Українські читацькі клуби в тилу ворога: як вони працюють під час війни
Реальність буває такою: українські книжки і обговорення їх в умовах повної секретності в окупації, – підлітки створили підпільний книжковий клуб, де читають твори Лесі Українки, зокрема драму «Бояриня», повідомляє британське видання The Guardian. Пітер Померанцев та Аліна Духман поспілкувались із учасниками такого клубу про умови зібрання і книжки, саме україномовні книжки, які молоді люди шукають на територіях, де українська мова вважається злочином, а українська книжка приречена на знищення. Зустрічі відбуваються в умовах суворої таємності: учасники зачиняють двері та вікна, щоб уникнути виявлення російськими окупантами, які переслідують за зберігання українських підручників та літератури.
Матеріал викликав величезний резонанс і в Україні, і в Європі. «Це вражає» – так позначають свої враження від інформації всі наші співрозмовники. Укрінформ поспілкувався із модераторками читацьких клубів в Україні різних форматів, аби дізнатися більше про таке явище і розповісти, чому під час війни кількість читацьких форматів зросла з сотні до кількох тисяч.
Онлайн, офлайн, при книгарнях і видавництвах, при підприємствах чи організаціях, приватні ініціативи, демократичні, з чіткими регламентами, для обговорення вузькоформатної літератури, – їхня кількість росте щодня. Історія від підпільних читалень дисидентів до підпільних книжкових клубів в окупації, а також сучасні проблеми, з якими зустрічаються учасники, – далі у матеріалі.
ПІДПІЛЬНІ КЛУБИ ЯК ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Під час війни в Україні підпільні читацькі клуби стали важливим засобом збереження національної ідентичності та культурного спротиву. Зараз на тимчасово окупованих територіях підлітки та дорослі організовують таємні зібрання для читання та обговорення української літератури, ризикуючи власною безпекою або шукають онлайн-форми читацького спілкування з вільною від ворога Україною.
Тим часом росіяни вилучають та знищують українські книги з бібліотек, що ускладнює доступ до літератури. Тому учасники змушені читати онлайн-книги, ретельно та регулярно очищуючи історію браузера, оскільки окупанти перевіряють електронні пристрої. Під час онлайн-зустрічей, які ініціює книжковий клуб «Літмандрівка» від Луганської обласної наукової бібліотеки заходять на зустрічі і учасники з окупованих територій. Заради безпеки – вони відвідують зустрічі без камер, імен та в умовах максимальної анонімності.
Втім, історія читацьких клубів у підпіллі, насправді, не нова – українській культурі та її текстам доводилось потрапляти до читачів переважно підпільним шляхом і у ХІХ, і у ХХ і вже у ХХІ столітті. Хати-читальні існували ще і до радянської окупації України, в них односельці початку ХХ століття могли слухати книжки або обговорювати рідкісні на той час видання. Форма підпільних читацьких клубів існувала і за радянського часу. У 1960-х роках в Україні діяли неформальні літературні осередки, де збиралися представники руху шістдесятників.
Скажімо, одним із таких центрів була квартира подружжя Світличних у Києві. Там обговорювали літературні твори, читали поезії та дискутували про заборонені видання і авторів. У 1962 році у Львові було створено Клуб творчої молоді «Пролісок» під керівництвом Михайла Косіва. Учасниками цього клубу були відомі діячі – брати Михайло та Богдан Горині, Іван Гель, Микола Осадчий, Ірина Стасів, Ігор Калинець, Григорій Чубай, Стефанія Шабатура та інші. То були творчі вечори, обговорення в умовах радянської цензури.
ЧИТАЦЬКІ КЛУБИ СУЧАСНОСТІ
В умовах Великої війни активізувались і читацькі клуби в підконтрольних Україні регіонах та за кордоном. Наприклад, читацький клуб The Ukrainians, модераторкою якого є Богдана Неборак, відновив свою діяльність у березні 2024 року. Зустрічі відбуваються щомісяця: наживо в Києві та онлайн. Основною метою клубу є читати більше, якісніше та з більшим задоволенням, переважно – українських авторів.
