Дерево без листків або Батько, який загубився. Театральна прем’єра

Дерево без листків або Батько, який загубився. Театральна прем’єра

Репортаж
Укрінформ
Театр драми і комедії на лівому березі вперше в Україні поставив культову п'єсу «Батько», яка розповідає про людину з деменцією

Чи не вперше з української театральної сцени нам запропонували зазирнути у внутрішній світ людини, яка заблукала між реальністю та маренням і забула все, всіх і себе.

Режисер Стас Жирков та блискуча команда акторів Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра, поставивши п'єсу Флоріана Зеллера «Батько», провели нас у «задзеркалля» полоненої деменцією душі – місця, куди не можуть увійти навіть найближчі й найрідніші, й від цього страждають усі…

Попри гнітючу тему, українська постановка п’єси в перекладі Івана Рябчія вийшла світлою й обнадійливою – автори змогли розповісти сильно про слабкості, красиво про біль та з надією про безвихідь.

НА ЦЮ ТЕМУ НІХТО НЕ ГОВОРИТЬ, А ВОНА ВАЖЛИВА, ТОМУ ЩО ФІНАЛ У НАС УСІХ – ПЛЮС-МІНУС ОДИН

У 2020 році відбулася світова прем’єра (вже оскароносного) франко-британського драматичного фільму «Батько», яку зняв театральний драматург Флоріан Зеллер на основі своєї власної п’єси.

Упевнена, що багато хто з наших читачів цей фільм уже подивилися. Головні ролі у ньому зіграли зіркові актори Ентоні Гопкінс (батько) та Олівія Колман (донька). У фільмі дія відбувається в Британії, донька збирається переїжджати до Парижа, а головного героя звати Ентоні (кажуть, на цьому імені наполіг сам Гопкінс, адже оригінальна п’єса навіть називається «Андре» – за іменем головного героя, проте у зірок є свої привілеї). На українській сцені ім’я головного героя відповідає класичному тексту, та й події відбуваються у Франції – так, як задумував для театру драматург.

І запевняю вас, фільм «Батько» та вистава «Батько» – це два абсолютно різні витвори мистецтва, які не треба порівнювати, а варто сприймати кожен окремо. Сидячи в глядацькій залі театру, я впізнавала слова з кіно, але характери героїв, візуальний ряд та настрій на сцені – були абсолютно інші. Мені особисто здалося, що вистава вийшла більш світла, тепла і без такої безвиході, як у фільмі (який, безперечно, неймовірно сильний).

На відміну від мене, режисер вистави Стас Жирков свідомо не дивився фільм, говорить – для чистоти підходу до матеріалу.

Стас Жирков
Стас Жирков

Запитую у нього після прем’єри: - А чому взялися саме за цю тему? Це щось особисте, що болить, чи те, що наболіло в суспільстві?

Режисер пояснює: - На цю тему ніхто не говорить, а вона важлива, тому що фінал у нас всіх – плюс-мінус один... Наш театр завжди стоїть у тематичному авангарді, ми задаємо моду, стиль, починаємо говорити на теми, які раніше не порушувалися, це – наш форпост. Даного тексту не було в Україні, тому я звернувся до відомого українського перекладача Івана Рябчія і сказав: переклади мені 10 сторінок, хочу прочитати і зрозуміти – «так» чи «ні». Він переклав і я сказав «так».

Плюс – там надзвичайний акторський матеріал! На цю тему можна говорити по-різному, але важливо, щоб для акторів це також було щось нове і незвичне. І для мене, і для багатьох акторів у цій п’єсі відкрилося багато чого нового.

- Чи можна вважати виставу «Батько» бенефісною для актора Олега Стефана, який блискуче зіграв головну роль?

- (Посміхається). З одного боку, можу сказати – так, але з іншого – подивіться, яка неймовірна роль в Іри Мак! А яка класна роль у Сергія Петька, а у Сергія Коршикова! Тому, мені здається, тут немає бенефісу, але безперечно – у нього особлива роль і місія.

Режисер розповів, що вистава створювалася саме під цих виконавців і від самого початку розподіл ролей був саме таким. У деяких персонажів є два склади, але батько (Олег Стефан) і донька (Ірина Мак) – в одному складі. Своїх персонажів також прекрасно зіграли і Марина Клімова, й Катерина Савенкова, і Світлана Орліченко, й Тетяна Круліковська.

Знаючи, що Ентоні Гопкінс, коли брався за роль, поставив вимогу, аби його героя звали його ж ім’ям, допитуюся у Жиркова – чи не було у нього спокуси змінити французькі імена на українські чи перевести дію п’єси у наші реалії.

Говорить: «Ні, не було. І взагалі – якраз те, що це Франція, дає нам можливість поговорити про проблему віддалено, так, начебто ми говоримо не про себе. Але, звісно, зрозуміти все про себе».

