Застигла танкова армада

Застигла танкова армада

Блоги
Укрінформ
Виявляється, далеко не кожен броньований монстр брав участь у звільненні того міста, де його загнали на вічну стоянку

Не знаю, чи отримав свого часу «ленінську премію» той винахідник, що запропонував замість багатофігурних монументальних композицій на честь війни ліпити по містах і містечках броньовану техніку. Або хоча б «державну». Адже економія страшенна. Порівняйте витрати на який-небудь Мамаїв курган і на скромний постамент, на який витягли списану «тридцятьчетвірку». Ні тобі вишуканої фантазії, ані зайвих витрат – а виглядає… ну, дуже грізно. Власне, була премія чи обійшлися без неї – ідея настільки прижилася, що сьогодні з тих танків можна формувати не одну танкову армію.

«ЗА ВІЛЬНИЙ АФГАН!»

Багато хто, і автор цих рядків серед інших, вважав, що кожен такий броньований монстр брав участь у звільненні саме того міста, де його загнали на вічну стоянку. Такій думці сприяли й пояснення, які супроводжують монумент: мовляв, бійці такого-то полку (бригади, дивізії) у 1943/44 році звільнили місто, а першим увірвався на головну вулицю (під червоним прапором, зрозуміло) танк під командуванням гвардії капітана (майора, лейтенанта) такого-то.

Це він ще мирно стоїть на постаменті. І напис
Це він ще мирно стоїть на постаменті. І напис "За советскую родину" ще не стерли

Задумуватись над правдивістю подібної концепції якось приводу не виникало, аж поки мій давній співавтор Валерій Снєгирьов не звернув уваги на очевидний момент: більшість танків, використаних у якості військових пам’ятників – не просто знамениті Т-34, це більш пізня їхня модифікація Т-34-85. Наприклад, найбільш відомий на Луганщині танк-монумент такого типу був випущений у Сормовому (околиця Нижнього Новгорода, тоді – Горького) – у 1944 році, коли в Луганську вже більше року заправляли ВКП(б) з НКВД…

Від «тридцятьчетвірок», які дійсно могли брати Луганськ, модернізований Т-34-85 відрізняється кардинально. Він і за розмірами більший, і калібр гармати більший на цілих 10 міліметрів, і екіпаж замість чотирьох – 5 чоловік. Зрештою, просто красивіший за попередника. А я от у дитинстві все думав, чому Т-34 у кінохроніці 1941-42 років виглядає так убого – на відміну, скажімо, від грізних красенів з фільму «Чотири танкісти й собака». А воно – он чого…

А є приклади танків-пам’ятників, які взагалі не брали участі у Другій світовій. Свого часу Снєгирьов брав інтерв’ю у колишнього керівника Лутугинського району Євгена Рубана. Нащо йому здався такий монумент у ситуації розвалу комуністичного режиму – не спитав у Євгена Вікторовича, бо тоді не був мені відомий цей епізод у його трудовій біографії. Але тут інший момент цікавий. Машину випросили у командувача бронетанковими військами Міноборони СРСР; забирали на базі в Артемівську (Бахмуті). І…

- Я не можу сказати сьогодні, чи брав участь він у роки Великої Вітчизняної війни, але те, що це бойовий танк і він брав участь у війні в Афганістані – це точно. Тому що на ньому був герб Афганістану – коли ми отримували, на ньому був герб Афганської народної армії.

Погодьтеся: карколомна символіка виходить. Яких патріотів мав виховувати своїм прикладом танк, який не те, що власну землю не обороняв – активно сприяв захопленню чужої.

«БЕЗ НЬОГО НІЧОГО Б НЕ БУЛО»

Мабуть, слід кілька слів сказати про те, в яких муках народжувалася «легендарна» машина і хто насправді були її «батьки». Валерій Снєгирьов приділив і цій стороні історії певну увагу.

За розкрученою легендою, яка й досі користується популярністю в російських кіноділків, Т-34 склепав геніальний конструктор Михайло Кошкін ледь не у підпіллі, без відома партійних наглядачів і «кураторів» з беріївського відомства. Хоча давно відомо, що і «тридцятьчетвірка» в Харкові, й КВ в Ленінграді були сконструйовані за єдиним замовленням Автобронетанкового управління, яким тоді керував Дмитро Павлов. А якщо ще уважніше придивитись, то й Павлов розробляв замовлення не на порожньому місці.

Мабуть, називати замість Кошкіна творцем танка іншу людину теж буде не зовсім правильно. Тим не менше чималий вклад у розробку майбутнього танкового шедевру зробив наш земляк, уродженець Бердянська Опанас Фірсов. Який, на відміну від того ж Кошкіна (не кажучи вже про «самородків» на кшталт Михайла Калашникова), все ж мав набагато більш ґрунтовну технічну освіту – закінчив вищу технічну школу в Мітвайді (Німеччина) і політехнічний інститут у Цюріху (Швейцарія), а також досвід роботи на швейцарському заводі. Та й робота на дореволюційних підприємствах у самій Росії багато чого вартувала.

До речі, однією з головних переваг Т-34 є його дизельний двигун В-2. Ідея використати дизель на танку належала Фірсову.

