Устим Кармалюк. Перший кіборг на селі

Устим Кармалюк. Перший кіборг на селі

Укрінформ
Проєкт "Калиновий к@тяг" продовжуємо розповіддю про легендарного «українського Робіна Гуда» та «останнього гайдамаку»

На світанку 10 (22) жовтня 1835 р. у хаті Оляни Процикової у с.Коричинці-Шляхові (нині Хмельницька область), потрапивши у засідку через зраду, загинув очільник селянського повстання, 49-річний народний месник Устим Кармалюк. Срібним, “замовленим” ґудзиком із рушниці його холоднокровно у голову застрелив шляхтич Федір Рудковський. Подейкують, тільки так можна було вбити характерника, за кого шляхта і царат тримали непоборного Кармалюка. Останній гайдамака та перший український кіборг готувався до чергового нападу, тепер – на маєток поміщика Волянського в с.Коричинці-Шляхові. Саме з цього приводу лицар і збирався помізкувати з побратимами, але потрапив у пастку.

2-художник Василь Тропінін, Устим Кармалюк
Устим Кармалюк, художник В. Тропінін

Народні пісні, легенди, перекази, повісті, п’єси, картини, спектаклі та кінофільми про себе він не побачив, не почув, не переглянув. Його втомилися: шпигуни – ловити (не полічити), судді – судити (разів 15), солдати – шмагати шпіцрутенами (4000 ударів) та батогами (227), кати – таврувати розпеченим залізом як особливо небезпечного злочинця (3), жандарми – засилати до Сибіру (4). Він витримував, зносив, повертався на Поділля, аби одних – любити, а іншим – мститися.

Коли у сінях дим розвіявся, а в передранішній тиші кров зацебеніла занадто гучно, стало зрозумілим: месник помер на місці, лише-но ступив за поріг. Його свята кров булькала й булькала на долівку, а білій, мов стіна, Оляні ввижалося, то Кармалюк до неї приязно промовляє:

- Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг у руки, не складе зброї.

Як виглядав лицар Волі, у протоколі огляду покійного летичівський повітовий штаб-лікар Дроздов і земський справник Ковалевський записали:

- 1835 року жовтня 11-го дня в селі Каричинцях-Шляхових оглянуто було мертве тіло Кармалюка, що мав від роду років 50 (п’ятдесят). Будова міцна. По зовнішньому огляді виявилося: волосся на голові русяве, стрижене по-шляхетськи, борода чисто поголена, вуса русяві, підстрижені; лоб широкий, відкритий, очі великі сірі, ніс великий горбатий, вилиці випнуті, немає двох нижніх передніх зубів; на лобі та на двох скронях, біля зовнішніх кутиків очей, по два синюваті рубці від таврування, яке роблять злочинцям після покарання батогом.

*   *   *

Навіть покійному патріоту, жертовному Лицарю українського духу не дали спокій. Ще кілька днів тіло повстанського ватажка возом возили містами і селами, аби лякати принишклих селян. Врешті-решт Кармалюка приставили у Летичів, до тамтешньої жандармерії, аби на ранок закопати в рові за огорожею міського цвинтаря.

Без священника, без хреста, без труни. Із озброєною до зубів вартою.

Того ж дня в журналі Летичівського суду з’явився чиновницький запис:

- У такий спосіб закінчив життя славний лиходійствами своїми Кармалюк, покараний тричі шпіцрутеном і тричі батогом, що стільки ж разів утікав із каторжної роботи, що довгі роки не давав спокою тутешній окрузі, мав надзвичайні та навіть неймовірні зв’язки, який зробився натхненником всілякого зла і тим самим увергнув багатьох простолюдинів у згубу та найзабобоннішу всезагальну про його силу і могутність віру.

У потоці брехні губилася одна правда – про силу Устима Кармелюка і могутність віри. Під час слідства, допитавши 2700 осіб у справі селянських бунтів на Поділлі, урядова комісія дійшла висновку: в Україні Устим Кармалюк особисто підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців. Після трагічної загибелі народного месника голова Галузинецької імператорської комісії, чиновник із особливих доручень Візерський вів розслідування на Правобережжі ще чотири (!!!) роки.

Тим часом цар Микола I, балакали таке, викликав вбивцю Кармалюка до Санкт-Петербурга, призначив особисту аудієнцію Федору Рудковському, довічно звільнивши шляхтича від сплати податків і нагородивши золотою каблучкою-печаткою з діамантами з Імператорською короною на щитку.