Тим не менше, деменція має українські імена і без запрошення міцно оселилася в багатьох українських родинах. Її зафіксовані на фотокамеру обличчя ви зможете побачити в фоє театру: партнери прем'єри вистави «Батько» – волонтери благодійного фонду «Незабутні» – представили щемливу виставку фотографій «МИ є. ЛЮДИ з деменцією». Фонд допомагає сім’ям, які зіштовхнулися з деменцією одного з близьких, і таким чином привертає увагу до проблеми, від якої насправді ніхто не застрахований.

ВИСТАВА ПЕРЕГРАЛА КІНО. ЦЕ ТОЙ ВИПАДОК, КОЛИ ВСЕ СКЛАЛОСЯ, І Я ГОРДА, ЩО ЦЕ СТАЛОСЯ В НАШОМУ ТЕАТРІ

«Така вистава, на жаль, завжди на часі, тим паче – з нашою нинішньою системою координат: а саме ситуацією – чим зараз стала людина? Не ким, а чим вона стала в нашому суспільстві? Тому ця вистава сьогодні – абсолютно больова точка, яка вбирає в себе всі суспільні вади, і і якій сконцентрувався увесь світовий біль», – поділилася зі мною своїми думками головна режисерка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра Тамара Трунова.

Тамара Трунова.
Тамара Трунова.

Щодо проведення паралелей між кінострічкою і виставою або ж порівняння цих двох прочитань однієї п’єси, вона зізналася, що фільм її зовсім не зачепив і вона дивилася його з абсолютно холодним розумом та серцем, просто як дебютну режисерську роботу блискучого драматурга.

«Я, взагалі-то, заангажована особа, з середини театру, але мушу зізнатися, що вистава переграла кіно (не знаю, як сприймуть мої слова, та все ж я маю це сказати). Це абсолютне потрапляння і з режисером, і з акторами, і зі сценографією, і з композиторською роботою. Це той випадок, коли все склалося і я дуже горда, що це сталося в нашому театрі, – сказала Трунова. – Я читала п’єсу, потім дивилася кіно і зараз дивлюся виставу – і якщо мене будуть питати, що таке «Батько», казатиму, що це не п’єса і не фільм, а вистава. Для мене коло замкнулося саме на виставі».

Вона пояснила, що справа навіть не в драматургії, й можливо – це суб’єктивна режисерська думка, але «Батько» – блискуча режисерська робота Стаса Жиркова, яка є очевидним кроком у його режисерську зрілість.

«З цієї вистави для нього починається нове режисерське життя, і мені дуже важливо фіксувати цю значущу дату в українському театрі», – резюмувала головна режисерка театру на лівому березі.

Сценічне вирішення вистави круте і сучасне – великі екрани і відеопроєкція, де ми крупним планом спостерігаємо найменший порух брів чи емоцію героїв. Деякі сцени відбувалися «через стінку» від глядацького залу, але завдяки цій цікавій штуці – ми підглядали за всім, що коїлося і в закутках квартири Андре, і в закутках душ її реальних чи примарних мешканців.

Така ідея виникла у режисера одразу, бо якщо говорити про психологічний театр, то зараз він може бути лише таким, будь-який інший театр не дає такої можливості.

«Камера, крупний план і мікрофон дозволяють говорити з глядачем так, як я зараз з вами розмовляю – тихим голосом і дивлячись просто у вічі, – ділиться зі мною Жирков. – Наш глядач розумний, він дуже багато бачив, і грати психологічний театр зі сцени криком, щоб почули на задні рядах – уже не вийде, глядач одразу це бачить. Треба шукати ходи, якими ти будеш говорити про людину з людиною».

Попри складність теми, дійство на сцені було дуже красивим, браво команді – художникам Юрію Ларіонову та Христині Корабельниковій, помічниці режисера Катерині Парфир'євій, відеооператорці Елзі Скуп, відповідальному за відео Станіславу Ломаковському, художнику з освітлення Сергію Шалабанову, звукорежисерці Ярославі Мукомелі.

Неймовірно красиве кольорове рішення – багато чорного і червоного, себто журби й любові, та трохи менше білого (але ж він є!). Вкраплення цього білого я особисто сприймаю радше не як символ чистоти, а як символ святості, зреченості від мирського та духовної простоти.

Кілька слів про музичний ряд – перші хвилини вистави ми були у полоні вокалу відомої співачки Марі Лафоре, яка з екрану виконувала французькою мовою пісню «Вьєн-Вьєн» («Повернись-повернись»), а її український переклад кожним словом пронизував і відлунювався у наших серцях: «Повернись, повернись, і нічого не говори, батьку. Повернись, повернись, обійми мене, батьку. Повернись, повернись…».

Всю музику, яка звучала у виставі далі, написав молодий композитор Богдан Лисенко (він написав також усю музику для прекрасної моновистави, яку грає Віталіна Біблів – «Білка, яка прожила сто років»). Це студент Стаса Жиркова, який вчився на акторському, але в певний момент вирішив, що хоче спробувати себе як композитор – і от уже оформив чотири театральні вистави. «Він дуже крутий», – каже мені про композитора режисер і я йому чомусь вірю.

