«ІН-ШІ». Чути, відчувати, співчувати. Театральна прем’єра

У театрі «Золоті ворота» відбулася прем’єра емоційно сильної й складної вистави про інших – тих, хто дуже не схожий на нас, але ким ми самі насправді можемо бути.

Все почалося не дуже звично – глядачам рекомендували не вимикати телефони, світити ліхтариками і спілкуватися з акторами. А потім на сцену вийшли… душі в тілесних оболонках. Голі, світлі, прозорі, вразливі – вони й були тими «іншими», які розповідали нам свої страшні історії, сміялися крізь сльози, плакали до нестями, завмирали і біснувалися в муках, а виговорившись, «надягали» на себе найпростішу людську броню – одяг. І заховавшись за ним, ставали нами, кожним із нас.

Проєкт «Ін-ші» створено в рамках лабораторії «Золоті ворота» відкриті для світу» за підтримки Українського культурного фонду та посольства Литовської Республіки в Україні. Два роки тому в театрі «Золоті ворота» проходив фестиваль-шоукейс «OPEN OPEN OPEN THEATRE FESTIVAL», на який директорка - художня керівниця театру Ксенія Ромашенко запрошувала режисерів та директорів театрів із Литви, Угорщини, Польщі, й це дало гарний вихід для майбутньої співпраці – зокрема, з Андрою Каваліускайте з Литви, яка й поставила виставу «Ін-ші», та Мартіном Борошем з Угорщини (на його воркшопі писалася п’єса для вистави, що буде поставлена в 2022 році).

Це два окремі проєкти, які реалізовувалися майже в один період і мали різні завдання, але обидва – соціального напрямку і пов’язані з проблемами, які оточують нас повсякденно, з якими ми стикаємося, якщо не особисто, то через засоби масової інформації.

ТЕАТР НЕ В ЗМОЗІ ВРЯТУВАТИ ЧИЄСЬ ЖИТТЯ, АЛЕ ТЕАТР У ЗМОЗІ ПОЧАТИ ДІАЛОГ ПРО ПОРЯТУНОК

- Це важливий момент, – розповіла мені після прем’єри вистави Ксенія Ромашенко. – Кожного дня ми чуємо, що десь щось трапилося: в такій-то області батьки катували дитину, там хтось над кимось знущався, там знайшли когось вбитого – і ми звикаємо до цих новин, нам стає звично, що наш соціум потопає в таких страшних проблемах…

І я переконана, що саме мистецтво та сучасний театр мають змогу говорити з глядачем про те, що ми не повинні до цього звикати! Якщо цього жахіття немає у наших родинах, це не означає, що поруч немає тих, «інших», хто потребує допомоги, поради чи підтримки! Цим людям надзвичайно важливо відчувати, що вони не самі, та розуміти, що є шляхи вирішення їхньої ситуації. В наших роботах ми співпрацюємо з громадськими організаціями («Ла Страда – Україна», «Жіночий консорціум України», «ЮрФем»), які надають кваліфіковану допомогу, оскільки усвідомлюємо, що театр не в змозі врятувати чиєсь життя, але театр у змозі почати цей діалог про порятунок.

За словами Ромашенко, литовська режисерка Андра Каваліускайте (яка є також авторкою п’єси та сценографії) відчуває ці важкі й інколи навіть «незручні» теми: проблеми психологічного і фізичного насилля над дітьми, ранньої підліткової вагітності, абортів, які робляться в ранньому віці, а потім призводять до проблем зі здоров’ям. І крім того, що вона працює естетично, вона робить це ще й із величезною любов’ю й повагою до тих, з ким працює. Тексти у виставі – це реальні історії, які відбувалися навіть із деким зі знайомих Андри, також туди імплементувалися історії, що трапилися в нашій країні.

- Тобто, основна мета вистави «ІН-ШІ» – спонукати нас не бути байдужими? – запитую я у керівниці театру «Золоті Ворота».

