Максим Березовський. 2. Між мучениками і праведниками

Максим Березовський. 2. Між мучениками і праведниками

Укрінформ
У рамках проєкту «Калиновий к@тяг» завершуємо розповідь про українського композитора – класика європейської музики

Були декади, коли високе мистецтво мало шанс спаскудитися до рівня самовдоволеного дилетантизму. Не тільки в Росії, а по цілій Європі вищий світ усіляко намагався перетворити красну штуку на порожню забаву. І для бомонду (beau monde, “прекрасний світ”) наставали дикунські часи художньої самодіяльності, коли на приватних сценах, із дозволу сказати, аристократія взялася ставити… опери. І в тих виставах, власними силами і винятково для своїх, вузького кола втаємничених аматорів, навіть не здобувши фахової підготовки, брали участь лише самі так звані “дилетанти”.

Мотив як простирадло – естетичний гедонізм. Бо ж італійське dilettante значить любитель, а походить воно від дієслова dilettare – радіти, дарувати насолоду. Ось і всі мистецькі прагнення: брати щось від життя. Тому силами господарів та їхніх друзів влаштовувались музичні вистави, про які пізніше плескали язиками, оцінюючи катарсис на рівні з… професійно зробленими операми. Іноді для таких театралізованих забаганок у Санкт-Петербурзі середини XVIII століття надавалася навіть… Придворна сцена.

Італійська опера в Санкт-Петербурзі
Італійська опера в Санкт-Петербурзі

Перебуваючи на службі півчим при Дворі Її Імператорської Величності, від 1762 р. – в Італійській театральній компанії – це на власні очі з місяця в місяць бачив український співак і композитор Максим Березовський.

*   *   *

Щось схоже діялось і 25 листопада 1768 р., коли в Імператорському театрі численній заможній публіці показали комік-оперу “Аннета і Любен” французького поета і драматурга Жана-Франсуа Мармонтеля (Jean-François Marmontel; 1723-1799), якого від 1758 р. особисто патронувала сама мадам де Помпадур.

Згадуваний уже мною німецький мемуарист Якоб фон Штелін так описував подію:

- У комічній опері виступали: колишня фрейліна Двору, княгиня Марія Барятинська в ролі Анети і камергер Двору, граф Олександр Бутурлін у ролі Любена. Обидва грали з такою невимушеністю і мистецтвом, як ніби вони трудились на сцені багато років. Особливо вдалась роль юної княгині Барятинській, за її природної вроди, приємного голосу і чарівних манер, підійшла виконавиці настільки незвичайно, що мало не всі її виходи зустрічалися оплесками.

Максим Березовський
Максим Березовський

Уявляєте? Тим часом Максим Березовський жадібно вбирав професійний досвід, спілкуючись як із видатними музикантами Європи, так і з провідними вітчизняними артистами, котрі працювали в Санкт-Петербурзькій придворній капелі. Надзвичайне обдарування, багатогранні здібності, тонкий хист подарували українцеві шанс продовжити освіту в серці музичної культури Старого світу.

Ось чому не перший рік українець, як і решта півчих капели, глибоко вивчав французьку, італійську та німецьку мови. Росією з її модою на невігластво він був ситий під зав’язку. Хотілося до однодумців, хотілося до інших душ. Виснажували пустопорожні балачки, знесилювали чванькуватість і дворушництво.

Що й досі не вкладається в голові, так це факт, що саме вихованець Глухівської музичної школи Максим Березовський став першим (!!!) пенсіонером з-посеред усіх музикантів Російської імперії, якого державним коштом відрядили до Італії, аби національний талант вдосконалював композиторське мистецтво.

*   *   *

Станіслао Мартіні
Станіслао Мартіні

Це сталося тоді, коли дирекція Російських Імператорських театрів направила свого протеже в науку до відомого теоретика й педагога Джованні Баттіста (Giovanni Battista; або: Giambattista Martini; 1706-1784). Під його наставництвом у Болонській філармонічній академії (Accademia Filarmonica di Bologna), заснованій ще 1666 р. і розташованій у Палаці графа Вінченцо Карраті, свого часу вчилися: француз бельгійського походження Андре Гретрі (André Ernest Modeste Grétry; 1741-1813), чех Йозеф Мислівечек (Josef Mysliveček; 1737-1781), італійський францисканець, неперевершений професор композиції Станіслао Маттеї (Stanislao Mattei; 1750-1825), котрий згодом змінив псевдонім на Станіслао Мартіні (Stanislao Martini), наймолодший син німецького генія Йоганн Крістіан Бах (Johann Christian Bach; 1735-1782), знаменитий італієць, органіст і віолончеліст Джованні Баттіста Чіррі (Giovanni Battista Cirri; 1724-1808), а в грудні 1769 - березні 1770 р. – навіть юний Моцарт (Wolfgang Amadeus Mozart; 1756-1791).

