«Чи райдуга над грозами цвіте»: рік великої війни і щирої поезії

365 днів, 12 місяців, 1 рік великої війни. Скільки сенсів і вимірів у цих словах. Скільки жаху і надії, поразок і перемог. Скільки болю й устремління. Відчуваєш свою дрібноту, коли думаєш про це. Але є поезія, котра, подібно до фізики чи математики, вміє описувати життя стислими формулами.

Ця добірка дуже суб’єктивна. Багато хто з поетів, яких цитуватиму, – мої добрі знайомі, друзі або, якщо по-фейсбучному обережно – френди. А щось – випадково впало в око. Чи, навпаки – хтось порадив. Ну й ще ж треба було, аби все збилось якось докупи. Тому багато чого залишилося за межами цього тексту. Та й тут багато що дам скорочено чи тільки фрагментами.

ПОЧАТОК: ВІД ПЕРШОЇ ТРИВОГИ – ДО «НИТОЧКИ СВІТЛА В ІМЛІ»

Війна – соціальний, побутовий, світоглядний землетрус. Так, вона йшла в нас вісім років. Але ж не була такою всеосяжною і в усіх розуміннях великою. «Дім» Дмитра Лазуткіна – про загострене відчуття такого перевертання світу. Коли, наприклад, хата, будинок перестають бути чимось, як звик, надійним, вірним. Це перша тривога – і повітряна, і просто людська.

Мій дім стоїть у місці, біля якого можна гуляти сорок тисяч разів

ось я виходжу
розуміючи що в мене будь-якої миті
може влучити ракета незалежно від того
куди я іду
...
черешня на гілках бубнявіє
кольором червоним
здригається від легкого вітру
ніби від повітряної тривоги

треба з чогось починати
треба записатися на майстер-клас
із тактичної медицини
треба навчитися
врятувати хоча б когось

бо мій дім стоїть на чудовому місці
бо біля нього можна гуляти сорок тисяч разів
і видно його з іншого берега ріки
мов на долоні

Ріка як рубіж. Дім на пагорбі як мішень…

Як швидко й різно – за годину, за день, за тиждень – українці почали мислити такими категоріями. Та от війна підійшла впритул. І накрила. Річка та місто Ірпінь. Річка то допомагає боронитися від загарбниківи, то стає перешкодою, яку треба форсувати тим, хто евакуюється. Про це – моторошно гарячі рядки Олександра Ірванця.

З півночі онде орда проривається
І для цивільних нема укриття.
Брід-перебрід через річку в Романівці,
Наша дорога від смерті в життя.
Київ стоїть! Київ міцно тримається.
І наче ниточка світла в імлі –
Людський потік через річку в Романівці:
Сунуть дорослі, старі і малі.
Їм у взуття вода наливається.
Пси і коти скавучать і нявчать.
Брід-перебрід через річку в Романівці –
Брама із пекла, де душі ячать!
Будь вони прокляті, всі бусурмани ці
З фюрером лисим мерзенним своїм!
Я, перейшовши брід у Романівці,
Все пам'ятаю, про все розповім!..

ТІ, ХТО БОРОНЯТЬ: «ВОГОНЬ ГРАДІВ РУБАЄ НОЧІ ГЛЕВКЕ ТІСТО»

Борис Гуменюк на війні давно. Його вірші з війни та «Вірші з війни» – також здавна. І дотепер. Таке і так можна розказати тільки з середини бойового пекла. А що ж є антонімом металевого гуркоту війни? Мабуть, мовчання. Його ж антитезою стає поетичне не-мовчання. Яке нібито витісняє воєнний гуркіт. Чи, може, просто перекладає той брязкіт на людську мову, щоб ми всі могли це почути. І хоч частково – відчути.

Це мовчання затягнулося наче джгут вище рани
Коли ти під обстрілом намагався спинити кровотечу
Зарадити товаришу целоксом Пакетиком бинтів
Привезеним напередодні волонтерами турнікетом
Відірваним рукавом вишиванки
Яка під кітелем завжди була на ньому
І ще пам’ятала руки жінки що вишивала її
А тепер була задалеко.

Вишиванка – цілющий турнікет. Як просто, сильно і вагомо. І з самого життя. Втім – не на часі милуватися метафорами, танути від згадок про жінку. Потім. А поки що – бій продовжується.