- Так, наша мета – вибудовувати міст між глядачем і проблемами, які існують у суспільстві. Вони досить вузької спрямованості, й здебільшого люди, які приходять до нас і дивляться, особисто не зіштовхувалися з ними. Але вони вже будуть мати інструменти – зможуть надати підтримку або допомогу іншим людям. У нас є статистика від «Ла Стради» – за І півріччя 2021 року на «гарячу лінію» служби національної підтримки дітей надійшло 77 тисяч дзвінків, 16 тисяч з них стосувалися психологічного та фізичного насилля над дітьми. Уявіть собі ці цифри! І це лиш те, що зафіксовано однією організацією, а скільки не дзвонять і не звертаються по допомогу! Ці цифри лякають. Тому завдання свідомого суспільства – порушувати ці теми й бачити, що відбувається реально в світі, де ми можемо бути корисними одне одному, а де можемо надати підтримку. – Емоційно висловлює своє переконання пані Ксенія.

МИ НЕ МОЖЕМО ПЕРЕВІРИТИ, ПРАВДУ ЛЮДИНА ГОВОРИТЬ ЧИ НІ, АЛЕ КОЛИ ВИ ЧУЄТЕ ПИТАННЯ – ВИ ВЖЕ РЕАГУЄТЕ НА НЬОГО

Жанр вистави «ІН-ШІ» – сторітеллінг-концерт. «Сторітеллінг» – це передача необхідних сенсів у формі ніби простих історій, обрамлених у таку форму для того, щоб захопити людину і мотивувати її. Звичайно, тут залучається емоційна складова – нас умовно примушують до якоїсь дії через сплеск сильних відчуттів у нас же самих. Крім історій на сцені були й пісні – це ж сторітелінг-концерт! До речі, дуже круте виконання всіх вокальних номерів.

Вище я вже написала, що перед початком нас, глядачів, попередили: мовляв, будемо спілкуватися через ваші телефони: якщо ви погоджуєтеся з якимось нашим твердженням чи ситуацією, підніміть свій «ліхтарик», якщо ні, то не підіймайте. Я з цікавістю спостерігала за реакцією сусідів по залу – майже всі активно включилися в такий діалог, але на деякі питання… ліхтарики не вмикалися. Наприклад, ті, що стосувалися абортів, статевої самоідентифікації чи визнання себе слабким. Напевно, це, все ж, надто особисте, на що навіть собі неможливо однозначно відповісти, тож чи варто спонукати до чесних відповідей на них при повному залі свідків?

- Сьогодні була така реакція, на прем’єрній виставі – інша, а на третій буде ще інша! Таким чином ми розуміємо, що ми різні, – розвіює мої сумніви Ромашенко. – Звичайно, ми не можемо перевірити, правду людина говорить чи ні, але коли ви навіть чуєте питання, ви вже реагуєте на нього, – навіть, якщо не зізнаєтеся публічно. Це право кожного – підняти чи не підняти ліхтарик, але всередині себе ми все одно ставимо це питання і швидше за все – відповідаємо на нього – це вже теж є робота.

Театр не дає відповіді, не говорить – як робити, кому робити, де і що, ми ставимо питання: давайте думати над тим, як ми живемо, як ми ставимося одне до одного, чи обходить вас те, що у сусідів кожного дня плаче дитина, або жінка весь час у синцях? Чи все ж ми суспільство, яке рефлексує, реагує і розуміє, що є категорії населення, які потребують підтримки і захисту.

Починається вистава з історії, від якої волосся сивішає, а очі втуплюються в підлогу, причому – й у чоловіків, і в жінок: батько ґвалтує доньку, а мама не хоче цього визнавати, хоча й знає. «Мовчи», – лиш і може вичавити вона зі своїх скам’янілих вуст. Мені хочеться скоріше змити з себе липке відчуття відрази й сорому, але події на сцені тривають – і в голові не вкладається, невже це реальна історія?

- Це реальна історія… – сумно констатує Ромашенко. – Навіть, якщо таке трапляється з однією дитиною – це вже трагедія, інший момент – таких ситуацій багато, коли рідні матері або татусі вчинять сексуальне насилля над власними дітьми. Ви мислите як здорова людина, яка має здорову родину, ви любите своїх дітей, розумієте і будуєте стосунки з ними, тому для вас ця ситуація є абсолютно неприйнятною. Але те, що ви зараз почули – це реальний випадок і не поодинокий. От у цьому й проблема – ми живемо і навіть не усвідомлюємо, що поруч із нами в світі відбувається подібне.