Існують інші читацькі клуби, які сприяють популяризації української літератури та створюють спільноти однодумців. Наприклад, Анна Видиш заснувала закриту спільноту книголюбів «Спільні читання Нарнії», де учасники спільно обирають книги для обговорення. Саша Павлова веде два клуби: «Запеклий книжковий клуб» та онлайн-клуб для колег з вільним вибором книг.
Читацькі клуби в Україні набувають різноманітних форматів, пристосовуючись до запитів спільнот та реалій воєнного часу. Вони стають не лише місцем для обговорення книжок, а й простором підтримки, інтеграції та розвитку критичного мислення.
Книжковий клуб «СЕНС» діє у Києві при центральній книгарні з такою ж назвою, модерує його Анастасія Євдокимова. Має два формати – у столиці четверо гостей ведуть розмову за столом, а глядачі в залі спостерігають, ставлять питання й коментують після завершення дискусії. Формат поєднує живе спілкування та онлайн-трансляцію. В Івано-Франківську формат інший: тут діалог будується за принципами «сократівської бесіди», учасники гуртуються навколо великого столу та активно дискутують, а слухачі мають змогу просто спостерігати. Ця версія проходить без трансляцій і запрошених гостей, що створює більш камерну атмосферу.
Читацький клуб «ЛітМандрівка» – це ідея Луганської обласної бібліотеки. Відповідальна за один із двох форматів Юлія Лисюк. Каже, що 30 березня 2025 року виповнюється рік онлайн-клубу «ЛітМандрівка». Юлія розповідає: «Наша бібліотека – мандрівна. Ми двічі переселялися: спочатку в Старобільськ, тепер у Черкаси. Читачі та бібліотекарі розкидані по різних куточках України й світу, тож онлайн-формат клубу і «мандрівний» для бібліотеки став альтернативою традиційним. «ЛітМандрівку» модерує наша колега, яка мешкає зараз у Латвії. Ми прагнемо не лише підтримувати свою громаду, а й залучати нові читацькі спільноти, з окупації теж».
Існує і офлайн формат, він діє у Дніпрі – Клуб там співпрацює з книгарнею-кав'ярнею «Вперта коза», спільнота читачів «Вперті читачі» збирається при книгарні. Саме за нього відповідає Юлія: «Ми почали з «Андрія Лаговського» Агатангела Кримського, а у квітні обговорюватимемо роман «Інфекція» Степана Процюка, приходьте», – запрошує Юлія, яка модеруватиме цю зустріч. Каже, надихається крутими ідеями клубів «Сенс» та клубу The Ukrainians Media.
Читацький клуб при київській бібліотеці «Свічадо» виріс із проєкту переходу на українську «Єдині». Його модераторка Ольга Бабчук розповідає: «Спочатку ми збиралися просто для покращення розмовних навичок, потім почали говорити про враження від книжок, а згодом вирішили їх регулярно обговорювати. Так із розмовного клубу виріс читацький, який рухається від легкої до більш складної художньої літератури».
Зовсім інший підхід має літературознавиця Ганна Улюра. На її рахунку корпоративні та освітні читацькі клуби, які вона формує з нуля і відпускає у «вільне плавання». Це і Клуб «Книжковий Лев»і офлайн-клуб «Smart-простір». Співрозмовниця не мислить у концепції «місії»: «Я не роблю революцію. До мене звертаються люди з конкретними завданнями – розвинути навички читання у співробітників чи залучити людей до освітніх проєктів. Ми створюємо корпоративні читацькі клуби, а також освітні ініціативи, які допомагають розвивати когнітивні здібності. Коли люди обговорюють книжки, вони читають уважніше, вибудовують причинно-наслідкові зв’язки, розвивають критичне мислення. Клуби це також своєрідна терапія».
Тож ми розпитали модераторок про їхні підходи, оцінки та тих, хто відвідує клуби – які проблеми вони відчувають найгостріше.
ПРО ЩО ЧИТАЦЬКІ КЛУБИ?
Анастасія Євдокимова: Книжковий клуб при книгарні «Сенс» – це про розбудову спільноти. Нам важливо давати нашим читачам більше, ніж просто книжку як фізичний об'єкт. Ми прагнемо контекстуалізувати та концептуалізувати читання.
