Стусівці з Маріуполя
..."Моє літо цьогоріч не розпочалося. Воно вчинило набагато мудріше і навчило того, чого не вмів досі, насамперед — цінувати тишу. Перед тим, як віддати мене у холодні обійми осені, моє літо в непритаманному для себе стилі понесло мене в дороги потерті й поношені, крізь які випинали хребти доісторичних рептилій. Воно вчило мене безперервно і без утоми зберігати спокій і не випускати злість. Казало: “Навіть у випадкових знайомих почувай себе, як удома, але не забувай, що ти гість. Я не знаю, чи писали цьогоріч твори про літо, і я не знаю, скільки учнів здали порожні листи. Та я знаю людей, які щойно навчились ходити - одразу стрибали у море. А потім воліли плисти”.
Після бомбардування я біг із театру в піжамі-костюмі Людини-павука
На сцені Закарпатського обласного муздрамтеатру в Ужгороді ці слова під час прогону вистави “Крик нації” — про життя і творчість Василя Стуса, українського сина Донбасу й символу нації, читає Дмитро Муранцев, актор допоміжного складу Донецького академічного обласного драматичного театру міста Маріуполь. Того самого, на який росіяни скинули бомбу 16 березня, знаючи, що у підвалі — люди, діти. Донедавна він був студентом Маріупольського фахового коледжу культури і мистецтв, а також грав у театрі. А потім була війна. Облога, обстріли міста, переховування в бомбосховищі театру понад тиждень без зв'язку і... той самий день 16 березня.
- Ми перебували там з моєю дівчиною від 5-го березня, у бомбосховищі драмтеатру переховувалося тоді до тисячі людей. Вранці, під час бомбардування ми були у підвалі, фактично жили там, не виходили з будівлі. У той день якраз прокинулись, поїли, і вирішили підійматися до вбиральні — помити руки. І тут мене дівчина бере за руку і каже: “Слухай, почекай, давай доїмо”. Хоча вона рибу не любить — а ми там тоді тільки рибу їли — ну, те, що виходило приготувати на багатті. Саме те, що ми залишились доїсти і не піднялися на перший поверх до вбиральні, врятувало нам життя. Ті, хто піднявся, загинули під час вибуху. Як і люди, що були на подвір'ї, волонтери, які готували... Дуже багато смертей було. У підвалі одразу пилюка піднялась, запах гару всюди. Я побіг перевірив, чи нас засипало — виявилося, що ні. Тоді швидко взяв ноутбук, і так, як був, — у піжамі (мав такий махровий костюм Людини-павука) і вибіг. А зима була така! Ви ж пам'ятаєте, вона затяглася, холодно дуже. Ми бігли пішки від розвалин драмтеатру, просто навмання. Нам пощастило: їхала якась маршрутка, нас підібрали, виявилося, що вони їхали з міста. Отак ми вибралися за межі Маріуполя. Далі дійшли до Мелекіного, там спіймали зв'язок, зателефонували рідним — сказали їм про драмтеатр, вибух, мама моя ще не знала про це, якби вона дізналася про це з новин, думала б, що я там загинув. Я врятував її від таких новин. Тоді ж і ми з дівчиною дізналися, що насправді ми війну не програємо, що Запоріжжя, Дніпро, Харків, Київ — наші, що ситуація, яку ми бачили, тільки в Маріуполі така, і це виняток. Бо ми думали, що таке всюди, тому навіть і бігти з міста не збирались, ми просто... Ну, вижити хотіли... Уже пізніше дізналися про маршрут Маріуполь-Мангуш-Бердянськ-Запоріжжя і скористалися ним.
Питаю Дмитра, чи проходив фільтрацію у росіян і як вдалося її пройти.
