Херсонський драматичний театрі імені Миколи Куліша давно відомий поза межами міста та України. Нині, скажімо, колектив гастролює у Словаччині.

Театр ще кілька десятиліть тому став у Херсоні потужним  центром культури, навколо якого розвивалася, а тепер продовжує утверджуватися україноцентричність. Її не зламали ні дев’ять місяців тимчасової російської окупації Херсону у 2022 році, ні постійні ворожі обстріли дотепер. Чергових помітних руйнувань будівлі завдали російський безпілотник «Молнія» о п’ятій ранку 28 травня і так само ворожі КАБи 6 липня.

Попри щоденну присутність небезпек, колектив Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру імені Миколи Куліша принципово вирішив не релокуватися. Щоправда, немало вистав репетирують і показують у Миколаєві.

Про творчий  сезон та часто мандрівний формат роботи прифронтового закладу Укрінформ говорить із Олександром Книгою, генеральним директором – художнім керівником Херсонського театру імені Миколи Куліша. Не оминули згадати і про Міжнародний фестиваль «Мельпомена Таврії». Уже 28-му едицію традиційно готують на початок вересня, уп’яте в умовах повномасштабної російсько-української війни. 

ГОЛОВНЕ ПРИМІЩЕННЯ ТЕАТРУ  ПЕРЕБУВАЄ В ЧЕРВОНІЙ ЗОНІ

– Пане Олександре, останнім часом  ви побували в Миколаєві, Одесі, Львові, Києві. Як у всі ці графіки вписуєте процеси створення вистав?

– Щоразу вибудовуємо маршрут так, щоби максимально ефективно використати черговий виїзд зі свого міста через Миколаїв. Оскільки можемо добратися до Львова з пересадкою в Одесі – то й там нещодавно зустрілися з колегами та однодумцями.

Десь показуємо вистави і долучаємося до фестивалів; десь використовуємо нагоду гуртувати нашу внутрішньо переміщену через війну херсонську громаду чи отримувати від доброчинців необхідну допомогу – як, скажімо, мікроавтобус, який нарешті маємо. Бо насправді останніми роками часто живемо «на колесах».

Театр імені Миколи Куліша після деокупації працює переважно «вахтовим методом» у двох містах. Вистави створюємо у Миколаєві, де багато наших працівників  винаймає житло: бо в Херсоні чиєсь знищила ворожа зброя, в інших – розміщене у дуже небезпечній зоні. 

Показуємо постановки і в Херсоні, і в Миколаєві – щоразу в укриттях.  У своєму приміщенні через безпекові умови не граємо з травня цього року.

– Як Херсон змінився за кілька років повномасштабної війни?

– На жаль, після 2022 року війна поступово забрала частину херсонських вулиць. Скажімо, я до повномасштабної війни їздив додому в Олешки Перекопською – вже до неї не можна дістатися, до Антонівського мосту. Хоча є знайомі, які все ще живуть у тому районі,  вибираються на роботу околицями. Їхній будинок через ворожі прильоти вже кілька разів горів. Оскільки були вдома, то вчасно ліквідували вогонь. Власне, не хочуть залишати свій дім, щоб остаточно його не втратити. Кажуть, інакше він би вже був знищений ущент.

У Херсоні стоїть розстріляний університет. Пошкоджені театри, наш і Театр ляльок. Останнім часом часто прилітало в міську клінічну лікарню імені Олександра Лучанського, яку вже релокували. 

– Чи багато херсонців у п’ятий рік повномасштабної війни ходить у театр?

– Як уже казав, з початку цьогорічного травня ми в Херсоні дислокуємося в більш безпечному місці. Не тому, що боїмося. Театр працює, всі цехи на місці. Перемістилися, щоб убезпечити глядачів.

Щоби трішечки зменшити ризики, ми тепер граємо в одному із мікрорайонів, у просторі на 160 місць та в інших локаціях. Оскільки головна будівля перебуває в червоній зоні, то добиратися до нас було дуже складно. І раніше, й нині люди постійно йдуть в театр.

