Джек Паланс. Тризуб із кольтом 38-го калібру

За свідченням американського письменника і художника коміксів Марка Еван’єра (Mark Evanier), видатний творець коміксів, графік та видавець Джек Кербі (Jack Kirby; 1917-1994) у 1970-1971 рр. моделював свого всесвітньо знаного персонажа – Дарксайда (Darkseid) cаме із цього голлівудського красеня українського походження. Йдеться про тиранічного правителя планети Апоколіпс (Apokolips), котрий за кінцеву мету поклав завоювати Всесвіт й усунути навіть натяки на свободу. Як одна із найвпливовіших істот у Загальному Всесвіті (DC Universe), для людства той персонаж перетворився на підступного лиходія і вважався затятим ворогом Ліги Справедливості (Justice League). Сьогодні, якщо зважати на комп’ютерні ігри, Дарксайд посідає №6 у першій сотні комедійних книжкових злодіїв усіх часів та №23 – з-поміж сотні найбільших лиходіїв усіх часів.

Насправді актор Джек Паланс був іншим. Не менш вражаючим. Із різноманітних інтерв’ю у ЗМІ віддані прихильники кіноікони знали:

● саме Джек Паланс стояв біля витоків “StairMaster”, американської компанії із розробки та продажу спортивного обладнання для фітнесу й бодібілдингу;

● одного дня саме він “на еластичній гумі сторчака cтрибнув із Голлівудського знаку” (Hollywood Sign), чим поклав початок епохи банджі-джампінгу;

● в ручному режимі на навколоземній орбіті актор провів особисту стиковку з космічним шаттлом (Space Shuttle);

● як батько, Джек вийшов на плановий показник із об’єму виробництва дітей;

● ще за життя американський часопис “Люди” (“People”) назвав того хвацького ковбоя “найсексуальнішим чоловіком” (“Sexiest Man Alive”);

● у 1993 р. під час чергової церемонії вручення премії Американської кіноакадемії Джек Паланс зубами витяг на сцену гігантську модель статуетки “Oscar”.

Не мало особливого значення, що в тому – чиста правда, а що він, як нормальний український чоловік, гнав для ласих на сенсації ЗМІ. За життя швидкохідний двомоторний Джек Паланс обріс міфами, наче днище стрімкої яхти мушлями-прилипалами. Яким насправді був він, отой тризуб із кольтом 38-го калібру?

*   *   *

Майбутній кіноактор Джек Паланс (власне – Володимир Іванович Палагнюк) з’явився на світ 18 лютого 1919 р. у шахтарському селищі Латімер-Майнз, неподалік містечка Хейзл-Тауншіп, Пенсільванія, й став третім з п’яти дітей в убогій родині українських емігрантів. Хейзл-Тауншіп вам – не лісостеп Подільської височини, де легко надибати на реліктові рослини, як-то: брусниця карликова, молочай багатобарвний, осока біла, хвощ великий. В обійсті дядька Сема інший краєвид: Хейзл-Тауншіп – то вугільний край, що пригноблює око.

Відколи у 1818 р. у Латімер-Майнзі знайшлися поклади антрациту, місцева вугільна промисловість всмоктала у шахти чимало безправних іммігрантів. Першу хвилю (1840-1850) склали в основному німці та ірландці; другу (1860-1920) – італійці, українці, поляки, литовці, словаки та чорногорці. Масовий видобуток вугілля в Хазлтоні допоміг Сполученим Штатам ствердити в світі індустріальну потужність, бо саме антрацитом заправлялися потужні домни корпорації “Віфлеємська сталь” (“The Bethlehem Steel Corporation”).

Його батько, Іван Палагнюк походив із мальовничого села Іване-Золоте (нині – Заліщицький район Тернопільської області), що стоїть на лівому березі річки Дністер. У Сполучених Штатах 39 років він працював шахтарем і через рак легенів у 1955 р. помер. Мати – Ганна Грам’як, родом була зі Львова, належала до збіднілої польської шляхти – турбувалася хатніми справами, виховувала дітей.

Середульший син ніколи на долю не нарікав.

У бесіді з репортером газети “Saturday Evening Post” Джек Паланс якось зізнався:

- У мене було гарне дитинство. Принаймні, більшість дітей саме так щиро вважають, бо не мають, із чим порівнювати. Зокрема, нас захоплювало бавитися посеред кривеньких берізок та осик, що стирчали повздовж шлакових териконів.

Подорослішавши – як і тато, у шахті Володимир Палагнюк лупав вугілля – і тонкого за душевним складом та поетичної вдачі здорованя чекала солона доля: антрацит, антрацит, антрацит… Вирватись з обіймів жахливих злиднів допоміг… аматорський спорт: як талановитий аматор, у складі команди Володимир виграв внутрішній футбольний чемпіонат університету Північної Кароліни.

*   *   *

Такий успіх привів перспективного юнака у великий спорт.

