Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Максим Березовський. 1. Між кастратами і Педрілло

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про славетного українського композитора, диригента, співака

Він зробив можливе й неможливе, аби 8 грудня 1764 р. потрапити на прем’єру, яку того дня давали в петербурзькому палаці графа С.К.Наришкіна, на Мільйонній вулиці, 6. На місце – чи то в ложі, чи то в партері – бідному півчому Максиму Березовському годі було сподіватись, тож виставу 19-річному українському юнакові довелося слухати… з коридора.

Що не кажіть, але мала місце історична подія: у Північній столиці давали першу національну оперу – “Альцесту” (“Alceste”). За мотивами класичного твору Еврипіда її написав ще 1758 р. німецький композитор, клавірник і капельмейстер Придворної опери Російської імперії Герман Раупах (Hermann Friedrich Raupach; 1728-1778). Аби хоч щось лінькуваті до мов царедворці второпали, лібрето довелося адаптувати придворному поету та байкареві Олександру Сумарокову (1717-1777).

Максим Березовський
Максим Березовський

Власне, і без програмки, надрукованої до значної культурної події, Максим Березовський прекрасно знав, про що йтиметься і хто виступатиме на сцені.

Ролі того вечора виконували, в основному, його товариші по оперних підмостках. Від дії до дії слух милували: Адмет, цар Фери – Дмитро Бортнянський (1751-1825); Альцеста, дружина його – український сопраніст Семен Соколовський; Геркулес – Іван Сичевський; Меніса, повірниця Альцестинова – український сопраніст Андрій Трубчевський; Кедарх, повірник Адметів – Улас Троянов; Сінор, повірник Геркулесів – Іван Оробевський; Плутон – Федір Ладунка, що з часом став камер-музикантом; Прозерпіна – український сопраніст Данило Носаченко. Як самі бачите, виконавцями центральних партій були здебільшого українці, не кажучи вже про фурій та парок.

Хоча 13-річний дзвінкоголосий земляк із Глухова Дмитро Бортнянський і походив із дрібних міщан, тільки на сцені він був давньогрецьким царем. Шість років тому, як і Максима Березовського, хлопця забрали з України, привезли до Північної Пальміри, вокально підучили та примусили милувати око тугих на вухо високоповажних панів. Що з ним станеться далі? Як складеться подальше життя хлопчини? Чимало думок роїлось у голові старшого товариша, знаменитого в Санкт-Петербурзі баса.

Він аж захихотів, коли зазирнув до зали і знову побачив, як трагічну оперу виконують у супроводі… оркестру духових інструментів. Все було так по-російськи: бароко на рогових дудєлках – рожок, гудок і таке інше.

опера в стилі бароко, художник Франческо Баттаджолі, 1756 р.
Опера в стилі бароко, художник Франческо Баттаджолі, 1756 р.

- Ноти – то лише мистецтво записувати ідеї, головне – мати ідеї, – згодом скаже Стендаль й матиме повну рацію.

Сьогодні про геніального українського композитора Максима Березовського почну здалеку та поволі.

Чому він обрав саме той вид мистецтва – здається, я розумію.

Музика показує людині ті можливості величі, які поволі прокидаються в її душі.

*   *   *

Більшість дослідників схильні вважати, що Максим Созонтович Березовський народився 16 (27) жовтня 1745 р. у Глухові. І походив майбутній митець, імовірно, з козацького роду. На жаль, задокументованих відомостей майже не залишилось, тож доводиться здебільшого викладати версії та гіпотези.

Глухів, XVIII століття, макет
Глухів, XVIII століття, макет

Що достеменно відомо, так це факт: до 1764 р. Глухів вважався гетьманською резиденцією й мав славу столиці тодішнього Лівобережжя України. У резиденції гетьмана Війська Запорозького Кирила Розумовського (1728-1803), останнього тогочасного його очільника (1750-1764), коли Максимові виповнилося п’ять рочків, діяли театр і прекрасна співоча капела, що регулярно виступала в тутешньому Свято-Микільському храмі.

Свято-Микільський храм у Глухові
Свято-Микільський храм у Глухові

Освіту столиці Гетьманщини несла ще й знаменита музична школа, заснована аж 1730 р. за царським указом, але стараннями іншого гетьмана – Данила Апостола (1654-1737). Це була єдина (!!!) на всю Російську імперію спеціалізована музична школа, де двадцятьох відібраних з усієї Гетьманщини вихованців упродовж двох років за нотами вчили хоровому співу, а також грі на скрипці, бандурі, гуслях.

