Просто слухай: уривок із книги Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма»

Просто слухай: уривок із книги Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма»

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухайти уривок із містичного психологічного трилеру Ілларіона Павлюка «Я бачу, вас цікавить пітьма».

Київського кримінального психолога Андрія Гайстера відправляють консультантом у богом забуте селище Буськів Сад. Зимової ночі там зникла маленька дівчинка. А ще там водиться Звір — серійний маніяк, убивств якого тамтешні мешканці воліють не помічати... У цьому проклятому селищі, де все по колу і всі живуть життям, яке ненавидять, розслідування постійно заходить у глухий кут. Андрій вірить, що загублена дівчинка, попри все, жива і він її знайде. Але нікому, крім нього, це не потрібно.

«Я бачу, вас цікавить пітьма» — історія про непробивну людську байдужість і пітьму всередині нас. Про чесність із собою й ціну, яку ми готові заплатити за забуття. Про гріхи, що матеріалізуються, і спокуту, дорожчу за спокій.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

Слухайте також: Говоримо з письменником Ілларіоном Павлюком

ПРОСТО ЧИТАЙ:

У кімнаті хтось був. Андрій із цим відчуттям прокинувся, й воно нікуди не поділося навіть зараз, коли він обвів поглядом порожню, єдину кімнатку квартири. Старий круглий обідній стіл заповнював добрячу частину простору. Ще були два стільці, на одному з яких охайно складене те, що він скинув перед сном, книжковий стелаж, де замість книжок лежали рівні стосики Андрюхиного одягу (його, як і колись, легко можна було вмістити на дні наплічника), і, власне, диван, на якому він спить — ото й уся обстановка. І все ж, у кімнаті достеменно хтось був — і це відчуття охоплювало так чітко, аж наче тиснуло. Чи, може, заліз під диван, якби це румовище не лежало на череві. Ні, тут, напевно, не найкраще місце гратися в хованки…

І все ж параноїдальна впевненість, що в кімнаті є хтось іще, нікуди не поділася. Він спробував абстрагуватися від цієї думки, та збагнув, що вчинити це не так уже й просто. Аж раптом зрозумів. Хоча варто зауважити, це усвідомлення було таке ірраціональне, що навряд чи могло дати полегшення. І менше з тим, він ні на мить не сумнівався, що таки має рацію: цим кимось, що перебував у кімнаті, була стара картонна течка.

Вона лежала на столі, поряд із гаманцем, ключами й телефоном, і відчуття сторонньої присутності незбагненним чином ішло від неї. Так, якби ото за столом терпляче чекала, поки він прокинеться, сама Доля.

Товста, із грубого коричневого картону, на зав’язках. Андрюха здогадувався, що в ній. Він дивився понуро, не кліпаючи, майже переставши дихати. Потім знову ліг і навіть спробував заснути. Та ледве заплющив очі, відчуття, наче він не сам, стало таке сильне і моторошне, що про сон годі було й думати.

Андрій відкинув ковдру. У квартирі було страшенно холодно. Загорнувшись у неї, як у плащ, підійшов до вікна і помацав батареї. Потім зітхнув і з лихим передчуттям підійшов до столу.

Найгірше, що він ні біса не пам’ятав: більша частина вчорашнього дня, починаючи з походу в лікарню, була занурена в непроникну темряву. Нащо ж він так напився… Ні нащо, ні чи довго, ні з ким — Андрій не пам’ятав. Утім, із ким, — міг би і здогадатися, як уже тут оця течка. «У що ти мене вклепав, Валер…» — подумки мовив він. Голова досі гула — і це було огидно.

Та по-справжньому огидно було те, що як течка тут, то він погодився. Підписався. Андрюха ненавидів підписуватися на «те, не знати що». Здається, там іще й про відрядження йшлося. Як же ж не хочеться…

Зблизька течка мала навіть старіший вигляд. Усі оці «Дело №» на обкладинці давно вже перекочували у світ кінематографу… «І де Валерка її відкопав… — подумав Андрюха і потер скроні. — Просто таки раритет». Він невпевнено взявся за брудні, заяложені стяжки і легенько смикнув. Вузол ожив і поворушився, втягуючи в себе петельку одного з «бантиків». Аж тут Андрюха вирішив, що хай там як, а спершу слід умитися. Й пішов у ванну.