ЦЯ ІСТОРІЯ СКОРІШЕ СТОСУЄТЬСЯ СЕКСУАЛЬНОЇ ОСВІТИ, АНІЖ ВЗАГАЛІ ПИТАННЯ – РОБИТИ АБОРТ ЧИ НЕ РОБИТИ

Далі було кілька непростих історій про аборти. Скажу відверто, у мене особисто до цього ставлення однозначне: аборти забороняти не можна, тому що, якщо вони підуть у підпілля, ситуація лише ускладниться. Ділюся своїми думками з Ксенією.

Вона відповідає : - Я згодна, це право жінки обирати.

Л.Б.: - Але ж у виставі йде навіювання: жінко, схаменися, не вбивай дитину! Навіть дуже зворушлива пісня дитячими голосами у вас є. А потім – ще й історія розкаяння лікаря, який усе життя робив аборти. Я чітко відчула натяк на заборону абортів.

К.Р.: - Стовідсотково, ми не це хочемо сказати. У нас – історія дівчини про те, що вона зробила аборт не через власне бажання, а через те, що її партнер сказав: «Я не готовий» і змусив її це зробити! Мова йде про те, що молоді дівчата не мають достатньо сексуальної освіти, не розуміють наслідків сексуальних стосунків, вагітніють, усвідомлюють, що не готові стати мамами, роблять аборт і мають негативні наслідки для здоров’я – от про ці наслідки і йдеться. Ця історія скоріше стосується сексуальної освіти, аніж взагалі питання – робити аборт чи не робити.

Л.Б: - Але ж у вас обмеження 18+. Тобто, цільову (за віком) аудиторію не пустять на виставу. То на кого ця історія розрахована?

К.Р.: – Ми не можемо не ставити обмеження, бо є закон України. Але насправді – це слушне питання, тому що в Литві, наприклад, немає вікового обмеження, там просто зазначають, що у виставі використовується ненормативна лексика (або сцени паління). І батьки самі вирішують, чи йде їхня дитина дивитися сама, чи вони йдуть разом із дитиною, чи вони прийшли подивилися, подумали: «О, це класна тема, щоб почати цю розмову» – і приводять дітей.

У нас, до речі, була зворотна ситуація з виставою «Наташина мрія» (режисер Стас Жирков), коли спочатку прийшли діти, подивилися, а потім привели своїх батьків, щоб почати розмову з ними. А на виставі «Каліки» (теж в режисурі Стаса Жиркова) було, що прийшли спочатку батьки, а потім захотіли привести своїх дітей, щоб теж із ними почати цю розмову.

Сподіваюся, що і «ІН-ШІ» матимуть таких глядачів. Можливо, й ви захочете привести своїх дітей, дізнатися – чи щось їх хвилює в цьому питанні, може вирішите, що треба й їм подивитися – що в світі відбувається і з чим вони можуть зіштовхнутися, бо, можливо, хтось із їхніх друзів зіштовхувався з такими проблемами.

ЗАРАЗ БАГАТО ЩО ПОБУДОВАНО З ФЕЙКУ І ХАЙПУ, НА ЯКИЙ МИ ВЕДЕМОСЯ І НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЄМО, А ТЕАТР – ЩОБ ВІДЧУВАТИ

Тобто, питання цільової аудиторії вистави «ІН-ШІ» – це не питання віку глядачів, воно, скоріше, залежить від того, чим займаються люди, який спосіб життя вони ведуть, які теми їх цікавлять. На прем’єрних виставах були люди, які професійно занурені в цю проблематику – надають психологічну підтримку, а також вчителі, які кожного дня зіштовхуються з подібним, коли спілкуються з дітьми. Серед них були й досить вікові люди, які активно висловлювали на обговоренні свої думки.

Молоде ж покоління зараз взагалі активно рефлексує. Ксенія Ромашенко розповіла, що їхні студенти, коли дивилися прогони, дуже емпатично реагували – буквально ревіли всю виставу, хоча їх поки що це не стосується, у них життя тільки починається, їм по 15-16 років і більшість тем, славу Богу, їх оминула! Але вони рефлексували, тому що розуміли й усвідомлювали, що в світі відбувається.