Там готували співаків, хористів, оркестрантів для Імператорського двору, зокрема, десятеро найкращих потрапляли до Придворної співочої капели в Санкт-Петербург.

Не знаю, сумувати від цього чи глузувати над сьогоденням, але в часи Гетьманщини, як зазначав експерт з хорознавства, професор Василь Федорович Балашов (1909-1989), сім'ї хористів (усіх без винятку) богобоязно звільнялися від… сплати податків та інших обов’язкових повинностей.

*   *   *

На жаль, точних даних про навчання Максима Березовського у Глухівській музичній школі не залишилося. Досі точно не з’ясовано, як саме у 1750-х рр. хлопець раптом опинився у стінах Києво-Могилянської академії, де здобув ґрунтовну загальну освіту, а згодом дістався клясу риторики (шостий клас).

уроки співу в Київській духовній академії
Уроки співу в Київській духовній академії

Проте в ті часи Могилянка мала славу головного освітнього й культурного осередку в Україні, а при Академії діяли веселий театр і знаменитий хор.

Тут, у Києві, глибше, ніж у Глухові, бурсак познайомився з музикою в усіх її знаних у Гетьманщині різновидах: фольклор, духовні співи, світські канти, партесні концерти. Саме вони стали підвалинами, на яких згодом звівся у власній творчості наш національний геній. Важливо й інше: саме в Києві, у 1755 р. український Моцарт написав перші хорові концерти, власні канти на три та чотири голоси, які поза класами залюбки виконувались бурсаками Могилянки.

Петро Олександрович Румянцев-Задунайський
Петро Румянцев-Задунайський

Розгледівши самородка, уславлений генерал-поручик, хто вщент розгромив турків, майбутній генерал-губернатор Малоросії (1764) граф Петро Олександрович Румянцев-Задунайський (1725-1796) не оминув увагою юного земляка і привіз 13-літнього українського вундеркінда до царського Двору.

*   *   *

29 червня 1758 р. Максима Березовського прийняли на службу до Великого князя Петра Федоровича (від 1762 р. – імператор Петро III), зарахувавши співаком до трупи Оранієнбаумського придворного театру. Це було мовчазне визнання таланту, оскільки півчими в той хор переважно брали… італійців, а оркестрантами – німців.

Оранієнбаумського придворного театру
Оранієнбаумський придворний театр

Багато чого нового тут, у Північній столиці, довідався хлопчина із Глухова. І найпершим відкриттям стало таке:

- Опера – то найповніша форма музики як виду мистецтва. Бо, зрештою, опера – вона і є найповнішою формою мистецтва.

Франческо Арайя
Франческо Арайя

Є відомості, що в м.Оранієнбаум (тепер — м. Ломоносов) Максим Березовський співав головні партії в популярних драматичних операх тогочасних італійських композиторів. Відзначився український бас у ролі індійського царя Пора з опери “Олександр в Індії” (“Alessandro nell'Indie”; 1755) Франческо Арайї (Francesco Domenico Araja; 1709-1767) та в ролі князя Скіфського Іркана в опері “Упізнана Семіраміда” (“"La Semiramide riconosciuta”; 1760) Вінченцо Манфредіні (Vincenzo Manfredini;1737-1799).

І що дивує найбільше: на нього вони, шановані автори, звернули увагу. Зокрема, збереглися списки виконавців опери “Олександр в Індії”. За винятком Максима Березовського, решта солістів були… жінками, більше того – італійками, котрі виконували чоловічі ролі, написані для сопраністів, іншими словами – кастратів.

Участь юного українця у виставах на одній сцені з італійськими співаками, виконання віртуозних партій свідчили про неабиякий хист, голос широкого діапазону, бездоганну вокальну техніку стилю бельканто.

*   *   *

Цікаво, що першою навчителькою підлітка стала італійська співачка й педагог Нунціата Гарані (Nunziata Garani) з Болоньї, котра від 1750 р. виступала в операх-серіа та інтермедіях у складі Італійської придворної оперної трупи.