Народ по-своєму, по-християнськи відреагував на сумну подію.

У пам'ять нащадків він уклав Любов і Шану.

Ось чому зовсім скоро з’явився великий фольклорний цикл: народні пісні, бувальщини, перекази про знаного характерника і чаклуна Устима Кармалюка. Постаттю народного месника цікавилися історик та публіцист Микола Костомаров (1817-1885), поет та фольклорист Степан Руданський (1834-1873), котрий у 1849-1855 рр. навчався у Подільській духовній семінарії у Кам’янці-Подільському; Марко Вовчок (1833-1907), котра в 1863 р. написала повість-казку “Кармелюк”; етнограф, поет, священник УГКЦ о.Яків Головацький (1814-1888), співавтор збірника “Русалка Дністровая".

Через одинадцять років після загибелі Устима Кармалюка, на Поділля, у творче відрядження прибув штатний художник Київської тимчасової Археографічної комісії, поет і маляр Тарас Шевченко (1814-1861), котрий у березні 1845 р. лише закінчив у Санкт-Петербурзі курс Імператорської Академії мистецтв. У серпні 1846 р. у Кам’янці Кобзар не просто записав та замалював народні пісні, легенди, розповіді очевидців.

У супроводі свого приятеля, місцевого художника, викладача тамтешньої чоловічої гімназії Івана Андрійовича Васькова (1814-1889) 32-річний Тарас Григорович відвідав історичні місця, надихався Історією, щохвилі всотуючи живу народну пам’ять.

Зокрема, перебуваючи в селі Вербка, Кобзар зустрівся з тими, хто переховував героя від місцевих жандармів та московітських карателів, а в сусідньому селі з перших вуст записав пісню про кармалюківця, одного з очільників повстанських загонів Микиту Швачку 1728-?), рядки з якої стали епіграфом одного з розділів авторської поеми “Гайдамаки”. Як згадували очевидці, того місяця улюбленим місцем відпочинку Т.Г.Шевченка стала Кармалюкова гора: тут поет, активний член Кирило-Мефодіївського товариства вів задушевні бесіди у колі селян-кріпаків.

Звертаючись до подолян, український пророк не без суму написав:

- О, мои милые непорочные земляки! Если бы вы были так богаты, как нравственной сердечной прелестью, вы были бы счастливейший народ в мире. Но увы! Земля ваша, как рай... вы Лазари убогие!

Майже через 140 років нащадки здійснили реконструкцію могили народного захисника, а 1974 р. спромоглися поставити п’ятиметровий пам’ятник (скульптор Валентин Зноба, архітектор Ізраєль Шмульсон) Устимові Кармалюку.

*   *   *

Невисокий на зріст, кремезний, незвичайно дужий у руках і завидно розумний український лицар Устим Якимович Кармалюк (Кармелюк) народився 27 лютого (10 березня) 1787 р. в селі Головчинці Літинського повіту Подільської губернії (нині село Кармалюкове Жмеринського району Вінницької області) у родині кріпаків Якима та Олени, що належали пану Андрієві-Йосипу Пігловському. В селянській сім’ї простих трударів уже підростало двійко донечок – Марія (1781) та Оксана (1783).

За однією з легенд, кмітливий та спритний хлопчина подобався панові, і той узяв малого Устима до… Парижа. Там перед очима розцяцькованої публіки, наче український Гудіні, Кармалюк вилазив із міцно зав’язаного мішка. Задоволений пан Пігловський заробляв на атракціоні чималі гроші.

Повернувшись до України, працьовитий, але непокірний хлопець у 1806-1811 рр. служив дворовим при панському дворі, де навчився гарним манерам і здобув першу освіту. Усе це згодом стало у пригоді.

На початку 1806 р. 20-річний Устим Кармалюк одружився із роботящою дівчиною Євдокією. У шлюбі народилися дочка Настуня (1806) та син Іванко (1807). Утім, 1809 р. Євдокію покликав до себе Ісус, а виховання малих перебрала на себе теща.

Хліборобу-кріпакові не прожити без жіночих рук. Наступного року Устим Кармалюк зіграв весілля вдруге, його обраницею стала Марія Щерба (1789-1834), від шлюбу з якою у світ прийшло трійко синів – Остап (1811), Іван (1815) і Тарас (1820).