Наказ триматися щоб втримати позицію
За всяку ціну Не дати ворогу пройти
Не для того щоб вижити
В ціні набої а не стріляні гільзи
І куля що вразила ціль.
Що доля мучинки в такому крутому замісі?
Невідомо ще хто зі сходом сонця
Жуватиме ці чавунні короваї
Вогонь градів рубає ночі глевке тісто
Мій товариш впав мов підрізаний колос
Після чергового зблиску
Дозріле зерно розсипалося по полю
Прикрив мене собою Притиснув до землі
Лежу Відстрілююся
Гадаю хто швидше нагодиться – побратими чи смерть
Побратими були далеко.

Дивна річ, тут метафори на єдину тему, теплу і рідну – хліба, зерна, борошна – йдуть одна за одною. Ми призвичаїлися до них. І саме тоді поет звертає на іншу стежку, залишаючи нас додумувати: хто чи що був чи було ближче до нього.

Вижив. Кінець бойового циклу. І знов – мовчання. І продовження теми «жіночої руки».

Це мовчання затягнулося одним різким рухом
Наче подвійний вузол на речмішку
Куди дружині хотілося ще стільки всього покласти тобі
Але нема місця Розпач Бракує слів Немає сліз
Нінащо вже немає часу
І час вирушати.

ХОДА ВІД СЕРЦЯ ДО СЕРЦЯ ЗА ВІДЛІКОМ НОВОЇ ЕРИ

Все, що в нас є та ще буде, – завдяки воїнам. Банальність? Так. Але її треба повторювати час від часу. Все. Буття – людини, людей, країни. В тому числі – біженське життя.

Далі два коротких вірша про це і не тільки – від українських поеток. З різних номерів збірок «Посестри», складених спільно з польськими колежанками.

Спочатку Ія Кива.

вісім років казати: в мене вдома війна
щоб нарешті прийняти: мій дім – це війна
її потяг повільний зі сходу на захід країни
у якому смерть життя перевозить

ніч заходить у землю судомами квітів змарнілих
і лягає в роти нам гнилими зубами мовчання
наша мова тепер – волонтерсько-біженський чат
у якому сирени співають пісень Одісею

наша пам'ять тепер – брудна вишиванка свободи
її довга хода від серця до серця

Гадаю, вишиванка свободи брудна не власне від бруду, а від крові – тієї ж, що в Гуменюка. І її ж кровотоками сумний, темний, болючий вірш завершується теплою та обнадійливою «ходою від серця до серця».

Далі – Наталія Бельченко, в якої все також починається фізіологічно відразливо. Тут же позитив – і знов біда. Наша синусоїда віри – зневіри – та все ж таки віри.

І поки світ блює війною
І відступає в порожнечу,
Весна вже ділиться зі мною
На журавлину і лелечу.

Тримає силу журавлина,
Вичавлюючи страх і згоду,
Коли іде біда первинна
До рук по весняному льоду.

Прийдешній час і час минулий
В граматиці застрягли навпіл
Лелеки на гнізді поснули
Іще не прилетівши навіть.

Лиш ЗСУ і волонтери
Не сплять. Народжене в підвалі –
За відліком нової ери –
Дитя отримає скрижалі.

«МОЇ ЗНАЙОМІ СТАЛИ ПЛОЩАМИ» – СКРИЖАЛІ НАШИХ МІСТ

І знов про воїнів. Але про інших та інакше – про наші небесні сотні. Знаєте, тут сама тема надає віршам якийсь вищий відбиток. Рядками з них хочеться називати збірки та антології.

Спершу уривок з «Нащадкам» Олександра Косенка.

Мене уже нема на білім світі.
І там, без мене, як ви живете?
Чи райдуга над грозами цвіте?
Чи лиш гроза вгніздилася в зеніті?

Чи бджоли гомонять у середлітті?
Чи сонцеквітно сходять на меди
Рясні, гіркотні пуп’янки біди,
Як десь у двадцять першому столітті,

Де небо бралось тріщинами в вітті
Отих садів, де ми топтали ряст.
Той сад і небо бережіть! Гаразд?
Цей час тече. Хай цівка тонша ниті.

