Понад три роки Український музей у Нью-Йорку, який має майже півстолітню історію, очолює Пітер Дорошенко. Більше ніж за сім тисяч кілометрів від Києва, у США, виставкові проєкти цього закладу в період повномасштабної російсько-української війни розповідають про українську історію всесвітньо відомих митців Олександри Екстер, Казимира Малевича, Василя Єрмилова та інших.

Відомий артменеджер, який працював у Києві у приватному центрі сучасного мистецтва, поставив собі амбітну мету: вивести заклад у п’ятірку найкращих музеїв американського мегаполісу. Як досягатиме мети – Укрінформ розпитує Пітера Дорошенка в Києві.

Як і торік, директор Українського музею в Нью-Йорку приїхав в українську столицю, щоб скоординувати дії з колегами, які долучаються до презентації українського мистецтва за кордоном і беруть участь у процесах його деколонізації. Окрім творчих питань, попросили Пітера Дорошенка розказати родинну історію. Тож читайте, звідки саме його українське коріння.

АМЕРИКАНЦЯМ СКЛАДНІШЕ ДОНОСИТИ УКРАЇНСЬКУ ІСТОРІЮ МИТЦІВ, ЯКИХ СОБІ ПРИВЛАСНЮЮТЬ РОСІЯНИ

– Багато професіоналів найвищого ґатунку у США підтримують Україну: генеральний менеджер Метрополітен-опера Пітер Ґелб, актор Майкл Дуглас, диригентка Кері-Лінн Вілсон, інші. Пітере, чому для вас важливо бути дієвим для України?

– Я б хотів, щоб більше директорів мистецьких закладів, я не кажу про музичні,  розрізняли: чи то є Росія, чи Україна. Бо тепер ми маємо проблему, що більшість із них геть зовсім плутають, для них все є Росія. Тому ми, Український музей у Нью-Йорку, зараз працюємо над деколонізацією української культури. Ми маємо футболки, на яких англійською мовою написано: «Україна – не Росія!»

У США і всьому світі після початку повномасштабної російсько-української війни багато-багато людей глянули на мапу –  і дізналися чи згадали, що їхні дід і баба були з Одеси або Херсону, або із Запоріжжя чи Дніпра. Я можу цілий список таких назвати. І то не є в Росії, то в Україні.

І тепер багато людей в Америці чи в Канаді, чи в Мексиці  мусять переглянути свою персональну історію. Бо вона інакша, аніж думали раніше.

Європейцям значно легше усвідомити, що Україна була частиною Російської імперії, а потім її примусово приєднали до Радянського Союзу. У США складніше донести, що Казимир Малевич, Ілля Ріпин (Рєпін у російськомовній інтерпретації. – Ред.), інші митці, яких тривалий час називали росіянами, мають українську історію.

Ми пробуємо це змінити; це важливе завдання для Українського музею в Нью-Йорку і для мене особисто.

– Наскільки значущою для вашого рішення очолити Український музей у Нью-Йорку у 2022 році була складова власного українського коріння?

– Моя перша мова – українська. Я народжений в Америці, але в українському гетто, у Чикаго.

Цілий район, де ми жили, дід, баба, ціла вулиця по-українськи говорила. Ми слухали українське радіо, читали газети українською мовою, працювали українські садочок  при церкві і школа.

Тільки як я перейшов до американської школи у п’ять років, то взнав, що живу не в Україні. Спочатку, коли всі говорили по-англійськи, я не розумів слів. І таких дітей було багато в Чикаго та Нью-Йорку у США, а в Канаді ще більше.

Коли я в Києві працював у PinchukArtCentre, то там усі казали, що я гібрид. Так, я не американець і не українець  – десь посередині. Для мене дуже важливим є те, що я відчуває себе більше українцем, ніж американцем. А як американець   –  то через оптику українських подій.

– Ви працювали в кількох країнах, серед яких Бельгія, Франція. Очолювали, зокрема, Техаський музей сучасного мистецтва. Чи погоджуєтеся з тими, хто під час вашого минулорічного візиту в Київ казав, що Український музей у Нью-Йорку,  – це менші можливості?