Джованні Баттіста
Джованні Баттіста

Поважний алхімік чарівної музики, синьйор Джованні Баттіста міг доволі просто пояснювати гармонію небесних сфер. Кожного нового учня він наставляв так:

- Юнак, котрий бажає опанувати мистецтво контрапункту, повинен докласти всіх зусиль, аби повністю оволодіти елементами і правилами, викладеними у вченні про контрапункт. Вони складають основу, підмурівок музики як мистецтва, оволодівши яким, ви отримаєте той запас знань, з якими легко і неабияк складатимете музику будь-якого виду, як манірно давню, так і нову...

Отже, 26 травня 1769 р. Максим Березовський вирушив до Болоньї, яка на ті часи вважалася культурною столицею Італії. Проте у записі про від'їзди з Санкт-Петербурга за кордон українця сором’язливо назвали… кур’єром, котрий прямує у Відень до “повноважного міністра, князя Дмитра Голіцина”.

Кого хотіли ошукати російські чиновники? Дідько їх знає.

Український Моцарт прямував до знаменитої Болонської філармонічної академії, де під наставництвом знаного в Західній Європі падре Мартіні мав намір поглибити знання з “генерал-басу”. Між іншим, у роки перебування в академії Максима Березовського той професор композиції, Станіслао Мартіні, саме закінчував другий том фундаментальної “Історії музики” (“Storia della musica”; 1757-1781) та виписував епохальний трактат про контрапункт – “Зразковий контрапункт” (“Еsemplare ossta sagio di contrappunto”; 1774-1775).

Наче зірка-дороговказ, Музика вела його в житті.

*   *   *

Від перших днів липня 1969 р. студент із українського Глухова прийшов у захват! У Болоньї просто вразила колосальна музична бібліотека місцевої Філармонічної академії, недарма вона вважалася однією з найбільших у Європі. Але найбільше підкорила людяність ченця-францисканця, падре Мартіні. Виявляючи мовчазну турботу до власних вихованців, професор композиції часто-густо підтримував Максима Березовського матеріально. Адже упродовж подальших чотирьох років кошти на освіту та утримання із Санкт-Петербурга йому, державному пенсіонеру, надходили нерегулярно.

Іван Єлагін
Іван Єлагін

Новопризначений директор Імператорськими театрами, колишній прапорщик та автор сороміцьких віршів Іван Перфилович Єлагін (1725-1794) у листі від 12 лютого 1770 р. лише… просив Станіслао Мартіні добре подбати про Максима Березовського, а також повідомити про здібності та успіхи.

Відповідаючи пану Єлагіну, листом від 24 квітня 1770 р. падре відзначав неабиякий хист Массімо і підкреслив: цьому учневі він зможе передати всі знання з мистецтва контрапункту. Під пильним оком італійського професора композиції український Моцарт вивчав у Болоньї музику майже чотири роки – 1769-1773 рр.

У тодішній Італії багато чому і багато в кого можна було навчитися.

Зокрема, у Болоньї тоді мешкали: композитор Франческо Арайя, арії з опер якого українець виконував у трупі Оранієнбаумського придворного театру; сопрано і клавесиніст Вінченцо Манфредіні, котрий із Москви 1769 р. успішно повернувся на батьківщину; колишня партнерка по сцені, оперна діва Катаріна Брігонці.

*   *   *

Читайте також: Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Невдовзі українець познайомився і почав спілкуватися ще з одним визначним музикантом тогочасності, всесвітньо відомим співаком Фарінеллі (Farinelli; власне – Carlo Broschi; 1705-1782), котрий товаришував із падре Мартіні. Карло Броскі володів феноменальним голосом у три з половиною октави, хоча й не бездоганним за тембром, але неймовірно гнучким і технічно довершеним, тоді як широкий діапазон дозволяв виконувати як сопранові, так і контральтові партії.

То був гарний приклад для наслідування. Виходець із провінційного містечка Андрія (Неаполітанське королівство), Фарінеллі співав у Неаполі й Римі, у Болоньї та Пармі, у Лондоні й Мадриді, де служив, наприклад, в якості особистого співака короля Філіпа V, а згодом керував Королівськими театрами і навіть здобув лицарське достоїнство. Повернувшись на батьківщину, він придбав у Болоньї власну нерухомість, що було нечуваним навіть для італійських митців.

