«Украдене щастя» живого театру. Критики – про пандемічний театральний рік

Тривалі перерви в репетиціях, прогони вистав у масках, відкладені прем’єри, «шахова» розсадка глядачів і перетягнуті червоними стрічками (як на місці злочину) крісла – невесела картинка з життя театру в 2020 році.

Тим не менш, українські служителі Мельпомени достойно відпрацювали цей незвичайний для всього світу період, видавши прекрасні живі прем’єри і вдало перевівши деякі вистави в режим онлайн.

Особисто мене на емоційному рівні вразили кілька театральних подій, серед них: постапокаліптично-космічна метареальність в археологічній опері «Чорнобильдорф» від формації NOVA OPERA, болюча і талановита правда життя у відеоверсії вистави «Тату, ти мене любив?» від театру «Золоті ворота», тонка грань між чистотою і брудом людських відчуттів у «Трамваї «Бажання» та витончений тріумф класичного театру в «Сірано де Бержерак» від Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

А за професійними підсумками цього складного театрального року я звернулася до відомих українських театрознавців та критиків Олега Вергеліса, Ольги Стельмашевської та Ірини Чужинової.

ПІД ЧАС КАРАНТИНУ ПОЧИНАЄШ БІЛЬШЕ ЦІНУВАТИ РАДІСТЬ ЖИВОГО ТЕАТРУ

Олег Вергеліс, журналіст, театральний критик, мистецький оглядач:

- Яке ваше головне розчарування театрального року, якщо воно є?

- Враховуючи обставини, що склалися (пандемія та інше, у тому числі й особисті обставини) я маю сенс говорити тільки про театральні враження в просторі онлайн-театру. Не більше! Отже, найбільше розчарування, звісно, – це сама ситуація передапокаліптичної невідомості, коли у повітрі розлита тривога, а культурні заходи передбачають суцільні обмеження.

Але це ситуація не локальна, а загальносвітова.

Від цього, звісно, не легше. Однак починаєш більше цінувати щастя і радість «живого» театру. 2020-й рік був роком «украденого щастя», щастя живого театру... Втім, найголовніше, аби усі ми – режисери, актори, журналісти – були здоровими і тверезо сприймали поточну ситуацію як вимушену і, дай Боже, тимчасову.

- Наскільки формат онлайн-вистав виявився життєздатним? Як критики та глядачі сприйняли такий «сурогат»?

- Ніколи і ні за яких обставин онлайн-формат не стане повноцінною заміною (компенсацією) театру «живого». І мети такої нема, здається. Онлайн-історія – вимушена, надиктована викликами часу та потребами театральної комунікації.

Втім, гадаю, навіть за добрих безпечних часів, театри тепер мають змогу активніше розвивати лінію своїх онлайн-проєктів.

Насамперед, для самих театрів це можливість донести інформацію про свої творчі пошуки до максимально широкого загалу, до іноземних театральних продюсерів та фестивальних поціновувачів.

Онлайн-прем’єра Раду Поклітару «Маленький принц» об’єднала за один вечір близько 17 тисяч театралів. Це пристойний результат для прем’єрної вистави.

Талановита метамодерна вистава Тамари Трунової «Погані дороги» презентувала у якості онлайн-версії українське театральне мистецтво на одному з міжнародних театральних фестивалів. І це теж плюс. Це міжнародна комунікація, вихід нашого театру в інший вимір, у новий світ.

Це рух, а не тупцювання на одному місці.

Цьогоріч мене запросили у журі фестивалю «День Театру», де програма – виключно онлайн. А це десятки постановок народних театрів України і театрів української діаспори.

Я все це дивився, періодично протираючи окуляри. Іноді аж голова паморочилася від тотального театрального онлайну. Але робота є робота. Було чимало цікавих театральних відкриттів на цій території особисто для мене.

Іноді театральні аматори – через свій творчий захват і високий наїв – навіть деякі класичні п’єси розкривають несподівано і доволі цікаво.

Ще одне відкриття саме через мережу. Я майже напам’ять знаю виставу Франківського драмтеатру «Гамлет» (неоопера жахів), але онлайн-трансляція цієї постановки на руїнах стародавнього замку на Галичині ніби переформатувала концепт постановки, зробила саму виставу об’ємнішою і масшабнішою. Як писав поет, «О, сколько нам открытий чудных…».