Болоньска філармонічна академія
Болонська філармонічна академія

Вона пояснювала нову термінологію бельканто (bel canto – “гарний спів”): монодія – стиль сольного співу з гомофонним супроводом (інструментальний акомпанемент); кончертато – “змагання” груп оркестру чи хорів; ритурнель – короткі інструментальні розділи, які виступають у ролі вступу, інтермедії або коди.

Колишні метри – тепер у безвісті, тож кілька штрихів до їхніх творчих портретів. Перший композитор – неаполітанець Франческо Арайя – тривалий час служив придворним капельмейстером в Росії часів Єлизавети Петрівни, поки 1759 г. не повернувся до Болоньї, а другий, Вінченцо Манфредіні, – керував театром в Оранієнбаумі.

заняття співами у капельмейстера
Заняття співами у капельмейстера

Знаєте, у який спосіб у середині XVIII століття виписували гонорари? Якщо твір подобався правительці, композитору на знак подяки могли надіслати в подарунок (від імператриці Єлизавети Петрівни) соболину шубу, оцінену десь так у 500 рублів. Аби заробити такі кошти, придворному композитору доводилося з дня у день працювати цілий рік.

За жахливої конкуренції з боку європейських колег досить швидко Максим Березовський став солістом Придворної співочої капели, очолюваної директором, українцем Марком Федоровичем Полторацьким (1729-1795), прекрасним баритоном, колишнім козаком Сосницької сотні Чернігівського полку, котрий указом Катерини від 1763 г. був приведений до дворянського звання. Справа була не у протекції, складеній рідним дідом Анни Керн землякові. Саме високий виконавський рівень соліста дивував, у першу чергу, іноземних музикантів.

*   *   *

Якоб фон Штелін
Якоб фон Штелін

А вас ніколи не цікавило, звідкіля взялась уся ота мода на оперу в Російській імперії – країні ведмедів та гуслів? Не писатиму дурниці від першої особи, а процитую свідка тих подій, прискіпливого німецького літописця російської післяпетрівської культури Якоба фон Штеліна (Jacob von Stäehlin; 1709-1785), якого 1735 р. виписали за контрактом до Санкт-Петербурзької академії “для словесних наук і алегоричних винаходів, феєрверків, ілюмінацій і медалей”.

Звернули увагу, “для словесних наук… феєрверків, ілюмінацій і медалей”? Одне слово, чи то для великодержавного пафосу, чи то для дешевих понтів.

Виклав факти виникнення “руского міра” сторонній іноземний спостерігач так:

- Італійська музика проникла до Росії у зв’язку з подіями, що мали нешкідливі витоки. Після вступу 1 (12) березня 1730 р. на російський престол Анни Іоанівни (1693-1740) Король Польський і Великий князь Литовський Август II Сильний (Avgust II Silnyi; 1670-1733), один із предків майбутньої письменниці Жорж Санд, котрий за роки правління народив 354 дитини, зі своєї придворної трупи надіслав до Двору нововисвяченої імператриці кількох музикантів.

З-поміж інших – і знаменитого віртуоза Козімо (Cosimo) з дружиною. Майже одночасно з ними до Санкт-Петербурга із Гамбурга прибув знаний композитор Рейнхард Кайзер (Reinhard Keiser; 1673-1739), автор більш як ста опер. Разом із маестро до Північної Пальміри прибула і його дочка, “майстерна виконавиця арій”.

*   *   *

Оскільки з вихідців із Німеччини Анна Іоанівна в усьому брала приклад, то не могла східноазійська правителька відстати від них і в музичних розвагах. Тим паче, що перший публічний оперний театр – “Operalnia” – відкрився у якійсь там Варшаві ще 3 липня 1724 р.; того ж таки року граф Франц Антон фон Шпорк (František Antonín hrabě Špork; 1662-1738) відкрив у власному празькому замку Кукс (Kuks) перший у Чехії оперний театр, а співаків йому набирав сам (!!!) Антоніо Вівальді.

Уявляєте, яка жаба давила Санкт-Петербург, із його вікном у Європу?

І вирішила російська цариця перевершити освіченого монарха Августа II Польського та спробувала й собі влаштувати при власному Дворі “забаву по моді”. Забезпечила вона Рейнхарда Кайзера чималою купою налу, відповідними інструкціями та й вирядила до Італії, що вважалася освіченою столицею Європи.