Книжковий клуб стає можливістю поговорити про книгу як запрошення до читання. Коли читач не знає, що обрати, він отримує кураторський вибір – у цьому випадку мій. Я добираю книжки для читання та обговорення.
Тут допомагає спеціальний читацький щоденник, розроблений під кожну книгу. До кожного засідання ми презентуємо кілька аркушів зі спеціально розробленими питаннями. Ми працюємо з книжками, які точно мають стояти на нашій полиці української літератури: це якась новітня класика, книжки, які точно мали тут стояти. І тому йдеться про читання важливих текстів, цікавих текстів, захопливих текстів.
Юлія Лисюк: «ЛітМандрівка» – це спосіб говорити про книги. Це відкрита розмова українців одне з одним, коли ми можемо ділитися всім, що маємо. І, звісно, це ще й компонент взаємопідтримки. Між рядків можуть з’являтися особисті історії, якими ми ділимося, підкріплюючи сенси, які несе книжка.
Онлайн-клуб – це про єднання українців у різних куточках світу. А офлайн-клуб для мене – новий досвід. Ми з колегою проводили розмовні клуби з вивчення української мови, додаючи елементи книжкового клубу. Тепер це перетворилося на самобутній формат саме книжкового клубу.
Таким самим шляхом ішов і читацький клуб у Києві. Ольга Бабчук каже: «Свічадо» виник спонтанно. Учасники розмовних клубів хотіли продовжувати спілкування українською і знайомитись з українською культурою. Ми його називаємо жартівливо «через три-чотири тижні», бо збираємось не так і часто. Клуб просто дає можливість копати глибше і дізнаватися більше. Іноді мені здається, що учасники пізнають український світ лише зараз».
Ганна Улюра каже про клуби як про завдання, що його вона виконує: «Є уявлення, що клуби існують для збереження сенсів. Ні. Вони існують, щоб покращити якість читання. А через це – і якість життя учасників: розумового, емоційного. Це найважливіше».
У всіх нас складний досвід, який ми намагаємося проговорювати через книжки.
ЩО ЧИТАЮТЬ У КЛУБАХ?
Анастасія Євдокимова: Ми дотримуємося чіткої стратегії – читаємо виключно українську літературу, як сучасну, так і класичну, чергуючи їх. У 2025 році ми оголосили про цей підхід нашим читачам, формуючи добірку книг, які мають бути на «полиці української літератури». Кожен читач сприймає книгу по-своєму, але наша мета – створити екосистему обговорень навколо книжки. Це відбувається через публікації в Instagram, чат книжкового клубу, можливість перегляду трансляцій для тих, хто не може відвідати наші осередки в Києві чи Івано-Франківську, а також – через читацький щоденник у друкованому або цифровому форматі. Ми не читаємо нон-фікшн. Обговорення в клубі допомагає глибше зрозуміти книгу і знайти нові ідеї.
Юлія Лисюк: У нашому клубі читають виключно україномовну літературу або твори українських авторів. Онлайн-модератор пропонує список книг, а учасники голосують за ті, які хочуть читати. Головний критерій – доступність в електронному форматі. В офлайн-клубах ми співпрацюємо з книгарнями, які просувають літературу з власних полиць.
Маємо telegram-спільноту, де проводимо відкриті голосування та обираємо книги для обговорення. Найбільший виклик для нас на сьогодні – знайти електронні версії книг. Їх дуже мало, їх неймовірно важко знайти для читачів на окупованих територіях. Крім того, практично не існує платформ з обміном, бібліотечним обміном таких книжок, – читачі не завжди мають можливість купувати їх. Ми починали з «Весілля Настусі» (йдеться у тексті про Донеччину – ред.) Ольги Богомаз, активно обговорювали «Дивних людей» Артема Чапая. Для нас ця книга особлива, адже нашій бібліотеці довелося двічі евакуюватися, і коли вона працювала в Старобільську, Артем Чапай приїздив із презентацією. Це була одна з наймасштабніших зустрічей, яка зібрала студентів і викладачів.
У Дніпрі ми почали з «Андрія Лаговського» Агатангела Кримського, а у квітні обговорюватимемо роман «Інфекція» Степана Процюка. Запрошуємо долучатися!
