Актриса театру і кіно Ірина Мак вже 26 років з успіхом грає на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра. Також вона знялася у понад 40 різних кінопроєктах, але знаковою для неї стала роль сучасної Кайдашихи в серіалі «Спіймати Кайдаша», який вийшов саме в розпал локдауну.

Колоритний, жіночний, трохи сварливий, але такий людський і без надмірного гротеску образ героїні класичної повісті Нечуя-Левицького багатьом припав до душі. 

19 листопада на великі екрани України вийшов фільм «Номери» за п’єсою Олега Сенцова, який був знятий ще два роки тому, коли режисер перебував у кремлівському ув’язненні, і ось аж зараз вийшов у широкий український прокат. Тут у актриси зовсім інша роль – гонорова перша леді, яка зветься «Друга», бо живе у світі, де в людей вже немає імен…

Про те, чи не боялася Ірина Мак стати заручницею свого вдалого образу Кайдашихи; чи продовжить вона зніматися у фільмах Сенцова; про театральну роль, про яку вона мріяла, і якою для неї стала її Енні у новій  виставі «Дім» Тамари Трунової, а ще про вареники, про те, як виховати сина-актора (коли не хочеш, щоб він ним став) та про сучасний світовий кінематограф – читайте у нашому інтерв’ю.

- Пані Ірино, кінострічка «Номери» знята як фільм-вистава, зйомки у ній були близькими до вашої театральної роботи?

- «Номери» - це кіно про суспільство, в якому немає імен, є лише номери і чіткий розподіл: чоловіки - непарні, жінки – парні. Те, що воно зняте як фільм-вистава, і є, напевно, найбільшою складністю, бо це не чистий фільм, і це – не чиста вистава.

На жаль, у нас було дуже небагато часу, тому що п’єса – це завжди скелет, який має обростати. Ми намагалися в стислі терміни максимально наростити м’ясо на цей скелет і швидко відзняти його, щоб через фільм прозвучало ім’я Олега Сенцова, як нагадування про його ув’язнення.

ТАК СТАЛОСЯ, ЩО СЕНЦОВ ПРИ ПЕРШІЙ ЗУСТРІЧІ СКАЗАВ МЕНІ: «Я БУДУ ТЕБЕ ЗНІМАТИ ЩЕ»

- Ви зіграли персонажа на ім’я чи на порядковий номер «Друга». Хто вона? - Розкажіть про неї ...

- У моєї героїні ім’я Друга, але в ієрархії – вона перша леді (тому що пара Першого). Як на мене, цей персонаж у Олега виписаний більш об’ємно і різнопланово, ніж інші. Через свій статус вона має бути в курсі всього, що відбувається. Вона рулить ситуацією і своїм Першим так само, тому що він якраз з тих чоловіків, якими треба керувати. Вона чітко знає порядок, знає кому що сказати, кому що підказати. Моя Друга – жінка з характером і цілісна людина.

Ще цікава штука – коли ми знімали, режисери поставили нам задачу придумати якісь історії, які відбуваються за межами того, що бачить глядач, для того, щоб яскравіше і цікавіше розкрити своїх персонажів. То ми з Вітею Ждановим (він грав Третього в цьому фільмі) придумали історію, ніби колись він був Першим і у нас був роман. 

- З моменту початку зйомок до виходу фільму на екрани пройшло два роки. Зараз, я знаю, ви продовжили співпрацю з Сенцовим і знялися в його наступному фільмі «Носоріг», який ми побачимо, напевно, наступного року.

- Так. У фільмі «Носоріг» у мене роль мами головного героя.

- Як відчуваєте, у вас з цим режисером може скластися тандем на багато фільмів?

- Не знаю. Якось так сталося, що коли Олега звільнили і він приїхав зустрітися з усіма акторами «Номерів», то вже тоді при першій зустрічі сказав мені: «Я буду тебе знімати ще». Я сказала: «Добре». А сама думаю, багато хто каже, що зніматиме, але не завжди так складається. Потім пройшов час, ми зустрілися ще раз після прем’єри фільму в Берліні, і він знову каже: «Я тебе покличу на проби». Пройшло пів року і він мене покликав. Все склалося.