Допитливість визначається простим критерієм: не скільки тобі дають знань, а скільки тобі по силі взяти. Хоч як сутужно жилося в Італії, але Максим Березовський не сидів безвилазно в Болоньї, а залюбки відвідував Рим, Неаполь, Флоренцію, Мілан. Так він прагнув якомога більше побачити, дізнатися про багату на культуру країну, аби привезти ті знання та емоції додому.

І його торкалися не тільки музика, а й сучасна література, живопис, хореографія, архітектура. На тонких струнах людської душі справжня музика бринить віками.

*   *   *

Рік у рік вихованець Глухівської співочої школи піднімався сходинками, здобуваючи найвищу у світі музичну освіту. Як того вимагали правила Болонської філармонічної академії, після початкової та середньої сходинки (курси) навчання, українець складав іспити на звання академіка.

Йозеф Мислівечек
Йозеф Мислівечек

В одній групі з відомим богемським композитором Йозефом Мислівечеком 15 травня 1771 р. Максим Березовський склав екзамен із володіння контрапунктом строгого стилю і став повноважним академіком Болонської філармонічної академії.

Музикознавці стверджують, мовляв, іспити на те звання завжди вирізнялися складністю. Бо за короткий час конкурсант, суворо дотримуючись чітких правил класичної композиції та зразкового контрапункту, мав створити на задану тему завершений поліфонічний твір.

Для Болонської філармонічної академії щорічні іспити на звання “maestro di capella” (капельмейстер) вважались найбільшою подією, адже тієї урочистої днини проголошувалося ім’я ще одного (!!!) почесного академіка. Підкреслюю, одного. Так, попереднього, 1770 р. до високоповажних італійських академіків, скажімо, приєднався 14-річний Моцарт.

Аби уникнути суб’єктивності в оцінках, іспит таємним голосуванням приймало журі з п’ятнадцяти суддів на чолі з президентом Академії, професором музики, вельмишановним синьйором Антоніо Маццоні (Antonio Mazzoni; 1717-1785). Кожен із професорів вкидав у загальну скриньку власну кулю, відповідно – чорну чи білу.

Музика 26-річного українця настільки вразила, що після виконання поданого на іспит твору Максима Березовського у скриньці виявилися самі білі кулі. Не дивно, що й донині протокольний рукопис “антифона” з українського Глухова, підписаний “Massimo Berezovsky”, зберігається в архіві Болонської філармонічної академії як прецедент.

*   *   *

Але й це ще не все. У 1771 р. давні традиції Болоньї довелося порушити двічі.

По-перше, до лав філармонічних академіків вступали й були на рівних прийняті одразу двоє обдарованих студентів: богемець Йозеф Мислівечек та українець Максим Березовський, слов’яни за походженням.

По-друге, росіянин, як тут поза очі називали Максима Березовського, тримав іспит у якості… іноземного композитора, а це значило, що в себе на батьківщині конкурсант мав бути в табелі про ранги чином не нижче капельмейстера. Ту посаду у Санкт-Петербурзі за засилля “італійщини” вихованець Глухова, ясна річ, не обіймав. Але…

Зважаючи на музичні прем’єри, створені та показані в концертах на Апеннінському півострові, Італійське товариство любителів музики обрало іноземця своїм (!!!) капельмейстером, чим відкрило для нього саму можливість складати в Болоньї іспити на звання філармонічного академіка.

*   *   *

Шансом, подарованим долею, українець скористався уповні.

Тож невдовзі, за традицією високої шани, портрет нового композитора – переможця академічного конкурсу Максима Березовського в обов’язковому порядку дописали у фрески на стіні шанованої в Болоньї каплички Сан-Джакомо Маджоре (San Giacomo Maggiore), що належала монастирю ордену пустельників Св.Августина.

каплички Сан-Джакомо Маджоре
Капличка Сан-Джакомо Маджоре

Тільки завдяки власному талантові Максим Березовський став урівень зі славетними іменами. Відтоді його прізвище виявилося викарбуваним золотом на мармуровій плиті, що прикрашає стіну Болонської філармонічної академії, і стоїть у тому кам’яному списку наступним після Моцарта.

Відтоді список славетних імен помітно подовжився: Россіні, Ніколаї, Верді, Вагнер, Пуччіні, Ліст, Брамс, Массне, Сен-Санс, Фільд, Рубінштейн, Бузоні, Респігі.

*   *   *

Камерний ансамбль
Камерний ансамбль

На жаль, до сьогодні дійшла незначна частина творчого доробку українського композитора, створеного в Італії. Не маючи заможного благодійника чи мецената, український композитор мусив заробляти на життя ремеслом, тож писав музику – як духовну, так і камерно-інструментальну.

