Незвичайне життя нетипового українця. Петро Яцик

Незвичайне життя нетипового українця. Петро Яцик

Укрінформ
До 100-річчя з дня народження визначного українського мецената і канадського бізнесмена Петра Яцика

 У травні 2021 року завершився двадцять перший за ліком Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика. А мені пригадується перший – 25 травня 2001 року, в урочистостях з нагоди підбиття підсумків якого взяв участь ініціатор конкурсу Петро Яцик. Одразу ж після вручення нагород переможцям у Київській філармонії ми запросили його до Ботанічного саду на схилах Дніпра. Петро Яцик не приховував захоплення побаченим – красою розквітлих бузкових алей, золотими куполами Видубицького монастиря, широчінню ріки, панорамою лівого дніпровського берега. Він стояв на узвишші, вбираючи очима цю величну картину і сам у ті хвилини виглядав величним, одухотвореним і красивим.

 - Ви знаєте, я почуваюся нині, хоч і трохи втомленим, але щасливим, – сказав він мені, коли ми поверталися до авто, – бо тішуся тим, що дещо зробив для України.

У Ботанічному саду біля Видубицького монастиря
У Ботанічному саду біля Видубицького монастиря

 Звісно, під словом «дещо» він мав на увазі не тільки успішно початий всеукраїнських масштабів конкурс і щойно відшумілі урочистості, що пройшли на високому рівні, за участі глави держави, а й багато інших благодійних справ в ім’я і на благо України. У них він вклав понад тридцять мільйонів доларів і ввійшов у нашу історію як один з найбільших українських меценатів. Причому ці доброчинні справи йому випало творити далеко від рідної землі, у Канаді, на берег якої він зійшов юнаком із сімома доларами в кишені.

Петро Яцик з дочкою Надією на Хрещатику
Петро Яцик з дочкою Надією на Хрещатику

ВИМУШЕНА ДОРОГА ЗА ОКЕАН

 Його життєві шляхи пролягла не тільки через великі відстані в просторі, а й через непрості часи. Вони починалися з далекої від епіцентрів суспільно-політичних, економічних процесів прикарпатської глибинки. 

 У селі Верхнє Синєвидне, де сто років тому народився Петро Яцик, як і в навколишніх краях, була красива природа, але бракувало придатної для обробітку землі. Її дефіцит особливо гостро відчували бідні багатодітні сім’ї. Петро був найстаршим із семи дітей Мар’яни Меленчук і Дмитра Яцика. Після ранньої, раптової смерті батька саме на його плечі ліг найбільший тягар турбот про господарку. На той час він закінчив у селі семирічну школу і почав відвідувати вечірні уроки із сільськогосподарської справи. Згодом, під час війни, це стало йому в пригоді. Але до цього, з падінням Польщі й приходом у Західну Україну «перших совєтів», Яцик спробував опанувати професію машиніста, пройшовши у Стрию шестимісячний навчальний курс для залізничників.

 Війна застала Петра на залізничній станції Стрия. Фронт швидко відкотився на схід. Яцик не захотів повертатися до роботи на залізниці й після кількамісячної молочної школи став працювати інспектором з перевірки якості молочних продуктів у трьох прикарпатських районах, де знаходилося сім регіональних молокозаводів. Слід зауважити, що молочні кооперативи були в ті роки однією з найбільш успішних форм комерційної діяльності в західному регіоні України. 

 Службові обов’язки дозволяли Яцику подорожувати по краю. Як писав він у своїх спогадах, проїзні документи давали йому можливість бути інспектором вдень і активним членом українського підпільного руху вночі. Цим рухом було місцеве відгалуження Української повстанської армії. Тож коли радянські війська в 1944 році наблизилися до Галичини, Петру Яцику як підпільнику УПА загрожувала реальна для життя небезпека, і він прийняв рішення емігрувати за кордон: «Я не знав, що мене там чекає, але був переконаний, що коли б зміг вижити, я зробив би щось для України. Тому взяв свою торбинку і попрямував у невідоме».

