Застигла танкова армада
Не знаю, чи отримав свого часу «ленінську премію» той винахідник, що запропонував замість багатофігурних монументальних композицій на честь війни ліпити по містах і містечках броньовану техніку. Або хоча б «державну». Адже економія страшенна. Порівняйте витрати на який-небудь Мамаїв курган і на скромний постамент, на який витягли списану «тридцятьчетвірку». Ні тобі вишуканої фантазії, ані зайвих витрат – а виглядає… ну, дуже грізно. Власне, була премія чи обійшлися без неї – ідея настільки прижилася, що сьогодні з тих танків можна формувати не одну танкову армію.
«ЗА ВІЛЬНИЙ АФГАН!»
Багато хто, і автор цих рядків серед інших, вважав, що кожен такий броньований монстр брав участь у звільненні саме того міста, де його загнали на вічну стоянку. Такій думці сприяли й пояснення, які супроводжують монумент: мовляв, бійці такого-то полку (бригади, дивізії) у 1943/44 році звільнили місто, а першим увірвався на головну вулицю (під червоним прапором, зрозуміло) танк під командуванням гвардії капітана (майора, лейтенанта) такого-то.
Задумуватись над правдивістю подібної концепції якось приводу не виникало, аж поки мій давній співавтор Валерій Снєгирьов не звернув уваги на очевидний момент: більшість танків, використаних у якості військових пам’ятників – не просто знамениті Т-34, це більш пізня їхня модифікація Т-34-85. Наприклад, найбільш відомий на Луганщині танк-монумент такого типу був випущений у Сормовому (околиця Нижнього Новгорода, тоді – Горького) – у 1944 році, коли в Луганську вже більше року заправляли ВКП(б) з НКВД…
Від «тридцятьчетвірок», які дійсно могли брати Луганськ, модернізований Т-34-85 відрізняється кардинально. Він і за розмірами більший, і калібр гармати більший на цілих 10 міліметрів, і екіпаж замість чотирьох – 5 чоловік. Зрештою, просто красивіший за попередника. А я от у дитинстві все думав, чому Т-34 у кінохроніці 1941-42 років виглядає так убого – на відміну, скажімо, від грізних красенів з фільму «Чотири танкісти й собака». А воно – он чого…
А є приклади танків-пам’ятників, які взагалі не брали участі у Другій світовій. Свого часу Снєгирьов брав інтерв’ю у колишнього керівника Лутугинського району Євгена Рубана. Нащо йому здався такий монумент у ситуації розвалу комуністичного режиму – не спитав у Євгена Вікторовича, бо тоді не був мені відомий цей епізод у його трудовій біографії. Але тут інший момент цікавий. Машину випросили у командувача бронетанковими військами Міноборони СРСР; забирали на базі в Артемівську (Бахмуті). І…
- Я не можу сказати сьогодні, чи брав участь він у роки Великої Вітчизняної війни, але те, що це бойовий танк і він брав участь у війні в Афганістані – це точно. Тому що на ньому був герб Афганістану – коли ми отримували, на ньому був герб Афганської народної армії.
Погодьтеся: карколомна символіка виходить. Яких патріотів мав виховувати своїм прикладом танк, який не те, що власну землю не обороняв – активно сприяв захопленню чужої.
«БЕЗ НЬОГО НІЧОГО Б НЕ БУЛО»
Мабуть, слід кілька слів сказати про те, в яких муках народжувалася «легендарна» машина і хто насправді були її «батьки». Валерій Снєгирьов приділив і цій стороні історії певну увагу.
За розкрученою легендою, яка й досі користується популярністю в російських кіноділків, Т-34 склепав геніальний конструктор Михайло Кошкін ледь не у підпіллі, без відома партійних наглядачів і «кураторів» з беріївського відомства. Хоча давно відомо, що і «тридцятьчетвірка» в Харкові, й КВ в Ленінграді були сконструйовані за єдиним замовленням Автобронетанкового управління, яким тоді керував Дмитро Павлов. А якщо ще уважніше придивитись, то й Павлов розробляв замовлення не на порожньому місці.
Мабуть, називати замість Кошкіна творцем танка іншу людину теж буде не зовсім правильно. Тим не менше чималий вклад у розробку майбутнього танкового шедевру зробив наш земляк, уродженець Бердянська Опанас Фірсов. Який, на відміну від того ж Кошкіна (не кажучи вже про «самородків» на кшталт Михайла Калашникова), все ж мав набагато більш ґрунтовну технічну освіту – закінчив вищу технічну школу в Мітвайді (Німеччина) і політехнічний інститут у Цюріху (Швейцарія), а також досвід роботи на швейцарському заводі. Та й робота на дореволюційних підприємствах у самій Росії багато чого вартувала.
До речі, однією з головних переваг Т-34 є його дизельний двигун В-2. Ідея використати дизель на танку належала Фірсову.