Цьогоріч долучилися до реалізації спеціальних театральних онлайн-проєктів і такі креативні режисери, як Павло Юров, Тамара Трунова, Роза Саркісян. Декому допоміг у таких намірах УКФ, за що йому велике спасибі.

Онлайн-театр – це також вистави сучасних світових класиків: Кастелуччі, Варліковський, Остермаєр, Іво ван Хове та інші. Але детально про них розповідати нема сенсу, вони мають загальносвітовий резонанс і велику пресу.

- Чи готовий український глядач платити гроші за театр онлайн? Чи можна його буде до цього привчити?

- В теперішніх умовах, гадаю, це неможливо. Може згодом така форма театрально-економічних взаємин і стане традиційною? Поки люди пригнічені важкими викликами часу... Багатьом, на жаль, не до мистецтва Мельпомени.

- Краща вистава/ви року з прем'єр-2020?

- Суто на основі своїх суб’єктивних онлайн-вражень, порадив би переглянути «живу» виставу «Камінний Господар» у Театрі на Подолі, на цю виставу, назагал, квитки купують з ентузіазмом.

Я люблю п’єсу Лесі Українки. Ще в дитинстві мене захопила телевистава «Камінний Господар» з Богданом Ступкою (Дон Жуан) та Адою Роговцевою (Донна Анна). Це була потужна «лицедійська» постановка.

Вистава Театру на Подолі – «режисерська», вона не для «мас», це більше «театральний арт-хаус». Але це також і «акторська вистава», бо є яскраві роботи В’ячеслава Довженка, Даші Малахової, Володимира Кузнецова, Романа Халаімова, Катерини Рубашкіної. Згодом, коли "наживо" подивлюся інші наші постановки, тоді й буду радити читачам якісь інші назви. А поки – антракт.

- Наскільки вдалим є експеримент з онлайн-версією названої вами вистави «Камінний господар»?

- Цей експеримент корисний насамперед. Це спроба створити новий культурний продукт, який буде цікавий як в Україні, так і в світі.

Даша Малахова і Наталя Чижова, продюсерки, зробили те, про що деякі у нас тільки "говорили-балакали". Онлайн-виставу я дивився з інтересом. Насамперед, мені була цікава режисерська концепція на основі міфу про Дон Жуана, який уперше в українській культурі блискуче переосмислила геніальна Леся ще на початку минулого століття.

Я прийняв саме такий режисерський погляд на класичну п’єсу, якій більше ста років. Це погляд нашого сучасника-інтелектуала, який перебуває у лещатах тривоги за долю колишньої великої напівзруйнованої Культури, яку творили його попередники, у тому числі й Леся.

У виставі подільців кожен з героїв у просторі великої майстерні скульптора (прекрасна ідея молодої художниці Тетяни Овсійчук) прагне творити-ліпити «новий світ» під самого себе, під свої запити та комплекси – донна Анна, Дон Гонзаго, а також сам Дон Жуан, як менестрель, котрий проходить крізь часи і прошиває ті часи червоною ниткою свого власного міфу та досвіду...

До речі, виставу «Камінний господар» – онлайн – переглянуло близько 40 тисяч користувачів. А дізналися про цю подію близько 5,6 мільйона театралів. Це результат.

- Режисер «Камінного господаря» Іван Уривський останнім часом став дуже популярним і затребуваним. Що ви, як критик, думаєте про його театральний феномен?

- Що я можу думати? Талановита, скромна, адекватна людина, насамперед. Його люблять і йому заздрять. Все, як у театрі в різні часи, коли на авансцені з’являється талановита людина і виривається вперед. До того ж, цей режисер – мій добрий товариш і творчий однодумець. Ще 2017-го, коли Іван Уривський отримував театральну премію «Дзеркало Сцени» за своє "Украдене Щастя" в Золотих Воротах, як кращу постановку молодого режисера (від газети «Дзеркало тижня»), я навіть уявити не міг, що він так розвернеться, стане провідним режисером столичного Національного театру імені Івана Франка, тобто першої сцени країни. І різні академічні театри України, включаючи Львів та Харків, сьогодні будуть чекати на нього, на його нові ідеї та постановки. Це радісно.