- Чудово склалося. У «Номерах» - ви дружина Першого (якого грав Олександр Ярема), а у наступному проєкті – ви стали «дружиною» Третього (актор Віктор Жданов) – сучасним втіленням колоритного образу Марусі Кайдашихи. Не можу оминути увагою цей серіал, тому що мені здалося, що для вас це була знакова роль.

- Абсолютно згодна з цим. До цього були ролі в кіно, але ця роль - роль, яку я боялася (не знаю, Наташа Ворожбит казала вам, чи не казала) і навіть відмовлялася від неї, тому що, коли читала «Кайдашеву сім’ю», дуже незлюбила цю героїню, а я не люблю грати тих, кого я не люблю.

- Мені Наталка Ворожбит сказала інше: «Коли Іра Мак прийшла на пробу, сіла й промовила свій монолог просто по-людськи, проживаючи його зсередини, з такими справжніми інтонаціями, то я зрозуміла: це не може бути інша актриса». То режисерка вас відразу фактично затвердила на Кайдашиху, а ви сумнівалися, виявляється?

- Коли вже йшли зйомки і ми десь половину проєкту відзняли, я написала СМС: «Наташа, якби ти знала, як я тобі вдячна за те, що зараз зі мною відбувається! Я просто уявити не можу, що це було б, якби я відмовилася від цієї роботи!».

Справа в тім, що коли я прийшла на проби (напевно, соромно в цьому зізнаватися, але так є), то я навіть не дочитала повість «Кайдашева сім’я». Я не люблю український гротеск, він для мене занадто плаский, не цікавий. Фільм «Кайдашева сім’я» 1993 року я теж дивилася неповністю, ті шматки, де є якраз Кайдашиха. І мені теж не сподобалося - ну занадто прямолінійно, ти не знаєш, звідки ноги ростуть!

Коли я прийшла на проби, то спитала: «Наташа, якщо ми будемо грати гротеск, то я напевно, навіть пробуватися не буду, тому що це не моя територія». Вона каже: «Ні, пробуй, як ти відчуваєш». Ми дещо змінили образ під час зйомок, це не та людина, яка була в сценарії.

- Ви її змінили, а вона вас не змінила? Щось ви від цього персонажу для себе запозичили?

- Ні. Я як людина вже сформувалася. Мене вже важко переробити, тим більше такій, як Кайдашиха! Я бачила цей персонаж, я в нього влізла, я його зробила і я з нього вилізла.

БІЛЬШІСТЬ НАШИХ СЕРІАЛІВ, ТАКЕ ВРАЖЕННЯ, ПИШУТЬСЯ ЗА ОДНИМ ШАБЛОНОМ, ЛИШЕ ЗМІНЮЮТЬСЯ ІМЕНА

- Режисери часто погоджуються на імпровізації від акторів?

- Мені якось везе, що на зміни погоджуються і режисери, і навіть продюсери. Це величезне щастя, коли тобі дозволяється імпровізація.

Але більшість наших українських серіалів, таке враження, пишуться за одним шаблоном, лише змінюються імена та деякі сюжетні лінії. Читаєш сценарій і розумієш, що люди навіть так не говорять в житті! І тобі, елементарно для того, щоб воно звучало природно, треба ці тексти трошки міняти. Якщо є можливість щось додати, забрати, дограти, то це просто суперська історія! 

Є літературно дуже гарно виписаний текст, а є людська мова, от така, якою говорять. І навіть, коли ти досконало володієш українською, все одно відчувається, що це лише гарно виписана територія і історія. Буває, що актори просто не володіють мовою, але буває, що достатньо трошечки той літературний текст обробити, і все було б добре. 

Дуже відчувається, коли автор пише історію, яку він пережив, почув чи «підслухав», а коли вигадав на папері.

- У вас є неймовірно прожитий в кадрі емоційний перехід, коли Лаврін говорить про вагітність Мелашки – і Кайдашиха, яка ладна ту невістку просто з’їсти, раптом кардинально змінюється – розчулюється, розцвітає, бо у них в родині знову буде дитинка. 