Не можу тут не зупинитися, бо ця нитка зв’язалася з Ірванцевою. Пам’ятаєте: «Київ стоїть! Київ міцно тримається. / І наче ниточка світла в імлі – / Людський потік через річку в Романівці». Тонка нитка часу і світла ниточка людського потоку – за великим рахунком, хіба це не одне й те ж? І скільки таких незримих ниток-ниточок нас скріплює, єднає – в народ, націю, країну.

А от – в іншій образній системі, але схоже за настроєм, у Артема Азояна.

Тривожне місто грає вилицями,
Війна сьогодні не в кіно.
Мої знайомі стали вулицями…
Привіт, не бачились давно.
В минулі дні з думками-стервами
Собі я зраджував, бува.
Мої знайомі стали скверами…
Там діти бігають. Овва!
Свої зусилля розпорошую
Поміж багна щоденних справ.
Мої знайомі стали площами…
Я навіть не розпочинав.

Вулиці, сквери, площі – це ж, можна сказати, міські/сільські скрижалі нашого життя. Того самого – «за відліком нової ери».

ПЛИВИ НА ФАЛОС, АФІНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВИЙ КОРАБЛИК!

А тепер, вибачаюсь, про Одесу. «Вибачаюся», бо я сам звідти, то ж торочу про неї, коли треба і не треба. Ну, от зараз якраз треба. Знаю там два чудових поетичних подружжя. Людмила та Борис Херсонські, Марія Галіна та Аркадій Штипель. Жінки – чудові поетеси. Але зараз до слова прийшлися їхні чоловіки.

З початком великої війни Херсонський видав кілька дуже точних сатирико-історіософських описів агресора. З одного візьмемо початок, з іншого фінал. Попри різні образність та історичне заземлення вони – поставлені разом – виглядають гармонійно. Перший розділ «Ода двоголовому орлу»

двоголовий орел літає ні світ ні зоря
думка в нього одна хоча голови дві
як ця країна може жити вік без царя
на іконі на троні насамперед в голові
де барми де шапка твоя дорогий Мономах
де підлесник придворний де сивий твій камергер
де історія дому романових хоч в десяти томах
включаючи звичайно історію срср

Встик до «Оди» – прозора алегорія Троянської війни та однойменного коня.

Так що валіть звідси зі своєю конякою, залишіть нашу Трою
випускайте солдатів із неї, нехай біжать, кинувши шаблі.
Що нам ваш Ахіллес із його простріленою п'ятою?
Пливи на фалос, афінський військовий кораблик!
Повертайтеся додому, наступайте на ті ж самі граблі,
біжіть від нас подалі, поки в кінець не ослабли.

…Аркадій Штипель і раніше багато займався перекладом російської класики. І зараз не залишив цього заняття. Хтось скаже – не на часі. Як на мене – навпаки. Бо світову культуру треба знати, в тому числі – російську. Але, як то кажуть, «є нюанс». Знати і читати – в перекладі! Оскільки знання та безперервне використання російської мови є конкурентною перевагою не для нас (як нам казали в пору «двовекторності» 1990-х), а для агресивних планів північно-східного сусіда.

Нещодавно пан Штипель чудово переклав найзатребуваніший наразі вірш російської класики – лермонтовський шедевр.

Росіє, прощавай! Немита
Країно пихи та рабів,
Твої мундирнії блакити,
Твій люде вірний поготів.
Хіба що за Кавказ високий
Укриюсь від твоїх мармиз,
Від всевидючого їх ока,
Від вух, нащулених повскрізь.

ОДЕСА, СУМНА ТА ОПТИМІСТИЧНА, В ЯКІЙ Є ДОРОГА ШЕВЧЕНКУ

А ще є мій улюблений Тарас Федюк. Пробачте, що трохи про себе на тлі шевченківського лауреата. Він закінчував філфак ОДУ, а я – геофак. І наші факультети здавна жили гуртом в одному гуртожитку – №5. Щоправда, Федюк на 9 років раніше, та все одно є в цьому щось родинне…

Проте справа не в тім. (Це було, аби розбавити високе – побутовим). Колись я просто захлинувся від сміху та болю, читаючи його одеське – «Від’їзд. Парк Шевченка». Хто не знає, там таке стрижневе всередині: «Тож прощай! Пройду востаннє, / Уперед простягши руки. / Я осліп між цих будинків / І від сліпоти прозрів. / А повз мене і крізь мене / Пропливають плавно Дюки, / Де не глянеш – Дюки, Дюки / І немає Федюків».

