Українська ГТС: масштаби вражають, стан – “бажає кращого”
За підсумками комплексного аудиту АТ "Укртрансгаз" представники міжнародного сертифікаційного органу «TÜV SÜD» (Німеччина) зробили позитивні висновки щодо відповідності світовим стандартам систем екологічного управління, управління якістю, безпекою праці і енергетичного менеджменту української ГТС. Аудитори підтвердили, що її оператор Укртрансгаз є надійним партнером і здійснює безпечну та енергоощадну експлуатацію української “труби”. При цьому міжнародні експерти виявили лише “чотири незначні невідповідності і надали 17 рекомендацій щодо поліпшення інтегрованої системи управління".
ГТС України: безпечна і наразі неефективна
В надійності української ГТС переконані і вітчизняні експерти. А ось до ефективності її роботи “є запитання”. Для її підвищення, а також для збільшення експлуатаційного ресурсу газотранспортних комунікацій потрібна їх комплексна модернізація. Про це говорять уже давно. Але щоразу посадовцям, котрі “танцюють” довкола “труби”, щось заважає – то відсутність коштів, то надійних партнерів, то законодавчих рішень чи політичної волі. При цьому втрачаємо дорогоцінний час. А “мінливий” енергоринок цього не прощає. До того ж, маємо зажерливого сусіда, який вирішив зробити усе для того, щоб позбавити Україну її статусу “транзитної держави”. І закиди щодо нібито “ненадійності” (із чим не погоджуються міжнародні аудитори) та неефективності (із чим, на жаль, згодні всі) нашої ГТС є чи не найголовнішими аргументами Кремля у дискусіях з європейськими споживачами російського “блакитного палива” чи, точніше, під час спроб нав’язати їм свою волю. Тож які перспективи української газотранспортної системи станом на початок 2019-го – за рік до завершення дії попередніх “газових” контрактів з РФ та орієнтовно за рік із лишком до ймовірного (звісно ж, усі ми хочемо, щоб цього не сталося) введення в експлуатацію скандальної обхідної транзитної магістралі – “Північний потік-2”?
“Труба” – наше все
Газотранспортна система України – одна із найбільших у світі. ЇЇ експлуатація важлива не лише для забезпечення паливом внутрішніх споживачів, а й задоволення “газових” потреб десятків мільйонів жителів Центральної і Західної Європи. Довжина газогонів – 37 тисяч кілометрів. На початок 2010-х років пропускна спроможність української “труби” складала 288 млрд. кубометрів на рік (на вході) і 178,5 млрд. кубів (на виході). Зараз, за оцінками експертів, ці показники дещо знизилися – через зношеність деяких трубопроводів та використання частини потужностей у реверсному режимі. Але помпувати щороку 140-142 мільярди кубометрів палива ми цілком спроможні. Унікальність же української ГТС в існуванні 13 підземних газосховищ загальною активною місткістю 31 млрд. кубометрів. Але... Термін амортизації майже третини українських газопроводів вже сплив, заміни чи повної модернізації потребує більшість із понад 70 наших компресорних станцій. Як наслідок – балансові втрати газу при транспортуванні вітчизняною ГТС складають 0,5% загального обсягу, що за сучасними мірками – неабияке марнотратство.
До того ж, приблизно 7 млрд. кубометрів Укртрансгаз витрачає щороку як технологічне паливо. У “найкращі” роки (приміром, у 1996, 1997, 1998, 2004 та 2005) через нашу ГТС транспортувалося до 140 мільярдів кубометрів “блакитного палива”. У 2010-х ці обсяги скоротилися фактично удвічі. Приміром, торік Україна транспортувала 86,8 мільярдів кубометрів палива. А у 2014 і 2015 роках відповідний показник не досягав і 70 мільярдів кубів. Все тому, що останніми роками Росія цілеспрямовано “працює” на те, щоб повністю залишити нашу ГТС без транзиту, перейшовши на постачання свого газу до Європи обхідними маршрутами. При цьому, “педалюючи” тему прокладання різного штибу “потоків”, РФ, звичайно ж, приховує свою справжню мету. Мовляв, ідеться лише про економічну вигоду, а не про політичну суть нав’язаних європейцям проектів. Один з аргументів російської сторони, – твердження, нібито українська ГТС “застаріла, неефективна і ненадійна”. Більшість таких звинувачень – надумані. Адже насправді рівень безпеки нашої газотранспортної системи повністю відповідає сучасним вимогам. Що, власне, підтвердили і німецькі аудитори.