Першою, хто на широкий загал згадав про роль Фірсова в створені Т-34, була уродженка Харкова Лариса Васильєва – авторка відомої свого часу книги «Кремлівські дружини». У «Правді» (№311) 6 листопада 1988 року вийшла її стаття «Без них не можна». Можна по різному ставитись до модної письменниці, однак у Лариси Миколаївни був і особистий мотив. Вона не «з вулиці» зайшла в цю тему, її рідний батько Микола Кучеренко був одним з трьох харківських конструкторів, яких Сталін у 1942-му нагородив премією власного імені саме за створення Т-34. Прізвище Фірсова в указі не фігурувало – він уже п’ять років як був розстріляний за «шкідництво».
Лариса Васильєва обіцяла батькові написати книжку про історію Т-34. Саме Кучеренко й назвав доньці прізвище Фірсова: «З нього все починалося. Без нього нічого б не було». Згодом Васильєва видала у співавторстві книжки «Правда про танк Т-34» та «Микола Кучеренко. 50 років у битві за танки СРСР».
«Офіційна радянська історіографія пов'язує створення знаменитого танка Т-34 виключно з ім’ям головного конструктора Михайла Кошкіна, який замінив у грудні 1936 року репресованого Опанаса Фірсова. Але основи для створення Т-34, його первинний технічний вигляд, основні бойові характеристики закладено ще при Фірсові. Уже наприкінці 1935 року на столі головного конструктора лежали опрацьовані ескізи принципово нового танка: протиснарядне бронювання з великими кутами нахилу (еквівалентна товщина носа – 90 мм), довгоствольна 76,2 мм гармата, дизельний двигун В-2, маса до 30 тонн, відмова від колісно-гусеничного руху на користь суто гусеничного», – розповідав ще один учасник створення Т-34 Василь Васильєв.
Т-34 в останні роки перетворився на одну зі «скрєп» російського побєдобесія. Варто зазначити, доволі зручну «скрєпу», адже танків-пам’ятників стоїть на пострадянських теренах, зокрема, й в українських містах і містечках чимало. Російські пропагандисти одну за одною штампують про них стрічки, переважно геть трешові, як, наприклад «Танки» 2018 року, що присвячена саме Т-34.
ЗАБУТИЙ ГЕРОЙ
І все ж є в наших поселеннях танки, які захищали саме їх. Один із них стоїть у селі Бондарівка Марківського району на Луганщині.
Його полишили наші солдати, що потрапили в оточення. Місцеві мешканці довго гадали, яку долю обрати для бойової машини, але все ж таки вирішили: він охоронятиме пам’ять про загиблих захисників рідної землі. Його історія – у пам’яті людей. Основні джерела інформації про «тридцятьчетвірку» в селі Бондарівка – це спогади очевидців. Місцеві своїм танком пишаються. Говорять, він такий єдиний.
Лідія Воробйова, вчитель історії: «Танк Т-34, встановлений в селі Бондарівка, це єдина 34-ка в Україні, встановлена в тій самій місцевості, де вона брала участь під час війни. Цей танк був залишений радянськими танкістами під час відступу радянських військ у липні 1942 року. Екіпаж його складався із трьох чоловік».
Він з’явився у селі в середині 42-го. Єдиний вцілілий танк з усього корпусу. Він довіз своїх бійців до села, а коли в машини скінчилось пальне, танкісти подбали про неї, як могли. І заховали до кращих часів. Це були чорні дні поразки Червоної Армії під Харковом й відступу донськими степами до Сталінграда.
- Скоріш за все цей танк належав до танкового корпусу, який зазнав величезних втрат у бою між Великоцьком і Міловим, – продовжила Лідія Воробйова. Очевидці, які були на будівництві оборонних споруджень під Старобільськом, свідчать, що коли німці прорвали оборону, звідти почав відступати танковий корпус. Танкісти машину поставили на березі річки Лозної у заростях верболозу. Танк був справний і повністю готовий до бою. Всередині були снаряди, ручний кулемет, диски до нього. Радянські танкісти покинули танк, замкнувши його, і попрямували через соняшникове поле на Південний Схід. Це було на виду у всіх жителів села, десь 10-го липня, стверджують місцеві жителі, під вечір. Через те, що наступного дня, 11-го липня, в село вже прийшли німці».
Попри те, що бійці полишили свою бойову машину цілком справною, вже до вечора з неї зробили металобрухт. Аби назавтра вона не дісталася ворогу, сільський голова знайшов нетрадиційне рішення. Місцеві підлітки, щоб ворог не зміг скористатися танком, проникли всередину, знищили боєприпаси і пошкодили прилади, радіатор і металеві дзеркала.
Після звільнення села від фашистів місцеві жителі намагалися відновити танк, аби той допоміг їм у колгоспі. Адже у воєнні та післявоєнні часи з сільгосптехнікою були великі проблеми. Й чимало полів зорали колишні бойові машини. Утім, цій «тридцять четвірці» стати трактором не судилося – надто вже пошкодили його хлопці та час. Тоді вирішили перетворити його на пам’ятник.