Радісно, що сучасний український театр має нове потужне творче покоління, нам є ким пишатися, є на кого чекати (з новими виставами).

Я раніше – до війни і до чуми – щиро слідкував за сучасним російським театром, бо там дійсно багато цікавих творчих процесів. Але якось так, переглянувши підряд кілька хамських постановок чоловіка Ксенії Собчак (починаючи з табаковської «Чайки», яку вважаю бездарною і спекулятивною), я тихо відрізав від себе той материк спекулятивних сценічних перверзій. І, чесно, почав навіть набагато більше шанувати і цінувати наших скромних нерозпіарених театральних режисерів. У них менше піару, менше бюджетів, менше можливостей ставити за кордоном. Але таланти і потенціал – є.

Тому й чекаємо мирних здорових часів, аби активніше просувати нашу нову театральну генерацію до нових горизонтів. Усім їм бажаю ренесансних сил і античного здоров’я!

- Яких прем’єр очікуєте у 2021 році найбільше?

- З того, що я знаю і на що чекаю – за мирних і здорових обставин нашого подальшого життя в Україні – немало інтригуючих заявок.

«Ромео і Джульєтта», шекспірівський мегапроєкт Ростислава Держипільського спільно з композиторами Романом Григорівим та Іллею Разумейком. Переконаний, що це буде несподіваний погляд на шекспірівську п’єсу-матрицю про велике кохання.

«Пер Гюнт» Івана Уривського в київському Театрі імені І.Франка з Остапом Ступкою та Наталією Сумською у ролях головних героїв великої п’єси Генріка Ібсена (Мати і Син).

Ще новий поліжанровий проєкт Тамари Трунової в Національному театрі оперети (назву поки не розголошую!) – така ідея, наскільки мені відомо, вже обговорювалася…

«Велика гардеробна» – режисер Дмитро Богомазов інсценізує один із ранніх романів французького класика 20 століття Ромена Гарі. Будуть сюрпризи в акторському складі.

Максим Голенко – «Ерендіра» за мотивами Маркеса (Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра).

- Ваші прогнози стосовно результатів Шевченківської премії в номінації «Театральне мистецтво».

- Я не прогнозую. Комітет і без моїх прогнозів визначиться з вибором найкращого твору. Я просто тримаю кулаки за талановитого режисера і художника Сергія Маслобойщикова, за його виставу «Верба», це оригінальне авторське переосмислення Лесиного тексту про Мавку Лісову (п’єса «Лісова Пісня»). Це, як на мене, взірець «чистого мистецтва» без різних ситуативних домішок.

Втім, хай переможе найкращий!

ЦЬОГО РОКУ НАМІТИЛАСЯ ПЕВНА ТЕНДЕНЦІЯ — ІНКЛЮЗИВНІ ВИСТАВИ

Ольга Стельмашевська, театрознавиця, експертка Всеукраїнського Фестивалю-премії «ГРА»:

- Незважаючи на карантинні обмеження і те, що проведення Премії «ГРА» цього року було під загрозою, вам вдалося переглянути майже всі вистави-номінанти наживо і нагородити переможців не в режимі онлайн, а наживо. Чи були театральні розчарування?

- Справа в тому, що без постійних репетицій, акторського тренажу, занять у балетному класі, – вистава, яка кожного тижня чи місяця має гратися на публіці, починає «розповзатися», втрачати динаміку, цільність. Але, на щастя, ми (експертна рада Премії «ГРА») побачили все ж таки цікаві роботи і зрозуміли, в якій прекрасній формі наш театр, як швидко він може відновлювати вистави, і як відчайдушно бореться з пандемічною депресією якісним, креативним, конкурентоспроможним продуктом.

Адже складність роботи в карантинних обмеженнях полягає в тому, що вистави драматичного й особливо музичного театру густонаселені: артисти, оркестр, хор.

Попри все, наш український театр живий, він розвивається, рухається, осучаснюється – дуже багато молодих облич: чи то Маргарита Гринивецька – диригентка в La Traviata Одеської Опери, чи то її режисер – до речі, наймолодший головний режисер оперного театру в Україні (а може й не тільки) – Євген Лавренчук. Чи то актори в «Лимерівні» молодого ж Івана Уривського у театрі Франка – на мою думку, одна з найкращих вистав новітнього українського театру. Особливо, Тетяна Міхіна, Віталій Ажнов (дуже чекаю його головної, великої ролі – він надзвичайно потужний артист).