“Щороку Україна витрачає на модернізацію своєї “труби” $250-300 мільйонів. Як наслідок, за кількістю технічних інцидентів і аварій наша ГТС набагато надійніша, ніж російська. Якщо йдеться про магістральні газопроводи, то жодних нарікань з боку споживачів палива на них взагалі немає”, – наголошує експерт з питань енергетики Геннадій Рябцев. За його слвоами, ситуація з розподільчими мережами трохи гірша. Адже далеко не всі компанії, які займаються розподілом газу для потреб внутрішніх споживачів, витрачають необхідні суми для підтримання системи в належному стані. Тож збоїв на цьому рівні більше. “Але й цю проблему можна швидко розв’язати – зокрема, напрацювавши у рамках реформування внутрішнього газового ринку нові механізми та інструменти державного контролю. Бо на сьогодні держава, на жаль, не має належного впливу на цих суб’єктів господарювання. Певний тиск на них можливий лише через Регулятора (НКРЕКП) або через органи місцевого самоврядування. А на компанії, які у процесі приватизації брали на себе певні інвестиційні зобов’язання, частково можна вплинути через механізми контролю їх виконання”, – переконаний експерт.
Модернізація ГТС і “транзитні” перспективи
Експерти наголошують: позбувшись транзиту, Україна втратить суттєве джерело бюджетних надходжень – щонайменше 3 мільярди доларів на рік. До того ж, нам доведеться оперативно вирішувати долю вітчизняної газотранспортної системи. Частину її, звісно ж, можна використовувати для забезпечення внутрішніх потреб (приміром, в умовах очікуваного нарощування власного газовидобутку). Утім, більшість потужностей задіяти так і не вдасться. Тож доведеться або повністю втратити їх, “розпилявши” устаткування на метал, або взяти на себе додаткові витрати на консервацію ГТС, її подальше утримання та охорону від розкрадань.
І, безумовно, найголовніша для нас втрата пов’язана із тим, що, повністю відмовившись від транспортування газу нашою територією, Кремль ліквідує один із останніх запобіжників від прямої агресії проти України. Адже, за оцінками експертів, Москва, для якої міжнародні правила і договори давно “неписані”, все ж боїться, що унаслідок можливих пошкоджень чи примусового припинення помпування газу Європа залишиться без необхідних обсягів російського палива.
Поки що Кремль намагається переконати Україну і світ, що й після введення в експлуатацію газогонів "Північний потік-2" (розрахований на 55 мільярдів кубометрів) та "Турецький потік" (31,5 мільярдів), потреба у транспортуванні палива через нашу територію збережеться. Але в будь якому випадку робота вітчизняної ГТС буде збитковою. Адже максимум, який після втілення своїх енергетичних прожектів зможе запропонувати Москва, – прокачування 15-20 мільярдів кубометрів палива на рік. Окупиться ж, за розрахунками експертів, лише транзит обсягом 40 (а ще краще – 50-60) мільярдів кубів. Це пов’язано не лише із виробничою рентабельністю, а й із технологічними можливостями. “Річ у тім, що окрім транзиту, українська газотранспортна система бере участь у процесі забезпечення “блакитним паливом” внутрішніх споживачів, – пояснює голова Бюро комплексного аналізу і прогнозів Сергій Дяченко. – І, зважаючи на те, що основний робочий режим нашої ”труби” – прокачування газу зі сходу на захід, взимку виникають проблеми, пов’язані з відсутністю можливостей постачання палива у зворотньому напрямку – для забезпечення східних регіонів країни. За нинішніх обсягів транзиту це питання вирішується через “заміщення” газу – частина його, зайшовши з Росії на українську територію, розподіляється для потреб східних областей. Натомість таку ж кількість палива піднімають із наших підземних сховищ, розташованих, в основному, поблизу західних кордонів, і подають європейським споживачам. За обсягів постачання менше 40 мільярдів кубів ця схема працювати не може. Тому для забезпечення газом усіх регіонів країни Київ буде змушений використовувати свою ГТС у реверсному режимі, що унеможливлює будь-які, навіть мінімальні постачання палива до Європи”.