Зокрема, у 1772 р. він створив у м.Піза сонату для скрипки й чембало (клавесин), а на початку 1773 р. на лібрето італійського поета і драматурга П’єтро Метастазіо (Pietro Metastasio; 1698-1782) написав оперу “Демофонт” (“Demofoonte”; 1733).

арія Тіманта з опери «Демофонт»
Арія Тіманта з опери «Демофонт»
Леопольд II
Леопольд II

Хоч як там було б, але для Максима Березовського праця над міфом про давньогрецького царя Демофонта (Елеунта) стала вкрай важливим етапом. Таке творче співробітництво витончило майстерність в оперному жанрі. На відомий класичний сюжет однойменна мелодрама П’єтро Метастазіо була написана за сорок років до того. Згодом вона стала улюбленим літературним матеріалом для численних лібрето; лише опер за її мотивами створили більш як 70! Але “Демофонт” Максима Березовського став першою оперою, написаною композитором із Росії!

Тому уявляєте, як мовчки пишався український митець, що саме його твір поставили під час муніципального карнавалу в оперному театрі портового Ліворно, провінція Тоскана – з особистого благословення римського короля, герцога Леопольда II (Leopold II; 1747-1792), котрий персонально піклувався благоустроєм та культурою найбільшого порту провінції на східному березі Лігурійського моря.

*   *   *

Читайте також: Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Більше того, новий варіант “Демофонта”, опери про життя і смерть, жертви і вбивство давнього царя Елеунта, зустріли в Італії більш ніж прихильно.

Зокрема, міська газета Ліворно – “Notizie del Mоndo” (“Новини світу”) у числі від 27 лютого 1773 р. зазначила:

- Серед вистав, показаних під час останнього карнавалу, слід особливо відзначити оперу, написану регентом (?!?- О.Р.) Російської хорової капели, який перебуває на службі в Її Величності Імператриці всієї Росії, синьйором Максимом Березовським. Згаданий твір поєднав у собі жвавість і гарний смак із музичним хистом.

Олексій Орлов
Олексій Орлов

Цікаво, що у виставі вокальною красою вражав оперний співак-кастрат Франческо Поррі (Francesco Porri; 1756-1830). Й успіх мав, варто зауважити, колосальний! Незабаром на особисту пропозицію генерал-аншефа, графа Олексія Орлова (1737-1807) 17-річний італієць вирушив до Санкт-Петербурга, де дістав ангажемент та провів подальші сім сезонів (1769-1975), виконуючи оперні партії з творів модного італійського композитора, представника неаполітанської оперної школи Томмазо Траетти (Tommaso Michele Francesco Traetta; 1727-1779).

*   *   *

Згодом у Північній Пальмірі синьйор Франческо Поррі замінив композитора й диригента… Бальдассаре Галуппі, котрий у 1765-1768 рр. служив у Санкт-Петербурзі капельмейстером при Дворі, здійснюючи при цьому й художній нагляд за Придворною співочою капелою.

Після Ліворно оперу “Демофонт” Максима Березовського давали також у Флоренції в “Teatro di via del Cocomero”, про що повідомлялося у номері “Notizie del Mоndo” від 16 листопада 1773 р. Той концертний майданчик, розташований між площею Сан-Марко та Пьяцца-дель-Дуомо, був доволі знаний.

Teatro di via del Cocomero
Teatro di via del Cocomero

Свого часу тут відбувалися прем’єри відомих опер, зокрема, “Рoдріго” (“Vincer se stesso è la maggior vittoria, ovvero Rodrigo”; 1707) Георга Генделя, “Адріан у Сирії” (“Adriano in Siria”; 1776) Йозефа Мислівечека тощо.

До наших днів з авторського оригіналу партитури “Демофонта” Максима Березовського збереглися, на жаль, тільки аркуші чотирьох арій. І досі ті реліквії зберігаються в бібліотеці Флорентійської консерваторії.

Варто ще раз підкреслити: популярна в музикознавців та публіки опера півчого при Дворі Її Імператорської Величності при Італійській театральній компанії знаменито підсумувала період перебування українського Моцарта в Італії.

*   *   *

Не в Україні, не в Росії, а саме в Італії Максим Березовський написав кращі зі своїх причасних віршів, зокрема, “Літургію Іоанна Златоуста”, що склала кульмінацію його творчого доробку. У духовному хоровому циклі автор виявився справжнім новатором форми, демонструючи новітні прийоми гармонізації повсякденних розспівів.