Володимир Ковбель, Христина Люба, Владислав Оніщенко, Орест Пастух, Артем Пльондер, Андрій Поліщук, Дар’я Твердохліб – ціла молода плеяда «золотоворотців». Чи сучасна комедія дель арте, яку перфектно розігрують молоді актори Театру на лівому березі у виставі «Сімейний альбом», абсолютний феєрверк карнавалу і комедії дель арте в опері «Любов до трьох апельсинів» з оркестром, який омолодився і, нарешті, зазвучав у Харківській Схід-Опера. Всі – переможці престижної премії «ГРА».

- Чи помітили ви якісь нові тенденції серед представлених на фестивалі вистав?

- Цього року справді намітилася певна тенденція – інклюзивні вистави. У конкурсі їх було три. Однією з переможниць стала вистава для діток з обмеженими можливостями «На хвилі» Полтавського театру ляльок. Спроби подібних постановок є, і їх активно підтримує Український культурний фонд, але художній рівень такої «особливої» вистави, що вона може брати участь у театральному конкурсі, це мабуть уперше. «На хвилі» – універсальна вистава, яка працює на реабілітацію та соціалізацію як цих діточок, так і дорослих, котрі приходять на неї. Те, що саме така вистава отримує престижну премію – сигнал іншим театрам, що необхідно мати таку виставу в кожному місті України.

Вистава «Дванадцята ніч, або що захочете» за Вільямом Шекспіром, у якій грають ветерани АТО, волонтери. Це свого роду психологічна реабілітація театром і мистецтвом людей, які пройшли через жахи війни. Актори, які там залучені, цілий рік вивчали староанглійську мову з професійним вчителем – вони грають Шекспіра староанглійською! З ними працює професійний режисер – Олексій Гнатковський (Івано-Франківський театр). Результат абсолютно неперевершений, оскільки вони на наших очах з аматорів перетворюються просто в чудових артистів!

Ще один приклад інклюзивності – опера «Пеніта», яка була представлена в «ГРІ», як і «Дванадцята ніч» в експериментальній номінації. Поставлена Максимом Голенком, вона побудована на реальних історіях довічно ув’язнених жінок Качанівської колонії. Це абсолютно чистий експеримент, оскільки ми не бачимо чорнуху і жахіття тюрми – тут написана оригінальна музика Золтаном Алмаші, жінки-актриси – в яскравих, зовсім не тюремних костюмах. Дуже оригінальна постановка. Це вистава-емпатія. Вона вчить толерантності й спонукає щось змінити в нашому державоустрої.

Всі вистави абсолютно різні за формою, своєю театральною мовою, стилістикою, за жанром, за віковими категоріями, цільовою аудиторією, картинкою, режисерським почерком, але з художньої точки зору – зроблені на дуже високому рівні.

- Цього року кількість прем’єр, напевно, суттєво скоротилася?

- Важко сказати, але столичні театри і театри міст-мільйонників, якщо і скоротили кількість великих прем’єр, то намагаються випускати багато камерних вистав. Підрахувати складно, оскільки процес ще йде, десь вистави виходять, а десь актори хворіють на COVID і прем’єра переноситься... Але всі намагаються, оскільки розуміють, що це запорука їхнього виживання – якщо не буде нових вистав, театр опиниться у стагнації, а він має постійно чимось привертати увагу глядача.

Я встигла подивитися вельми булгаковську за своїм стилем прем’єру «Собачого серця» Максима Голенка в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі імені Василька, пишну оперу «Турандот» у Львівській опері, надзвичайно сильну, вражаючу до фізичних відчуттів прем’єру Вані Уривського «Трамвай бажання», а також «Сірано де Бержерак» Юрія Одинокого в театрі Франка – придуману і продуману, з інколи неочікуваними трактовками персонажів, з грою жанрами і стилями.

Одна за одною виходять прем’єри в Театрі на лівому березі Дніпра, в театрі Заньковецької у Львові, у Київській опері (Дитячий муніципальний театр на Подолі). Загалом, у мене досить оптимістичний підсумок року. Прем’єри є, і я сподіваюся, що нам буде що оцінювати наступного року.