Запобігти такому сценарію, окрім необхідних зусиль щодо збереження “прийнятних” обсягів транзиту палива із Росії, може і якомога швидше залучення європейських компаній до управління українською ГТС, вважає Сергій Дяченко. Адже, за його словами, це, по-перше, покращить можливості впливу на росіян (бо безпосередньо йтиметься про “європейський економічний інтерес”). А по-друге, допоможе розв’язати давно наболілу проблему модернізації української “труби”.
На європейців сподіваймося, самі – не лінуймось
Натомість експерт з питань енергетики вважає, що досягнути цього у найближчій перспективі Україні не вдасться. Причин декілька. З-поміж них – відсутність “стратегічного бачення” майбутнього вітчизняної ГТС і газового ринку країни у цілому. Частково це пов’язано із непрогнозованістю дій “Газпрому” та його кремлівських патронів, частково – із небажанням наших чиновників переходити від розмов та гасел про реформування й модернізацію до визначення реальних практичних кроків у цьому напрямку.
“Все залежатиме від магістральної мети – чого ми хочемо від української газотранспортної системи у середньостроковій і довгостроковій перспективі. Поки що політичної позиції щодо цього немає, – констатує Геннадій Рябцев. – Ми не знаємо навіть, якими будуть функції цієї системи у 2021-2022 роках: чи збережеться транзит через українську територію, якими будуть обсяги прокачування і внутрішні потреби. А це, зокрема, залежатиме від рівня “орієнтації” вітчизняної промисловості на споживання “блакитного палива”, її енергоефективності, а також від того, чи буде відновлено промислове виробництво товарів хімічної галузі, для якої газ є не паливом, а основною сировиною. Поки що це – задача з багатьма невідомими, з великою кількістю невизначених параметрів”.
Усе це впливатиме на завдання, що стоятимуть у майбутньому перед вітчизняною газотранспортною системою. І лише з урахуванням цього можна буде з’ясувати “ціну питання” – скільки коштів знадобиться для того, щоб “заточити” ГТС під виконання відповідних функцій. Однозначно йдеться про кілька мільярдів доларів. За таких умов, можливо, актуалізується й питання діяльності міжнародного консорціуму з управління українською ГТС. Його створення можливе лише тоді, коли існуватиме зацікавленість усіх сторін. А також за наявності гарантій прокачування певних обсягів газу упродовж тривалого періоду.
“На жаль, такі гарантії може дати лише держава-агресор, точніше, російський монополіст, що постачає паливо до Європи. Чи потрібно нам брати до уваги бажання цього ненадійного партнера отримати прибуток, – велике питання, – каже Геннадій Рябцев. – Якщо такої впевненості немає, жоден із європейських операторів не захоче нічого вкладати у нашу ГТС. Адже не вважатиме це економічно вигідним для себе. Інша річ, якщо запрацює внутрішній ринок газу. Коли компанії, зокрема і зарубіжні, побачать, що можуть отримувати прибуток завдяки присутності на цьому ринку, інвестиції, як-то кажуть, “потечуть рікою”. Але цей процес має бути взаємовигідним. Головне ж не залучити когось до управління українською “трубою”, а щоб ГТС працювала ефективно і при цьому не страждали інтереси ні держави, ні громадян”, – підсумував експерт.
Владислав Обух. Київ