- Щастя біжить, а нещастя летить, – кажуть у народі.

Одного разу – а діялося це 1811 р. – повз поле, де працювали кріпаки, крутим схилом спускалася панова дружина, Розалія Пігловська. Раптом коні понесли – жити панночці залишалося – кіт наплакав. Утім, кремезний кріпак на ходу зупинив бричку. То був, як ви здогадалися, Устим, син Якима із Головчинців. Переказують, навіть у зрілому віці, траплялося, працюючи на току (задля жарту), Устим Кармалюк носив заразом по сім мішків зерна, приблизно два з половиною центнери!

Перелякана польська шляхтянка забожилася гідно віддячити рятівникові. Діло є молоде, і стосунки, переказують, завели пару в гречку. Розлючений чоловік вирішив помститися. Під нікчемним приводом – крадіжка воску з місцевої церкви – хлопця заарештували в панській економії та 1812 р. віддали на 25 років у солдати. Хоча, згідно з рескриптом Олександра I, у зв’язку з чумою, що котилась Україною, рекрутів з Поділля до війська не брали. Солдат і гарний чоловік – та шинеля його злодійка.

*   *   *

Чи скорився Устим Кармалюк долі чужого найманця?

Ні, бо знайшов якнайкращий вихід: козак із пригорщі нап’ється, а з долоні пообіда. На початку 1813 р. вони зі свояком із сусіднього с.Овсяників Данилом Хроном… дезертирували з 4-го уланського полку, розквартированого у м.Кам’янці-Подільському, й одразу ж розрахувалися з… паном Пігловським, пустивши півня у гуральню, яка працювала у Головчинцях. Відтоді Данило Хрін став вірним другом і незрадливим помічником українського лицаря.

Проте втікачів погоня спіймала, і кожного комісія Військового суду засудила до 500 ударів шпіцрутенами, а після екзекуції направила на Крим, до штрафного батальйону. Недарма ж у народі кажуть: хоробрий козак – міцніший за фортецю.

Ледь-но неблизький шлях на південь довів їх у с.Панівці, як місцевий густий чагарник добряче прислужився Кармелюкові.

13 серпня 1813 р. вночі козарлюги втекли з-під варти.

Опинившись на волі, Кармалюк зібрав навколо себе скривджених, знедолених та тямущих на помсті селян для боротьби із поміщиками та сільськими багатіями. Не встигла осінь й оком змигнути, а в нічних походах народився видатний отаман. Уже в листопаді 1814 р. невеличкий загін здійснив напад на маєток знавіснілого шляхтича Сакульського в с.Курилівці.

Потроху справедливість почала відновлюватись у Літинському, Летичівському, Олегопільському та Проскурівському повітах Подільської губернії. Повстанці грабували панські маєтки, а захоплений крам роздавали бідноті. Історики підрахували, за 23 роки збройної боротьби загонами під приводом Кармалюка було здійснено близько тисячі нападів стихійної справедливості.

*   *   *

У 1814 р. повстання малограмотних селян набуло політичного змісту, адже воно стало стихійним виступом проти російської адміністрації, а вже потім – місцевого дворянства. Нема моря без води, а війни без крові. Упродовж наступних трьох років український месник очолював мобільний повстанський загін, що нараховував від п’яти до п’ятдесяти спільників. Навіть за ґратами очолював і діяв.

Але Кармалюка вдруге вполювали. Бранця доставили до Кам’янця-Подільського та ув’язнили на території місцевої Фортеці, у Папській вежі, яка відтоді називається Баштою Кармалюка. За легендою, в цьому місці й досі живе Сокіл. Це душа Кармалюка перекинутися на гордого та волелюбного птаха. Можете перевірити: Кам’янець-Подільський державний історичний музей-заповідник (вул. П’ятницька 9) працює без вихідних.

Перебуваючи під слідством в Літинському повітовому суді, у червні 1814 р. Устим Кармалюк вдало захищався і визнав лише… дезертирство. Тож на месників карну справу не завели, а як дезертирів їх із побратимами відправили до Кам’янець-Подільської комісії Військового суду. Там за конфірмацією вироку Кам’янець-Подільського коменданта генерал-майора Гана ув’язнених скарали 500 ударами шпіцрутенами та засудили до… подальшого виконання військової повинності.