Ясна річ, шахтарі у гольф погано грають. Гарно збудований хлопець (193 см, 95 кг) спробував себе у боксі. Від 1939 р. під псевдонімом Джек Браццо (Jack Brazzo) віг розпочав кар’єру професійного боксера. Досить швидко у важкій ваговій категорії український панчер досяг значних успіхів. Зокрема він побив рекорд свого часу: із 15-ти безперервних перемог – 12 матчів, до п’ятого раунду, він закінчив нокаутом.

Останнім із серії поєдинків виявився для спортсмена бій у Нью-Йорку, коли на ринг Джек Браццо вийшов проти майбутнього чемпіона у важкій вазі – Джо Баксі (Joe Baksi; 1922-1977). У 1940 р. той 18-річний суперваговик уже поклав на канва вісьмох боксерів. В залі “Westchester County Center” в м.Уайт-Плейнсі (White Plains), штат Нью-Йорк, Джо Баксі розібрався і з Джеком Браццо. Так зателенькав останній дзвоник, бо під час попереднього поєдинку етнічний українець пропустив потужний удар у горло, що призвело до подальшої хрипоти.

Віддавши професійному спорту два роки, Володимир Палагнюк опинився біля розбитого корита. Зміну в настрої та злам у світобаченні Джек Паланс так пригадував в інтерв’ю газеті “Лос-Анджелес Таймс” (1995):

- Тоді я замислився: треба бути повним йолопом, щоб за двісті доларів тебе товкли по пиці. Театр здавався мені набагато привабливішим.

*   *   *

Коли почалася II Світова війна, юнак повісив боксерські рукавички на цвях та вступив до Військово-повітряних сил США. Під час навчального польоту над Південною Аризоною його літак, важкий бомбардувальник “Consolidated B-24 Liberator”, загорівся. Довелося стрибати з парашутом, утім, авіатор дістав опіки обличчя. Належало зробити кілька пластичних операцій – ось так у майбутнього актора з’явилися… специфічно глибоко посаджені очі та виразні вилиці.

Залишивши військовий шпиталь, Володимир Палагнюк повернувся в Західну Європу, брав участь у бойових діях, був поранений, отримав низку урядових нагород, а в 1944 р. із ВПС США з почесною подякою командування демобілізувався. Скориставшись пільгами (“The GI Bill Of Rights”) для ветеранів II Світової війни, він відновив навчання у Стенфордському університеті, де спочатку вивчав журналістику. Аби оплатити навчання та зводити кінці з кінцями, студент працював кухарем у забігайлівках та викидайлом у ресторанах, продавав газовану воду, служив рятувальником у Парку Джонс-Біч, поки після серії операцій із реконструктивної хірургії не перейшов у… фотомоделі.

Утім, доволі швидко юнак перевівся на… факультет акторського мистецтва. Справа в тім, що помалу юнак уже відвідував театральний аматорський гурток. Так ось він і потрапив у тенета Мельпомени. У Володимира Палагнюка навіть амплуа з’явилося – молодий автор зіграв у десяти… комедіях. Вищу освіту Володимир Палагнюк здобув у 1947 р., коли після випускних іспитів у Стенфордському університеті отримав диплом бакалавра мистецтв за спеціалізацією драма.

Шрами прикрашають чоловіків – це довело майбутнє. Зокрема, обличчя, змережене бойовими карбами, здобутими в боксерських поєдинках, хрипкий голос та твердий погляд стали в пригоді, коли Володимир Палагнюк спробував зреалізувати хист в акторській кар’єрі. Із перших дублів стало зрозумілим: народився новий тип кіногероя із шармом суворої, навіть брутальної зовнішності.

Забігаючи наперед, скажу. Історія з грубим, покарбованим опіками та рубцями обличчям мала несподіване продовження після смерті американського актора українського походження. Декілька впливових видань надрукували некрологи та процитували покійного, котрий при нагоді заявив: це… була вигадана історія:

- Агенти голлівудських кіностудій, відповідальні за зв’язки із громадськістю, впишуть у вашу біографію все, що на даний час їм потрібно для просування нової стрічки. А журналісти аж бігом біжать за піарниками! Ось така вигадка (flack, паблісіті) про мене вибухнула із років Другої світової війни… Отож моє брутальне й неушкоджене обличчя, начебто, довелося складати пластичним хірургам. Ніяк не второпаю, чому голлівудські прес-агенти так погано виконують свою роботу?

*   *   *

Закінчивши університет, із 1947 р. деякий час випускник працював репортером у газеті “The San Francisco Chronicle”, співробітничав із радіостанціями, аж поки не пробив час театру. Аби розкрити здібності, належало їхати у Велике Яблуко, лише там з’явилися професійні школи акторської майстерності.

- Завжди мені хотілося навчитися висловлювати себе словами, – зізнався він в інтерв’ю. – Разом із тим, охоплювали сумніви: я занадто грубої статури, аби стати актором. На що я тоді був здатен, так це на те, аби переконливо грюкати кулаком по столах. Тоді я мав глибоке переконання, мовляв, акторство – забава для зманіжених... хлопчаків, а не синів шахтарів.

Тоді Володимир Палагнюк узяв собі акторський псевдонім Джек Паланс (Walter Jack Palance).

- Ой, лише не треба оце: - А стало як стильно!