Саме Максим Березовський уперше поділив хоровий цикл Літургії на сім частин; той принцип композиції швидко прижився і став традиційним у музичній архітектоніці церковної служби. Одним із найпопулярніших духовних творів кінця XVIII й затим усього XIX ст. була четверта частина – “Вірую” – зі згаданої Літургії.

І мав він надію, що Росія зачекалася на святе слово.

Адже Господь чекає наших дітей.

- Не бороніть їм приходити до Мене, бо таких Царство Небесне, – Мф. 19, 14.

Митрополит Євгеній
Митрополит Євгеній

Як написав 1804 р. у статті “Історичне міркування взагалі про стародавній християнський богослужбовий спів, й особливо про спів россійскія церкви” перший біограф українського генія, на той час архімандрит Сергієвого пустища, згодом київський митрополит Євгеній (власне – Євфимій Олексійович Болховітінов; 1767-1837):

- Відтоді Березовського чекала слава й у Росії. Бо ще з Італії він надіслав до Двору декілька церковних концертів, які загалом були схвалені.

*   *   *

Тривалий час вважалося, що український композитор виїхав з Італії до Санкт-Петербурга в 1775 р. І факт цей романтично пов’язували з… поверненням до Російської імперії ескадри графа Орлова, яка сильцем вивезла на батьківщину горезвісну княжну Єлизавету Тараканову. Утім, знайшовся рапорт Колегії внутрішніх справ Росії, де зазначено: капельмейстер М.С.Березовський виїхав з Італії 19 жовтня 1773 р.

Мала місце зовсім інша трагедія. Здобувши широке професійне визнання в Італії, маючи титул академіка Болонської філармонічної академії, володіючи глибокими знаннями з сучасної музики та безцінним досвідом театральної, педагогічної й виконавської діяльності – до російського Двору прибулець не прийшовся.

Новоприбулому академіку поклали мізерну платню (500 рублів) та зарахували на ту ж саму посаду – співака Придворної капели. До того ж, позаштатного.

Звання капельмейстера, як це передбачав титул академіка, Максим Березовський так і не отримав. Бо у 1768-1775 рр. усією музикою в Росії диригував головний капельмейстер при Дворі Катерини II, представник неаполітанської оперної школи, італійський композитор… Томазо Траетта, котрий ту посаду обійняв одразу після від’їзду синьйора Бальдассаре Галуппі. Нема пророка, не-ма пророка…

*   *   *

На батьківщині, в Імперії, що плазувала перед іноземцями, душу ятрило засилля “італійщини”. Годі й дивуватися, що посаду йому не запропонували. Манірний безвусий хлопчина з селища Сан-Джованні-Вальдарно (San Giovanni Valdarno), що в провінції Ареццо, співак-кастрат Франческо Поррі, котрого Максим Березовський вивів на сцену оперного театру м.Ліворно у власній опері “Демофонт”, – із легкої руки графа Олексія Орлова аж раптом перетворився в Санкт-Петербурзі на… поважного капельмейстера Двору. При цьому прибулець здійснював і художній нагляд за Придворною співочою капелою.

Було гидко.

Максим Березовський
Максим Березовський

Після бурхливого культурного життя Італії атмосфера в Росії для Максима Березовського виявилася задушливою, навіть вбивчою. За соціальним становищем професійні музиканти, за винятком приїжджих з Європи, межували з придворними слугами та кріпаками. Багато хто з колег по закінченні вистави чи концерту… вирушав поратися хатньою роботою чи брався виконувати побутові доручення пана.

Сучасна Україно, замислись: нащо ти європеїзуєш своїх громадян, якщо ні собі самій, ні їм дати ради не можеш?

Інший парадокс пригнічував. В Італії Максим Березовський перетворився на самодостатнього європейського композитора – у тодішній Російській імперії і близько не було автора подібного рівня. Після повернення на батьківщину генія поставили назад, у стійло, ніби робочу конячку, а музику йому замовляли – виключно для Придворної співочої капели.

*   *   *

Тим часом український Моцарт удосконалював майстерність із “генерал-басу”. Саме в той безнадійно тужливий період свого життя віри страдник не втрачав, а закінчив писати чотириголосний хоровий концерт “Не отвержи мене во время старости” (Псалтир. Кафисма десята, псалом 70):

- 8. Да исполнятся уста моя хваления, яко да воспою славу Твою, весь день великолепие Твое.