Ольга Бабчук: Ми у «Свічаді» поступово ускладнюємо вибір книг, рухаючись від простіших текстів до складніших. Читаємо лише україномовні твори українських авторів. Відвідувачів найбільше цікавлять теми ідентичності, культури та історії. Наступна книга для обговорення – «Брама Європи» Сергія Плохія.
Багато книжкових клубів передбачають оплату або надають знижки в книгарнях. У нас інша система: більшість читачів беруть книги з бібліотеки. Якщо книга відсутня, її замовляють через міжбібліотечний абонемент або передають одне одному. Тому іноді читання займає більше часу – п’ять-шість тижнів, особливо якщо книга об’ємна, як, наприклад, «Сад Гетсиманський». Не кожен може заплатити 900 гривень за тритомник «Сестер Річинських» Вільде, тому такі тексти ми читаємо довго, шукаємо довго. Це цілий квест для учасників.
Ганна УЛЮРА: Робота модератора – обирати книги, які відповідають тематиці клубу. Професійний модератор планує перелік творів на пів року-рік наперед. Тематика має бути актуальною як для групи читачів, так і для суспільства загалом.
Зараз ми розпочинаємо цикл зустрічей на тему пам’яті, архівів та збереження знань. Адже всі ми працюємо з пам’яттю – для тих, хто поїхав, і про тих, хто загинув. Читання книг про війну може бути важким, але правильний вибір твору дає глибше розуміння і полегшує переживання цієї реальності.
Завдання модератора – допомогти читачам побачити сенси, які важливі саме зараз. Книжковий клуб – це не просто про читання, а й про навчання формулювати думки, рефлексувати над власним і чужим досвідом, особливо якщо він відрізняється від твого власного.
Хто долучається до обговорень? Яким є портрет учасника, точніше – учасниці таких клубів, а також, як війна підсилила клубний рух, розповідають модераторки цих чотирьох клубів.
ХТО ВІДВІДУЄ КЛУБИ: ПОРТРЕТ
Анастасія Євдокимова: До нас приходять дуже по-різному, але не відчуваємо браку відвідувачів, – є школярі, люди старшого віку, молодь. Дуже різна аудиторія. Більшість жінки, але багато і чоловіків. Деякі книжки більше обирають саме вони. Наприклад, ми проводили челендж і читали «Сестер Річинських» – це 1,5 тисячі сторінок, і ми читали їх три місяці. Хто читав? Були й чоловіки.
Юлія Лисюк: До нас дуже активно доєднуються українці з-за кордону, з різних країн, а також із різних куточків України. Особливо щемно, коли приєднуються українці з окупованих територій. Тому в нашому клубі зараз великий попит на електронні книги. В середньому 10 людей онлайн, іноді менше – п’ять-вісім. В онлайнових «ЛітМандрівках» переважно молодь – хто хоче говорити про книги серйозніше. Фішка цього формату в тому, що модераторка запрошує авторів і авторок книжок, які ми обговорюємо. Тоді дискусії можуть тривати вічність. Ми не знаємо напевно, хто з окупації до нас приєднується – вони завжди із закритими камерами, і ми намагаємось не наражати їх на зайві ризики. Також була натхненна історія: одна з читачок, яка зараз у Польщі, так захопилася книжковим клубом, що ініціювала власний.
У Дніпрі відвідувачі офлайн-клубу мають різні професії, але всі вони – з читацьким бекграундом. Одні хочуть ділитися думками, інші – відкривати для себе українську літературу, бо свого часу майже її не читали. Ця контрастність дуже цікава та цінна.
Ольга Бабчук: Це камерний клуб, в якому постійні відвідувачі іноді ревниво ставляться до новачків. У нас до 10 людей. Є зросійщені люди. Є батьки підлітків, які після повномасштабної агресії хочуть говорити з дітьми українською, тому приходять розговоритися. Є ті, хто шукає мовної підтримки, бо їхні родини не підтримують їхнього бажання перейти на українську. Є етнічні росіяни, які живуть в Україні 30 років, але не мали потреби говорити українською. Для них переломним став 2022 рік. Багато хто вже не вперше намагався перейти на українську. І я пишаюся, що фактично всі, з ким ми починали, стали україномовними. Вони читають, споживають український контент і вже три роки відвідують клуб. Почали з «Тигроловів», і всіх ця книга дуже захопила. Далі пішло-поїхало: чергуємо класику та сучасні твори. Вони – справжні неофіти, яким усе цікаво.