Ось як ту експедицію по оперну культуру описував Якоб фон Штелін:

- Кайзер вирушив до Італії, маючи намір підшукати для більшої досконалості придворного оркестру Санкт-Петербурзької трупи віртуозів або, як кажуть італійці, професорів (professoressa, professore). Але всі обіцянки пішли до дідька, і про нього самого, відтоді як герр Кайзер дременув, – нічого ніхто не чув.

Максим Березовський
Максим Березовський

Одним словом, шановний німець, взірець іноземної освіченості, культурно кинув російську імператрицю. Повірте, Якоб фон Штелін діло каже… Якби не герр Штелін, навряд чи б і після 1745 р. у Російській імперії з’явився упорядкований Академією перший… національний атлас. Відтак про російську оперу – моя сьогоднішня оповідь взагалі та українця Максима Березовського – зокрема.

*   *   *

Досить швидко стало зрозумілим, що тямущому хлопчині з Глухова замало тримати за кимось канти, вправляючись лишень у бельканто. Навчений у Києві брати знання звідусіль, хлопець намагався розвинути й інші власні здібності. Зокрема, мистецтво композиції, як тоді казали, науку “генерал-басу” (тобто основи гармонії) Максим Березовський студіював під наглядом італійського диригента Франческо Цоппіса (Francesco Zoppis; 1715-1781), котрий також вчив вихованця грати на клавесині.

У 15 років юний музикант здивував навчателя, коли створив низку хорових концертів, які здобули не лише схвальні відгуки фахівців, а й широке визнання. Деякі з творів того періоду збереглися дотепер і вражають сучасних слухачів блискучою професійністю й довершеністю.

Загадка Максима Березовського полягала в тому, що талановитий композитор тримав марку першого актора оперного театру. У своєму творчому поступі він не спинявся, не зосереджувався на чомусь одному, а створював і створював нові й нові шедеври музики бароко.

Це згодом Едвард Гріг зауважить:

- Часом слова потребують музики, але сама музика нічого не потребує.

*   *   *

Велося українцеві не весело, відтоді як 1758 р. Максим Березовський почав музичну кар’єру при дворі Великого князя Петра Федоровича в Оранієнбаумі. 30-річний цесаревич мав репутацію меломана, навіть деякою вірою корчив із себе… Короля-Сонце, Людовіка XIV де Бурбона.

Під пильним оком естетичного поводиря Якоба фон Штеліна, котрий вважався його наставником, а в подальшому – бібліотекарем, читцем та довіреною особою, майбутній імператор Петро III глумився над скрипкою. Тим часом його дружина, принцеса Ангальт-Цербстська, майбутня імператриця Катерина II... страждала на мігрень.

Як неприховано у мемуарах глузував над Великим князем німець:

- Аби згаяти час, той правитель навчився у кількох італійців грати на скрипці так, що міг грати в симфонії чи ритурнелі до італійських арій. Італійці, навіть коли Петро Федорович жахливо фальшивив або просто перескакував важке місце, завжди підбадьорювали його вигуками: – Bravo, la Tua grazia, bravo! (“Браво, Ваша світлість, браво!”). Тим часом цесаревич свято вірив, що при своєму пронизливому ударі смичка він грає витончено й красиво, як того й вимагає досконалий смак.

Уявляєте естетичну порожнечу та духовну темряву такого царедворця, з дозволу сказати, поціновувача музики, який оточив себе німецькими музикантами, італійськими композиторами й диригентами та французькими танцмейстерами?

*   *   *

Зникнення провідного композитора, антрепренера і музичного керівника Гамбурзького оперного театру (1695-1716) Рейнхарда Кайзера не остудило наміри російської імператриці: показати отій Варшаві "Кузькіну мать"… Не шкодуючи грошви, Анна Іоанівна вирядила навздогін біглому німцеві першого капельмейстера й скрипаля Йоганна Хюбнера (Johann Hübner; 1696-1750). Той виправдав надії.

У Венеції культурний аташе Російської імперії герр Хюбнер часу не марнував, прослухав купу безробітних музикантів і повернувся до Санкт-Петербурга з… дуетом віртуозів-скрипалів. То були Луїджі Мадоніс (Luigi Маdonis) і його брат, до яких приєднався інший родинний тандем із двох співачок з Майнца – Даволіо та її сестри.