- (Посміхається). От через такі штуки створюється об’єм персонажа. А в момент, коли вона з цими дітьми грається? Тут вона свариться на невістку, а тут же вона її дітей в попу цілує. Тут вона на Омелька кричить, а тут – сидить над ним, плаче, коли він раптом заговорив після інсульту. Як воно в людях є, так воно є в цьому персонажі. 

- Тобто, ви намагалися показати, чому Кайдашиха така, звідки в неї оця сварливість, лихослів’я, що спричинило це?

- Так, тому що я таких жінок знаю, я їх бачила. Вона не знає, що таке жити для себе, вона звикла жити в пахоті, знає, що має бути оця робота, робота, робота, та ще й треба керувати чоловіком, а інакше з ним не можна, бо він «пйоть». Придумав собі причину, що ніби жінка його гуляла – то й п’є.

Так само і в неї є причина – вона хазяйка в цьому домі, а тут приходить одна невістка, починає права качати, приходить друга. Треба було просто по-іншому все розставляти, треба було відпускати дітей з дому, не можна жити всім разом, не буває щастя, коли такі різні люди живуть разом.

- Але це ж модель української родини – коли під одним дахом живе велика сім’я у кілька поколінь!

- Через те вони так і живуть, як Кайдаші!

- То така модель родини не ваш варіант, і ви такою свекрухою не будете?

- Я свого малого вже відправила. Бачите, йому 23 роки, я все “малого” та “малого” (сміється). Він вже живе окремо від мене, і я дуже хочу, щоб він був абсолютно самостійним. Територію з кимось ділити я не хочу - мається на увазі невістка. Все має бути окремо – у них своє життя, у мене своє. Я була мамою довгий час, я була винна, я була потрібна, я це все віддала, зараз, будь люб’язний - сам, все, що треба, допоможу, але все окремо.

Я ДУЖЕ БОЯЛАСЯ, ЩО ОБРАЗ КАЙДАШИХИ «ПРИЧЕПИТЬСЯ» ДО МЕНЕ, ТОМУ ЩО ЦЯ ЖІНКА ЗАНАДТО ЯСКРАВА

- Ви не переживали, що до вас цей образ «причепиться» і вас сприйматимуть лише як Кайдашиху?

- Був такий момент. На жаль, так часто відбувається - тебе запрошують на роль, ти її робиш класно і тоді тебе тільки на такі типажі й кличуть. Я цього дуже боялася, тому що знала, що ця жінка занадто яскрава. У мене було кілька пропозицій в такому ж ключі, я від них відмовилася. 

- Тобто свідомо вирішили не експлуатувати цей свій вдалий образ? 

- Так. У мене є короткий метр, називається «Mia Donna» (режисер Павло Остріков), там я зіграла таку «жінку-суржик». Мені дуже хотілося зробити такого персонажа, мені його запропонували, я його зробила і для себе цю тему закрила.

І тут мені пропонують Кайдашиху. А вона десь схожа на той персонаж, хоча трошки інша. Я і її зробила. І тепер все те, що мені пропонують схоже на Кайдашиху, я не хочу більше продовжувати. Це не цікаво ні мені, ні глядачу, який скаже: «А! Так то ж знову Кайдашиха. Ми вже це бачили» (сміється).

- Після виходу серіалу вас, напевно, стали ще частіше впізнавати на вулиці? 

- Так. Раніше теж впізнавали, але не ідентифікували, звідки моє обличчя їм знайоме (сміється)! У мене була дуже смішна історія – сідала я якось у потяг, провідниця дивиться мої квитки, а я питаю: «Треба паспорт показувати?». Вона рознервувалася і обурено ледь не криком до мене: «Ви не перший раз зі мною їздите, що ви тут починаєте перепитувати зрозумілі речі?!». Я кажу: «Я перший раз у вашому поїзді». Потім, коли вона впізнала таки в мені актрису, а не постійну пасажирку (як їй спочатку здалося), боже, вона так вибачалася! Накрила стіл, запросила подружок і гарно повечеряли (сміється).

А зараз через Кайдашів мене впізнають дуже і дуже часто. Приємно, звичайно, але якось я навіть не знаю, як поводитися в цей момент… 

- Що значить, не знаєте? Це слава, нею треба насолоджуватися! Вами ж колись було прийнято рішення вступити до театрального інституту. Тоді ж, напевно, мріялося про славу? 