Ганна Улюра: Я знаю клуби, які самоорганізовуються. Це здебільшого жіночі спільноти – або молодші жінки (20+), або старші (50+). Клубів для 30-40-річних значно менше. Жінки збираються не лише для обговорення книжок, а й для взаємної підтримки. Вони навчені підтримувати одна одну, але зробити це відкрито складно, щоб не порушити особисті кордони. Тому розмова про книжку стає і способом психологічної допомоги.
ЧИТАЧІ У ПІДПІЛЛІ, УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ ПІД ЗАБОРОНОЮ, ЧИТАННЯ ЯК СПРОТИВ – ДУМКИ СПІВРОЗМОВНИКІВ
Анастасія Євдокимова: Я думаю, що це питання набагато складніше, ніж ми можемо зараз усвідомити, все українське суспільство загалом, навіть ті, хто говорять про культуру. Воно стосується не тільки читання, а й ширшого явища: чому люди в окупації продовжують здобувати українську освіту? І це навіть про тих дітей, які, можливо, раніше не замислювалися над тим, що таке українська освіта. Чому вони не відмовляються від неї? Чому шукають можливості підтримувати контакт, цікавляться цим явищем?
Цих «чому» дуже багато, і на них потрібно шукати відповіді. Адже освіта під час окупації – це частина розмови про геноцид. Геноцид культури, геноцид освіти – едуцид. Це реальний термін, який мав би вже нарешті закріпитися в українському інформаційному просторі. Уроки, що не відбулися, діти, які загубилися в цій системі, вчителі, які залишилися й попри все продовжують викладати, – усе це складові великої трагедії. Вони залишаються українськими вчителями, навіть перебуваючи в окупації.
Тому не варто шукати простих відповідей. Тут усе набагато складніше. І перед тим, як робити висновки, варто зупинитися й справді замислитися. Але, звісно, те, що роблять ці підлітки, – це вражає.
Юлія Лисюк: Мене ця історія приголомшила. Найперше – цікаво, як ця інформація стала відомою? Хто ініціював її розголос? Якщо це зробила сама молодь з підпільних читацьких клубів, то я просто схиляюся перед ними. Вони не лише чинять спротив, а й намагаються донести це до вільної України, щоб ми знали: є ті, хто не здається.
Але коли йдеться про молодь, це особливо болісно. Хочеться їх обійняти, прихистити, дати їм можливість читати вільно. Повести їх у бібліотеки, в нові круті книгарні. Але натомість відчуваєш лише сум, бо зараз не можеш цього зробити.
У майбутньому дуже хотілося б вийти з ними на зв’язок, познайомитися, підтримати їх. Бути з ними, піклуватися про них як про своїх читачів. Я щиро вірю, що ми дізнаємося, хто ці люди, і зможемо з ними зустрітися.
Ольга Бабчук: У мене перехоплює подих. Ці молоді люди неймовірно круті і викликають захват, разом з тим боляче за них і хочеться, аби вони залишилися живими. Це саме ті діти, які були народжені у вільній країні і не хочуть бути рабами. Думаю, що для них це і спротив, і пошуки себе, і потяг до українського. Разом з тим, я вважаю, для людей, які в окупації, мають бути і можливості отримання безкоштовних цифрових книжок, комунікації, підтримки. Було б добре, якби такі клуби, і такі, як у нас, могли брати книжки в оренду, а не купувати. Бо книжка за 500 гривень – це дорого, особливо для підлітків в окупації. Я і тут в Києві не можу сказати клубівцям: «Придбайте собі книжки». Але вони знаходять способи, тут простіше. Наприклад, знайшли в аудіоформаті Музей покинутих секретів Оксани Забужко і вже прослухали половину.