- Ні, та я б її і не пройшов, — каже. — У мене прописка донецька, таких, як я, в “днр” забирають “на м'ясо” (мається на увазі, кидають на фронті під кулі в перших лавах — авт.). Тому я просто порвав свій паспорт при виході з міста, показував усюди закордонний, казав, що прописка маріупольська, що студент. Із Запоріжжя опинився у Коломиї у родича — я його називаю “дід”, хоча це не мій рідний дід. Працював там на заводі — ми тушонку для ЗСУ робили. А потім був Ужгород. Дівчина поїхала з родиною в Німеччину. На жаль, в Ужгород на прем'єру не приїде.
Прем'єру призначили на 16 липня — рівно за чотири місяці після бомбардування
На сцені триває прогон. Вистава вже за тиждень — її прем'єру вирішили зробити акурат 16 липня. Символічна дата: рівно за чотири місяці по тому, як росіяни на Маріупольський драмтеатр скинули бомбу, частина трупи заявить про себе на весь світ. “Ми живі!” Гучно. Й українською. Це важливо, бо знаємо, що більша частина колективу (в Ужгород приїхали всього 13 осіб із двохсот) лишилася в окупованому Маріуполі: вони працюватимуть у театрі, який “відновлюють” росіяни. Також є люди, які роз'їхалися по інших регіонах України і за кордон. Є такі, що виїхали з Маріуполя в Росію.
Режисерка Людмила Колосович, заслужена артистка України, яка нині є також в.о. директора Донецького академічного обласного драматичного театру міста Маріуполь в Ужгороді, обрала для прем'єри виставу про Василя Стуса. Її написали разом з акторами. Назвали “Крик нації”.
Це Стусові слова. “Митець потрібен своєму народові та й усьому світові тільки тоді, коли його творчість поєднується з криком його нації”, - написав він у 80-х. Тепер це гасло маріупольців, тих із колективу Маріупольського драмтеатру, що виказали свою волю далі бути українськими митцями, вигризли її в долі тими надзусиллями (тікаючи з рідного міста, краю, лишивши в ньому добробут, спокій, дім, коло друзів і навіть рідних мертвих), які багатьом із нас навряд чи колись зрозуміти.
Напевно, після прем'єри їх називатимуть “стусівцями” - адже вони, як і поет колись, не склали зброї перед ворогом. “Терпи, терпи — терпець тебе шліфує, сталить твій дух — тож і терпи, терпи. Ніхто тебе з недолі не врятує, ніхто не зіб'є з власної тропи”, — пам'ятаєте зі школи завчені Стусові рядки? Вистава стусівців із Маріуполя — якраз про це.
А про що нам із ними спілкуватися?!
- Ми обирали місто для відновлення театру: спочатку думали про Вінницю, потім Львів, але, зрештою, зупинилися на Ужгороді, - каже режисерка Людмила Колосович. - Це найдальша нині точка від воєнних дій, я вважала, що актори тут зможуть прийти до тями, заспокоїтись, щоб відновитися і почати працювати. Зрештою, в Ужгороді опинилися семеро акторів, разом із працівниками театру нас 13 осіб — це ті, що захотіли приїхати відновлювати Маріупольський український театр. Хто не захотів його відновлювати — не приїхав. Чи спілкуємось ми? А про що нам спілкуватися, коли у нас зовсім різні погляди на те, що відбувається з Україною зараз? Ця різниця в поглядах відчувалася завжди, і в час, коли я працювала безпосередньо в Маріуполі, також. Це місто на кордоні з фронтом. Я приїхала туди в 2020 році і це бачила: те, як люди не хотіли спілкуватися українською мовою, як тягнулися до російської драматургії, це все було. Але не так яскраво та категорично, як зараз.
Я завжди ставила україномовні вистави — “Вірочку” за Чеховим, яку сама переклала на українську, “Фріду” за п'єсою Тетяни Іващенко, “Кохання дона Перлімпліна” Федеріко Гарсіа Лорки. До 30-річчя Незалежності поставили “Марусю” за поемою про Марусю Чурай Ліни Костенко. У колективі щодо українського матеріалу завжди були полярні думки, але я на них не зважала, був наказ по театру, у них був контракт, й актори йшли на репетицію. Так, дехто грав знехотя. Зараз бачу, що ті актори, які у мене в “Марусі” бігали козаками, тепер бігають в іншому театрі — уже “казАками”, - каже Людмила Колосович.