У Херсоні все наше життя, не тільки мистецьке, проходить в  укриттях: відбуваються фестивалі, вистави, концерти, воркшопи, круглі столи, зустрічі із закордонними гостями. Я завжди жартую, що в історії України була колись так звана ямкова культура, а в сучасний період дії воєнного стану – підвальна культура.

Митці і всі херсонці, як і всі українці, не здаються. Культура є одним із дієвих способів опору ворогові.

Знаковою для утвердження української ідентичності в Херсоні була наша вистава «Страшна помста» режисера Сергія Павлюка, прем’єра якої відбулася 2009 року. Тоді на український екшн пішов  рій людей, тому що в театрі відбулося щось цікаве і незвичайне. Другим етапом стала «Енеїда» у  2013-му: в касі припинили перепитувати, «на каком язикє спектакль?»

Після деокупації Херсону 11 листопада 2022 року, ми повернулися додому й  показуємо на сцені життя українців, додаємо розради і віри у перемогу справедливості.

– Скільки нині людей працює в Театрі імені Миколи Куліша? Нагадаємо, що заклад названо іменем драматурга, який працював із Лесем Курбасом у театрі «Березіль». Обох українських митців разом із сотнями інших радянська влада незаконно засудила й розстріляла.

– До повномасштабної війни у штаті нашого театру було 250 людей. Зараз – 115. Практично немає балету, дві людини всього. З оркестру 12 людей вдалося зібрати. Всі цехи працюють, а от трупа – дуже рідко. Тому взяли кількох акторів-початківців  у 2023 році.  І для мене завдання – знайти вистави, в яких вони будуть зростати. В ту ситуацію, в якій ми опинилися через війну, на жаль, високопрофесійні артисти для роботи в нашому театрі не приїдуть.

До речі, наш вихованець – актор Сергій Кияшко, який нині працює в Київському театрі драми і комедії на лівому березі. Свого часу ми його забрали із самодіяльного театру. Пам'ятаю як приїжджав тато Сергія, казав мені: «Який театр? Який? Хай їде в село і працює». Я відповідав: «У вас геніальний хлопець!». І через роки це бачать глядачі театральних вистав і кіно.

Херсон увесь час потребує свіжих прем'єр – і ми їх випускаємо дуже багато. Підбираємо драматургію для кожного актора. А ще я постійно пам’ятаю, що наш театр у мирний час має сім сценічних майданчиків. Уже сьогодні намагаємося створити репертуар для кожного: щоби було з чим повернутися в кафе-театр, на сцени під дахом, під колом і у дворику; в наш лісовий театр, куди автобуси глядачів їхали з Одеси, Запоріжжя, Миколаєва і всієї Херсонської області, щоб подивитися «Лісову пісню».

«СТАТУС НАЦІОНАЛЬНОГО ТЕАТРУ Є СТИМУЛОМ ТА ДОПОМАГАТИМЕ ЗАЛУЧАТИ НАЙКРАЩИХ МИТЦІВ»

– Нещодавно у Києві ви офіційно зустрічалися із Тетяною Бережною, міністеркою культури, віцепрем’єркою з гуманітарних питань. Які питання вирішували?

– Після деокупації Херсону ми працюємо, по суті, на лінії фронту, бо місто щодня потерпає від прильотів ворожої зброї. Щоби мати фінансову підтримку, ми пишемо грантові заявки в Український культурний фонд. Загалом нашій культурі, складовою якої є і наш театр, допомагають міжнародні донори.

Проте після закриття програм USAID (Агентства США з міжнародного розвитку), із 2025 року немає механізму швидкого прямого реагування на оперативні фінансові потреби закладів культури, які перебувають близько до лінії фронту, зокрема, в Херсоні, Сумах, Запоріжжі. Тож на недавній зустрічі з Тетяною Бережною ми порушили питання створення цільової програми в Міністерстві культури чи резервного фонду, які б могли швидко допомагати тим, хто її терміново потребує.