– Саме Український музей у Нью-Йорку  – це багато можливостей. Попередня директорка Марія Шуст, ви знаєте, працювала 46 років. Ніде ніколи такого не чув, але вона збудувала добру базу.

Усім кажу, що бачу для себе завдань у музеї на 7–9 років. Є база, тож тепер мусимо будувати будинок, я над цим працюю.

Тож тепер ми мусимо розповісти всім, що таке українська культура. Йдеться не лише про живопис і скульптуру, а й про кіно, хореографію, кулінарні традиції. Музей має всебічно розказувати про всі види мистецтв. 

Усі наші відвідувачі – діаспора, мешканці Нью-Йорка, туристи – мають дізнатися про  українську культуру. То є велика робота.

Ми найбільший український музей за кордоном України; маємо велику колекцію – все, що емігранти могли з собою привезти зі свого краю після Другої світової війни. Мистецька збірка містить роботи Олександра Архипенка, Олекси Грищенка, Давида Бурлюка, Соні Делоне, Олександри Екстер, Якова Гніздовського, Василя Кричевського, інших. Також пробуємо долучати в колекцію роботи сучасних художників.

ДІАСПОРЯН НАЙБІЛЬШЕ ЗАЦІКАВИЛА ТВОРЧІСТЬ МАРІЇ ПРИМАЧЕНКО

– Яка ваша мета стосовно відвідуваності музею? Які маєте амбіції як директор?

– Я не залишу справи, допоки не ввійдемо у п’ятірку найкращих музеїв Нью-Йорка. Може, відвідувачі  до нас поки ще не біжать. Проте скрізь у  пресі люди вже бачать, що є Український музей. І якщо не цього року, то наступного прийдуть або дивитися виставку, або просто зацікавлені побачити наше приміщення.

– Які з виставок із 2022 року найбільше зацікавили відвідувачів?

– У 2022 році  люди приходили в музей, щоби  проартикулювати своє бажання:  щоб закінчилася війна. Американці знайомилися з українською культурою.

Показували колекцію, яку багато хто вже бачив. Проте відтворили атмосферу блекаутів, в яких перебувала Україна після нищення російською зброєю інфраструктурних об’єктів.

Відвідувачі роздивлялися картини, вмикаючи ліхтарики мобільних телефонів.  Журналісти активно про це писали.

Українці в США найбільше зацікавилися виставкою «Марія Примаченко: Слава Україні», яка відбулася в жовтні 2023– квітні 2024 років.  Це була перша виставка мистецтва художниці за межами Європи. Представляли понад 100 картин, унікальні керамічні роботи, вишиванки, дерев’яні тарілки та кілька дитячих книжок з ілюстраціями Марії Примаченко.

Мистецькою «бомбою» стала виставка «Пітер Гуджар: Ріальто». Відомий фотограф народився 1934 року в сім’ї емігрантів, і до  п’яти років із бабусею-українкою говорив винятково українською мовою.  Представляли  ранні фотографії Гуджара 1955–1969 років, багато з яких до цього не показували.  Знайомили із світлинами з Флоренції, на яких зображені діти з неврологічними порушеннями,  та серією «Катакомби капуцинів» із Сицилії – про звичаї та традиції  Палермо у XVII–XIX століттях.

Лофт-студія Пітера Гуджара  в «Українському селі» в Нью-Йорку була неподалік від нашого Українського музею та багатьом відомого ресторану української кухні «Веселка».

Каталоги цих та інших виставок ми створюємо з київським видавництвом. Це означає, що охочі  з ними можуть знайомитися й після завершення  проєкту.

– Частина виставок Українського музею має виразно деколонізаційну складову. Розкажіть про проєкти про творчість Олександри Екстер і Володимира Татліна – митців, яких продовжує собі привласнювати Росія.