«У нас зараз дуже багато всього побудовано з фейку, хайпу, з вау ефекту, на який ми ведемося, а потім нічого не відчуваємо… Театр – про те, щоб відчувати, театр – це емпатія, спонукання до почуттів. Це єдиний вид мистецтва, який живе тільки тут і зараз, і цей обмін енергіями між глядачем і акторами – кожного разу різний. Сьогодні була така зала, завтра на виставі буде взагалі інша зала, буде інша енергія, і це – важливий момент, але якщо глядач не готовий, не варто себе силувати, змушувати йти.

ВЗАГАЛІ, ЛИТОВСЬКА ВИСТАВА – ЦЕ МОНОВИСТАВА, І ТАМ Є НЕ ВСІ ІСТОРІЇ, ЯКІ Є У НАС В «ІНШИХ»

Музичне оформлення до «ІН-ШИХ» створив Богдан Лисенко, про якого я вже згадувала в репортажах із прем’єр «Білка, яка прожила 100 років» («Золоті Ворота») та «Батько» («Театр на лівому березі»). То його музика була в тих прекрасних виставах, і цього разу, як ви вже зрозуміли, – вона теж чудова.

«Я бажаю Богдану розвиватися в цьому напрямку, не зупинятися, тому що в нього є неабиякі здібності. Андра взагалі була від нього в захваті! Ми ж спочатку планували брати композитора з Литви, а потім усе перегралося, тому що треба було пісні перекладати, адаптувати», – розповіла Ксенія.

Мені стало цікаво, а чи суттєво відрізняється литовська вистава від української? Виявляється, дуже! Бо литовська – це моновистава, і до неї увійшли не всі історії, які бачать в Україні. Це навіть не зовсім перенесена вистава, а можливо – навіть таке ніби як її продовження: розкривається більше тем, є додаткові пісні, які Андра спеціально написала під наших артистів. Під час лабораторії відбувався кастинг, актори записували свої відео, відправляли їй, потім зустрічалися, обговорювали проблематику, кого що хвилює, хто може працювати з якою темою.

«Всі пісні написані в різних музичних жанрах, у залежності, які можливості та діапазони в акторів. Режисерка намагалася найточніше потрапити, а в деяких моментах – навпаки, показати інший бік виконавця. Наприклад, Бодя (Богдан Буйлук) зазвичай співає у нас ліричні пісні, він любить «лірику під дощем», а тут він виходить і дає такого «жорсткача»! В цьому є й режисерське потрапляння, і акторський розвиток», – розповідає про свою команду керівниця театру «Золоті Ворота».

Уточнюю: - Тобто, під час кастингу була вимога, щоб ще й вокальні дані були в артиста?

Сміється: - Вони в нас усі талановиті й можуть все – і співати, й танцювати, і рухатися! Пам’ятаю, коли ми з Богданом говорили про цю виставу, кажу: «Бодю, там треба рухатися», а він: «Ні! Це зовсім не моє, я не можу, спробую, але навряд чи щось вийде». І потім, коли вони почали працювати, Андра знайшла до нього ключик, а він знайшов цей ключик у собі – все розкрилося й пішло. Андра раніше бачила більшість із них на сцені й знала їхні потенційні можливості, тому, коли ми затверджували, хто буде грати, то приблизно вже орієнтувалися.

ПЕРШІ ДВА ТИЖНІ МИ ПРОСТО ПРОПЛАКАЛИ – ДУЖЕ ВАЖКИЙ ТЕКСТ. Я КРИЧАВ: ЯК ЦЕ ВСЕ ГРАТИ?

Саме на цих словах до нашої розмови з Ксенією доєдналися ті, хто так чесно і глибоко втілив героїв, котрим я щойно так щиро співчувала на сцені – актори Богдан Буйлук, Дар’я Твердохліб та Артем Пльондер. Трохи стомлені, із залишками гриму на обличчях, але ж – яка шалена енергетика й емоції йшли від них!  