Ви ніколи не замислювались, чому американізуються слов’янські прізвища?

Отож бо й воно… В університеті, а тим паче в армії він відгрібав по повній, коли викладач або капрал намагалися прочитати його прізвище на корейський кшталт:
- Па-ла-нг-нг-гнюк.

Натерпівшись, етнічний українець не протестував, коли янкі зі зламаними язиками називали його на польський манер:
- Па-лан-скі.

У такий спосіб артистичний псевдонім виявися похідним від його… оригінального прізвища. Про це кіноікона вперше розповіла в інтерв’ю Майклу Шмідту (Michael S. Schmidt) із газети “New York Times”, в котрій 14 березня 1954 р. друком вийшла стаття “Паланс: Від “Паніки” до “Поганця”.

*   *   *

Першою акторською роботою на Бродвеї в 1947 р. стала для етнічного українця роль одного з трьох… російських солдат у комедійній виставі “Велика Двійка” (“The Big Two”), поставленій 8 січня 1947 р. у “Booth Theatre” режисером Робертом Монтгомері. Щоправда, за три тижні невдалу п’єсу з репертуару театру в середмісті Манхеттена, що на розі 222 West-45th Street, – зняли. Затим Джек Паланс вийшов на Бродвеї ще у двох виставах: “Тимчасовий острів” (“A Temporary Island”; березень 1947; “The Experimental Theatre, Inc.”; містер Бутурлінський) і “В’язниця” (“The Vigil”; травень 1947; Саймон). За причин низького відвідання обидні постановки на Бродвеї були за тиждень другий зняті з репертуару.

Акторський прорив стався буквально за десять місяців, коли у нью-йоркському “Ethel Barrymore Theatre” 3 грудня 1947 р. стартувала знаменита п’єса “Трамвай “Бажання” (“A Streetcar Named Desire”) драматурга Теннессі Вільямса, де центральну роль виконав 23-річний американський самородок Марлон Брандо (Marlon Brando; 1924-2004). Знакову для епохи п’єсу поставив режисер Еліа Казан (Elia Kazan; 1909-2003), а продюсером вистави виступила Ірен Селзник (Irene Gladys Selznick; уроджена Ірина Лазарівна Маєр; 1907-1990), дочка знаменитого американського кінорежисера українського походження, співзасновника студії "Metro-Goldwyn-Mayer" Луїса Маєра (Louis Burt Mayer; він же – Лазар Мейєр; 1884-1957) – родом був із містечка Димера Київської губернії.

Бад, як друзі називали Марлона Брандо, мав репутацію чолов’яги… непередбачуваного, тож його дублер у п’єсі “Трамвай “Бажання” – Джек Паланс часто закривав відсутність зіркового колеги і виходив до рампи в яскравій ролі Стенлі Ковальського, етапного персонажа для покоління стихійних бунтівників. Що цікаво, коли українець остаточно обійняв центральну роль, його дублером поставили молодого Ентоні Куінна (Anthony Quinn; 1915-2001); так-так, саме того актора, котрий згодом зіграв титульні ролі у кіношедеврах “Лоуренс Аравійський” “Грек Зорба”, “Мухаммад – посланець Бога” і “Лев пустелі”.

*   *   *

Відколи у 1949 р. Джек Паланс дебютував на американському телебаченні, кар’єра молодого актора із хрипким баритоном почала прискорюватися. Лише-но характерне обличчя із різкими рисами замиготіло на блакитних екранах, довго чекати на увагу великого кіно не довелося. Дебютом на кіноекрані стала у 1950 р. роль злочинця Блекі у кримінальній драмі “Паніка на вулиці” (“Panic In The Streets”) режисера Еліа Казана, того, хто ставив на Бродвеї культову п’єсу “Трамвай “Бажання”. У бойовику знялися Річард Уїдмарк, Пол Дуглас, Барбара Бель Геддес, Томмі Реттіг; щоправда, наш герой у титрах з’явився як… Вальтер (Джек) Паланс.

У тому ж році початківець представив кіноглядачам другу роль – Піджена Лейна, зігравши у військовій драмі про морських піхотинців, кинутих у пекло II Світової війни. Стрічка “Палаци Монтесуми” (“Halls Of Montezuma”) режисера Льюїса Майлстоуна мала комерційний успіх. Ось коли сталися разючі зміни.

Не на зовнішність українця, а саме на акторську майстерність звернули увагу високочолі кінокритики та поважні колеги, коли було представлено третю роль – Лестера Блейна у стрічці-нуар “Раптовий страх” (“Sudden Fear”; 1950) Девіда Міллера. Партнеркою по захопливому трилеру стала Джоан Кроуфорд. Подібного бурхливого розвитку кар’єри ніхто не чекав: за третю кінороботу Джека Паланса вперше (1953) було номіновано на премію “Oscar”.

Так історично склалося, що в Європі знімали кіно, тоді як у Голлівуді знімали бабло. Наступного, 1953-го року творчо змужнілого Джека Паланса знову номінували на “Оскар”, цього разу за роль найманого стрільця Джека Уілсона у касовому вестерні “Шейн” (“Shane”) режисера Джорджа Стівенса, знятого за однойменним романом Джека Шефера. За рейтингом Американського інституту кінострічка посідає третю сходинку у десятці кращих вестернів усіх часів.