Попервах нова Імператорська трупа виступала при російському Дворі двічі в тиждень. Виняткової прихильності домігся середньої руки скрипаль Пьєтро Міра Педрілло (Pietro Mira Pedrillo), щоправда, більше відомий на прізвисько “Петрілло”. Як зазначав у спогадах про російську культурну революцію Якоб фон Штелін, “згодом Пьєтро Міра став знаменитим при Дворі Анни Іоанівни в ролі... першого блазня".

Не вимовляючи оті кляті італійські прізвища, кумедного сина скульптора з Неаполя цариця кликала просто:

- Педрило, ходи-но мерщій сюди!

Потім навіть глузливе "Педріло" аранжувалось царедворцями як зовсім зрозуміле російському менталітету – Пєтрушка. Тепер дослідники кажуть, буцімто російський Пєтрушка є молодшим родичем... неаполітанського Пульчинелли (Pulcinella), популярного персонажу італійської комедії дель арте. А показилися б вони!

Словом, зубожілому неаполітанцеві Пьєтро Міра Педрілло довелося відіграти доленосну роль у зародженні російської музичної культури.

*   *   *

Користуючись глибокою довірою імператриці всієї Росії, слідом за попередникам геррами Кайзером і Хюбнером, Пьєтро Міра отримав наказ! У 1734 р. камер-музикантові Двору Її Величності доручили місію – повернутися на батьківщину, відшукати в Італії потрібних людей, здатних привести в Санкт-Петербурзі до ладу придворну камерну музику та набрати задля створення придворної капели відповідні творчі кадри з італійської опери й комедії. Не більше й не менше.

Ось тепер ми з вами й підступились до висвітлення сумних подій, які на століття визначили італійське панування в російському музичному театрі. Ще раз процитую Якоба фон Штеліна, оскільки той принизливо-кумедний епізод за участю Педрілло-просвітника великоруські музикознавці прагнуть оминати десятою дорогою:

- Влітку наступного року він (Педрілло – О.Р.) прибув з Італії назад і з ним у Росію в’їхали: Франческо Арайя, неаполітанець, у якості капельмейстера придворної камерної музики, Мориджі, кастрат із Болоньї, котрий володів вражаюче високим сопрано... Катерина Джіорджі з Риму, у якості другої співачки; її чоловік Філіпа Джорджі, тенор, досвідчений оперний актор... Джіроламо Бон, званий Момоло... Крику – тенор і ще кращий буф для інтермедії... Джузеппе Далольо з Падуї, один із найвидатніших віртуозів на віолончелі, та його брат Доменіко – чудовий скрипаль та композитор...

Ось вам і вся національна музична самоідентифікація Російської імперії.

Слідом за доволі відомими на батьківщині, в Італії, музикантами й театралами причвалав караван численних “примадонн”, “танцмейстерів”, “художників”, “машиністів театральної сцени” й таке інше.

- П’ять інших балетних танцюристів, як довгий Джузеппе, короткий Тези зі своєю дружиною і кілька фігурантів і фігуранток (читай: танцівників балету – О.Р.)... Пива з Болоньї, непогана Брігелла з Бергамо; чудовий перший коханець Бернарді й така ж гарна примадонна Ізабелла, одна актриса на другі ролі, дуже жвава субретки Розіна, крім того, ще два актори посереднього значення.

Закінчивши огляд, Якоб фон Штелін підвів риску під “рускім міром”:

- Так була введена й закріплена при Російському Імператорському дворі італійська музика, що й досі продовжує неухильно розвиватися.

*   *   *

Аби у вас склалася повна картинка, слід не полінуватись і навести перелік конкретних імен. Бо нижче назву, хто на багато десятиліть у Російській імперії визначив царство “італійщини”.

Отже, у спадкоємиці Орди на всі більш-менш важливі посади було поставлено іноземців. Рахуючи майстра театральних прикрас (моляра), Її Імператорської Величності першого живописця, архітектора й театрального інженера синьйора Франческо Градіцці (Francesco Aloiso Gradizzi; 1729-1793). Чому? Бо останній у 1763 р. російським коштом приїздив до Москви, аби створити паперову архітектуру – декорації для пишної коронації Катерини II.

Аби не чути докорів у безпідставності, пропоную самим зважити, наскільки потужною у XVIII столітті була в Російській імперії італійська інтелектуальна діаспора. Це при тому, що перше російське консульство відкрилось у Венеції в 1711 р., а вже у другій половині встановились офіційні дипломатичні відносини з усіма основними італійськими містами. І хлюпнула перша хвиля, за нею друга, третя, четверта, і так щодекади.