Недавно з’явилися підприємці зі столиці. Запропонували допомогу в реставрації скверу Пам’яті. Готові були вже складати план відбудови, коли у «меценатів» запитали: а що ж вони бажають навзаєм? З’ясувалося, що всього лише той самий танк! Адже пам’ятник дуже цінується серед колекціонерів. А все через те, що ця машина не схожа на всі ті, що стоять на постаментах Луганщини, а, можливо, й усієї України. Це Т-34-76 модифікації 1942 року. Саме ця модифікація «тридцять четвірки» й винесла на собі основні тягарі війни: Сталінград, Курськ, Донбас, Харків, Дніпро і Київ. І саме через це таких майже не залишилось – їх просто вибили вороги. Відреставрована машина коштує мільйони. Але в Бондарівці сказали: ми свого танка не віддамо! Адже це не просто бойова машина – це пам’ятник, що охороняє вічний сон солдат братської могили. За ним доглядають учні місцевої гімназії.
ТАНКИ В МИРНОМУ ЩЕ ЛУГАНСЬКУ
Я не дарма написав, що з цих пам’ятників можна сформувати танкову армію. Ну, принаймні, дивізію. Отой самий Т-34-85, що мирно тридцять років простояв на постаменті в Луганську (на виїзді до Краснодона), на початку 2013-го раптом дуже схвилював луганських «колорадосів». Не знаю, кого саме осяяла ідея реставрувати бойову машину, а очолив цей рух заступник мера Луганська, він же – голова міської організації «Партії регіонів» Олександр Ткаченко.
Зізнаюсь, мене тоді ця маячні не зацікавила. «Біло-голубі» на той момент упевнено підім’яли під себе всі гілки й всі органи влади в Україні, зокрема й армію, міліцію, службу безпеки... Підозрювати, що луганські «регіонали» готуються у такий спосіб відбивати навалу зі Сходу, не доводилось, а для придушення місцевих українських патріотів цілком би вистачило внутрішніх військ (на відміну від Збройних Сил, які практично повністю були виведені з Луганщини, цих тут вистачало з гаком; правда, коли почалися заворушення, показали вони себе в усій… ганьбі).
Тепер пригадую, «реставратори» доволі регулярно повідомляли про хід відновлення «героїчного» танка, але подробиць не розкажу. Точно можу сказати, що стрільб із танкової гармати вони не проводили – інакше б галасу наробили.
«Дебют» відреставрованої «тридцятьчетвірки» відбувся на головній вулиці Луганська Совєтській, якраз там, де вона вливається в головну площу з неофіційною назвою Дураковка. Населення не підвело – народу зібралося стільки, що для безпеки проїзду танка міліції довелося застосовувати силу. Утім обійшлося без жертв. Пам’ять нав’язливо підказувала дату: 9 травня, але про всяк випадок подивився дані фото і відео. Виявилось, дійство відбувалось 3 вересня. Тобто якраз у день 70-ліття вигнання німців з останніх територій Луганщини (самий Луганськ взяли ще 14 лютого).
До речі, в цей день весь центр міста заполонила армійська техніка Другої світової. Тут були і «полуторки», і якісь броньовички, й американські «вілліси», і мотоцикли з кулеметами. Рейками бігав трамвай, погано замаскований під бронепотяг. Щоправда, більшість учасників свята його не побачили – на Дураковці рейок немає.
Прохід танка по Совєтській нічим особливо не запам’ятався. Багато диму, зіпсований асфальт; екіпаж, який висипав з машини, явно не тріумфував. Ткаченко, який командував екіпажем, щось постійно виговорював його членам. Утім, ззовні все виглядало по-справжньому: комбінезони, шлемофони, роз’єми рації. З люків танкісти теж вистрибували дуже натурально.
Чи збирались біло-голубі керманичі ще раз скористатись танком, не знаю. У всякому разі, 9 травня 2014-го він на Дураковці не з’явився. Востаннє я його бачив неподалік захопленої будівлі УСБУ. Хто його туди пригнав і навіщо – питати не було в кого.
Є відомості, що так звані «казачки» у травні 2014-го покрали гармати з музейного комплексу «Міус-фронт» (того самого, що присвячений звільненню Луганщини від німецької окупації) і переобладнали їх для стрільби бойовими. Тоді ж була інформація, що бойовики «оживили» вкрадений там же ІС-3. Наскільки мені відомо, стріляти з танкової гармати не довелося – не було відповідних снарядів.
* * *
Утім, ця «проблема росту» була подолана бойовиками максимально швидко. Прийшла Московія – і щедро відкрила широкі двері своїх «воєнторгів».
Але ж для чогось майбутні сєпари тренувались у відновленні цих пам’ятників? І хтозна, може, так усе й задумували ті, хто запропонував городити танки на постаменти?
Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора
реклама