Одразу починаю розпитувати: - Коли ви знайомилися з матеріалом, які були відчуття? Чи не лячно було за таке братися?

Богдан Буйлук: - Перші два тижні, коли читали – ми просто проплакали. Дуже важкий текст. Я кричав: «Як це все грати?», тому що нас дуже зачепила ця тема, і ми не розуміли – як зробити, щоб гідно передати історії людей, які пережили ці страшні події.

Завжди після першого прочитання стоїть якась «стіна» і ти не знаєш, що з нею робити, але Андра знайшла ключик, вона нас психологічно почала готувати якимись тренінгами, відкритою розмовою, кожен розповідав про свої якісь страшні речі, щось сокровенне діставав із себе – і таким чином знайшлись якісь обхідні шляхи.

А з приводу моїх танців, я завжди в інституті жартував, що я людина-пластилін (сміється), а тут режисерка знайшла потрібні слова, сказала: «В тебе круте тіло, повір у нього – і все!». Ми робили великий пластичний промо-номер до вистави і після зйомки вона підійшла до мене й сказала: «Не дай Боже, ти ще комусь хоч раз скажеш, що ти не вмієш рухатися!».

А ще, я просто терпіти не можу спілкуватися з залом, ніколи цього не любив. Я відчуваю себе перед виходом на сцену ніби, коли стоїш перед стрибком з якоїсь висоти у воду, от ти дуже довго стоїш – і боїшся дуже довго. Але коли вже летиш – час сповільнюється, і цей політ – це і є вихід на сцену – ти стрибнув, тепер ти вже летиш. Це знімає будь-які внутрішні бар’єри. Ти вже не думаєш, як себе поведе глядач, ти просто розказуєш йому, дивишся їм в очі, вони якось реагують. Ти відштовхуєшся від них і ви разом летите, і потім – «шух».

Дар’я Твердохліб: - З першої репетиції Андра розказала нам про себе, про свій шлях, як вона стала режисеркою. Для нас було таким шоком, як вона це розповідала: вона приготувала презентацію і у нас була така неймовірна атмосфера на сцені, що ми просто, повідкривавши роти, дивилися на неї й казали: «Ми все зробимо, що ти скажеш».

Артем Пльондер: - Я взагалі боюся довгих монологів, у мене в театрі це перший прям такий сильний-сильний монолог. Але тут я вчора сиджу і думаю: вже треба швидше виходити на сцену, бо вже хочеться грати цю виставу, розповідати цю історію, говорити з глядачем, і немає вже страху.

У нас спочатку були ще й труднощі з цим сторітеллінгом (сміється), не завжди виходило на репетиціях існувати в ньому, тому що, якщо ти просто розказуєш монолог – у тебе є «стіна», або ти його кудись у куток кажеш, а тут – потрібно прямо з глядачем говорити, в очі кожному. Це трохи складно технічно і складно морально.

У КОЖНОМУ МОНОЛОЗІ Є МОМЕНТ, КОЛИ ТИ ВЖЕ НЕ МОЖЕШ ЗАЛИШИТИСЯ ОСТОРОНЬ ЦІЄЇ СИТУАЦІЇ

Запитую: - Це справді цікавий досвід, напевно! Не на кожній же виставі ви можете сказати глядачам: «Ви поки повтикайте в телефони, погортайте стрічку, а я перевдягнуся». Дуже неформальне спілкування, яке, мені здається, справді зближує актора й глядача. Ви мені вже, як рідні!

Актори сміються, а Дар’я Твердохліб каже: Напевно, Андра так і хотіла, щоб ми настільки відкрилися глядачеві, щоб після вистави глядач захотів до нас підійти і можливо щось спитати. Уточнюю: – Підходять? Посміхається: – Поки ні, але ж у нас тільки три вистави було, я сподіваюся, що підходитимуть.

На початку своїх історій герої перед нами майже голі – такі, як є – справжні, вразливі, зболені. Далі поступово на них з’являється одяг, і ми бачимо тих, ким вони намагаються бути для світу – того, який їх сприйме і не вважатиме іншими.