*   *   *

Отже, чимало італійських митців знайшли собі застосування в Росії.

Це були, у першу чергу, будівничі, бо нове панство потребувало палаців: Нікола Мікетті (Nicola Michetti; 1718-1723), Гаетано Кіавері (Gaetano Chiaveri; 1718-1727), Бартоломео Карло Растреллі (Bartolomeo Carlo Rastrelli), Франческо Бартоломео Растреллі (Francesco Bartolomeo Rastrelli), Франческо Кампоресі (Francesco Camporesi), Джакомо Кваренгі (Giacomo Quarenghi), Вінченцо Брена (Vincenzo Brenna), Гаетано Анджоліні (Gaetano Angiolini), Джованні Батіста Джільярді (Giovanni Battista Gilardi), Доменіко Джільярді (Domenico Gilardi), Карло Россі (Carlo Rossi).

Аби прикрашати нові помешкання та вгамовувати надмірну пихатість, роботу від нової російської аристократії дістали викликані італійські маляри: Джузеппе Валеріані (Giuseppe Valeriani), П’єтро Градіцці (Pietro Gradizzi), Франческо Алоїсо Градіцці (Francesco Aloiso Gradizzi), Франческо Фонтебассо (Francesco Fontebasso), Стефано Тореллі (Stefano Torelli), Джованні Баттіста Лампі (Giovanni Battista Lampi), Косро Дусі (Cosroe Dusi), Фьодір Бруні (Fyodor Bruni).

Першу італійську оперу – “Calandro” композитора Джованні Альберто Рісторі (Giovanni Alberto Ristori) – у Москві дали 1731 р. Після скромного успіху дивного для тутешніх можновладців спектаклю в 1735 р. до Санкт-Петербурга запросили на роботу італійського оперного композитора Франческо Доменіко Арайю.

Саме той неаполітанець природно й легко став придворним капельмейстером за Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни, бо із собою притягнув велику оперну трупу. Вистави іноземці давали: взимку – у театрі Зимового палацу (флігель), а влітку – у театрі Літнього саду.

Музика – не іноземна мова, її не обов’язково розуміти.

Музика – це мова, якою душа однієї людини, користуючись емоціями, спілкується із душею іншої людини.

*   *   *

Синьйор Франческо Арайя милував смаки росіян більш як чверть століття.

Його “Сила любові й ненависті” (“La forza dell’amore e dell’odio”) у 1736 р. стала першою італійською оперою, поставленою в Росії; переклад лібрето здійснив Василь Тредіаковський (1703-1768), котрий лише за рік до того сформулював принципи російського силабо-тонічного віршування у трактаті “Новий і короткий спосіб до складання російських віршів”.

Потім прекрасне у Франческо Арайї трохи легше пішло, аж поки 27 лютого 1755 р. на театральній сцені Санкт-Петербурзького Зимового палацу не показали спектакль “Цефал і Прокріс” (“Tsefal i Prokris”). І то була перша опера, написана російською мовою; лібрето належало російському поетові Олександру Сумарокову.

Аби й надалі реалізовувати удавані естетичні амбіції, упродовж усього XVIII століття Росія щедро платила італійським композиторам і диригентам. Затребуваними авторами в Північній Пальмірі стали: Джованні Альберто Рісторі (Giovanni Alberto Ristori; 1731), Франческо Арайя (1735-1762), Вінченцо Манфредіні (1758-1769), Бальдассаре Галуппі (Baldassarre Galuppi; 1765-68), Томмазо “Композитор” Траетта (Tommaso Traetta; 1768-1775), Джованні Паізіелло (Giovanni Paisiello; 1776-1783), Джузеппе Сарті (Giuseppe Sarti; 1784-1802), Доменіко Чімароза (Domenico Cimarosa; 1787-1791).

*   *   *

Додайте легіон професійних лібретистів на чолі з Джузеппе Бонеччі (Giuseppe Bonecсі; 1740-1752) та сонм оперних співаків під орудою Джузеппе Манфредіні (Giuseppe Manfredini; 1758-1766), і вам вияснить: наскільки важно було зреалізувати свій природній хист у Східній Імперії талановитому росіянину, не кажучи вже про якогось там українського солов’я. Потрапивши до Санкт-Петербург, у музиці Максим Березовський мав конкурувати з ерудованими європейськими колегами – власне, з усією освіченою Європою.