- От повірте, ніколи не хотіла слави. Я просто хотіла бути актрисою. Як кажуть, ти маєш те, чого хочеш і про що мрієш. Дивно, не знаю, чому так, але я ніколи не мріяла бути дуже відомою, забезпеченою, жити як зірка, щоб мене всі впізнавали. Може, через те, що я з дуже скромної родини.  

СИН ПІШОВ У АКТОРИ, ХОЧА Я ЦЬОГО ДУЖЕ НЕ ХОТІЛА

- У родині до вас не було акторів? 

- Ніколи. Я перша. 

- І ваш син Макар Тихомиров впевнено пішов вашими стопами. 

- Пішов, хоча я цього дуже не хотіла. 

- Невже не хотіли? Він же буквально ріс в театрі і змалечку вже почав грати в кіно - в 10 років почав зніматися у серіалі «Серцю не накажеш».

- Так. Макару було 1 рік і 1 місяць, коли я повернулася з декрету в театр – він, бідний, зі мною там спав в гримерці. Працювати було неможливо, бо ти весь час думаєш про дитину, а він був дуже шустрий - пішов в 10 місяців, і лазив там скрізь по усій будівлі нашого театру і по підвалу також.

Пройшли роки - і от для зйомок в серіалі потрібен був малий хлопчик і нас обох покликали на проби. Я проби не пройшла (сміється), а він пройшов! Я не дуже зраділа, тому що це - 100-серійка, це на рік. Я була проти, але тато Макара сказав: «Іра, чого він буде там тинятися по вулиці? Хай йде заробляє гроші». 

- Тобто, в 10 років він вже почав заробляти свої перші гроші! 

- Я його відразу попередила, кажу: «Сину, це тяжко, оце «я не хочу», «мені надоїло» - не спрацює». І він пішов. Одного разу, коли його в 7 ранку забрали на знімальний майданчик і привезли до мене в театр о 7 вечора (а він так ні разу ще в кадр і не вийшов), він дивиться на мене і каже: «Мама, я більше не хочу». Кажу: «Все, пізно, друг. Працюй». Такий у нього був перший акторський досвід.

- І цей досвід не пройшов для нього марно - ми побачили Макара Тихомирова вже у багатьох фільмах, в тому числі – на великому екрані в ролі кіборга Мажора у фільмі Ахтема Сеїтаблаєва. 

- Так сталося, що ми з Ахтемом разом грали у одній виставі в Театрі на Лівому березі, і Макар був на ній, сидів за кулісами. Ахтем після вистави каже: «Це що, твій? Вже такий дорослий? Даси мені його на проби?». Кажу: «Ну, хай іде». Син тоді перший раз потрапив до Сеїтаблаєва в мінісеріал «Чемпіони з підворіття». А вже у «Кіборги» Ахтем його запросив після того, як побачив його роботу у серіалі «Водили».

Тобто, якщо когось цікавить, я його не проштовхувала (сміється). Я навпаки хотіла, щоб мав якусь іншу професію. У нього математичний склад мозку, він дуже швидко вчив мови, і мені хотілося для нього щось більш стабільне. Тому що наша професія нестабільна. Але, сталося, як сталося.

- Ваш вплив, що поробиш. Ви ж, до речі, передали йому «в спадщину» виставу «Глядачі на виставу не допускаються», в якій спочатку грали, і навіть прем’єру відіграли разом?  

- Так, Макара вже почали вводити у виставу, і сталося так, що його партнерка (роль, яку я колись грала) саме пішла з театру. І я повернулася в цю ж виставу на цю ж роль і зіграла з сином дві вистави.

Є ВІЧНІ ТЕМИ, ЯКІ ТРЕБА РОЗПОВІДАТИ СЬОГОДНІШНЬОЮ МОВОЮ І ЦИМ ЗАЛУЧАТИ ДО КЛАСИКИ ЯКОМОГА БІЛЬШЕ ЛЮДЕЙ

- Зараз є така і театральна, і кінотенденція до осучаснення класичних творів. Це, на вашу думку, більше дає змогу переосмислити класику, чи все ж дає можливість більшу кількість людей ознайомити, і навернути до нашої класичної літератури, драматургії?