Стус — пророк, як Шевченко, ми повинні були поставити п'єсу про нього
Питаю в режисерки, чому не взяли в роботу жодну з готових постановок про Стуса, а створили свою.
- Я перечитала багато п'єс, кіносценаріїв про Стуса, і зрозуміла, що нам потрібно щось гостріше, сучасніше. У час, коли йде війна, не можна ставити “лайтову версію” Стуса. І ми організували творчу лабораторію з акторами: Олена Біла та двоє молодих хлопців — Дмитро Муранцев та Максим Філіппов, які тільки до нас долучилися, я — ми вчотирьох написали “Крик нації”, це наша версія життя і долі Василя Стуса.
Стус — інтелектуал, до якого багато з нас досі не доріс, його поезію не всі розуміють. Він не просто поет, він — пророк, як Шевченко. Тільки сучасний. Що я в ньому знайшла? Я родом із Донеччини, зі Слов'янська, вчилася в українській школі, потім у Львові довго жила та вчилася, і сформувалася вже там як особистість. Я та, яка не втратила своє українське коріння Донеччини. Ви знаєте, як це — бути україномовною у Слов'янську? Це коли ти кажеш: “Дайте мені, пожалуста!” - бо не знаєш правильної мови і спілкуєшся суржиком, а всі в місті насміхаються з тебе, і кажуть, що ти — селючка, бо не вмієш у місті нормально говорити. Тому я народилася українкою на Донбасі, але сформувалася як українка у Львові. Стус же сформувався як особистість на Донеччині, він жив там, учителював, його турбувало те, що там відбувалося. Він загинув за українську мову, слово, незалежність, за свободу й гідність людини. У той час, як він загинув, я геть нічого про нього не знала, я була молода й щаслива і не знала, що в Сибіру помирає людина за Україну, його довели до виснаження за те, що він не поступився режиму своєю позицією. Тому наш театр повинен був поставити цю виставу — ми хочемо всьому світові розказати про Стуса, - каже Людмила Колосович.
Маріупольці справді збираються подорожувати й показати “Крик нації” усьому світу. Уже є домовленості про вистави у Польщі, йдуть перемовини з французами, словаками.
Працюємо з ранку до вечора
Творча трупа розуміє, що вони не просто театральний колектив. Вони — символ цієї війни з росією. І символ Перемоги над росією. Дорогою ціною. Дуже дорогою, та все ж Перемоги. Уваги до них багато, майже щодня просять інтерв'ю українські та закордонні ЗМІ. А попри те — в них багато роботи. З ранку до ночі, і це без перебільшень. Вони працюють, як мули, аби випустити якісну виставу. Людмила Колосович каже: всі в колективі розуміють, що до них привернуто надзвичайно велику увагу — і вони мусять показати відповідного рівня професійний продукт. Тому живуть на сцені. Шукають, до речі, молоду акторку в трупу, незабаром оголосять кастинг.
- Я бачу, що люди стомлені, але ми маємо достойно випустити прем'єру. Так, нам дуже важко, бо актори виснажені емоційно, психологічно, бувають зриви, буває, ображаються на якесь слово, робимо паузу, розмовляємо, просимо вибачення, плачемо разом. І працюємо далі. Це велика відповідальність: бути відродженим українським Маріупольським театром. Так, ми вже відомі, нас всюди хочуть бачити, але якщо ми привеземо погану виставу — нас ніхто не буде сприймати. Тому працюємо з 10-ї ранку до 22-ї ночі. Ми розуміємо, що можемо втратити цей аванс довіри. А крім того, є ж іще один Маріупольський театр, який теж може виїжджати на гастролі — це буде як, знаєте, колись група “Ласковий май”, що ділилася на 5 частин і одночасно давала концерти (іронізує — авт.). Хоча навряд чи ми колись зустрінемось на одній сцені десь у Європі чи в Україні. Ну і звісно, той театр ніколи не поставить п'єсу про Стуса, - додає пані Колосович.