9. Не отвержи мене во время старости, внегда оскудевати крепости моей, не остави мене. 10. Яко реша врази мои мне, и стрегущии душу мою совещаша вкупе, 11. глаголюще: Бог оставил есть eго, пожените и имите eго, яко несть избавляяй. 12. Боже мой, не удалися от мене, Боже мой, в помощь мою вонми. 13. Да постыдятся и исчезнут оклеветающии душу мою, да облекутся в студ и срам ищущии злая мне. 14. Аз же всегда возуповаю на Тя и приложу на всяку похвалу Твою. 15. Уста моя возвестят правду Твою, весь день спасение Твое, яко не познах книжная. 16. Вниду в силе Господни, Господи, помяну правду Тебе Единаго. 17. Боже мой, имже научил мя еси от юности моея, и до ныне возвещу чудеса Твоя, 18. и даже до старости и престарения, Боже мой, не остави мене, дондеже возвещу мышцу Твою роду всему грядущему, 19. силу Твою и правду Твою, Боже, даже до вышних, яже сотворил ми еси величия. Боже, кто подобен Тебе? 20. Елики явил ми еси скорби многи и злы, и обращься оживотворил мя еси, и от бездн земли возвел мя еси.

Хотілося вірити в чудо, і надія не помирала.

У години духовної самоти митець відчував, що його повернули в естетичне кріпацтво. Гріла одна ідея – задля поступу Духу створити в Гетьманщині вищий музичний заклад на зразок Болонської філармонічної академії! Велична, але цілком реальна для України перспектива, не повірите, але – існувала!

*   *   *

Григорій Потьомкін
Григорій Потьомкін

Великосвітськими салонами Санкт-Петербурга блукали поголоски, мовляв, новий фаворит імператриці Катерини II, князь Григорій Олександрович Потьомкін (1739-1791) поклав за мету заснувати нову столицю України – Катеринослав (тепер – Дніпро). Відповідно до ідеалів епохи Просвітництва, царедворець надумав заснувати й університет європейського штибу та… музичну Академію на кшталт Болонської.

Більш як десять років князь Григорій Потьомкін шукав для проєкту потрібних очільників, як тоді казали на італійський манер, “принципе”, тобто президентів. Надсилав можновладець, начебто, пропозицію і… Моцарту.

Але, зрештою, царедворець спинився на кандидатурі найвидатнішого російського композитора Максима Березовського, а керівником столичного оркестру побачив камер-музиканта, скрипаля, композитора й педагога Івана Євстафійовича Хандошкіна (1747-1804).

На превеликий жаль, фантастичну ідею зреалізували уповні не вдалося.

Джузеппе Сарті
Джузеппе Сарті

Кілька років Іван Хандошкін скнів на службі в дирекції Імператорських театрів, та за клопотанням князя Г.О.Потьомкіна у 1785 р. його звільнили, призначивши… пенсію за вислугу років. Незабаром 28-річного основоположника російської скрипкової школи призначили… викладачем в Катеринославську музичну академію. За відсутності директора учбового закладу, професора Джузеппе Сарті (Giuseppe Sarti; 1729-1802), саме Іван Євстафійович виконував обов’язки заступника. Щоправда, у 1789 р. І.Є.Хандошкін назавжди повернувся до Санкт-Петербурга, де й дожив віку.

*   *   *

Читайте також: Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Останні чотири роки життя Максим Березовський прожив у злиднях, самоті та зневірі. Годі й дивуватися тому, що дедалі частіше він не бачив, як вирватися з тієї розпуки й від безсилля тонув у звичайній побутовій депресії.

Відколи митець повернувся до Імперії, новопризначеному придворному капельмейстеру поклали за обов’язки… розучувати з недолугими півчими хори для опер, які давалися на придворній сцені, і… муштрувати оперних співаків із числа молодих вокалістів. Чи треба було три роки під пильним оком світоча музичної педагогіки падре Мартіні марудитись із отими зразковими контрапунктами й дійти в сучасній композиції до звання академіка Болонської філармонічної академії?

Буваючи у земляків-українців, котрі, як вихованці Глухівської музичної школи, співали на благородних балах, у концертах й урочистостях, він бачив нові порядки. Для забави доходжалого цесаревича Павла Петровича (1754-1801) у Гатчині, перетвореній на резиденцію Великого князя, навіть завели… особисту гвардію на 300 чоловік, так звані “потєшні війська”. Із часом число “команди” збільшилось та якісно покращилося. Сюди з інспекцією мілітаристської іграшки Карла Петера Ульріха Гольштейн-Готторпського – як саме триває опрусачування російської армії в Гатчинському гарнізоні – навіть приїздив кавалер усіх російських та більшості іноземних військових орденів, генерал-фельдмаршал… Олександр Васильович Суворов (1729-1800).