Також повернулися до питання присвоєння Херсонському обласному академічному музично-драматичному театру імені Миколи Куліша статусу «Національний». Я не соромлюся про це говорити. Ще до початку повномасштабної війни обласна рада скерувала таке клопотання в Міністерство культури України. Для того були всі підстави: ми потужно працювали на семи сценах, із лісовою включно, й заробляли більше, ніж будь-який обласний театр в Україні, – майже 14 млн грн (тоді як інші – 6–7 млн грн). Постійно гідно продовжуємо робити свою справу.

– Постійно триває дискусія щодо того, чи варто багатьом театрам присвоювати звання «Національний». Вас не лякає перспектива наразитися на критику?

– Є чинна процедура присвоєння театрам за званням «академічний» статусу «національний» – за помітні творчі здобутки. Це є певним стимулом для кожного колективу.

Наш Театр імені Миколи Куліша національний за духом. Ми доклали багатьох зусиль, щоби зробити Херсон українським містом.

Після деокупації Херсону театр працює в надскладних умовах. І це наш вибір – не залишати свого міста, навіть якщо на репетиції треба їздити в Миколаїв.

Ще один аспект. Війна рано чи пізно закінчиться. Як нам повернути людей у помітно зруйнований Херсон? Як нам притягти нові творчі сили? Це допомагатиме робити заслужений найвищий статус театру.

ВИСТАВИ ХЕРСОНЦІВ ЗА П’ЄСАМИ УЧАСНИКІВ ПРОЄКТУ ТЕАТРУ ВЕТЕРАНІВ

– Ви ставите вистави переважно з невеликою кількістю виконавців. Розкажіть про нову роботу Олени Галл-Савальської «ГРА». Цю харизматичну акторку, яку багато глядачів бачили в серіалі «Спіймати Кайдаша», не раз гастролювала в Києві й інших містах із моновиставою «Буде тобі, враже, так, як відьма скаже» за п’єсою херсонської журналістки Олени Маляренко.

– Великі вистави ми можемо робити тільки в Миколаєві на більш-менш великих сценах. Тому я там знаю кожен майданчик. Не можна створювати велику постановку в невеликих розмірів підвалі, бо треба розмістити декорацію, світло, звук і акторів.

Тож ми йдемо від зворотного. Є актор – і ми шукаємо для нього драматургію. По-перше, щоб люди «не скисали», а мали можливість працювати.  Із нашою провідною акторкою Оленою Галл-Савальською маємо особливий випадок, бо вона останнім часом через проблеми зі здоров’ям не може вільно рухатися. Без прив’язки до дати ми створили її бенефіс – «ГРА», щоби нашій народній артистці України додати настрою і сил. 

Для вистави ми знайшли зал на першому поверсі, з роялем і каміном, у художньому музеї в Миколаєві. Нам поставили єдину умову – щоб нічого там не переміщали. І ми з режисером Сергієм Павлюком вписали виставу в інтер'єр. Потім придумали, як можна грати виставу «ГРА» на інших сценах.

Відбулася неймовірна прем'єра. Олена Ігорівна – піаністка, в акторство вийшла з нашого оркестру. За початковим задумом, зважаючи на стан, артистка мала все робити сидячи. Уже на репетиції вона один монолог говорила стоячи, а на прем'єрі – всі монологи! Тобто робота виконавицю ставить на ноги. І це дуже важливо для всього колективу.

– Чи можна казати, що часто ставите вистави про те, що найбільше болить у період дії воєнного стану? «Одноденний герой» – про українця, який ніколи не мріяв стати військовим, але пішов захищати свою країну після 24 лютого 2022 року. «Птах на горищі» – про викрадену дівчинку, яку обманом РФ заманила на підконтрольні території. Одна з останніх прем’єр – «На підвал!»

– Нам важливо відрефлексувати теми війни. Хтось каже: «Та ні, треба заспокоїти людей, показувати комедію». Тим часом Херсон дивиться все: плаче, сміється і думає разом із нами. 

Наприкінці 2024 року ми показали прем'єру вистави «Одноденний герой» за п'єсою військового Володимира Туки. Основою сюжету стала історія  автора, який був свідком окупації Херсону і після виїзду на підконтрольну Україні територію приєднався до лав ЗСУ, після отриманого поранення демобілізувався.