Актори після пережитого — титани духу, вони нічим не поступаються Стусу
Тим часом на сцені триває робота. Актори по кілька разів відпрацьовують мізансцени. Між тим — жартують, імпровізують, помиляються і збиваються зі слів, потім злагоджують роботу і кидають одне одному смішні репліки.
Я “знайома” з ними заочно. Про стусівців із Маріуполя встигли зняти багато сюжетів, написали навіть лонгрід в The New York Times, я читала його перед тим, як самій зустрітися з акторами, що вийшли з Маріуполя і опинилися у нас, в Ужгороді. Віра Лебединська, як і Дмитро Муранцев, також пережила бомбардування в театрі. Згадує, що багато людей тоді загинуло. Їй вдалося врятуватися і вибратися на підконтрольну Україні територію. Вибиралася з міста пішки...
Анатолій Шевченко пересиджував бомбардування міста разом із матір'ю та сестрою, в один день мама померла від серцевого нападу, актор був змушений лишити її тіло просто на вулиці, на тротуарі поруч з іншими трупами, а їх із сестрою евакуювали росіяни — в Ужгороді він опинився через Росію, Грузію, Німеччину та Польщу. “Я почуваюся монстром через те, що не зміг поховати матір,” - я запам'ятала цю його фразу з інтерв'ю американцям. І в мене не вистачає сміливості запитати його про це ще раз, і сказати, що ні, ніякий він не монстр — насправді він вартий щирих оплесків.
Я дивлюся на легкість гри маріупольців на сцені за чотири місяці після того кошмару, який вони пережили (ця грація, жарти, шпильки колегам між репліками для настрою — вражають), і мене проймає думка, що ці люди — титани духу! Вони нічим не поступаються Стусові.
Коли підходять і починають жаліти — це відверто дратує
Згодом розмовляємо з Максимом Філіпповим. Це один із наймолодших акторів у трупі. Він утік з Маріуполя на початку вторгнення, два місяці пробув волонтером у Львові — зустрічав біженців на вокзалі, затим влаштувався офіціантом в один із готелів міста. “Пропрацював там, доки не дізнався, що власник — москаль,” - каже. Звільнився в той же день і поїхав до Ужгорода.
Я питаю його, мовляв, Максиме, це ж правда, що вас насамперед сприймають як маріупольців, а вже потім - як акторів, волонтерів, професіоналів, словом.
- Так, це правда, - каже він. - Іноді це відверто дратує. Дуже важко, коли тебе жаліють. Якось одна жіночка в Ужгороді сказала, мовляв, немає проблем, якщо ми говоритимемо російською, мовляв, нічого, вам важко, ми розуміємо. Типу, це поступка, аби нас не напрягати. Але для нас росмова — вже напряг. Нам її і там було достатньо!
А ще буває, знаєте, коли люди чують, що ми з Маріуполя — і починають жаліти. Підходять, гладять отак по плечу, плачуть... Це послаблює дух. Ну так, з нами таке трапилося. Ок, ви нас пожаліли, а тепер дайте нам працювати. Не треба робити з нас жертв! Бо ми не жертви. Ми програли ту битву — але ми далі боремося, і війна не програна ще. І ми перемагаємо, - каже актор.
Одразу ж запитую: звідки беруться сили на боротьбу?
- Мій особистий ресурс — з боротьби. Я борюся. Читаю Шевченка. У мене зараз “Кобзар” — це особиста Біблія. Він постійно зі мною. Звісно, це важко, коли батьки в окупації, родичі — одні в окупації, інші — в росії, тебе зреклися і пишуть гидоту в смс. Через те, що обрав шлях не через Крим і на Ростов, а через Мангуш на Запоріжжя і Львів, я для них - нацист, фашист, “бендерівець”. А для мене це комплімент, бо що може бути краще, ніж коли жителю Донеччини кажуть, що він бандерівець?!