У відповідності до розпорядження Херсонського військового губернатора дюка де Рішель’є (duc de Richelieu; 1755-1822), 13 серпня 1814 р. Устима Кармалюка та Данила Хрона разом з іншими 109 засудженими відправили на Крим для проходження служби в одному з розквартированих там штрафбатів.

Але буквально з першого тракту, в селі Панівцях – це за вісім км від Кам’янця-Подільського – двійко бранців утекло.

Упіймали народних месників 20 жовтня 1814 р. в лісі поблизу Головчинців. Опираючись на матеріали карної справи, можна стверджувати: під слідством у Літинській буцегарні Устим Кармалюк знаходився сім місяців, аж до травня 1815 р.

Затим бранця перевели до Кам’янця-Подільського, де він чекав на вирок.

*   *   *

Не розумію, чому раніше оцим фактам не давалася належна оцінка знаними істориками, проте перманентні повстання 1813-1835 рр. під приводом Устима Кармалюка мали виразний антимосковський зміст.

У загони доведених до відчаю побратимів збиралися воїни різних національностей. І не лише українці, а й поляки та євреї. З-поміж інших – вихрест із євреїв, шинкар Василь Добровольський із села Ходак, котрий довгі роки вважався найближчим сподвижником Кармалюка; поляк, прикрашений бойовими орденами, волинський шляхтич Ян Кант Глембоцький, котрий наче “справжній дикий вепр” кидався вперед і нищив усе, що ставало йому на дорозі; до кінця життя були вірними товаришами ватажка Фелікс Янковський та Олександр Витвицький. Євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр та багато інших ставали за отамана.

Всі ці люди на очних ставках чи допитах не зрадили Кармалюка, за що були скарані й етаповані московським царатом до Сибіру.

Але 11 січня 1817 р. разом із кількома побратимами Устим знову одягнув кайдани. Під вартою їх доставили до Кам’янця-Подільського, а 20 вересня 1818 р. Військовий суд при місцевому ордонанс-гаузі (комендантське управління) виніс вирок:

- По силе воинского устава… имеют быть они, рекруты Хрон и Кармалюк казнены смертью. Относительно участвующих с ними… таковые состоят под судом Подольского гласного суда.

*   *   *

Тридцять чотири довгі дні Устим та Данило чекали на виконання вироку. Мовчки й загадково русявий лицар Волі з сірими очима тільки усміхався, бо подумки линув над швидкоплинним Смотричем, над яким стрімко здіймалися мури Старої фортеці.

І 24 жовтня 1818 р. – несподівано для багатьох – подільський військовий губернатор, російський генерал від інфантерії О.М.Бахметьєв (1774-1841) замінив смертну кару 25-ма ударами батогом, тавруванням і засланням до Іркутської губернії на довічну каторгу. Вирок виконали наступного дня у середмісті, на майдані Польський ринок.

Закутий у кайдани Устим Кармалюк 16 листопада 1818 р., етапом разом з іншими скараними за непослух селянами вирушив на заслання до Іркутська “для употребления в каторжные работы”. Однак у В’ятській губернії характернику разом із Данилом Хроном знову пощастило втекти з етапної в’язниці. Безпорадно кати так і зазначили в рапорті: “Ушел из путевой тюрьмы”.

Отак, заклепаний у залізло, узяв та й… “ушел”.
Телепні.

Наприкінці 1818 р. Устим і Данило знову з’явилися в околицях Бара, а потім перейшли до Балтського повіту, де Кармалюк зібрав великий загін народних месників. Із незмірною швидкістю міняв він райони партизанських дій, скрізь піднімаючи селян. Популярність ватажка зростала, а навколо нього збиралися все нові й нові бійці.

*   *   *

Розмах селянської війни на Поділлі став таким, що занепокоїв Сенат Російської імперії та особисто царя Миколу І, котрі по кілька разів переглядали карні справи учасників селянського руху, вживаючи суворих заходів, аби приборкати український супротив. Адже перелякані подільські поміщики благали уряд дозволити їм стягти з селян вартість майна, знищеного чи знівеченого загонами бунтівників.

Щоб упіймати кріпака У.Кармалюка, закрутилася потужна репресивна машина Імперії. До пошуків отамана залучили понад 3000 солдатів та жандармів.

З’явилась у Кам’янці-Подільському нова ознака часу – зі старовинної середньовічної фортеці, що протягом багатьох століть захищала місто як форпост Імперії на південно-західному кордоні, 23 березня 1819 р. створили губернську буцегарню. До в’язниці приписали такі будівлі Старої фортеці: військова та цивільна казарми, караульна, офіцерські покої, пекарня, господарські будівлі.