- Як ви оцінюєте можливість заманити глядача дивитися онлайн-вистави, ще й платити за це гроші?

- Платити за це – є питанням дотування і розуміння, що театр потребує допомоги. Це має бути свідома підтримка від глядачів, не більше того. Думаю, що дивитися вистави онлайн – це абсолютно інше задоволення і абсолютно інший жанр.

Ми можемо, як професійні глядачі, дивитися онлайн багато. Наприклад, зарубіжні оперні вистави, які подивитися раніше ми не мали можливості, через те, що дорого їздити по всіх усюдах. А з карантином – отримали таку можливість! Всі – Grand Opéra, Метрополітен-опера, Баварська Опера, Королівський театр Ковент-Гарден, Віденьська Опера, Staatsoper Berlin – повідкривали свої архіви і ми безкоштовно насолоджувалися потрясаюче різноманітною палітрою театральних фарб завдяки онлайну. Театральний світ вже давно фіксує найбільш високохудожні перформативні твори безвідносно до карантинів.

Коли у нас зрозуміли, що почався глибокий локдаун і треба хоч якось тримати глядача та переносити спілкування хоча б у соцмережі, то почали з’являтися потужні експерименти, як, наприклад, спеціальний онлайн-проєкт «Театр 360 градусів» з елементами 3D-технологій – інноваційні зйомки «Камінного господаря» – прем’єри 2020 року в Театрі на Подолі за Лесею Українкою режисера Івана Уривського. Це прецедент, який, я думаю, підхоплять інші театри. Власне, вже підхопили. Наразі уже відбувся запис La Traviata в Одеській опері – теж в абсолютно новому форматі, з новим сучасним підходом.

Багато вистав знімають театр «Золоті Ворота» і Театр на Лівому березі. Вони взагалі це практикують, навіть брали участь з виставами своїх театрів у міжнародних онлайн-фестивалях.

Це копітка і дороговартісна робота, але вона потрібна, оскільки, якщо вистава того вартує, то її треба фіксувати – це історія сучасного українського театру.

- Назвіть кілька вистав, як стали для вас відкриттям цього року?

- «Камінний господар» Івана Уривського в театрі на Подолі, його ж «Трамвай бажання» в театрі Івана Франка, концертно-сценічне виконання опери В.А. Моцарта «Дон Жуан», що по суті стало повноцінною виставою в Київському муніципальному театрі опери і балету для дітей та юнацтва. Опера для дорослих «Чарівна флейта» Моцарта у постановці Андрія Маслакова в Києві, La Traviata Євгена Лавренчука в Одесі, «Лис Микита» у Львівській Опері. «Маленький принц» «Київ Модерн-балету» Раду Поклітару. «Дім на краю душі» Тамари Трунової на лівому березі (хоча це прем’єра 2018 року). А ще «Юдіф» Бели Бартока у Баварській опері з Оксаною Линів у якості диригентки-постановниці.

Мені здається, що нас взагалі очікує бум музичних театрів в Україні. У нас дуже потужно працюють Львівська й Одеська опери, Харків не відстає. Київська Опера (на Подолі) шалено почала рухатися уперед.

- Яких прем’єр очікуєте у 2021 році найбільше?

- «Пер Ґюнт» Ібсена в постановці Івана Уривського в театрі Франка, «Кассандра» Лесі Українки, яку ставить Давид Петросян. «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» Павла Івлюшкіна в Одеському українському театрі Василька.

Завжди очікую прем’єри Раду Поклітару, Дмитра Богомазова, Юрія Одинокого, Ростислава Держипільського, Андрія Білоуса, прем’єри Київської Опери. 

- Ваші прогнози стосовно результатів Шевченківської премії в номінації «Театральне мистецтво».

- Опера «La Traviatа» Одеського національного академічного театру опери та балету. Вистава Verba за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

ТЕАТР НЕ ПЕРЕСЕЛИТЬСЯ В ОНЛАЙН НАЗАВЖДИ, БО ВІН ЦЬОГО НЕ ПОТРЕБУЄ

Ірина Чужинова, театрознавиця, керівниця аналітичного відділу Українського культурного фонду:

- Пані Ірино, яке ваше головне розчарування театрального року, якщо воно є?