Максим у цьому сенсі добре ідеологічно підкований: у Маріуполі до масштабної війни він працював учителем історії в школі. Каже, портрет Бандери і Шевченка висів у нього на стіні в гуртожитку. Із режисеркою Людмилою Колосович познайомився на конкурсі декламаторів — взяв тоді перше місце. Зараз, каже Максим, Людмила Леонідівна для нього і режисер, і шефиня, і мама. Його можна зрозуміти. Іще, говорить актор, люди в Ужгороді його надихають.
- От ми прийшли зранку на репетицію, а за головною сценою в театрі жінки плетуть маскувальні сітки. Вітаємось, стаємо з ними і допомагаємо. Це круто, ми такі різні, але на одній хвилі. Ні в кого тут немає суму, ніхто не думає, що буде поразка, - каже Максим.
Ми врятувалися, зберегли професію, значить, це комусь потрібно!
У перерві на репетиції встигаю поспілкуватися із подружжям акторів — це Ігор Китриш та Олена Біла. У них година на обід. Поруч із батьками під час вистави на сцені постійно крутиться хлопчик років десяти — це їхній син. Разом евакуювалися з Маріуполя, разом приїхали до Ужгорода, на сцені теж разом: Ігор грає головного героя Василя Стуса, Олена — його дружину (а також Аллу Горську), їхній син виходить на сцену в ролі малого Дмитрика, Стусового сина.
- Ми довго вибиралися з Маріуполя, на той час іще не було відомо, чи відновлюватиметься наш театр. Усі люди були розкидані по Україні й у Європі. Спочатку поїхали в Харківську область, я звідти родом, там у мене мама живе, а вже потім з нею евакуювалися в Чернівці, - каже Ігор Китриш.
- Шукали притулку в інших театрах, нас з Ігорем прихистили у Чернівцях, у музично-драматичному українському театрі імені Ольги Кобилянської, ми почали навіть репетирувати з ними. Уже там на початку травня дізналися, що наш театр буде відроджуватися в Ужгороді і переїхали сюди. Театр працює з 1 червня офіційно, і ми не могли лишатися поза ним. Надзвичайно раді, що змогли залишитися у професії, - говорить Олена Біла.
Спочатку, кажуть актори, важко уявляли, як це буде: два театри під одним дахом, як ділитимуть приміщення, сцену...
- Але зрештою все якось так дуже дружньо склалося, нам усі йдуть назустріч. Дуже допомагають колеги, тримають кулачки, обіцяли бути на прем'єрі, - говорить акторка. - Знаєте, вибрали Василя Стуса невипадково. Він символ. Він — пророк, як би це пафосно не звучало. Бо я зараз зі сцени говорю його слова, які він написав 50 років тому, у 70-80-х роках, а вони зараз не те що актуальні, вони — про нас теперішніх! Він наче передбачив те, що буде на Донбасі ще тоді. Ми дуже занурилися в цей матеріал, це великий шмат роботи, бо ми зі Стусом мало знайомі, я навіть у школі не вивчала його, я з Донеччини родом. Знаєте, мені складно уявити навіть, якою б я була, якби на цьому зростала! На тих віршах, творах. Я була б іншою, ми всі були б іншими, якби нам свого часу дозволили доторкнутися до цієї брили!
Олена з Ігорем виїхали з Маріуполя 15 березня, за день до бомбардування театру. Їхати, кажуть, було ризиковано, вони знали про обстріли цивільних машин, але лишатися в місті було не менш ризиковано: бої підходили все ближче, це все було гучно і страшно.
Цікавлюся, чи обірвали стосунки з тією частиною команди, яка залишилася в місті?
- З деким ми підтримуємо стосунки, все ж 19 років пропрацювали в одному театрі. Звісно, це дуже важко прийняти і зрозуміти. Але кожна людина обирає свій шлях, зважає на свої обставини — зараз засуджувати тих, хто там лишився, ми не маємо права, - каже Олена.
- Ця увага, яка на вас звернена зараз, спонукає працювати чи навпаки заважає? - цікавлюсь.