Дар’я Твердохліб: - Ми на сцені справді спочатку оголені й тілесно, й духовно, тобто – і в прямому, і в переносному сенсах. Мені здається, що нам це допомагає створювати більш правдивий образ.

Артем Пльондер: - Там іде перша точка й остання точка, перша – це ми роздягнені, там починається вся наша історія, вона тягнеться-тягнеться, й остання точка – коли ми вже в образі. Це показує, через що ми пройшли і які ми зараз є, і в піснях, до речі, це чути.

Запитую в акторів: - Яка з історій вам найбільше зайшла або відгукнулася десь у глибині душі?

Дар’я Твердохліб: - Коли ми вперше читали текст, звичайно, мене вразила моя історія – момент насилля батька над дочкою... Але потім стало зрозуміло, що в кожному монолозі є момент, коли ти вже не можеш лишатися осторонь, у кожному є бодай одне таке слово, яке тебе чіпляє. Наприклад, у Бодіному монолозі – це сонечко (після смерті мами хлопчик вирішив, що її душа переселилася в комаху – сонечко). Мене тоді це дуже вразило, просто порвало серце в шмаття. А коли ми читали монолог Артема, я взагалі вийшла, не могла це слухати... Не уявляла, як ми будемо це все грати. В історії Насті Бабій – пронизливий момент про маму, про запах орхідей, який іде від неї, навіть уже неживої.

Тому складно сказати, яка історія мені найбільше сподобалася. Звичайно, як актриса й егоїстка, я можу сказати, що мій монолог найкращий (сміється). Але ми всі – як одне ціле, як єдиний живий організм, і я вважаю, що всі монологи достойні, щоб їх почули.

Артем Пльондер: - У Лілі Цвілікової у виставі два монологи: перший зі стіною, де написані імена ненароджених дітей, а другий – коли дівчина втрачає дитину через викидень. Для мене – це найсильніша історія. Вона трохи скорочена, глядач не чує всю версію, але там повний зашквар...

ТРЕБА ЗВЕРТАТИ УВАГУ НА МОЛОДЕ ПОКОЛІННЯ, БО ЗІРКИ, ЯКІ ВЖЕ ПАЛАЮТЬ, НІКОЛИ НЕ ЗГАСНУТЬ, А НОВІ – ТРЕБА ЗАПАЛЮВАТИ

В «ІН-ШИХ» всі історії та життєві ситуації подані у найвищій точці напруги. Ця вистава є своєрідною терапією, і не лише для глядачів, а й, як виявилося, для всієї команди – в першу чергу, для акторів, яким довелося відкрити на репетиціях свої власні історії, стати відвертими, довіритися одне одному. І це теж є крутою штукою – коли вибудовується ось така довіра, простіше зробити крок назустріч глядачеві, й якщо б вони цього не проробили, навряд чи змогли б так щиро і відверто говорити на складні теми з нами.

«Вони віддаються на 100 відсотків – бачите, які виснажені сидять після вистави! Мені здається, це дуже круто, що зараз покоління молодих артистів, які працюють у театрі й прагнуть розвитку, його отримують. Глядач це бачить і оцінює. Ми маємо звертати увагу на молодих, тому що наші визнані театральні зірки, які вже палають – ніколи не згаснуть, а нові – треба запалювати», – ось із таким захопленням говорить про свою команду акторів керівниця театру «Золоті Ворота» Ксенія Ромашенко.

Вони справді чудові й створюють просто прекрасні вистави. «ІН-ШІ» – саме така, складна, болюча, заляпана кров’ю, брудом і людською ницістю, але ж – така щира, духовно красива і надихаюча у ствердженні, що всі варті щастя, навіть, якщо почуваються іншими. Мене вже другий тиждень ці історії не відпускають. Хороша вистава.

Поки я готувала репортаж до публікації, молоді й талановиті актори Дар’я Твердохліб і Артем Пльондер одружилися. Вітаємо їх із цією прекрасною подією і бажаємо щастя, радості, світла й натхнення!

Наступні покази вистави «ІН-ШІ» в театрі «Золоті ворота» відбудуться 28 жовтня та 10 й 11 листопада.

Любов Базів. Київ

Фото: Анастасія Мантач