Якби не музичні таланти, вивезені (часто – силоміць) із Глухівської музичної школи до Придворної співочої капели у Санкт-Петербурзі, гарненькі примадонни, жваві субретки й чудові коханці з числа іноземців, музичний театр Російської Імперії взагалі б поховали.

Зважте, що заробітчанам від опери покладали досить високу платню. І при цьому вони ніколи не скаржились ні на надмірну роботу (концерти – двічі на тиждень), ні на творчі простої. Для італійської комедії та інтермедії цариця Анна Іоанівна віддала так званий старий Зимовий палац – простору двоповерхову споруду на Великій Неві, що колись слугувала за… резиденцію Петра Великого.

Що, у музичній культурі XVIII століття росіян зовсім не було? Чому ж, були. Для придворного оркестру Франческо Доменіко Арайя, придворний капельмейстер часів Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни, долучив зо двадцять молодих, більшою частиною, російських вихованців.

*   *   *

Облишмо на сьогодні придворні інтриги та повернімося до Її Величності Музики.

На початку 1760-х рр. Максим Березовський на очах дорослішав у мистецтві, зокрема, українець брав уроки композиції та контрапункту у диригента Франческо Цоппіса – венеційського музиканта.

Той маестро прибув до Російської Імперії в 1757 р., у складі чергового оперного десанту, а саме італійської трупи (опера-буф) першого для Санкт-Петербурга балетного антрепренера Джованні Локателлі (Giovanni Battista Locatelli; 1713-1785), чиї вистави за традицією тих часів закінчувалися… феєрверком.

Та спробуй її збагнути, оту загадкову російську душу…

Так, у міщанській Москві 1761 р. приватна опера-буф під орудою імпресаріо Джованні Локателлі не просто не покотила, а зазнала повного fiasco. Більшість музикантів антрепризи, не маючи коштів повернутися додому, залишились у Білокам’яній, де в багатих будинках годувалися уроками музики.

Зокрема, славетний композитор і диригент Франческо Цоппіс тричі на тиждень, і так півроку, їздив школити в гамах графиню Анну Петрівну, тоді як щопонеділка і щоп’ятниці красуня-балерина Беллюці призвичаювала до цивілізованих танців… графиню Варвару Петрівну і графа Миколу Петровича. Один, хіба що, італійський кастрат Вінченцо Манфредіні відверто заявив: без опери йому в Москві зажилося краще, ніж… при опері.

*   *   *

Марко Полторацький
Марко Полторацький

Звикаючи до азіатської моралі, тим часом синьйор Цоппіс керував театральним оркестром і самовіддано писав духовні хорові твори, а 1765 р. він змінив Марка Полторацького на посаді капельмейстера Придворної співочої капели. Та ще більші зміни сталися після палацового перевороту 1762 р., коли на трон зійшла Катерина II. Тоді артистів-співаків Оранієнбаумського театру, у тому числі й Максима Березовського, перевели до так званої “італійської компанії”, тобто ввели у склад іноземної трупи.

Сталися зміни і в особистому житті Максима.

11 серпня 1763 р. Катерина II спеціальним указом дозволила “находящемуся в службе при дворе Ея Императорскаго Величества при итальянской компании певчему Максиму Березовскому жениться на танцевальной девице той же компании Франце Ибершер (Franzina Uberscher – О.Р.) и притом соизволила указать пожаловать невесте платье”.

оркестр, гравюра XVIII століття
Оркестр, гравюра XVIII століття

Отже, 19 жовтня 1763 р. український співак пошлюбив дочку валторніста придворного оркестру Фрідріха Ібершера – Франціну. Крок був доволі сміливий, адже молодий за віросповіданням виявився православним, а молода – католичкою. Не дивно, що Петербурзька духовна консисторія той шлюб “стверджувала”, скріплюючи дозвіл імператриці на одруження підданих, два місяці.

Подальші одинадцять років вихованка Оранієнбаумської театральної школи Франціна Ібершер працювала танцівницею в придворному театрі, аж поки 1774 р. за віком фігурантку (балерину) зі служби не звільнили.

Хто зникав із прихильності при Дворі, той зникав і з Росії.