Кран надсадно закашляв, потім довго відпльовувався іржею. Нарешті струмінь посвітлішав, й Андрій, набравши повні жмені крижаної води, занурив у них обличчя. Здається, стало ще гірше.

Перемкнув кран і довго грів руки, відчуваючи, як по плечах гуляють мурашки. Потім нестерпно довго вмивався гарячою, аж поки знайшов сили таки визнати, що просто відтягує ознайомлення з умістом течки. Тоді примусив себе випростатися й подивився в дзеркало.

І мало не заволав від того видовища.

Відсахнувся, майже відскочив, боляче гепнувшись стегном об пральну машинку, що хтозна яким дивом була втиснута в це крихітне приміщення. Судомно вдихнув, наче його топили хвилин зо п’ять і допіру дали підвести голову.

Йому привиділося, що із дзеркала дивиться не він, а оте вчорашнє одоробло з намальованим лицем. Здалося лише на мить. Але так ясно, аж він устиг зауважити, як від води попливли намальовані риси.

Андрій важко сів на край ванни. Просто привиділося… Але ж як реально! Потім ледь підвівся, щоб знову глянути на своє відображення. Упіймав себе на думці, що цього разу робить це з острахом. Із дзеркала боязко визирала трохи приголомшена, але безсумнівно його власна парсуна.

— Пити менше треба, — порадив він відображенню.

Утерся. Почистив зуби. Весь час кидав насторожені погляди в дзеркало — нічого незвичайного. «Просто тобі не можна алкоголю, хлопче… — сказав собі. — Взагалі не можна. Маска, от що це було вчора. Сраний жартівник у виродкуватій латексній машкарі… Чи з чого їх там роблять…»

На сніданок була яєшня з беконом, та він, певно, з однаковим успіхом міг перекусити камінням — відчуття в шлунку були саме такі. І йдеться не про те, що він не хотів нікуди їхати. Або — що наобіцяв другові щось таке, чого сам не пам’ятає. Думка, яка не давала Андрюсі нормально пережовувати їжу, була несподівана для нього самого. «Хтось у біді», — думав він і заледве стримувався, щоб не кинути виделку і побігти до чортової теки. Бо мало хто там і у що вскочив…

Нарешті він запхнув тарілку в мийку і повернувся до картонної теки. Чомусь неприємно закалатало серце. Присунув стілець і сів. Іще раз уважно оглянув її. Якісь дивні розводи і плями… На звороті — напис у куточку олівцем: «С.В.С.» Абревіатура? Нарешті Андрій обережно потягнув зав’язки.

Тека була повна-повнісінька. Копії якихось експертиз і протоколів, показання свідків, опис речдоків, попередні висновки… І світлини. Вони вислизнули на стіл самі, немов живі, та насправді на них була смерть. Різна, у розмаїтих, але завжди моторошних личинах. Усі жертви були дівчата. Молоді — приблизно одного віку. Андрій пробігався очима по документах, вихоплюючи найважливіше. Різані рани… Огром крові… У всіх відрізані обидві кисті. Тіла чотирьох жертв знайшли, ще скількись там уважають зниклими. Він наткнувся на назву містечка й підсміхнувся.

— Це ж треба, — вголос мовив він, — Буськів Сад… Поетично!

Він уже почав був думати, що справа ця таки варта, щоб за неї взятися, аж у його руках опинився стосик документів із великою канцелярською скріпкою в кутку. Зауважив дату — лише позавчора. «Свіжак», як казав Валера… Проглянув першу сторінку. «Пішла з дому й не повернулася», «тіла не знайшли»… Побачив ім’я: Надія. У голові несамохіть промайнула фраза: «Помирає остання», — й він похмуро мугикнув. Хоч як крути, а робота дається взнаки… Андрій уже взявся за скріпку, щоб переглянути решту, аж раптом очі вихопили рік народження зниклої. Він застиг. Кілька разів перечитав, думаючи, що помилився. Ні, все так і є — їй усього шість років. Дитина.

Андрій відкинув папери, ніби вони обпалили йому пальці. Він не брався за справи, в яких фігурували діти. Ніколи. Не тому, що не хотів їм допомагати, — геть навпаки. Не міг бачити їх мертвими. Читати висновки експертизи про причини смерті. Знати точне число ножових поранень. Ро- зуміти значення передсмертних синців… Ні, він не брався за таке досі й не збирається починати. А бідолашка, судячи з усього, аж ніяк не загубилася. Отже, живою її вже не знайдуть.