- Звісно, ми для всіх насамперед “артисти погорілого театру”, - наш театр же розбомбили... - із сумом іронізує Ігор Китриш. - Є багато співчуття, є добре ставлення людей навколо — це допомагає. Це підтримка багато важить. Ми приїхали в незнайоме місто, у нас нічого свого немає, але нам усе дають — і для того, щоби жити, і для того, щоби працювати.
- Але люди від нас зараз багато й очікують. Ми не раз з Ігорем говорили, що раді, що лишились у професії. Вона зараз й охороняє, і дає сили, бадьорості приймати світ таким, як він є. Думаємо, якщо ми зберегли своє життя, своєї дитини, зберегли обличчя Маріупольського театру, відроджуємо його зараз — значить, це комусь потрібно. А отже мусимо робити це якісно. Так, відповідальність завелика. Але разом із тим, вона не дає нам впасти, - каже Олена Біла.
Чи повернеться в Маріуполь український театр?
У кінці розмови всім своїм співрозмовникам я ставлю одне запитання: чи повернетесь ви у Маріуполь, щоб зіграти там виставу про Стуса?
- Знаєте, щось планувати зараз тим, хто у цій війні втратив усе, дуже складно, - каже Ігор Китриш. - Ми розуміємо, що все втрачено й усвідомлюємо, що повертання додому буде не одразу. Навіть не скоро. Пройдуть десятиріччя, не менше. Але акторську роботу ми хотіли почати одразу — скоріш, скоріш. Це додає сили.
- Звісно! - відразу ж відповідає на моє питання Дмитро Муранцев. - Так, це може буде не в тій будівлі, яку розбомбили 16 березня — все ж відбудова театру триватиме роки. Але те, що ми приїдемо в Маріуполь, щоб показати виставу — це 100%. Ми й у Донецьк приїдемо. Мало того, я особисто туди приїду, щоб знести пам'ятник Леніну, який так і не встигли знести у 2013-14 році.
Я слідкую за життям у Маріуполі. Там за чотири місяці мало що змінилося: дітей досі купають на вулицях, нема світла, газу та води. Нема телебачення, тому містом їздять оці зомбімобілі, що транслюють рашаТБ. Це сюр. Роман Орвелла, який оживили. Це ж якраз і свідчить про те, що у них паніка — те, як вони переводять на російську програму школи, навіть не давши канікул, це вияв їхньої слабкості, нерозуміння, що ось, це Донеччина, а вона вже зовсім не така, як була у 2014 році, тут навіть не вийде провернути те, що зробили з Донецьком. Вони територію захопили, але не знають, що робити з людьми. Ресурсів для встановлення тотального контролю немає, людей, які масово підтримують окупаційний режим, немає. Ті гомосовєтікуси, у яких досі в голові Союз, вони ж дуже швидко побачать, що ковбаси по 2.20 не буде, бо навіть за пенсію в рублях її не купиш, адже росіяни розбомбили всі магазини. Я ж пам'ятаю, як це було в Донецьку: у нас іще довгий час після встановлення так званої “днр” гривні ходили, ніхто не замальовував написи українською, вони і досі є десь по Донецьку. А тут одразу почали нищити все, що нагадує про Україну. Чому? Бо розуміють, що це все ненадовго. А ще тішить, що є наші партизани, як і в Херсоні, Мелітополі. Це свідчить, що Україна там є і буде, - каже Муранцев.
- А я не сказав би, що після всього стовідсотково повернусь у Маріуполь, - говорить Максим Філіппов. - Знаєте, знову ходити вулицями міста, де ти бачив, як убивають людей, як лежать погорілі трупи — це треба мати неабияку відвагу... Воно-то все відбудується і прибереться, але отут (показує на лоба — авт.) це не прибереться. Ти зараз згадуєш ці вулиці — і нема такого, що от, мовляв, ностальгія, колись я сюди повернуся... Тільки біль, коли це згадуєш.
Тетяна Когутич, Ужгород
Фото, відео Сергія Гудака