Як склалася подальша доля дружини Максима Березовського, невідомо.

Можливо, Франціна Ібершер виїхала з Імперії в Західну Європу.

*   *   *

Побут цього митця не з’їв, а творче життя мідним тазом не накрилося. Ні!

Бальдассаре Галуппі
Бальдассаре Галуппі

Від 1765 р. новим навчателем українця став італійський композитор і диригент Бальдассаре Галуппі (Baldassarre Galuppi; 1706-1785), що у 1765-1768 рр. служив у Санкт-Петербурзі капельмейстером при Дворі, здійснюючи при цьому ще й художній нагляд за Придворною співочою капелою.

То був один із небагатьох іноземців, хто у Росії не прохолоджувався, а жив активним творчим життям і написав низку популярних опер: “Сільський філософ” (“Il filosofo di campagna”; 1754), “Чеснота звільнення” (“La virtù liberata”; 1765), “Цар-Пастух” (“Il re pastore”; 1766), “Полишена Дідона” (“Didona abbandonata”; 1768), “Іфігенія в Тавриді” (“Ifigenia in Tauride”; 1768).

А ще синьйор Галуппі став першим європейським композитором, котрий писав духовну музику задля богослужіння за православним чином із Літургікона (Служебника), зокрема, концерти: “Слава. Єдинородний Сине”, “Гожий Йосип”, “Плоттю заснувши”, “Готове серце моє”, “Суди, Господи” і “Почує тя Господь”. Більше того, першим у Російській імперії Бальдассаре Галуппі запровадив форму концерту, що відповідав новій поліфонічній формі – західноєвропейському мотету (motet).

Недарма відомий у ті часі італійський драматург і лібретист Карло Гольдоні (Carlo Goldoni; 1707-1793) так образно окреслив творчу постать майстра:

- Галуппі серед музикантів те ж саме, що Рафаель серед художників.

*   *   *

Саме у того маестро вчився Максим Березовський. І за наполегливими порадами італійця на прізвисько Буранелло – бо Бальдассаре Галуппі походив з острова Бурано, що знаходиться біля Венеції – вихованцеві Глухівської музичної школи поталанило продовжити освіту за кордоном. Бо ж для цього існували всі підстави.

Ні, він не був схожий на флюс, котрий тільки й опановує італійську музичну систему, українець пробував себе, між іншим, і як театральний актор! Особливо Максимові вдавалося амплуа трагіка, він навіть брав участь у п’єсах придворного театру; ось чому подальші опери вихованець Глухова писав із відчуттям сцени.

Як сучасний композитор, котрий володів абсолютним музичним слухом та божим даром композиції, Максим Березовський доволі швидко зажив популярності в Імперії. Так, у числі від 22 серпня 1766 р. світське видання Росії – “Камер-фур’єрський журнал”, повідомляло:

- У Бурштиновій кімнаті Царського палацу під час гри в карти для проби придворними півчими було співано концерт, складений музикантом Березовським.

Поясню: у ті часи словосполучення “для проби” означало прем’єру концертної програми. В іншому номері церемоніально-банкетне видання інформувало сановників, що “відзначився нині придворний камерний скрипаль Максим Березовський”. І наводилась низка авторських духовних творів на чотири голоси (канти), уже виконуваних Придворною капелою.

*   *   *

Музика – це ефір мистецтва.

Якщо вона здіймає хвилю – ви вже не помічаєте, де закінчується поверхня океану, а де починається небокрай, де закінчується небокрай, а де відкриваються небесні сфери.

Досить одного разу вдихнути на повні груди, і знайте: ви зможете літати, ви зможете вільно ширяти поезією, театром, живописом, архітектурою.

Вам усе буде під силу, навіть коли мине п’янка дія того мистецького ефіру.

Перш ніж його ім’я регулярно почав паплюжити своєю пихатістю “Камер-фур’єрський журнал”, перш ніж Імперія не знайшла йому місце – десь між слухняними кастратами і кумедним Педріллом, перш ніж довелося обирати в мистецтві між вокальною сценою і пером композитора, Максим Березовський точно зрозумів, чого він у житті прагне.

Хоч як там склалися б обставини, він, вихованець Глухівської співочої школи, розвиваючи власні талани та природний хист, усе подальше життя присвятить музиці й не перетвориться на пообідній атракціон для бундючних йолопів.

(Закінчення буде)

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-