Скажу більше, не полишав він і телебачення. У 1957 р. актор виборов премію “Emmy” в номінації “кращий актор”, створивши образ відомого боксера Гарлана “Маунтін” Маклінтока у телевиставі “Requiem For F Heavyweight” (“Реквієм для важковаговика”), яку поставив Род Серлінг. Зйомки та ефірну трансляцію підготував режисер Ральф Нельсон. І досі стрічка вважається в США одним із найкращих прикладів демонстрації театральної п’єси у прямому ефірі. Даний телеспектакль виграв і просвітницьку премію “Peabody Award”, започатковану американським банкіром та філантропом Джорджем Фостером Пібоді.

*   *   *

Отут українські кінокритики пишуть, буцімто наш козак ускочив у колію, з якої в Голлівуді ані руш, бо артист, начебто, знімався лише у бездумних вестернах. Це, м’яко кажучи, нісенітниця, бо думка не відповідає дійсності…

За подальшу декаду (1953-1962) Джек Паланс знімався багато, виконавши, в основному, центральні ролі у 27 картинах, а національний зірковий статус підніс на міжнародний рівень. Найбільш цікавими, окрім вище названих, вважаються у його поданні такі персонажі, як-то: містер Слейд у варіації на тему Джека-Різника “Людина на горищі” (“Man In The Attic ”; 1953) Хьюго Фрегонезе, король гунів Аттіла “Знак поганця” (“Sign Of The Pagan”; 1954) американсько-німецького режисера Дугласа Сірка, Шимон (апостол Петро) “Срібна чаша” (“The Silver Chalice”; 1954; тут у ролі Василія дебютував Пол Ньюман) режисера Віктора Савілла, грабіжник банків Рой Ерл “Я помирав тисячу разів” (“I Died А Thousand Times”; 1955) Стюарта Хейслера, голлівудський актор Чарлі Кастл у стрічці-нуар “Великий ніж” (“Big Knife”; 1955) Роберта Олдріча, ковбой-стрілець Джейкоб Уейд у “Самотній людині” (“The Lonely Man ”; 1957) Йенрі Левіна й таке інше.

За одноманітні персонажі – суворі жорстокі злочинці – він ніколи не хапався. Бо як оповідало близьке оточення, у приватному житті Джек Паланс залишався лагідною приязною людиною, щиро захоплювався мистецтвом, зокрема – літературою, особливо шанував наукову фантастику, мав репутацію шанувальника поезії. Наковтавшись целюлоїдної американщини, на шість років Володимир Палагнюк залишив США та шукав себе в… європейському кінематографі.

*   *   *

Хотілося змін, давно хотілося змін, аби відчувати себе не стільки творчою людиною, скільки… людиною. 21 квітня 1949 г. Джек Паланс пошлюбив актрису Вірджинію Бейкер (Virginia Baker; 1922-2003). Разом вони прожили 18 років та народили трьох дітей: дочок – Холлі (Holly Palance; 1950) та Брук (Brooke Gabrielle Palance; 1952) і сина Коді (Cody John Palance; 1955-1998). 5 червня 1968 г. подружжя розлучилося. Їхня старша дочка – Холлі зазнала слави як співведуча телесеріалу “Вір чи не вір” (“Believe It Оr Not”) та знялась у 12 фільмах. Син, Коді, спалахнув у касовій стрічці “Молоді стрільці” (1988), але помер від раку.

Отже, одного дня багатодітному батькові чванькуватий Голлівуд остогиднув і на злеті творчої кар’єри він забрав родину та залишив Сполучені Штати, аби осісти з дружиною та трьома маленькими дітьми у Лозанні, Швейцарія. Гріла надія, що європейський кінематограф щиріший, якщо хочете, людяніший.

І нові амплуа Джека Паланса не забарилися: австрійський генерал Франц фон Вейротер у епопеї “Аустерліц” (“Austerlitz”; 1960) Абеля Ґанса, король лангобардів Альбоін у “Мечі завойовника” (“Rosmunda e Alboino”; 1961), син Чингізхана, підступний Оготай у “Монголах” (“The Mongols”; 1961) Андре ДеТота та Леопольдо Савона, сеньйор Маттеоне у “Страшному суді” (“Il giudizio universale”; 1961) італійського режисера Вітторіо Де Сіка, римський гладіатор Торвальд у “Варавві” (“Barabbas”; 1961) Річарда Флейшера, герр Бауер у “Нічному поїзді до Мілана” (“Night Train To Milan”; 1962) Марселло Балді. Перетворюючись на кінозірку міжнародного рівня, українець знімався по цілому світові – в Німеччині, Франції, Італії, Австрії, Великобританії навіть у… Мексиці та Гонконзі.