 Сотні кілометрів пішки до Австрії виявилися для Яцика важкими: далася, зокрема, взнаки хвороба легенів. У неопублікованих мемуарах він згадує про цю хворобу без жодного пояснення її причин. Чи це була вроджена недуга, чи її спричинив якийсь нещасний випадок або праця на залізниці – невідомо. Той перехід завершився для Петра у Відні, де він одразу почав шукати роботу. І тут йому пригодилися знання молочного виробництва: Яцика взяв на своє молочне підприємство австрійський бізнесмен із Санкт-Пельтена, містечка неподалік австрійської столиці.

 Кінець війни Петро Яцик зустрів у Баварії, де весною 1945-го встановили свій контроль американці. Оскільки його заощадження від роботи на австрійському молочному заводі вичерпалися, він змушений був шукати притулку в таборі для переміщених осіб у Регенсбурзі. Але не сидів, склавши руки. Зачувши про відкриття при таборі української середньої школи, Петро став одним із перших її учнів. Додамо: кращих учнів, бо закінчив школу з відзнакою. Після цього були чотири семестри програми з політичної економії та дворічка з вивчення іноземних мов – німецької, французької й англійської. 

 Це відкривало для нього певні можливості, однією з яких була еміграція за океан. Найбільш привабливими для емігрантів виглядали США і Канада. Петро Яцик обрав другу з них. У Монреалі жив його земляк, який згодився прийняти його у квартирці, котру тимчасово знімав. Офіційний представник влади, який опікувався емігрантами, дозволив Яцику зупинитися у Монреалі й не відправив його в канадську глибинку, на одну з ферм в Едмонтоні. Але за однієї умови: Яцик ніколи не отримуватиме допомоги по безробіттю. «Я запевнив його, – згадував пізніше Петро Яцик, – що не залишуся безробітним тому, що у мене дві здорові руки і голова на плечах». Так, за його словами, почався для нього «захопливий процес виживання в капіталістичному суспільстві».

 Першою стала робота для «двох здорових рук» – миття посуду в одному з монреальських ресторанів. За тиждень праці платили 21 долар плюс харчування. Через багато років він так згадуватиме про цю роботу: «Кожен досвід у житті може бути корисним; винагородою за чотири тижні миття великої кількості посуду в ресторані стало те, що наступні сорок років миття невеличкої кількості тарілок у домашніх умовах було для мене легкою справою, яку я робив з посмішкою, пам’ятаючи про початок моєї кар’єри в Канаді». 

 Краще оплачуваною, але не менш марудною роботою стала чистка вночі устаткування після розробки м’яса у великому роздрібному магазині на одній з центральних вулиць Монреаля. Але Петро Яцик виробив для себе правило, яке полягало в тому, щоб тримати очі й вуха відкритими – і тоді можуть з’явитися інші, ще більш вигідні варіанти продовження кар’єри. Поштовхом до нового кроку стало оголошення в газеті про вакансію у фірмі молочних продуктів Торонто. Петра Яцика це зацікавило і вищими заробітками, і можливістю повернутися до знайомої ще з українських часів сфери. Він подав документи і отримав призначення. «Я працював на молокозаводі в гумових чоботях і комбінезоні від семи ранку до п’яти вечора, контролюючи процес перетворення багатьох літрів сирого молока в гомогенізоване, пастеризоване молоко, – писав Яцик у своїх спогадах. – Через два місяці мені вдалося упорядкувати процес таким чином, що я міг завершувати свій робочий день о другій тридцять або третій годині замість п’ятої».

 Отже, у нього з’явився вільний час, певні кошти і можливості подумати над власними проєктами. Так виникла «Арка», українська крамниця книг і товарів у центрі Торонто. Вона стала не просто магазином, а популярним місцем зустрічей емігрантів з України. А в Петра Яцика з’явилися нові ідеї й проєкти, які він з року в рік наполегливо і невтомно втілював у життя. Про них можна розповідати довго й багато. Але я обмежуся спогадами про екскурсії по провінції Онтаріо під час мого гостювання в Петра Яцика, пов’язані з його бізнесовою кар’єрою, утвердженням високого аторитету в діловому і суспільному житті Канади, організацією ним «Промбанку» та перетворенням його в потужну будівельну і фінансову корпорацію.