У ТЕАТРІ ВСЕ ДОБРЕ ПРАЦЮЄ, КОЛИ ІСНУЮТЬ ПЕРЕПАДИ ВІД СМІХУ ДО СЛІЗ – ЦЕ НАЙВИЩИЙ ЖАНР – ТРАГІФАРС

Звичайно, одразу після прем’єри мені дуже кортіло поговорити і з виконавцем головної ролі – заслуженим артистом України та лауреатом Шевченківської премії Олегом Стефаном, який вражаюче прожив дивне на схилі літ життя свого героя.

- Як це воно, пане Олеже, переграти Ентоні Гопкінса? – запитую у трохи виснаженого, але піднесеного актора.

Він сміється: – Це зовсім інша історія, їх треба розділити! По-перше, Гопкінс мені в батьки годиться, це інше покоління, інший спосіб гри і взагалі – це інший жанр, кіно! Я, до речі, фільм досі не бачив, як і Стас.

За словами актора, з самого початку цей матеріал виглядав неймовірно театральним, і кіно, певною мірою, навіть у дечому обмежене, бо потребує так чи інакше реалістичного існування.

О.С: - У цьому матеріалі можна знайти традиційно різні жанри, починаючи від античності, проходячи через середньовіччя. А якщо говорити про театр, то, наприклад, дель арте, шекспірівський театр – усі ці речі ми поступово відкривали в нашій роботі – в акторській грі, в режисерських ходах, і прийшли до сьогоднішнього дня. Тому я навіть і не хотів би порівнювати. Я абсолютно спокійно до цього ставлюся.

Л.Б.: - Все одно, запевняю, що глядачі будуть порівнювати, й окремо дякую, що ви по-акторськи прожили цю роль саме так – люди в залі, підтверджую, плакали, але ж з яким іскрометним гумором і який дотепник та гострослов ваш герой!

О.С.: - У театрі все добре працює, коли існують перепади від сміху до сліз – це найвищий жанр – трагіфарс. Не скажу, що ця вистава трагіфарсова, але навіть Шекспір у своїх трагедіях використовує, наприклад – у «Ромео і Джульєтті», сцени з нянькою – і вони смішні! Вони підкреслюють, відбивають весь драматизм ситуації.

Не думаю, що глядач був би задоволений, якби він усі 2 години проридав і вийшов з вистави у неврастенічному стані.

Якщо в матеріалі це є, то воно і має бути. Ми побачили, що там є абсолютно смішні моменти, а є моменти, в яких ти не розумієш – це одна людина чи це дві людини, чи скільки у цій людині людин?

УЯВЛЯЄТЕ, ЯК БУЛО ПІДХОДИТИ ДО МАТЕРІАЛУ, ЯКИЙ ЗІГРАВ ГОПКІНС У 80 З ЧИМОСЬ РОКІВ?

Л.Б.: - Так, у вашому герої справді було багато людин… Знаєте, а у тій сцені, де ви розгублений і роздягнений ходили по квартирі – ви несподівано нагадали мені Христа з ікон!

О.С.: - Ой-ой! (сміється). Хоча, нехай у людей різні асоціації виникають! Тут у кожного будуть виникати абсолютно свої асоціації з цього приводу – рівно настільки, наскільки вони обізнані й збагачені нашим культурним спадком.

Але стосовно роботи, звичайно, мені треба подякувати Стасу, бо це була його пропозиція до мене. Ви ж розумієте, що в театрі є декілька людей, які могли би зіграти Андре?

Л.Б.: - Але це був би зовсім інакший Андре!

О.С.: - Так. Я вдячний, що він вибрав працювати в цій ролі саме мене. Більше того, мій герой – це симбіоз того, що мені пропонував і що з мене витягував режисер, плюс досвід, який є у мене. Але уявляєте, як було підходити до матеріалу, коли його зіграв Гопкінс у 80 з чимось років? Перше, що проситься – взяти такого ж вікового актора. Але, враховуючи, що п’єса побудована на різних шматках його життя і спогадах, поведінка цієї людини постійно кардинально змінюється. До того ж, у нас неймовірна команда акторів, які з першого дня настільки в тебе і вірять, і тебе підтримують, що це було задоволенням.

…Андре сідає на ліжко, вкотре дивуючись, хто знову переставив меблі в його кімнаті й чому в його квартирі живуть якісь незнайомі люди. Затуманеним поглядом дивиться у вікно (де осінній ліс в останніх теплих променях сонця скидає останнє жовте вбрання) і відчуває себе деревом, з якого осипалися всі листочки. Він запитує чи то у медсестри, чи то у Всесвіту: «А коли прийде моя мама?» і тихенько плаче: «Хочу до мами…».

На такі вистави треба ходити. Хоча б іноді. Вони не щоб розслабитися чи посміятися, і не щоб полоскотати нерви, а щоб подумати про безцінність кожної хвилини нашого життя, кожної нашої прожитої миті.

Ми маємо бути готовими до подібного і не боятися, бо впізнають наші близькі нас чи ні – вони все одно залишатимуться тими, кого ми любимо – «Тату, повернися. Ми тебе любимо. Повернися, тату».

Наступні покази вистави «Батько» – 12 та 20 жовтня.

Любов Базів. Київ

Фото: Анастасія Мантач

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-