Першою, хто на широкий загал згадав про роль Фірсова в створені Т-34, була уродженка Харкова Лариса Васильєва – авторка відомої свого часу книги «Кремлівські дружини». У «Правді» (№311) 6 листопада 1988 року вийшла її стаття «Без них не можна». Можна по різному ставитись до модної письменниці, однак у Лариси Миколаївни був і особистий мотив. Вона не «з вулиці» зайшла в цю тему, її рідний батько Микола Кучеренко був одним з трьох харківських конструкторів, яких Сталін у 1942-му нагородив премією власного імені саме за створення Т-34. Прізвище Фірсова в указі не фігурувало – він уже п’ять років як був розстріляний за «шкідництво».

Лариса Васильєва обіцяла батькові написати книжку про історію Т-34. Саме Кучеренко й назвав доньці прізвище Фірсова: «З нього все починалося. Без нього нічого б не було». Згодом Васильєва видала у співавторстві книжки «Правда про танк Т-34» та «Микола Кучеренко. 50 років у битві за танки СРСР».

«Офіційна радянська історіографія пов'язує створення знаменитого танка Т-34 виключно з ім’ям головного конструктора Михайла Кошкіна, який замінив у грудні 1936 року репресованого Опанаса Фірсова. Але основи для створення Т-34, його первинний технічний вигляд, основні бойові характеристики закладено ще при Фірсові. Уже наприкінці 1935 року на столі головного конструктора лежали опрацьовані ескізи принципово нового танка: протиснарядне бронювання з великими кутами нахилу (еквівалентна товщина носа – 90 мм), довгоствольна 76,2 мм гармата, дизельний двигун В-2, маса до 30 тонн, відмова від колісно-гусеничного руху на користь суто гусеничного», – розповідав ще один учасник створення Т-34 Василь Васильєв.

Т-34 в останні роки перетворився на одну зі «скрєп» російського побєдобесія. Варто зазначити, доволі зручну «скрєпу», адже танків-пам’ятників стоїть на пострадянських теренах, зокрема, й в українських містах і містечках чимало. Російські пропагандисти одну за одною штампують про них стрічки, переважно геть трешові, як, наприклад «Танки» 2018 року, що присвячена саме Т-34.

ЗАБУТИЙ ГЕРОЙ

І все ж є в наших поселеннях танки, які захищали саме їх. Один із них стоїть у селі Бондарівка Марківського району на Луганщині.

Його полишили наші солдати, що потрапили в оточення. Місцеві мешканці довго гадали, яку долю обрати для бойової машини, але все ж таки вирішили: він охоронятиме пам’ять про загиблих захисників рідної землі. Його історія – у пам’яті людей. Основні джерела інформації про «тридцятьчетвірку» в селі Бондарівка – це спогади очевидців. Місцеві своїм танком пишаються. Говорять, він такий єдиний.

Лідія Воробйова, вчитель історії: «Танк Т-34, встановлений в селі Бондарівка, це єдина 34-ка в Україні, встановлена в тій самій місцевості, де вона брала участь під час війни. Цей танк був залишений радянськими танкістами під час відступу радянських військ у липні 1942 року. Екіпаж його складався із трьох чоловік».

Він з’явився у селі в середині 42-го. Єдиний вцілілий танк з усього корпусу. Він довіз своїх бійців до села, а коли в машини скінчилось пальне, танкісти подбали про неї, як могли. І заховали до кращих часів. Це були чорні дні поразки Червоної Армії під Харковом й відступу донськими степами до Сталінграда.

- Скоріш за все цей танк належав до танкового корпусу, який зазнав величезних втрат у бою між Великоцьком і Міловим, – продовжила Лідія Воробйова. Очевидці, які були на будівництві оборонних споруджень під Старобільськом, свідчать, що коли німці прорвали оборону, звідти почав відступати танковий корпус. Танкісти машину поставили на березі річки Лозної у заростях верболозу. Танк був справний і повністю готовий до бою. Всередині були снаряди, ручний кулемет, диски до нього. Радянські танкісти покинули танк, замкнувши його, і попрямували через соняшникове поле на Південний Схід. Це було на виду у всіх жителів села, десь 10-го липня, стверджують місцеві жителі, під вечір. Через те, що наступного дня, 11-го липня, в село вже прийшли німці».

Попри те, що бійці полишили свою бойову машину цілком справною, вже до вечора з неї зробили металобрухт. Аби назавтра вона не дісталася ворогу, сільський голова знайшов нетрадиційне рішення. Місцеві підлітки, щоб ворог не зміг скористатися танком, проникли всередину, знищили боєприпаси і пошкодили прилади, радіатор і металеві дзеркала.

Після звільнення села від фашистів місцеві жителі намагалися відновити танк, аби той допоміг їм у колгоспі. Адже у воєнні та післявоєнні часи з сільгосптехнікою були великі проблеми. Й чимало полів зорали колишні бойові машини. Утім, цій «тридцять четвірці» стати трактором не судилося – надто вже пошкодили його хлопці та час. Тоді вирішили перетворити його на пам’ятник.