Петро Яцик і автор цих рядків. Серпень 1992 року
Петро Яцик і автор цих рядків. Серпень 1992 року

З ПЕТРОМ ЯЦИКОМ У РОЛІ ГІДА

 Одного разу він повіз мене на далеку околицю Торонто, в селище де живуть італійці. Усі будинки зведені в ньому за одним проєктом, селище чітко й раціонально сплановане, у ньому є практично все для зручного проживання як окремих сімей, так і громади в цілому. І задум, і фінансування, і виконання цього проєкту – справа Яцика. Про нього в замовників і загалом у селищі лишилася добра пам’ять, бо, крім житлових будинків, він, уже власним коштом, спорудив для їхніх мешканців водогін і передав гроші на місцевий храм.

 Двічі, в різні періоди, він показував мені п’ятнадцятиповерховий будинок у престижному районі Торонто. Перший раз, коли був зведений тільки його каркас, і вдруге – коли будинок вже заселили. Це була перша серед його численних проєктів висотна споруда, і він не приховував задоволення зробленим. Пишатися й справді було чим. Квартири пропонувалися в будинку на різні смаки й різної вартості. Кожна з них була добре спланована, затишна і зручна для проживання. Будинок мав дворівневі підвальні гаражі для авто: вищий для гостей, нижчий для мешканців. На першому поверсі була кімната для відвідувачів, бібліотека, до ліфтів вела килимова доріжка, по обидва боки якої стояли оздоблені мармуром колони. Але ще більше мене вразило те, як привітно зустріли тут Петра Яцика: і консьєржка, і наглядач, і художниця, яка розмальовувала стіни гаража (виявляється, що й про естетику гаражів у Канаді дбають), вітали його тепло й щиро, як свою людину, розпитали про життя-буття, на мою пропозицію сфотографувалися на згадку.

 Петро Яцик дбав, щоб його споруди були не тільки практичними, а й красивими. Ну чим, здавалося б, можна було прикрасити проєкт складських приміщень, але, зваживши, що вони виходитимуть на магістраль з інтенсивним рухом, він зробив їхній фасад з непрозорого скла. Оригінальності дизайну додала запропонована донькою Надією надбудова над входами, хоч від цього кошторис споруди й зріс. Однак тепер, дивлячись на неї з вулиці, сторонній людині важко визначити, чи це звичайнісінький склад, а чи офіс солідної компанії.

 Найзначиміші бідівельні автографии, залишені Петром Яциком, – це комплекси ділових, торговельних, промислових будинків. Вони, як правило, займають цілі квартали приміських районів Торонто і Міссіссаги. Будівництво, а ще більше догляд за ними – нелегка, клопітна справа, однак здача цих приміщень в оренду приносить певні прибутки. Не в програші й ті, хто орендує приміщення. Спорудивши ці квартали, Петро Яцик дав притулок, можливість відкрити бізнес або просто мати роботу сотням людей, серед яких – новітні емігранти з різних куточків світу.

Внучка Андрійка під час подорожі в Україну
Внучка Андрійка під час подорожі в Україну

 Останній реалізований за його життя проєкт – вулиця з 36 будинків, названа іменем внучки – Андрійка. Ще в листопаді 2000-го року площа (колишній пустир) готувалася під забудову, а вже через рік до будинків в’їжджали новосели. Темпи, які не можуть не вражати. Від цього високого темпоритму Петро Яцик не тільки не відставав, він сам його задавав. Організатором життєдіяльності й повсякденним керівником заснованої ним компанії була в останні роки його дочка Надія. Петро Яцик тішився її бізнесовими успіхами й не раз мені зауважував, що тепер може бути спокійним за майбутнє компанії. Сама ж Надія, не турбуючи батька в дрібницях, у серйозних справах завжди йшла до нього за порадою. Кілька разів мені довелося бути свідком їхніх ділових діалогів. Батько й дочка з пів слова розуміли одне одного, розмовляючи на рівних, навіть дискутували, але найвідповідальніші рішення, як правило, підказував або приймав він.