– Виставка «Олександра Екстер: сцена – це світ» стала першою персональною виставкою  робіт мисткині в Північній Америці. У проєкті  всебічно дослідили її новаторську кар’єру  1913–1934 років. Це шість років її роботи в Україні до участі у фільмі «Аеліта» та переїзду до Франції, а також наступні шість років її роботи в Парижі. Представляли понад тридцять живописних полотен і робіт на папері – вони зацікавили поціновувачів українського авангарду, зокрема, студентів і професуру. Олександра Екстер загалом  прожила в Україні понад 35 років.

Володимир Татлін – видатний художник-авангардист і засновник конструктивізму, народився в Харкові та жив і працював у Києві з 1925 по 1927 рік. Наша виставка «Татлін: Київ» також стала першою в Америці, що представляла творчість цього митця.

У стінах Українського музею в Нью-Йорку ми відтворили київську майстерню художника, де висіла на стіні бандура й були твори Миколи Гоголя,  та хроніку його робіт, починаючи зі студентської.  Навіть лелеку пускали на ліжко.

Це історія про те, як Татлін ішов до Дніпра шукати вербу, щоби створити макет свого літального апарата, і знайшов лелеку. Забрав із собою птаха. Він у митця жив на ліжку. А художник спав на підлозі.

Уперше за 98 років у виставці ми представили реконструкцію трибуни з 1927‑го, ймовірно, створену учнями Татліна, який  керував відділом теа-кіно-фото (формально-технічних дисциплін) у Київському художньому інституті. Її створили за кількома збереженими фотографіями з урочистого святкування 10-ї річниці КХІ.  

Це все на виставці в музеї більше нагадувало театр, однак, було важливо для того, щоб люди зрозуміли творчість митця і контексти. Бо багато проєктів Володимира Татліна,  зокрема скульптурних, не збереглися.

ГОТУЮТЬ ВИСТАВКИ ПРО УКРАЇНСЬКИХ ЄВРЕЇВ, КАЗИМИРА МАЛЕВИЧА ТА ІЛЛЮ РІПИНА

Щоб європейці і американці зрозуміли українськуісторію, треба створювати виставкові проєкти й каталоги. Бо коли я в Києві директорам музеїв пропоную долучитися до подібних виставок, мені часто відповідають: «Ми про це знаємо!»А потім уточнюють, що виставка була у… 1960-х роках.

Найближчим у часі буде проєкт «Українські євреї» – виставка про художників, які народилися і працювали в Україні, а потім емігрували за кордон. Такої виставки ще не було. Зберемо десь 15 імен, покажемо твори  з нашої та приватних колекцій, з інших музеїв.

– Українському музею в Нью-Йорку у 2026-му виповниться півстоліття. Тривалий час він був емігрантським. Чи можна вважати, що від початку він був музеєм деколонізації української історії?

– Почали деколонізацію емігранти, проте вони не знали, що це деколонізація. Спочатку українці, які переїхали у США, зберігали свою історію, але не надавали  значення контекстам.

Тож я вважаю, що з початком повномасштабної російсько-української війни за кордоном розпочалися процеси усвідомленої і цілеспрямованої деколонізації української культури.

Раніше просто казали: дивіться на речі – ми українці. Про контексти, меседжі та наративи говоримо лише три роки. І в нас довгий шлях попереду. Наприклад, мексиканці вже 100 років говорять про деколонізацію, бразилійці – 95.

– Коли ви особисто зрозуміли, що треба чітко означити українську ідентичність, українські періоди життя і творчості Казимира Малевича, Олександри Екстер, Давида Бурлюка, інших митців? Як дивилися на українську культуру ще у 1996–1998 роках, коли входили до опікунської ради Центру сучасного мистецтва Сороса в Києві?

– Ви знаєте, що до Українського музею в Нью-Йорку я працював із творчістю сучасних художників. Водночас багато читав про українську історію мистецтва. Тепер усе змінилося: я глибоко в неї занурююся.

Ще не можу сказати, що на сто відсотків усе знаю.  Проте я тепер в рази швидше працюю з цими темами. Тепер для мене дуже важливо: знайти всі джерела інформації про Екстер, Татліна, інших митців.

За два з половиною роки хочемо зробити велику виставку Казимира Малевича в контексті деколонізації.  Над цим уже працюємо з дослідницею Тетяною Філевською. Завершуємо перекладати англійською (загалом уперше) один із двох  текстів художника про себе, який він написав незадовго до смерті.