Недавно з’явилися підприємці зі столиці. Запропонували допомогу в реставрації скверу Пам’яті. Готові були вже складати план відбудови, коли у «меценатів» запитали: а що ж вони бажають навзаєм? З’ясувалося, що всього лише той самий танк! Адже пам’ятник дуже цінується серед колекціонерів. А все через те, що ця машина не схожа на всі ті, що стоять на постаментах Луганщини, а, можливо, й усієї України. Це Т-34-76 модифікації 1942 року. Саме ця модифікація «тридцять четвірки» й винесла на собі основні тягарі війни: Сталінград, Курськ, Донбас, Харків, Дніпро і Київ. І саме через це таких майже не залишилось – їх просто вибили вороги. Відреставрована машина коштує мільйони. Але в Бондарівці сказали: ми свого танка не віддамо! Адже це не просто бойова машина – це пам’ятник, що охороняє вічний сон солдат братської могили. За ним доглядають учні місцевої гімназії.

Танки Mark-V. Їх теж
Танки Mark-V. Їх теж "модернізували"

ТАНКИ В МИРНОМУ ЩЕ ЛУГАНСЬКУ

Я не дарма написав, що з цих пам’ятників можна сформувати танкову армію. Ну, принаймні, дивізію. Отой самий Т-34-85, що мирно тридцять років простояв на постаменті в Луганську (на виїзді до Краснодона), на початку 2013-го раптом дуже схвилював луганських «колорадосів». Не знаю, кого саме осяяла ідея реставрувати бойову машину, а очолив цей рух заступник мера Луганська, він же – голова міської організації «Партії регіонів» Олександр Ткаченко.

Зізнаюсь, мене тоді ця маячні не зацікавила. «Біло-голубі» на той момент упевнено підім’яли під себе всі гілки й всі органи влади в Україні, зокрема й армію, міліцію, службу безпеки... Підозрювати, що луганські «регіонали» готуються у такий спосіб відбивати навалу зі Сходу, не доводилось, а для придушення місцевих українських патріотів цілком би вистачило внутрішніх військ (на відміну від Збройних Сил, які практично повністю були виведені з Луганщини, цих тут вистачало з гаком; правда, коли почалися заворушення, показали вони себе в усій… ганьбі).

Тепер пригадую, «реставратори» доволі регулярно повідомляли про хід відновлення «героїчного» танка, але подробиць не розкажу. Точно можу сказати, що стрільб із танкової гармати вони не проводили – інакше б галасу наробили.

«Дебют» відреставрованої «тридцятьчетвірки» відбувся на головній вулиці Луганська Совєтській, якраз там, де вона вливається в головну площу з неофіційною назвою Дураковка. Населення не підвело – народу зібралося стільки, що для безпеки проїзду танка міліції довелося застосовувати силу. Утім обійшлося без жертв. Пам’ять нав’язливо підказувала дату: 9 травня, але про всяк випадок подивився дані фото і відео. Виявилось, дійство відбувалось 3 вересня. Тобто якраз у день 70-ліття вигнання німців з останніх територій Луганщини (самий Луганськ взяли ще 14 лютого).

До речі, в цей день весь центр міста заполонила армійська техніка Другої світової. Тут були і «полуторки», і якісь броньовички, й американські «вілліси», і мотоцикли з кулеметами. Рейками бігав трамвай, погано замаскований під бронепотяг. Щоправда, більшість учасників свята його не побачили – на Дураковці рейок немає.

Прохід танка по Совєтській нічим особливо не запам’ятався. Багато диму, зіпсований асфальт; екіпаж, який висипав з машини, явно не тріумфував. Ткаченко, який командував екіпажем, щось постійно виговорював його членам. Утім, ззовні все виглядало по-справжньому: комбінезони, шлемофони, роз’єми рації. З люків танкісти теж вистрибували дуже натурально.

Чим не танкіст?
Чим не танкіст?
Ткаченко (з
Ткаченко (з "колорадкою") пробігом не задоволений

Чи збирались біло-голубі керманичі ще раз скористатись танком, не знаю. У всякому разі, 9 травня 2014-го він на Дураковці не з’явився. Востаннє я його бачив неподалік захопленої будівлі УСБУ. Хто його туди пригнав і навіщо – питати не було в кого.

Позаду - УСБУ (травень 2014-го)
Позаду - УСБУ (травень 2014-го)

Є відомості, що так звані «казачки» у травні 2014-го покрали гармати з музейного комплексу «Міус-фронт» (того самого, що присвячений звільненню Луганщини від німецької окупації) і переобладнали їх для стрільби бойовими. Тоді ж була інформація, що бойовики «оживили» вкрадений там же ІС-3. Наскільки мені відомо, стріляти з танкової гармати не довелося – не було відповідних снарядів.

* * *

Утім, ця «проблема росту» була подолана бойовиками максимально швидко. Прийшла Московія – і щедро відкрила широкі двері своїх «воєнторгів».

Але ж для чогось майбутні сєпари тренувались у відновленні цих пам’ятників? І хтозна, може, так усе й задумували ті, хто запропонував городити танки на постаменти?

Михайло Бублик, Сєверодонецьк
Фото автора

 

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-