 З канадських будов Петра Яцика, якби вони були в одному місці, склалося б ціле містечко. Він володів неабиякою бізнесовою інтуїцією, тонко вловлював і передбачав переміни на будівельному ринку Канади. «Розбагатіти можна дуже швидко, навіть за один день, якщо пограбувати банк, – говорив він мені. – Але це шлях самодурства. Головне – навчитися щось робити. Причому робити те, в чому люди відчувають потребу. І якщо ви навчитесь робити це краще й масштабніше за своїх конкурентів, тоді вам прийде більше грошей. Капіталістична система вимірюється доларами і центами, більш нічим. І гроші там повинні працювати. А якщо ваша продукція не знаходить споживача, значить, ваша робота нікому не потрібна, значить вас чекає банкрутство».

 Звідки в цього вихідця з галичанської сільської глибинки, в якого, крім молочарської школи і лекцій у таборі для переміщених осіб, не було вищої спеціальної освіти, цей хист – розвивати бізнес, прогнозувати свої дії на складному будівельному і фінансово ризикованому канадському ринку й досягати в ньому успіху? Думаю, що в основі цього були його неабиякі здібності, глибокий аналітичний розум і виняткова наполегливість та концентрація зусиль і волі. А ще – вміння знаходити мову з будь-якими партнерами, переконувати їх, робити спільниками або, коли треба, рішуче йти на розрив. До нього з довірою та приязню ставилися й банкіри, які частково кредитували його будівельні проєкти, і муніципальні чиновники, з якими вирішувалися плани забудови, і рядові будівельники, яких Петро Яцик підряджав на роботи. 

 Дбаючи тільки про себе, про свою кишеню й забуваючи про інших, з ким ти працюєш, у тому числі підлеглих, багато не досягнеш, любив підкреслювати Яцик. Бзнесмен має бути порядним і діяти в рамках етики і людяності. Звичайно, можна збагатитися переступивши ці рамки, досягаючи результату коштом жорстокої експлуатації слабшого від себе. Але це вже не буде чесний бізнес, і рано чи пізно такий роботодавець зазнає краху. І це не були декларації, не абстрактні дефініції, а спосіб його життя, поведінки і дії в тому гостроконкурентному середовищі, в якому він утвердився, створив, зміцнив і розширив свою корпорацію і де залишив не тільки реальні будови, а й високу репутацію і добрий слід.

ГЛИБОКИЙ СЛІД У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ

 А ще життя його переконало, що убогий духом ніколи не може бути багатим, незважаючи на те, скільки грошей він має.

 Петро Яцик був багатий духом. І як міг, підтримував українську духовність. Так, він утвердився в канадському бізнесі й став одним з найбагатших (якщо й не найбагатшим серед українського зарубіжжя). Але можу засвідчити: жив він дуже скромно. Зате не жалів грошей на доброчинність, на підтримку української культури, освіти, науки. Добродійність Яцика – це окрема велика тема, яка ще потребує свого глибшого дослідження. У цих нотатках ми коротко згадаємо лише окремі його благодійні проєкти.

В українському колі
В українському колі

 На початку цього конспективного огляду зазначу, що Петро Яцик аж ніяк не ставив за мету множити їхню кількість. Перш ніж прийняти рішення про фінансову підтримку того чи іншого проєкту, він довго зважував. Але коли вже впевнювався, що це вартісна справа, робив усе, щоб вона була реалізована. Головним критерієм при виборі було те, як вона прислужиться Україні, наскільки буде для неї, для її майбутнього корисною. Він ніколи не забував, звідки родом, яка земля виколисала його, який народ представляє він у далекій заокеанській стороні.

 Нещодавно завершився один з найбільших Яцикових проєктів – переклад і повне видання англійською мовою багатотомної «Історії України-Руси» Михайла Грушевського. А мені впам’ятку, як започаткував Яцик цю гігантську працю. Він не сумнівався в необхідності її затівати, а розмірковував лише над тим, як краще й ґрунтовніше підготувати і здійснити це видання, зробити його надбанням найбільших бібліотек і навчальних закладів світу.