На плацу тут заради забави Великого князя шикувалися кілька справжніх караулів! Усе, як і заведено Статутом справжньої армії: два фур’єри, два капрали, 18 гренадерів, 14 мушкетерів, один барабанщик. Загальна кількість особового складу: 34 вояки. На втіху 30-річній вінценосній особі.

*   *   *

Бридко, коли тебе тримають за мовчазного олов’яного солдатика від культури. Однак для іграшкового, проте геть пихатого двору Павла Петровича композитор створив низку сонат, квінтетів, романсів, концертів, кілька п’єс та перекладень духовних переспівів. Аби не збожеволіти у царедворській муштрі – підвівся, схилився, стулив пельку – до нестями український Моцарт віддавався музиці.

У кожен твір Максим Березовський вкладав зранену душу, яка плацові Гатчинського гарнізону була непотрібна. Вони, сіре оточення, давно жадали, аби він, європеїзований композитор, стулив писок, аби лунала бадьора музика у виконанні караульного барабанщика, у найгіршому разі – оркестру духових інструментів на рогових дудєлках – рожок, гудок і таке інше.

Український талант фізично задихався в атмосфері брутальної солдатчини, що визнавала лишень “фрунт” і “шагістику”. Щось гидке та жорстоке дедалі дужче перехоплювало горло, тиснуло так, аби Максим швидше забув про власний голос, про свою пісню, про ченця-францисканця, людяного падре Мартіні, про приязного богемця Йозефа Мислівечека, завжди усміхнену сеньйору Катаріну Брігонці, мудрого колегу Франческо Арайю, кумедного сопраніста й клавесиніста Вінченцо Манфредіні. Навіть рідного батька, суворого Максима Созонта, котрий колись ходив із запорожцями на турків та ляхів, та матір, лагідну Горпину Грицьківну Березовську, котрі мешкали на хуторі Дубки під Глуховим на Чернігівщині.

*   *   *

Попри жорстокі обставини й недитячі удари долі, він продовжує невпинно працювати, адже тепер замислив написати оперу “Марія”, українською мовою.

Лише Богородиця могла його врятувати від зневіри.

У той час Максим Березовський часто поринав у спогади дитинства, коли 1757 р. його, 13-літнього українського вундеркінда, шестикласника Києво-Могилянської академії граф Петро Румянцев привіз до царського Двору. Мудрим навчателем у Санкт-Петербурзі, духовним батьком для молодого Максима став тоді 28-річний директор Придворної співочої капели Марко Федорович Полторацький, хоча у нього з дружиною Агафоклією Олександрівною з’явилося 22 (!!!) власних дітей.

Єлизавета Петрівна
Єлизавета Петрівна

Також за походженням українець, Марко Федорович, соліст Італійської опери, часто пригадував… рідне село Сосницю Чернігівського полку (нині – Чернігівська область), духовну школу в Києві, як він сам несміливо брався співати в церковних хорах, а 1745 р. за рекомендацією фаворита імператриці Єлизавети Петрівни, графа Олексія Григоровича Розумовського (1709-1771) потрапив до Придворної хорової капели в Санкт-Петербурзі.

Здійснивши велике коло, зі зневіри та безсилля до життя повернулася жага, а з нею – бажання творити. На власні очі щодня Максим Созонтович бачив, для кого він, відриваючись від грішної землі, щодня самозречено поринає у небесні сфери. Ось вони, його дзвінкоголосі спадкоємці, ось його мелодійно виховані нащадки, ось поки що безіменна плеяда, яка неодмінно підхопить естафету цивілізаційного поступу в мистецтві, аби з мороку тюрми народів ступити у світло Старого світу.

Лише нещодавно з’ясувалось: повернувшись із Італії, поважний академік Болонської філармонічної академії подальші чотири роки, останні чотири роки свого життя, у столиці Російської імперії ледь животів, бо жив у борг.

*   *   *

Максим Березовський не дожив до років, коли “убожіє міць” людини.

Щасливої старості геній музики так і не зазнав, бо залишив світ у тому віці, який ставав фатальним для багатьох геніїв вітчизняної культури. Більшість офіційних біографів вважають: під час одного з нервових нападів, а саме 24 березня (4 квітня) 1777 р. композитор наклав на себе руки. Хоча його самогубство – його, православного християнина, співака Господа – здається дикістю.

Страдника знайшли... з перерізаним горлом.