- Про який «театральний рік» взагалі можна говорити, якщо театри кілька разів закривали на карантин? Були кілька театральних місяців, в які всі судомно намагалися відпрацювати вже викуплені квитки та думали, як компенсувати збитки, підготувавшись до чергового локдауну. Тому мої розчарування всі позатеатральні й стосуються виключно сфери державного управління, в тому числі й культурною галуззю.

- Наскільки формат онлайн-вистав виявився життєздатним. Як критики та глядачі сприйняли такий «сурогат»? Чи готовий український глядач платити гроші за театр-онлайн? Чи можна його буде до цього привчити?

- Насправді, цього року всі, хто міг, працювали «на винос» – ресторани розробляли схему доставок, спортклуби придумували як дистанційно працювати з клієнтами, театри тут не виняток. Інша справа – чи формат «вистави на винос», тобто онлайн, дозволяє театрові зберегти прибутки. Звісно ж, ні. Було кілька спроб, зокрема у «Дикого театру» та у театру «Актор», запускати вистави у зумі – не показувати відеоверсію, а грати онлайн. Але ці спроби, судячи з усього, фінансово себе не виправдали.

Щодо показу відеоверсій вистав – вже в перші тижні карантину стало зрозуміло, що український театр лиш у дуже поодиноких випадках може скласти конкуренцію європейському з точки зору якості відеозапису. Хоча, наприклад, Театр імені Івана Франка продавав квитки на відеоверсії кількох своїх вистав – варто поцікавитися результатом. Так само, як і Театр на Подолі буквально нещодавно запустив відеоверсію «Камінного господаря» з елементами доповненої реальності – перші покази були безкоштовні, наступні вже платні.

Також протягом року ми багато і пафосно говорили, що театр на екрані монітору – це не театр, оскільки немає ефекту присутності та співучасті. Але якщо якісний запис або продумана концепція онлайн-показу – я б не була такою категоричною. Головне – не витрачати сили на порожні дискусії, чи переселиться театр в онлайн назавжди. Звісно, ні. Чому? А тому, що театр цього не потребує. Якби така потреба у театру як у мистецтва була – це б уже давно сталося. 

- Краща вистава року, відкриття року: режисер, сценарист, актор/актриса?

- Я б рекомендувала дивитися на прізвище режисера. Якщо побачите імена в різних містах України: Дмитро Богомазов, Тамара Трунова, Оксана Дмітрієва, Стас Жирков, Андрій Бакіров, Раду Поклітару, Іван Уривський, Давид Петросян, Олена Апчел, Роза Саркісян, Ростислав Держипільський, Олександр Середін, Олексій Кравчук, Павло Гатілов, Михайло Урицький, Максим Голенко, Сергій Маслобойщиков (це не рейтинговий список!) – раджу сходити. Принаймні я завжди намагаюся не пропустити.

- Що було цікавого поза столицею? Які нестоличні театри і вистави вас вразили?

- Мене особисто вразила вистава «Нація», яку Івано-Франківський театр грав на День Незалежності на горі Піп Іван у напіввідремонтованій обсерваторії на висоті майже 2000 метрів над рівнем моря. Хтось би обов’язково запитав – а навіщо? Який у цьому сенс? Це дійсно важко пояснити, але подібні зухвальства залишають по собі якийсь невидимий слід у часопросторі, й не зрозуміло – на що конкретно, але точно впливають. Не люблю езотерики, тому вважаймо, що це фізика. Радію, що бачила це на власні очі.

- Яких прем’єр очікуєте у 2021 найбільше?

- У 2020 році я чекаю «Хлібне перемир’я» Сергія Жадана у постановці Стаса Жиркова в Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Вже тричі переносили з об’єктивних причин – тому хай, нарешті, вистава народиться. Про 2021 рік свідомо нічого не буду говорити, головне, аби всі плани залишилися планами.

- Ваші прогнози по результатах Шевченківської премії в номінації «Театральне мистецтво».

- Вибачте, я не даю прогнозів – дочекаємося весни і все дізнаємося.

Любов Базів. Київ

Перше фото: Франківський драмтеатр