Так Росія перетворювалася на жандарма Європи, дрейфувала до Імперії зла. Відтоді арештантів у Кам’янці-Подільському поділили на військових, цивільних і так званих секретних. Ув’язнені вояки, солдати й офіцери тут утримувалися на час слідства та судочинства. Звідси, після екзекуцій, їх направляли у штрафні команди або на каторгу. Більшість заґратованих складали українці, колишні кріпаки, спіймані солдати-дезертири.

Навесні 1819 р. із В’ятки на Поділля повернувся втікач, і такої наруги над батьківщиною селянський отаман подарувати кривдникам не зміг. З огляду на те, що месника спіймати не вдавалося, відтоді саме родина Кармалюка – дружина Марія Щерба і п’ятеро дітей – постійно зазнавали репресій та переслідувань.

*   *   *

Кармалюка знову схопили лише 22 березня 1822 р. в с.Галузинці Барського староства, де в дванадцяти навколишній селах лежало гніздо правобережної шляхти. Невеличку жменю побратимів раптово оточив і повністю розгромив спеціальний шляхетський загін. І були то сімдесят добре озброєних жовнірів на чолі з поляком Станіславським. Ватажка вкайданили та під вартою 60 солдат на чолі зі шляхтичем Ястржемським доправили до в’язниці Літина. Справою селянського ватажка зайнявся особисто намісник Царства Польського та Правобережної України Великий Князь Костянтин Павлович. Для розслідування навіть створили спеціальну комісію.

На допиті Устим Кармалюк, кепкуючи, назвав себе… Василем Гаврилюком. Нагадаю, отаман був освіченою людиною, знав шість (!) мов, рахуючи іврит. І бранець настільки увійшов у роль москаля з Галичини, швидкого солдата з Костроми, що слідчі попервах повірили в легенду: російською мовою бранець володів бездоганно, показав (гарно підроблені) документи на пред’явника, переконливо заперечував усі звинувачення.

Як останній шанс, йому влаштували очну зустріч із родиною: дружина та двійко синів підіграли батькові, а ось 11-річний Остап не втримався та кинувся батькові на шию. Мовчки Устим Кармалюк розплів дитячі обійми, відсторонено подивився на слідчих очима Василя Гаврилюка і продовжив… наполягати на версії солдата з Костроми. Хоча очну ставку з сім’єю у комісії Літинського нижнього земського суду він із честю витримав, повітовий літинський лікар наполіг на анатомічних прикметах, притаманних Кармалюку:

- Великий шрам над правою лопаткою і по одному рубцю на обох ногах, залишених кайданами.

- Від покарань батогом напрочуд яскраві рубці уздовж спини та поперека.

*   *   *

У жовтні 1822 р. із Літина українського лицаря втретє запроторили у Папську башту Кам’янець-Подільської фортеці.

30 грудня 1822 р. Подільський головний суд засудив бранця до покарання 101-м ударом батога, таврування як небезпечного злочинця і заслання на довічну каторгу.

Проте на зміні караульного офіцера Василевського 12 березня 1823 р. сталася пригода. Устим Кармалюк разом з іншими в’язнями організували нову втечу. Пізно ввечері, коли офіцер перевірив вартових, бранці добре підготувалися. Лише-но караул ступив до приміщення, гукнув до дії Яків Струтинський:

- Нумо, хлопці!

Зірвавши заздалегідь дошки з нар, ув’язнені скрутили вартових, вискочили у внутрішній двір Старої фортеці, а далі матеріали слідчої комісії сухо констатували:

- …Покамест солдаты успели схватить ружья и выбежать с офицером и ударить тревогу, арестанты, схватя полено из дров, пустились стремголов к воротам… сбивши тоже с ног часовых, и пробились за ограду.

*   *   *

Навздогін утікачам пролунали постріли. Яків Струтинський загинув на місці, чотирьох арештантів, разом із пораненим у ногу У.Кармалюком, затримали біля фортеці, а решту – упродовж тижня. Щоб запобігти новим спробам втечі, Устима Кармалюка не просто повернули до в’язниці, а в Старій фортеці прикували до кам’яного стовпа в одиночному казематі у вежі Юлія II, яку в народі прозвали Папською.