Світ мусить знати, що Казимир Малевич має польське коріння, але він був народженим вже в четвертому поколінні тут, у  Києві, де  донині живуть його родичі.

– Чи допомагає вам у роботі, наприклад те, що працювали в Нідерландах? Чи плануєте долучати до показу роботи з  Музею Стеделек – Міського музею Амстердаму, де після Росії одна з найбільших колекцій робіт художника?

– Знаю директорів Міського музею Амстердаму, Художнього інституту в Чикаго і Музею Людвіга в Кельні, де є роботи Казимира Малевича. Також у  MoMA The Museum of Modern Art у Нью-Йорку. Ми не плануємо виставляти значну кількість творів, можливо, 7-8. Уже розпочали початкові перемови.

Обговорюємо побудову експозиції навколо чотирьоххвилинного фільму Казимира Малевича, який він створював із німецьким режисером Гансом Ріхтером. Ні в Москві, ні в Ленінграді тоді ще не знімали в кольорі. А в Берліні це вже було можливим. Ріхтер – єврей, тож мав тікати з Німеччини, переїхав у Лос-Анджелес. Коли його в 1976 році не стало – донька передала його архів музейникам.

– Чи можна сподіватися, що для відвідувачів у Міському музеї Амстердаму чи інших музеїв за кордоном, де є твори Малевича, з’являться мистецькі видання, в яких згадуватимуться українські періоди життя і творчості Казимира Малевича? 

– Я зараз працюю над тим, щоб таке видання з’явилося. Я порахував: музей  у Нью-Йорку має 29 книжок про Малевича – і в усіх стирчать росіянські пальчики. Бо в якомусь випадку гарні стосунки були з директором російського музею, чи це було надходження з Москви, чи книга там друкувалася.

І тепер я розумію, чому всі думали, що Малевич –  росіян. Бо тільки росіяни керували його життям після смерті. Ми мусимо це змінити.

Ще в 1994 році кураторка в Москві, яка мала доступ до архівів, дістала із справи  Малевича паспорт, де була вказана національність – українець. То, мабуть, тепер я знаю, чого його НКВД у 1930-х роках затримувала.

Якщо Казимир Малевич почувався українцем, то мусимо розповідати про це і шанувати його самоідентифікацію.

ЧОМУ НЕ ПРИЇХАЛА В КИЇВ МИСТКИНЯ МОЛЛІ ГОЧМАН, І ЯК БАТЬКИ ПІТЕРА ДОРОШЕНКА ЗУСТРІЛИСЯ В ЧИКАГО

– Чи допомагають Українському музеєві в Нью-Йорку розширювати аудиторію візити у 2022 році Першої леді України, а в 2024-му – подружжя Зеленських?

– Перша леді під час перших відвідин, перед  участю в Генеральній Асамблеї Організації Об'єднаних Націй, мала трохи часу у музеї, щоб  розказати, над чим вона працює, чому для неї музей у Нью-Йорку важливий. Коли минулого року були, відкривали виставку «Олександра Екстер: сцена – це світ», Президент України сфокусував увагу на українському авангарді ХХ століття  і дискутував з українською громадою.

Звичайно, такі візити допомагають привертати увагу до Українського музею. Бо всі хочуть мати інформацію з перших уст.

– Пітер, минулого року під час приїзду в Київ ви говорили, що готові після нормалізації ситуації у прифронтових районах надати частину колекції Українського музею в Нью-Йорку у тимчасове користування розграбованим Росією музеям в Україні, зокрема Херсонському. Чи напрацьовується механізм практичної реалізації такої можливості?

 – Для допомоги музеям в Україні з 2022 року наш музей започаткував  програму SAFE. Це, зокрема, надання ресурсів для стабілізації, перенесення об’єктів і даних у безпечніші місця зберігання, планування консервації та раннього відновлення після війни; надання  екстреної фінансової підтримки музейним працівникам, які опинилися в гарячих точках та небезпечних для життя обставинах, але продовжують виконувати свої професійні обов’язки; залучати юристів та адвокатів для повернення викрадених артефактів та відшкодування збитків. Допомагали музеям у Дніпрі, Львові і зовсім невеликим, де працюють по кілька людей.