*   *   *

Ту подію задокументував директор Імператорських театрів, колишній прапорщик та автор сороміцьких віршів Іван Перфилович Єлагін, котрий хотів притримати 500 державних рублів платні придворного музиканта за рік:

- Композитор Максим Березовський помер сього місяця 24-го дня; заслужене ним жалування вартувало би по сей день і видати. Та як по смерті його нічого не зосталося і поховати тіло нічим, то звольте, Ваше Високоблагородіє, видати по перше число травня його жалування придворному півчому Якову Тимченку. Іван Єлагін. Березень, 25-го дня 1777 р.

Це при тому, що чотирма роками раніше той самий чиновник, пан І.П.Єлагін благав композитора швидше повернутися на батьківщину:

- По-перше, що на Вас виникла велика потреба, а по-друге, що це послужить подальшому неодмінному Вашому щастю...

Чомусь не дивує поширена легенда, доволі схожа на правду.

За нею після загибелі генія музики імператриця Катерина II видала таємний рестрикт: спалити всі знайдені у вбогому помешканні покійного архіви, аби історія не запам’ятала ім’я 32-річного самогубця.

Що достеменно відомо: аби поховати в Санкт-Петербурзі Максима Березовського, до останньої хвилі коштів так і не було…

*   *   *

Крапка? Дзуськи!

На щастя, попри царські заборони та штучні халепи, вижили та до нас дійшли основні твори М.С.Березовського, а саме: хорові концерти – “Господь, воцарися”, “Отригну серце моє”, “Слава у вишніх Богу”, “Милість і суд заспіваю тобі, Господи”; причасні вірші – “Знаменася на нас”, “У пам’ять вічну”, “Хваліте Господа з небес”; хоровий концерт “Не отвержи мене во время старості” (до 1769 р.); симфонія C-dur (1770-1773); три клавірні сонати; соната для скрипки і чембало C-dur “Піза” (1772); опера-серіа “Демофонт” (1773) і таке інше.

Ніде правди діти, Імперія все зробила, аби викреслити з історії російської культури ім’я Максима Созонтовича Березовського. Що там простий люд, коли прізвище видатного українця не знали найосвіченіші митці!

Дмитро Бортнянський
Дмитро Бортнянський

Зокрема, у першій третині ХІХ століття “Наше всё” навіть гадки не мав про… існування композитора. Класична мемуаристика зберегла кумедний діалог, що відбувся між Олександром Пушкіним (1799-1837) та фрейліною Двору Олександрою Смирновою-Россет (1809-1882):

- Так, – стверджувала пані Смирнова-Россет, – свого часу Березовський і Бортнянський вчилися в Болоньї. А Максим Березовський навіть був членом музичної Академії, його музику й досі співають у Росії під час Великого посту.

- А я вважав, – відповів Данте Росії, – що та музика – виключно Бортнянського.

*   *   *

Памятник Максиму Березовскому у Глухові
Пам’ятник М. Березовському у Глухові

Дехто з дослідників, здатних на угодовство з офіційною версією загибелі видатного українця, стверджував: згоряючи в лихоманці без ліків, без допомоги, не тямлячи себе, Максим Березовський і наклав на себе руки.

Потім нетривалий час побутувала версія, що українця знищили в такий жахливий спосіб. Вам це нічого не нагадує?

Уже за нашої пам’яті подібним дивним способом пішов із життя інший український композитор, геній української поп-музики Володимир Івасюк. І це при тому, що кар’єра сучасника стрімко йшла вгору і мала перерости в європейську популярність.

Знаєте, що особисто я ніяк не второпаю?

Як український геній, котрий народився в простій родині українського козака, виріс у любові набожної матері, співав під склепінням Свято-Микільського храму в Глухові, 22 роки творчої діяльності невтомно писав канти (духовна музика), протягом чотирьох років мистецтву гармонії навчався в італійського ченця-францисканця і, нарешті, вважав земне життя жертовним служінням Богові, – зважився на суїцид?

*   *   *

…І нехай тілесна оболонка Максима Березовського зазнала смерті, але його духовна складова – від Бога, крізь століття – у формі чотириголосного хорового концерту “Не отвержи мене во время старости” постійно звертається до людей, здатних чути саме духовну музику.

Це правда, чимало митців богохульно живуть і з прокльонами Небу вмирають. Максим Березовський не був із когорти молодих Вертерів, хто збирався чи й наклав на себе руки. Бо від народження він жив і славив Бога.

І годі турбувати генія, котрий залишив цей світ, аби залишитись у ньому назавжди, залишитися праведником і мучеником, по суті, розділивши долю Христа й Сократа.

Олександр Рудяченко

Перша частина оповіді: Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Перше зображення ілюстративне

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-