та Китаю, це, м’яко кажучи, не вийшло. Ну а що – нафто та газогони у Китай будує Росія власним коштом, туди ж йде деревина з Сибіру та навіть вода з Байкалу. Але потреба Китаю в цих ресурсах не є хоч скільки-небудь визначальною, адже все це є в самому Китаї, просто зараз куди простіше виснажувати не дуже багатого сусіда, якому на тлі санкцій потрібні гроші. Та й тримати його краще все ж таки під контролем, якщо що. Отакий от холодний розрахунок. До речі: як не помітити, що Росію до RCEP не узяли – і постає риторичне питання – чому б це? Не тому, що справжня її роль сприймається Піднебесною тільки як молодшого ресурсного партнера? А може, це небажання демократичних учасників RCEP маратися об замазаного в крові та лайні всесвітнього ізгоя? Схоже, і перше, і друге…
В пошуках Неру та Тіто. А Україна свій шлях таки знайшла у 2014-му
В таких умовах саме час ставити питання: хто буде третім учасником світового балансу, що зможе сконцентрувати навколо себе ще оцю останню частку світової економіки? Не саму прогресивну, але, однозначно – помітну. Індія? Можливо, але для цього потрібно змінити покоління менеджерів, зробити ставку на дуже прагматичних технократів в прямому сенсі слова. Для цього треба стати реальним технологічним лідером, а Індій тут поки що не дотягує.
Росія? Це смішно само по собі: окрім погроз ракетами та втручанням у справи сусідів нинішня диктаторська влада РФ нічим здивувати світ не може. Хіба що – ще більшою зухвалістю, але – це все не про економіку чи рівень життя. Та й, коли закінчиться пандемія, як би ті майже 2 % від світової економіки, що становить собою Росія, не перетворилися на 1 %, а то й – ще менше. Тож це не варіант.
Арабський світ? Для цього йому потрібен принциповий перегляд відношення до економіки, яке має стати логічним втіленням нового арабського світогляду – не релігійно обумовленого та ізольованого, а гармонійного та толерантного до іншого світу.
Як-не-як, але усе нове – це добре забуте старе. От був колись такий собі Рух неприєднання – міжнародна спільнота, що мала на меті стати десь посередині між капіталістичним Заходом та соціалістичним Сходом та збалансувати світовий порядок. Виходило це зі своїми злетами та падіннями. А головне – були в цього об’єднання справді масштабні лідери – Джавахарлал Неру, Йосип Броз Тіто. А де вони зараз, такі лідери? Риторичне запитання. Може, тому віднайти новий світовий баланс буде не просто важко, а надважко?
А Україна – вибір таки вже зробила. Ми – у Європі. І альтернативи цьому, саме завдяки Майдану, завдяки героїзму і жертвам війни, з імперією, яка триває уже сьомий рік. Ми рухаємось в Європу, попри всі наші проблеми та негаразди, тому що цей вектор – природній для України. Звісно, це не має звучати як мантра для самозаспокоєння, це – заклик до кропіткої роботи та остаточного усвідомлення себе Європою та європейцями. Саме для того, щоб в певний момент не опинитися знову «сірою зоною» чи ареною зіткнення геополітичних бажань та амбіцій, що майже завжди приносять за собою поразки та втрати.
Віктор Чопа, Київ