- Думаю, що і те, і те. Хтось читав класику, хтось – не читав, але є цікаві й вічні теми, які треба розповідати сьогоднішньою мовою, щоб вони були зрозумілі, переносити їх у сьогоднішній час і цим залучати якомога більше людей, звісно.

- Вам комфортніше грати в класичному театрі чи в сучасних постановках?

- По-різному. Зараз так сталося, що з різних причин «злетіло» сім вистав, де у мене були великі ролі. І я саме входжу в нову режисуру, в ту, як ви кажете, сучасну. Вистава «Дім», яку зробила Тамара Трунова, – це  новий для мене театр.

- Мене зачепило, як Тамара Трунова сказала про свою виставу - «це не драма, це травма». Вистави цієї драматургині вирізняються особливою пронизливістю. Розкажіть нам трошки більше про цю роботу.

- Це історія сім’ї: я – мати, яку звати Енні, мої дві дочки і моя сестра. На даний момент в цьому домі живу я і моя молодша донька, старша вже живе окремо, і сестра також живе окремо зі своїм чоловіком.

Вистава про чотирьох різних жінок – у кожної свій характер, свої потреби, страхи, жахи і спогади. Там є фраза: «Чому ми завжди сюди повертаємося?», адже вони рідні - і вони чужі, вони люблять - і вони ненавидять. Ці жінки одночасно вбивають одна одну психологічно, і не можуть жити одна без одної.

Все, як в житті – ми не хочемо надто багато розповідати про свій дім, не знаємо, що відбувається у людей в їхніх домах. У всіх завжди посмішка - ніхто не говорить про власний біль і проблеми. Людина дуже самотня, в принципі. Ти інколи навіть не можеш попросити про допомогу, бо, щоб тобі допомогли, про тебе мають знати все, а ти не хочеш все про себе розказувати… От про це ця вистава. Про наші травми, які збираються і переплітаються.

- Хто ваші партнерки по виставі?

- Мою сестру Кет грає Світлана Орліченко. Моя старша донька Джен - Наталка Кобізька, а менша Джо - Марина Клімова.

МЕНІ ЧАСТО ДАЮТЬ ГРАТИ САМЕ ДРАМУ, І Я ВИСНАЖУЮСЯ, БО ВЛІЗАЮ В НЕЇ ЦІЛКОВИТО З ГОЛОВОЮ

- Коли ви граєте такі емоційно складні речі, як себе відновлюєте?

- Не знаю, як це відбувається у інших акторів, а мені складно. Так склалося, що мені часто дають грати саме драму, і я виснажуюся, бо влізаю в неї цілковито з головою.

Як правило, після таких вистав я не можу їхати ні на презентації, ні на урочистості. Мені треба час для відновлення. Можливо, це навіть непрофесійно, але, якщо воно чорне, то я в цій чорноті ще залишаюся певний час, на жаль.

- Вистава «Дім» вийшла не у звичному форматі, а онлайн. Хоча, з нашими карантинами, це скоро вже буде звичним явищем… Тим не менш, це абсолютно нова форма роботи для театральних акторів. Як сприймаєте гру перед порожнім залом на камери?

- Від звичайної вистави це звісно відрізняється, тому що така вистава знімається майже, як кіно. Ми знімали шматками, у нас було три камери, були крупні плани. Скоріше, це було як гра в кіно. 

- У такому ж форматі Театр на Лівому березі Дніпра вже зробив виставу «Людина з…» білоруського режисера Дмитра Богославського. Чи позначається така нова форма існування на сцені на роботі акторів?

- Ні, абсолютно не впливає. Це таке ж кіно, більш нічого нового в такій роботі немає.

- Але ж то все ж не кіно, а театр?

- Це синтез. Не знаю, мені не складно було – ти існуєш на сцені. Можливо, якби більше часу на це давалося, можна було б зробити все ще краще і якісніше.

- Є ролі в театрі, про які ви мріяли і, можливо, ще мрієте?

- Мені дуже хотілося, щоб це була роль, в якій можна розкрити весь діапазон своїх можливостей. І так сталося, що у виставі «Дім» це відбулося.

Вона ще трохи набере «м’яса», набере об’єму, коли ми почнемо її грати. І це буде якраз те, про що я мріяла.