Найбільш яскравою для актора стала роль голлівудського продюсера Джеремі Прокоша у фільмі “Презирство” (“Le Mépris”; 1963) французького культового режисера Жан-Люка Годара, знятому в Італії за мотивами однойменного роману Альберто Моравіа. Тоді партнерами на знімальному майданчику стали яскраві особистості: Бріжіт Бардо, Мішель Пікколі, Фріц Ланг, Джорджія Молл та інші, котрі говорили французькою, тоді як типовий янкі, Джек Паланс торохтів.. англійською. Ото поглузували вони над світовим капіталізмом… Коли стрічка була готова, ласі до грошви продюсери схаменулися: ой, леле, витребувана кіноглядачем секс-бомба Бріжит Бардо практично не постає на екрані… оголеною.

Іншого виходу Жан-Люк Годар не мав. І… під тиском грошових мішків на початку картини вдовольнив хтивість і додав полунички. Але французький режисер примудрився зняти максимально роздягнену актрису… мінімально еротично, оспівавши жіноче тіло, перетворене капіталістичним суспільством на товар. Подейкували, на знімальному майданчику поважний авангардист мсьє Годар ходив перед Бріжит Бардо… на руках. У них така гра на хтивість виникла: за кожен у такий спосіб здоланий метр красуня вкорочувала на сантиметр зачіску і спідницю.

*   *   *

Шість років, проведених у Старому Світі, збагатили майстерність Джека Паланса. До Лос-Анджелеса, Каліфорнія, прибула справжня кіно-ікона, визнана по обидві боки Атлантики.

Утім, після повернення у Сполучені Штати прибульцеві не покращало. Вряди-годи в інтерв’ю у мандрівника по кіношколах проривалися нарікання, мовляв, його європейські ролі виявилися “такими ж характерними ролями, через які я залишив Голлівуд”. Амплуа у сучасного актора – то кара Божа за штампи, яких замолоду він припустився. Вдоволено продюсери потирали руки: екранна загроза знову припливла їм у волок.

Новому творчому імпульсу не вдалося повернути його кар’єру на колишню орбіту. Це засвідчив кінодоробок, що склали стрічки: “Професіонали” (“The Professionals”; 1966) Річарда Брукса, “Відчайдухи” (“The Desperadoes”; 1969) Генрі Левіна, “Монти Уолш” (“Monte Walsh”; 1970) Уїльяма Фракера, “МакМастерс” (“McMasters”; 1970) Альфа Кєлліна, “Земля Чато” (“Chato’s Land”; 1972) Майкла Віннера, “Оклахома, яка вона є” (“Oklahoma Crude”; 1973) Стенлі Крамера. То була епоха штампування вестернів, на яких існував шалений запит у кіноаудиторії.

З-поміж справді цікавих акторських робіт того періоду слід назвати роль Фіделя Кастро у байопіку “Че!” (“Che!”; 1969) Річарда Флейшера, панотця Антоніна у “Жюстіні маркіза Де Сада” (“Marquis de Sade: Justine”; 1969) Хесуса Франко, титульного героя у “Дракулі Брема Стокера” (“Bram Stoker’s Dracula”; 1973), боса наркоторгівців Іва Пере у “Танго та Кеш” (“Tango & Cash”; 1989) Андрія Кончаловського та довготелесого пірата Джона Сілвера з папугою на плечі в “Острові скарбів” (“Treasure Island”; 1999) Пітера Роу.

Які тут діяли пріоритети, здогадалися?

Хтось із американських журналістів запитав актора:
- Чому ви взялися на роль Фіделя Кастро у “Че!”: він – непримиренний ворог Сполучених Штатів?

Самодостатній кінострілець відповів:
- На тому етапі кар’єри мене взагалі не цікавили питання теми чи сценарію – якщо гонорар був переконливим.

*   *   *

Як людина різнобічних інтересів, Джек Паланс жив не лише авторством: не мало значення – на сцені, в ящику чи на знімальному майданчику. Знайшовши, як-то кажуть, у щільному графіку шпаринку, в 1969 р. етнічний українець із знаними студійними музикантами на “Woodland Sound Studios” у Нешвіллі, Теннессі, записав 11 пісень і під етикеткою “Warner Bros. Records” видав як авторський альбом у жанрі кантрі-енд-вестерн.

В основному то був репертуар, схожий на американського кантрі-співака та композитора Лі Хезлвуда (Lee Hazlewood), котрий колись складав дует із Ненсі Сінатрою, грав із Гремом Парсонсом, навіть збирався ввійти у стартовий склад рок-групи “The Byrds”, але полетів до Стокгольма, де на місцевому телебаченні робив годинне шоу “Ковбой у Швеції” (“Cowboy In Sweden”).

Платівка кіноактора не виявилася легковажним фліртом із грайливим тоді кантрі-роком, бо не скидалася на поширений мейнстрім із Нешвілла. Особливо сподобалася широко знана пісня “Найзвичайніший хлопець, який коли-небудь жив” (“The Meanest Guy That Ever Lived”)… Минуло три з половиною декади, і в 2003 р. сольний альбом “Palance” Джека Паланса перевидала на СD фірма грамзапису “Walter Music Records”, окрім текстів додавши в буклет ще й ноти.