Емблема Освітньої фундації Петра Яцика
Емблема Освітньої фундації Петра Яцика

Не за працями російських, польських чи інших авторів, а за фундаментальними дослідженнями нашого українського Геродота Михайла Грушевського має вивчати світ історію України, говорив він мені. І шлях до цього – видання трудів М.Грушевського англійською мовою. Петро Яцик дуже радів, що його задум підтримала дочка Надія, що його підхопили кращі вчені й викладачі української діаспори.

 Або інше питання: чи доцільно вкладати кошти в українські студії, відділення або інститути в університетах Торонто, Альберти, Гарварда, Лондона, Нью-Йорка? Не тільки доцільно, а й життєво важливо для України, переконував він мене, хоч я йому в цьому й не заперечував. «Що таке, приміром, Гарвард, – продовжував він. – Це найавторитетніша у світі школа бізнесу. У ній повинні знати про Україну, там мають вчитися наші талановиті представники. А Колумбійський університет у Нью-Йорку? В ньому вчаться майбутні провідні політики США, найвпливовішої країни світу».

Юні переможці конкурсу імені Петра Яцика
Юні переможці конкурсу імені Петра Яцика

 Або чи слід було започатковувати в таких широких масштабах Міжнародний конкурс з української мови і вкладати в нього сотні тисяч доларів? Ініціюючи його, Петро Яцик був глибоко переконаний, що це і є конкретний крок у численних намірах і розмовах щодо захисту української мови і протистояння зросійщенню нашої нації. Потрібно звернутися до дітей, підтримати їх, заохотити до вивчення української мови. Для них це буде не тільки змагання за премії, призи й нагороди, а й пам’ять на все життя. Отримавши від Михайла Слабошпицького твір однієї з учасниць першого конкурсу, він був зворушений до сліз: «Як проникливо пише ця дівчинка про Україну і рідну мову! Не кожен письменник так щиро скаже. Це вже нове мислення, думки й переконання нового покоління українців».

Він відмовився бути бідним
Він відмовився бути бідним
Презентація книги про Петра Яцика в Музеї літератури
Презентація книги про Петра Яцика в Музеї літератури

Мозаїка Яцикових благодіянь, географія підтримки української духовності, освіти і культури надзвичайно широкі і багатоманітні. Ось ще кілька з них. Тримільйонне пожертвування для Канадського інституту українських студій в Університеті Альберта. Фонд пожертвувань імені Петра Яцика в Гарвардському університеті. Програма з вивчення України в Університеті Торонто. Українські студії в Університеті Північного Лондона. Фінансова підтримка «Енциклопедії українознавства». Колекція мікрофільмів з українських серіалів у Торонтському університеті. Лабораторія мікрофільмів Наукової бібліотеки імені Василя Стефаника у Львові. Гранти українським лікарям у дослідження онкологічних захворювань. Фінансування українських шкіл та дитячих будинків у Бразилії. Допомога у спорудженні українського сиротинця св. Ольги в штаті Парана, Бразилія. Фінансування реставрації в Онтаріо Центру української спадщини… І цей перелік можна продовжувати ще довго.

* * *

 Сто років тому на Прикарпатті народилася людина, якій судилося пройти тернистий шлях поневірянь, злиденності, важких емігрантських випробувань і наперекір усьому цьому стати відомим канадським бізнесменом і видатним українським доброчинцем.

 Петро Яцик творив сам себе. Його доля – це переконливий приклад, – не придуманий, не з художньої літератури і кінофільмів, а з реального життя – приклад, чого може досягти українець, у даному разі виходець з прикарпатської глибинки, якщо ставитиме перед собою високі цілі, докладатиме належних зусиль для їх досягнення, чесно йтиме обраним шляхом, не забуваючи при цьому, до якого роду і народу він належить. Петро Яцик якось сказав: «У світі немає нічого перфектного, досконалого. Все можна поправити і зробити краще». І він це не декларував, а робив. Тому й прожив надзвичайне життя. Тому й залишив помітний, глибокий, добрий слід на землі, а передовсім – в українській історії.

 Михайло Сорока

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-