Наша співпраця з Володимиром, який спочатку служив на Донецькому напрямку у ДШВ, а після поранення – сапером на Одещині, розпочалася після того, як  у межах проєкту Театру Ветеранів він створив «П’єсу 22, або Шлях героя». Головний режисер Сергій Павлюк запропонував не лише поставити виставу за цим твором, а й запросити Володю,  який до повномасштабної війни працював аніматором, у наш театр актором. Цю моновиставу показували вже в багатьох українських містах і за кордоном.

Разом із Театром Ветеранів у лютому нинішнього року ми випустили виставу «На підвал!» за п'єсою Сергія Іванова. Бійця ЗСУ Хому грає Володимир Тука; а Андрій Клочко – водія Жору, який працює на українському маршруті, а мешкає в окупованому Донецьку та співпрацює з місцевими силовиками.

ЛІТНІ ГАСТРОЛІ У СЛОВАЧЧИНІ ТА ПОРТУГАЛІЇ І ШОУКЕЙС «МЕЛЬПОМЕНИ ТАВРІЇ»

– Який гастрольний графік Театру імені Миколи Куліша нинішнього літа?

– Кілька років тому ми у Словаччині показували виставу «Кицька на спогад про темінь»  за п’єсою Неди Нежданої. Це розповідь жінки-переселенки, в якої були родина, чоловік, донька, дім, але не залишилося нічого, окрім домашньої тваринки. До речі, прем’єра вистави відбулася ще 2017 року, а в 2022-му її поновили.

Зараз привезли у гостинну Словаччину три вистави: «Птах на горищі»; «Маргарита та ведмедики», в якій задіяні діти; та «Одноденного героя». Виступили в межах фестивалю Pohoda й проїдемо всією країною.

Далі з Володимиром Тукою відправимося в Португалію. Працюватимемо ще там і повернемося аж наприкінці липня.

– Яким буде 28-й легендарний фестиваль «Мельпомена Таврії»?

– Фестиваль відбуватиметься з 12 по 19 вересня. У день закриття плануємо зіграти в Миколаєві нашу виставу «Дім». Це постдокументальний сторітейлінг-концерт, у постановку вплетені розповіді про бабусину печену картоплю та смак раків із кропом; прохолоду Риги та кав’ярню на Хрещатику в Києві. Мрію, що зміниться ситуація у війні й ця вистава із символічною назвою доїде до свого рідного дому, до Херсону.

«Мельпомена Таврії» цього року буде, можливо, не така велика, як завжди. Ми писали грантову заявку на конкурс УКФ –  і нам трошечки забракло балів. Сподіваюся, що фестиваль підтримає обласна військова адміністрація та місто.

Позаминулого року три театри не побоялися й доїхали на фестиваль у Херсон; минулого – «ТоТеатр» – незалежний тілесно-орієнтований із Києва. Щоразу така підтримка присутністю для нас дуже важлива. Чекаємо на гостей і цього разу, у нас тепер є надійне укриття. 

Зважаючи на безпекові умови, ми відмовилися від того, щоби приймати заявки охочих узяти участь у фестивалі. Натомість запрошуємо колективи. Тож одним із учасників має стати театр із Дніпра. Також свою прем’єрну постановку в межах «Мельпомени Таврії» показуватиме Миколаївський академічний художній драматичний театр.

Фестивальну програму нашого театру ще не зовсім «зверстали». Хочемо представити шоукейс моновистав: показати в багатьох херсонських укриттях  «Позивний Горобчик», «Одноденний герой», «Птах на горищі» і всі-всі ті, що в нас є сьогодні в репертуарі.

– У багатьох, хто працює у сфері культури, за понад чотири роки повномасштабної війни десь якось закрадалися  сумніви: чи потрібна культура, коли матері втрачають дітей після обстрілів тилових міст, і гинуть захисники. У вас виникали такі думки?

– Я жодної секунди не сумнівався в тому, що культура потрібна. Робота нашого колективу є прикладом того, як мистецтво упродовж десятиліть формує українську ідентичність глядачів.

Валентина Самченко. Київ

Фото Юлії Овсяннікової