Альбом кантрі-стандартів не був разовим проєктом. В тому я переконався, коли побачив серед інших мега-зірок: диригент Майкл Кеймен, саксофоніст Девід Сенборн та гітарист Ерік Клептон… прізвище американо-українського співака. Виявляється, вокаліст Джек Паланс записував перший сольний альбом “За та проти подорожей автостопом” (“The Pros And Cons Of Hitch Hiking”; 1984) британського басиста та гітариста Роджера Уотера із “Pink Floyd”!!!

Наскільки мені відомо, наш козак ще одного разу з’являвся у студії звукозапису. У 2001 р. як спеціальний гість на альбомі “Серце свят” (“Heart Оf Тhe Holidays”) своєї приятельки, американської піаністки, клавішниці та композиторки Лорі Зі (Laurie Z; власне: Laurie Zeluck Carter; 1957-2006) він, не як король гунів Атілла, злочинець Блекі чи найманий стрілець Джек Уілсон, а як добрий дідусь, прочитав класичного вірша “Ніч перед Різдвом” (“The Night Before Christmas”).

- ‘Twas the night before Christmas, when all thro’ the house / Not a creature was stirring, not even a mouse; / The stockings were hung by the chimney with care, /I n hopes that St. Nicholas soon would be there; / The children were nestled all snug in their beds, / While visions of sugar plums danced in their heads.

(Це сталося на ніч перед Різдвом, і всі у хаті / Заклякли у чеканні, навіть – миша. / Завбачливо були розвішані панчохи над комином, / Бо сподівались, що Миколай Святий ось-ось у двері ступить. / У ліжечках своїх калачиками позгортались дітки / І в безневинних снах малечі солодощі танцювали.)

*   *   *

Від чванькуватої голлівудської богеми Джека Паланса нудило. За більш як півстолітню кар’єру Джек Паланс дистанціювався від кінотусівки. На перші солідні гонорари ще наприкінці 1960-х рр. актор придбав ранчо на півночі від Лос-Анджелеса, де залюбки гарцював на коні та розводив велику рогату худобу. Як справжній українець, він тримався ближче до землі, а з часом – свого рідного містечка Латімер-Майнз, Пенсільванія, де купив ферму із полем, сіяв та вирощував бобові культури.

Спливали роки, більшість часу залишалося на роздуми, тож сивий красень із цигаркою в роті, котрий наче зійшов з рекламного бігборду “Marlboro”, кидав пронизливий погляд у минуле. Джек Паланс шкодував, що більшість зіграних ролей склали негативні персонажі...

Так, був час, коли здавалося – творча кар’єра етнічного українця завершилася. Друга молодість почалася 6 травня 1987 р., коли зірковий актор одружився удруге – його обраницею стала Елайн Роджерс (Elaine Rochelle Rogers; 1947). У щасливому шлюбі вони прожили двадцять років. Здобувши новий приплив натхнення, Джек Паланс повернувся до… живопису. Він не лише писав пейзажі, а й кожну картину супроводжував оригінальними віршами, особисто записуючи їх на задній стінці полотна. У 1996 р. у видавництві “Summerhouse Press” автор опублікував збірку поезій “Лісове кохання” (“The Forest Оf Love”).

Повернулися сприятливі часи й у кінематографі. Зокрема ролі у таких блокбастерах, як “Молоді стрільці” (“Young Guns”; 1988; лідер Республіканської партії Лоуренс Мерфі) Крістофера Кейна та “Бетмен” (“Batman”; 1989; бос мафії Карл Гріссом) Тіма Бертона динамізували творчу активність Джека Паланса, а попит на послуги кінозірки відновився аж до середини нульових років наступного століття. Митець знову чимало знімався в кіно, знаходив час для занять живописом, писав віршів, багато читав.

*   *   *

Врешті-решт, світовій славі, а заразом й Американській кіноакадемії на 41-му році кінокар’єри актора стало соромно, й у 1992 р. за роль Керлі Уошборна в комедії “Міські піжони” (“City Slickers”) режисера Рона Андервуда українця Володимира Палагнюка, зрештою, вшанували статуетками “Oscar” та “Golden Globe” у номінаціях “кращий актор другого плану”. Це й не дивно. За бюджету в $27 млн касові збори “Міських піжонів” у світі склали $179 млн.

- На вигляд він був страшним, лякаючим, грубим незграбою із величезним серцем, – тепло пригадував актора режисер Рон Андервуд. – То була неймовірна радість – працювати з ним.

Коли 30 березня 1992 р. на 64-й церемонії вручення статуеток “Оскар” у приміщенні “The Dorothy Chandler Pavilion” дійшла до нього черга (за “Мовчання ягнят” приз у номінації “кращий актор” дістався Ентоні Хопкінсу), 72-річний українець продемонстрував відмінну фізичну форму. Перш ніж прийняти нагороду, герой численних бойовиків легко повіджимався від землі.

На одній руці.

Імпровізаційно розвиваючи тему здорового способу життя, його колега по картині “Міські піжони”, актор-комедіант Біллі Кристал (Billy Crystal; 1948), молодший майже на тридцять років, узявся демонструвати… лише біг підтюпцем.