Час, людська робота, війна показали, що тепер Одеса – інша. Наш сміливий, надійний форпост, прикритий на підступах героїчними Миколаєвом і Херсоном. Дуже люблю один з останніх віршів Федюка. Він наче про Одесу, а може й ні (Миколаїв? Херсон? Маріуполь?). Наче не про війну, а може і про неї також. Втім – самі дивіться.

кілька забутих слів
кілька чужих кораблів
як венеційський дож –
вишитий сріблом дощ
місто край моря старе
білих платанів каре
тихих музеїв доми
ми що не знаєм що ми
ми що як сонце зайде
ми що маяк із ніде
ми як ворожка пітьма
ми що не вірить сама
пригірщ молитви пісок
ладану синій разок
з кірхи з руїни зліта
вітер вітраж пустота
темна тривога така
стіксом у море стіка
і за великі гріхи –
з півдня вертають птахи…

Дивовижний, заворожливий вірш. Наче, за всіма ознаками, сумний і темний, але водночас – як читаєш (і не раз), то світлий, обнадійливий. Не можу пояснити чому – але так. І ця Одеса – вже не та, що у «Від’їзді», де пам’ятник Шевченку з живим Федюком не знали, чи є для них дорога в цьому місті.

Тепер – є!

САМУРАЙСЬКИЙ НАСТРІЙ УКРАЇНСЬКИХ ВОЇНІВ. І ЗНОВ ШЕВЧЕНКО

Ну і, як кажуть досвідчені люди – у фіналі заходу треба поставити хорошу пісню. Тобто, звісно «Океан Ельзи».

Святослав Вакарчук – це незамінний музичний психотерапевт України та українства як такого. Рок-поезія – особливий жанр, у якому співучість є не теоретичною метафорою, а професійною практикою. Вакарчук уміє знаходити ті рядки, які одразу чіпляють тебе та не відпускають. Дивним чином ті ж рядки про людські взаємовідносини в складні часи стають гімном цілого народу. Так було з «Я не здамся без бою» в 2014-му. У 2022-му те твердження стало самоочевидним і недостатнім (бо тепер не «не здамся без бою», а «переможу в бою»).

Та й просто у всенародній війні всьому народу стало важче. Тому тепер головними стали дві інші пісні: «Обійми мене» і «Все буде добре – для кожного з нас». Ці слова, як молитву, як мантру, хочеться повторювати і повторювати, проспівувати і проспівувати. Але вони не були б такими сильними, якби не мали поруч із собою в неназваній трилогії нову пісню, створену за проханням азовців – «Місто Марії». Її приспів став гімном незламності та віри, який також хочеться повторювати і проспівувати.

І корабельні гармати
Не розіб'ють мою мрію
Віру ніколи не зрадить серце моє
Буде до віку стояти
Праведне місто Марії
Доки над гордим Азовом
Сонце встає

На концертах, у вступі до пісні, Вакарчук порівнює захисників України з героями «старих лицарських, самурайських книжок», в яких мовлено: «Справжній воїн воює серцем». І азовцям були потрібні «боєприпаси для серця» – нова пісня…

Згадалися ці слова, коли прочитав нещодавній вірш ще одного одесита, художника, поета Валерія Пузіка, який на фронті. Яке дивне перегукування. В нього також – про Азов. І сам погляд, настрій – самурайський, піднесений над буттям.

Я буду птахом
що крилами лягає на вітер
Одиноким соняхом
в полі
що засіяне мінами
Я буду хмарою грозовою
над Азовським морем
І деревом на узбережжі
що корінням своїм тримає схил
Я буду цілющою глиною
з глибини печер
І дощем
який змиває бруд
війни
Я буду
відлуннями
у гаю
і першим снігом
на оновленій вільній землі

Оця алюзія на Шевченка у фіналі не здається банальною чи затертою. Просто «Кобзар» – це українська Біблія. Наш камертон. Наші «боєприпаси для серця». Назавжди. «Доки над гордим Азовом сонце встає».

Олег Кудрін, Рига