Стосовно того, що Український музей у Нью-Йорку може надати експонати для Херсонського музею чи іншого розграбованого  російським вторгненням, – я не змінив думки. Це буде правильним кроком. Ми ж усі українці!

– Ви в Києві представили вуличну інсталяцію «Розсіяні географії» від українсько-американської мисткині Моллі Гочман. Це мистецьке висловлювання можна побачити біля вхідної групи Українського дому. Чому вирішили показати цей проєкт?

– Мисткиня Моллі Гочман по лінії батька має українське коріння.  Її  скульптурну інсталяцію «UKR|RUS»  ми  представляли разом із виставкою про Олександру Екстер. Моллі створила лавки, які мали вигляд розбитих російськими ракетами будинків в Україні.

Потім ми запланували показати в Україні інсталяцію «Розсіяні географії».  Це трохи інший проєкт, бо мали обмежений бюджет. Моллі чоловік переконав не їхати в Київ через воєнні загрози.

– Ви не боїтеся відвідувати Україну?

– Під час особистих зустрічей швидше й ефективніше напрацьовуємо проєкти. Зустрічалися, наприклад, із Людмилою Строковою, генеральною директоркою Національного музею декоративного мистецтва, де найбільша збірка робіт Марії Примаченко. Цього разу – із мистецтвознавцем Дмитром Горбачовим, знавцем українського авангарду.

Ризик через війну в Києві, звичайно, є. Але я кілька років тут жив, маю друзів. То я комфортно почуваюся – так, як і вдома, у Нью-Йорку.   

– Розкажіть, будь ласка, хто ваші дідусі, бабусі? Де жили в Україні?

– З боку матері родина жила в маленькому селі між Запоріжжям і Херсоном, а з батькового боку – близько Донецька. Під час Другої світової війни, після окупації нацистами України у 1941 році, мамина родина втекла до Грузії, а там – Каспійське море недалеко. Мій дід по батьковій лінії мав багато братів.  Їх зловили нацисти і вивезли до Німеччини, як рабів. Дід працював на потязі, видобував вугілля. Як скінчилася війна, першим кораблем хотів утекти з Гамбурга. Думав, що їдуть до Амазону. Накупив багато паперу, олівців для мого тата і для моєї тітки. Проте приїхали у Бразилію, перебралися  до Сан-Паулу – там була велика українська громада. У Чикаго переїхали за десять років. 

І з материного боку родичів теж відправили в Німеччину як остарбайтерів. Розумілися в техніці, тож працювали на заводі, де будували літаки Messerschmitt.

Як багато, хто, переїхали першими у США. Спочатку оселилися недалеко від Нью-Йорка, а потім у Чикаго. Згодом у цьому місті зустрілися мої батьки. 

–  Чи дотримуєтеся тепер у родині українських традицій?

– Так. Моя дружина теж із діаспори. Ми завзяті українці, вдома говоримо українською мовою. Донці 26 років, вона  фешн-дизайнерка, стажувалася в Одесі та Києві. Хоче переїхати в Україну, бізнес тут почати, то чекає, щоб війна скінчилася.

– Як перебороти російські маніпуляції?

– Екстер, наприклад, жила в Москві  менше ніж  два роки. Як можна про неї казати, що вона росіянка? Росія постійно перекручує фактаж і бреше, поширюючи пропаганду. І це мені дуже болить. Нині настав час повернути правду. І Український музей у Нью-Йорку це робить. Проводимо круглі столи і лекції про деколонізацію українського мистецтва, видаємо каталоги виставок.

Це велика гора – її непросто здолати. Але ми не зупиняємося. Не варто сподіватися на те, що Москва припинить брехати. Ми мусимо постійно створювати проєкти і поширювати правдиву інформацію, щоб стверджувати українську культуру.

Валентина Самченко. Київ

Фото Олександра Клименка