Коли після церемонії переможця оточили журналісти, він зніяковіло пояснив:

- А що незвичайного ви побачили? Коли йдеться про віджимання двома руками, то я здатен це робити всю ніч. Не має значення, вляглась у ліжко дружина чи ні.

*   *   *

Голлівуд є Голлівуд, і живе він за законами бокс-офісу, за законами каси, за законами суми прописом. Коли на початку 1990-х рр. забуяла епоха блокбастерів, продюсери поставили в стайню коня мужнього ковбоя, а Джека Паланса перевдягли в… творця андроїдів Мерсі, перетворивши актора на… вбивцю кіборгів. Надворі, знаєте, 2074-й… Обговорюючи участь у дурнуватій стрічці “Кіборг 2” (“Cyborg 2”) Майкла Шредера, в інтерв’ю журналу “Cinefantastique” зірка випромінювала шалену іронію:

- Хто такі кіборги?
- Чи я знаю...

- Як картина? Чим запам’яталися зйомки?
- Уяви не маю, довелося багато стріляти, а наприкінці я перетворився на розпилені кулі, як дезодорант. Лише це зберегло життя двом персонажам – Кешу і Кольту.

- Так ви герой?
- По-моєму, йолоп. Бо наклав головою, аби пара дурнуватих коханців зажила щасливо. (Джек голосно регоче – Ред.). Повна дурня! Мене благали: “Збережи життя дівчині героя”. Якби той дурень мав пістолет, то сам застрелив би негідника, і дівчина, звісно, залишилася б у нього!

- Отож, ви такий собі актор однієї пози?
- Ні, я – герой; я, трясця його матері – Рембо, Рембо, котрий бабахає всюдибіч.

Усе життя Джек Паланс відхрещувався, як він казав, від “сміття” (garbage), “голлівудської макулатури” та мріяв зіграти справжню “українську класику” – Тараса Бульбу. Але за різних причин, у 1962 р. в американо-югославському фільмі “Taras Bulba” режисера Джей Лі Томпсона пощастило його колезі по хвацьким вестернам – Юлу Бріннеру (Yul Brynner; 1920-1985). Хоча кіноаудиторію електризували численні екранні іпостасі Джека Паланса, його мила незграбність, внутрішній спокій, низький баритон.

Самодостатність лякала високолобих естетів та пихату богему, бо він був справжнім, реальним, навіть коли просто з’являться на екрані. Одне слово, незручним для Голлівуду був і залишався українець, котрий кидав у вічі:

- Більшість із режисерів, з якими мені довелося працювати, не повинні навіть керувати на перехресті дорожнім рухом.

Так, спину син шахтаря не гнув ні перед ким.

Зокрема разом із дочкою Холлі Паланс, уславлений актор знявся в телесеріалі “Вірте чи не вірте!” (“Believe It or Not!”), створеному на замовлення мережі музеїв імперії розваг “Ripley Entertainment”. Тим часом доля завдавала дошкульних ударів. Зокрема 1 січня 2003 р. під час перетину вулиці першу дружину кіноактора – Вірджинію Бейкер, у Лос-Анджелесі, Каліфорнія, на смерть збила автомашина.

*   *   *

До останку Джек Паланс залишався справжнім українцем. Від першого дня заснування у 2001 р. саме він став рушійною силою благодійної фундації “Голлівудський тризуб” (“Hollywood Trident Foundation”), покликаної полегшити і розширити контакти між фахівцями, які працюють в індустрії розваг та цікавляться справами українства. Зокрема спільно з іншою фундацією – “Голодомор в Україні” (“Ukrainian Genocide Famine Foundation”), вони фільмували на плівку спогади жертв Голодомору 1933-го року, клопоталися про справедливі, прозорі умови роботи міжнародних спостерігачів за виборами в Україні 26 грудня 2004 р. й таке інше.

Кумедний випадок стався під час кінофестивалю “Російські ночі” (“Russian Nights”), організованого 22 квітня 2004 р. Центром Стаса Наміна у престижному залі “Pacific Design Center”, Західний Голлівуд, Каліфорнія. Діялося це на сьомий день програми, зліпленої на кошти міністерства культури РФ під патронатом президента Росії. Передбачалося, в пропагандистських цілях, задля зміцнення міжнародного авторитету Орди, будуть всучені звання народних артистів РФ, хитро перекладені американцям, як премія “Вибір російського народу” (“Russian People’s Choice Award”). На заклання імені русскаваміра обрали у жертви двох оскароносних акторів – Дастіна Хоффмана (Dustin Lee Hoffman; 1937) та Джека Паланса. Оскільки родовід обох вівся з… України.

Приймаючи нагороду, слабкий на географію Дастін Хоффман зауважив: його бабуся й дідусь походили з “Києва, Росія” та висловив подяку “росіянам” за те, що ті перемогли гітлерівську Німеччину і врятували бабусю, яка, в іншому випадку “могла перетворитися на шмат мила”. Дастін Хоффман прийняв нагороду кінофестивалю “Російські ночі”, статуетку – Вежа Володимира Татліна.