В цій людині, яку я граю, є все. Це, напевно, роль, про яку ти мрієш, в якій є повний діапазон людських почуттів, людських проявлень і всього, що притаманне людині. 

- Вона буде йти на камерній сцені театру?

- Як не дивно, хоча я працюю в театрі вже понад 25 років, це моя перша вистава на малій сцені. Але, не думаю, що це буде чимось сильно відрізнятися від великої  сцени, оскільки на великій сцені у нас перший глядацький ряд теж дуже близько.

До того ж, я більше люблю грати нюансами, які має бути видно лише при близькому контакті. Так що для мене якраз буде саме те, що треба. 

ВАРЕНИКИ НЕ ЛІПЛЮ І ТЕЛЕБАЧЕННЯ НЕ ДИВЛЮСЯ ВЗАГАЛІ

- Якби вас поставили перед вибором або кіно, або театр, що б ви обрали?

- Боже мій, я не знаю! Дивіться, з театром вижити неможливо.

- А якщо матеріальне відкинути. А говорити лише от про площину -  театр чи кіно для душі?

- Для душі і те, і те, якщо це класний матеріал. А якщо ще й хороша команда - тоді величезне щастя, а не просто професія, і не просто заробіток.

- Ви якось сказали, що українському кіно не вистачає можливостей. Що ви мали на увазі?

- Людей, яким цікаве авторське кіно, катастрофічно мало. Можна сказати, що їх навіть немає.

- Ви ж не глядачів маєте на увазі?

- Ні, я маю на увазі людей, які, що називається, правлять світом. Які дають гроші і займаються всією кіноіндустрією: починаючи від продюсерів, всіляких фондів, бізнесу. Мало кому цікаве нестандартне, авторське кіно. І тому, коли кажуть: «Це неформат, наш глядач це дивитися не буде, це нецікава тема», мені завжди хочеться запитати: звідки ви взяли цю інформацію, що це не буде цікаво? Ви питаєте у людей? Подивіться телевізор, там же серіали всі - один в один, однакові! А тільки щось виходить за рамки - “ні, це неформат”.

- Канали роблять заміри глядацької аудіторії.

- Знаєте, які це заміри? От іде серіал, жіночка, яка зараз вареники ліпить, просто ввімкнула десь в кімнаті телевізор, і на кухні під цей звук займається домашніми справами, а рейтинги ідуть. От і все. 

- Цікаво, а що ви дивитеся як жінка, яка ліпить вареники?

- Не ліплю! (сміється). Я закінчила з цією історією. А телебачення я вже не дивлюся взагалі. Переглядаю різні фільми, причому, я здивована, бо вважала, що хорошого кіна в світі набагато більше! І французьке, і італійське, і британське – хороше, але там теж дуже багато схожого, однакового, штампи, штампи, штампи. Я думала, що ситуація з кіно в світі краща.

- Ми з’ясували, що вареники ви не ліпите. А в яких улюблених справах знаходите заспокоєння? Може, ви в’яжете, плетете, малюєте?

- В’язала раніше. Дуже багато, просто безкінечно. Колись і шила, і чого тільки не робила. А зараз ні, зараз я дуже люблю гуляти. Мені додому прийти тільки після роботи, якийсь нетривалий час побути, полежати чи залізти в гарячу ванну і все – потім я вдягаюся і я йду з дому гуляти.

- То ви за здоровий спосіб життя!

- Ну, я спортом не займаюся, тут у мене проблемка (сміється). А в іншому – так. Палити кинула, ще й так сталося, що з березня навіть келиха вина не випила абсолютно. І почуваю себе прекрасно.

- Чудово! Дякую вам за таку відверту розмову. Тож наступна ваша поява на великому екрані - це роль мами у фільмі «Носоріг», яка буде зовсім не схожа на Кайдашиху, я так розумію?

- Вона теж жінка передмістя, з села. Але там інший час і роль майже без слів. 

- Впевнена, вам і без слів вдасться створити яскравий, цікавий і об’ємний образ, якому повірить глядач! 

- Дуже хочеться зробити це так, щоб ви повірили. Дякую.

Любов Базів. Київ

Фото: Марія Ковальчук, Володимир Тарасов