Ганна Улюра: Мені, напевно, пощастило, бо я працювала з групами, для яких війна почалася ще у 2014-му. Вони були свідомі цього з самого початку. Звісно, зараз емоційний фон складніший, усі виснажені. Читати важко, тригерить сильніше. Але війна для них не стала раптовим відкриттям.
Я не знаю цих підлітків і що їх мотивувало збиратися разом. Але ця історія мене вразила. Це справді шокуюче. Водночас я ніколи не працювала з людьми, які залишилися в окупації. У мене немає такого досвіду, тож я не можу нав’язувати їм свої погляди. Але те, що вони роблять, безперечно, заслуговує на увагу й підтримку.
ВІЙНА І КЛУБИ
Анастасія Євдокимова: Зростання кількості книжкових клубів – це тенденція постковідного періоду. Напередодні пандемії вони вже з'являлися в Україні, а в Європі та Америці їх було безліч. Після карантину в людей виникла потреба бути разом, належати до спільноти. Я для себе вивела таке формулювання: обговорювати персонажів книжок значно цікавіше й етичніше, ніж обговорювати знайомих чи сусідів.
Я не сприймаю книжковий клуб як спосіб займатися літературознавством. Здебільшого його учасники не мають філологічної освіти, і це не головне. Йдеться про саморефлексію. Багато українців зараз шукають відповіді в минулому, у класичній літературі. І цей пошук потребує діалогу, можливості почути іншого. Книжковий клуб – це найпростіший і найдоступніший формат для цього. Люди шукають товариства, підтримки.
Юлія Лисюк: Ми двічі переїхали, тому хочемо продовжувати тримати своє коло відвідувачів. Нам це дуже важливо. І з появою клубу онлайн до нас почали приєднуватись люди з окупованих територій. Вони прагнуть комунікації, доступу до української книги, хочуть бути причетними до контексту України – хоча б у такому форматі. І це болюча тема. Мені неймовірно прикро, що ми не завжди можемо запропонувати цим людям повноцінний доступ до книжок. Елементарно – інколи просто немає електронної версії. А вона має бути! Особливо для свіжих, важливих книжок. Ми віримо, що молодь в окупації потребує цього зв’язку, цієї причетності. І це один із моментів, коли ми можемо наповнити їхній простір змістом.
Звичайно, наша комунікація має бути простою, зрозумілою, турботливою і безпечною. Але наскільки безпечно навіть електронні книжки зберігати в окупації? Це величезний ризик. Але видалити файл легше, ніж сховати друковану книгу. Люди йдуть на цей ризик – і це теж форма особистого спротиву.
Ольга Бабчук: Ми читали «Бояриню» і «Кассандру» Лесі Українки і від дорослих, зрілих людей постійно звучало запитання: а чому ми цього не вивчали в школі, чому не говорили про те, які ці тексти глибокі і сучасні? Чому це ніде не звучало? І їм є про що думати. Людям, які не говорили українською, лексично складно. Вони читають зі словниками. Але їм цікаво. Вони розширюють свій світ. Це люди, які прожили десятки років тут, народилися тут, але починають заново осмислювати своє життя. Це важливий процес. Література – частина м’якої сили, якою Україна довго не користувалася. А книжкові клуби – це прояв низової ініціативи, яка справді працює. Бо вона затягує. Вона ефективна. Вона спонукає до роздумів. Сумно, що це почалось із повномашстабним вторгненням, але добре, що процес йде
Ганна Улюра: Це нормальна практика – збиратися, обговорювати книжки, прокачувати себе й своїх однодумців, особливо в часи війни. Так було завжди. У Шотландії під час війни теж збиралися в книжкові клуби. Жінки часто починали з цього – і згодом ставали рушіями системних змін. Тобто це усталений механізм пошуку знань, який може перерости в щось більш значуще. І зараз в Україні працює дуже багато книжкових клубів. Дуже-дуже багато. Коли це починалося вісім-дев’ять років тому, я знала про кожен клуб. А тепер їх сотні. Чи вони впливають на події у світі? Навряд. Але вони допомагають людям утриматися в реальності. Відновитися. І це теж надзвичайно важливо.
Ярина Скуратівська, Київ
Перше фото: Галицькі контракти