Коли надійшла черга наступного номінанта, статечно Джек Паланс підвівся, зиркнув на колег по цеху й у вічі кинув загарбникам культурних цінностей:

- Здається, я помилився приміщенням. Ймовірно, ваша російська картина цікава, але я не маю нічого спільного ні з Росією, ні з російським фільмом. Мої батьки народилися в Україні: я – українець. Розумієте, я – не росіянин. Отже, даруйте, що я опинився тут, не у своїй тарілці. Краще ми з друзями заберемося геть.

Джек Паланс, його дружина Елайн Роджерс, президент “Голлівудського тризуба” Пітер Борисов (Peter Borisow) підвелися і не залишилися на перегляд ганебної антиукраїнської стрічки “72 метри” (2003) Володимира Хотиненка, що демонструвалась як фінал пропагандистського збіговиська.

Трохи згодом Пітер Борисов не стримався і публічно прокоментував позицію Дастіна Хоффмана:

- Не певен, що слід чіплятися до містера Хоффмана. Трагічно, що він не знає історії власної родини. Ігнорування загальновизнаних фактів шокує. Таке ставлення створює сприятливі умови – на щастя, ненавмисні – для неминучого приниження українців (а значить, і самого себе), у які актора втягнули через схвалення кінофестивалю, в програмі якого опинився надзвичайно образливий і расистський фільм “72 метри”. Мене це глибоко розчарувало. Винахідливо Московія продовжує багатовікову традицію красти у сусідів чужу історію та національну культуру, аби їх привласнювати. Так чинили вони і з нами: спочатку Москва вкрала Українську помісну церкву, потім поцупила українську історію, тепер жере українську культуру.

*   *   *

Здобувши за життя “Оскар”, Джек Паланс на лаврах не спочивав, а зіграв ще у десяти картинах. Востаннє на знімальному майданчику, у ролі Поппі, дивного чолов’яги, котрий святкує сторічний ювілей, він з’явився в 2004 р., коли готувався документальний телефільм “Знову, коли ми подорослішали” (“Back When We Were Grownups”).

Давним-давно українець перебрався на ферму під невеличким містечком Батлер-Тауншіп, Пенсільванія, де розводив корів та насолоджувався первозданною природою. До того штату, як малої батьківщини, незамериканщений козак виявляв глибоку шану. Коли незадовго до смерті актор продав ранчо, виставив приватну колекцію творів мистецтва на аукціон, то частину коштів переказав на рахунок благодійної організації “Спадщина Пенсільванії” (“Pennsylvania Heritage”).

10 листопада 2006 р., у п’ятницю, у власному будинку в м.Монтесіто, Каліфорнія, в оточенні сім’ї на 88-му році життя від раптового удару відомий голлівудський актор Джек Паланс помер. У теплому некролозі для поважної газети “Тhe New York Times” Річард Сіверо написав, що батька покійного теж звали… Володимиром, а сина назвали, буцімто, на його честь. Ось так і зчиняються плутанини.

*   *   *

Покійного пережили його дочки – Холлі Паланс та Брук Паланс Уайлінг, троє онуків – Лілі Спотсисвуд, Спенсер Спотсисвуд і Таркін Уайлінг, друга дружина Елейн Роджерс, брат Джон (John Palance) та сестра Енн Деспіва (Anne Despiva). Минуло небагато часу, й у родичі до покійного козака почали набиватися новоявлені племінники. Зокрема в інтерв’ю “The A.V. Club” 2007 р. успішний романіст Чак Паланик (Charles Michael “Chuck” Palahniuk; 1962) узявся стверджувати, що він є… далеким небожем Джека Паланса.

Не дивно, що це сталося за рік після (!!!) смерті духовного очільника благодійної фундації “Голлівудський тризуб”. Адже донедавна в розмовах із журналістами автор бестселера “Бійцівський клуб” (“Fight Club”; 1996) часто пригадував епізод із дитинства, коли батьки – тато-українець Фред (Fred Palahniuk) та мати-француженка Керол Адель (Carol Adele; у дівоцтві – Tallent) – взяли його та молодшу сестру на цвинтар, аби показати могили предків. Побачивши на надгробках імена дідуся та бабусі – Paula і Nick, малеча почала кепкувати, а відтоді власне прізвище – Palahniuk – вимовляла як:

- Пола-Нік.

…Сполучені Штати давно вшанували Джека Паланса як улюбленого актора. Ще 8 лютого 1960 р. на Голлівудській Алеї Слави – на Голлівудському бульварі, 6608, – засяяла його особиста зірка.

Не це – свідчення народної любові, а ось це.

У 1992 р. в Оклахома-Сіті, штат Оклахома, переконливого кіноковбоя ввели до реальної Зали слави Національного музею ковбоїв та спадщини вестернів (Hall Оf Fame Аt Тhe National Cowboy & Western Heritage Museum). Є, виявляється, й така установа за океаном: нам би ото Національний музей українського козацтва створити.

Реальне місце за Тризубом із кольтом 38-го калібру – Володимиром Івановичем Палагнюком – уже зарезервоване.

Олександр Рудяченко