— Куди ти вклепав мене, Валерко… — знову пробурмотів Андрій.

Він став поспіхом збирати документи, боячись натрапити на світлину зниклої дівчинки. Та вона, очевидно, була захована там — під скріпкою. Зате знайшлася роздруківка електронного квитка. Андрюха проглянув її й спалахнув — потяг має вирушити менше ніж за півтори години. Та навіть якби він дуже хотів поїхати, не факт, що встигнув би! Зате здати ще можна, якщо просто вже… Й Андрій знайшов у телефоні Валерчин номер.

Після кількох тоскних гудків увімкнувся автовідповідач.

— Валер… — мовив Андрій і знітився. — Я той-во… Нікуди не їду. Хочеш, ображайся, хочеш ні, але там дитина пропала! І ти чудово знаєш, що я за таке не беруся. Нафіга таке взагалі пропонувати? Може, я сп’яну на щось там і підписався… Але це нічого не змінює. Вибач. Подзвони, коли зможеш. Квитки здайте, поки час іще є.

Він від’єднався; почувався гидотно. Та з іншого боку, Валерка теж ума палата. Якого милого його в таке вплутувати! Тим паче зараз, після всього… Схоже, дуже на нього натиснули десь згори, щоб у якесь задуп’я прислали путнього фахівця.

Андрій туго зав’язав теку, зігнавши заодно злість на стяжках, і роздратовано пожбурив її на диван.

…Шумів чайник. Андрюха дивився у вікно. На засніженому дитячому майданчику вовтузилися двійко малюків. Високий заливчастий сміх долинав аж сюди… Господи, якою ж це покиддю треба бути, щоб відібрати життя у дитини!

«А що як дівчинка досі жива?» — від цієї раптової думки йому під коліна вп’ялося тисячі дрібних голок. А що як?.. Що як вона потребує допомоги, а столичний фахівець, якого там усі чекають, відмовляється їхати? До речі, ще можна встигнути на потяг.

На жаль, увесь його досвід свідчив, що шестирічна дитина, яка два дні тому зникла в селищі, де орудує серійний убивця, не може бути просто десь там… Узимку! Ні, дівчинка точно вже нежива. Не те, щоб геть не було шансів… Боже, якби ж її бодай звали інакше!

«Діти не мають помирати…» — прошепотів він, дивлячись на малюків, що катулялися в снігу. Це були мамині слова. Вона казала так, згадуючи сестру.

Вони не називали її Надя, лише Надійка. Поки вона була маленька, Андрій не почував щодо неї нічого, схожого на сумнозвісні дитячі ревнощі. Жодного разу не сердився. Навіть коли вона брала без дозволу його речі абощо. Надійка була типовим сонячним промінчиком.

Андрієві було дванадцять, коли її не стало. А їй — сім. Запалення легенів.

А отій, зниклій Наді — шість… Нащо воно йому — знати ім’я незнайомої дівчинки в селищі з дивною назвою! Тепер він думатиме про неї.

Чайник закипів і клацнув вимикачем. Андрій обернувся і здригнувся. На крихітному кухонному столі, біля чайника, що дихав парою, лежала картонна тека. Розгорнута, вона розлетілася по столу моторошними світлинами мертвих дівчат.

Здалося, що серце виконало в грудях сальто. Він точно пам’ятав, що п’ять хвилин тому пожбурив течку на диван.

Андрій хутко оглянув крихітну квартиру і навіть зазирнув до ванної. Підійшов до дверей, перевірив замок. Наче хтось міг таким чином жартувати…

«Ти ж учора нажерся, — нагадав собі він, — а вранці нашугався власного відображення». Трошечки наче полегшало. Він повернувся в кухню, позбирав розкидані фотографії, склав у теку, згорнув, зав’язав. Відніс у кімнату і поклав на стелаж. І навіть озирнувся, йдучи в кухню, ніби сподівався побачити, як течка відростила собі ноги і скрадається назирці…

— Та ні, — вголос сказав він собі. — Ти просто притягнув її потім… А вона розв’язалась і розкрилася…

Видавництво Старого Лева

Фото з Instagram: @janyjay25

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-