Аби іншим селянам, а особливо – кріпакам, не кортіло волі, 11 квітня 1823 р. Кармалюка прилюдно на базарної площі відшмагали 101-м ударом батога, затаврували розпеченим залізом і відправили на довічну каторгу до Сибіру. Проте український кіборг знову… накивав п’ятами.

Від безсилля, того ж дня рішенням Подільського головного суду показово покарали другу дружину українського лицаря Волі, 35-річну багатодітну матір. За переховування власного чоловіка Марія Щерба:

- Была наказана розгами на площади в городе Литине и четырехнедельным арестом.

*   *   *

Коли його знову вловили, із полегшенням зітхнули польська шляхта та українське панство. Передбачалося, що наступні роки разом з іншими каторжанами пильно конвойований та закайданений Устим Кармалюк пішки чвалатиме до сибірського Тобольська. Дурень думкою багатіє.

У березні 1825 р. із Тобольської каторжної в’язниці українського бранця запроторили в Ялуторовськ. Деякий час Кармалюк марудився каторжними роботами та озирався довкола, а потім... втік, знову. Українського кіборга схопили і засунули у найгірше в Імперії пекло – перевели працювати на мідні копальні.

Утеча звідти стала шедевром, навіть з-поміж усіх найзнаменитіших задокументованих випадків. Восени 1825 р., коли вночі зчинилася жахлива буря, Устим Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників та зв’язав одяг у довгий грубий канат. До одного кінця втікачі прив'язали каменюку, яку пошпурили за частокіл воєнізованого форту. По підвісному мосту ручної роботи із вікна бараку, один за одним, усі каторжники перебралися за височенний паркан. Ранком охоронці знайшли камеру спорожнілою.

Влітку 1826 р. Устим Кармалюк виринув у Києві, а потому під виглядом чумака причвалав на Поділля – в рідний Літинський повіт.

*   *   *

За кілька місяців щасливі поміщики Поділля вмирали від жаху, тремтіли по садибах і полишили традицію їздити одне до одного в гості. Упродовж листопада 1826 р. - червня 1827 р. загони під проводом Устима Кармалюка здійснили близько двох десятків нападів на панські маєтки Островських, Станіславських, Соколинських та інших. Про серйозне занепокоєння шляхти діями повстанців у 1826-1827 рр. свідчить запроваджений стан облоги в Подільській губернії.

Командування 2-ї армії, розквартированої у краї, отримало наказ караульного чергового генерала І.І.Байкова (?-1848) – до речі, героя Вітчизняної війни 1812 р. – надавати “всіляку можливу допомогу за вимогою земського начальства” у боротьбі з повстанцями. І знову сміливі операції перекреслив підступний зрадник.

Бо ж у загін Кармалюка проник негідник! Перед вирішальною битвою з регулярними царськими військами у червні 1827 р. шляхтич Ольшевский змастив рушниці… салом, аби зброя повстанців не стріляла.

Підступ – чи підкуп – дозволив урядовим частинам оточити повстанців, без єдиного пострілу заарештувати та притягти до відповідальності 750 поборників волі. У с.Кальня-Деражня Кармалюка впіймали, укотре заарештували та віддали під суд. Більш як тисяча мешканців навколишніх сіл виступали на процесі свідками. На пропозицію судді покаятися Кармалюк твердо відповів у заключному слові:

- Поки пан панує, Кармалюк не візьме плуг у руки, не складе зброї. От і моя відповідь.

*   *   *

Майже рік тривало слідство. Незламного ватажка незламної України навесні 1828 р. рішенням Подільського головного суду вкотре покарали – сто одним ударом батога, засланням до Сибіру на вічну каторгу, на Боровлянський скляний завод, що в Тобольській губернії. Понад 200 повстанців-спільників Кармелюка показово покарали батогами й поголили в солдати.

Які йолопи!.. 1829 р. Устим Кармалюк знову втік. Долаючи три з половиною тисячі кілометрів, рятуючись від численних переслідувань, переживаючи нелюдські муки, він повернувся до рідного краю і продовжив нерівну боротьбу.

Уявіть тільки-но собі маршрут: Камишлів, Єкатеринбург, Кунгур, Перм, Казань, Чебоксари, Нижній Новгород, Владимир, Москва, Калуга, Орел, Сєвськ, Глухів, Борзна, Ніжин, Київ, Вінниця!

Мужній характер, героїчний світогляд, безкомпромісна віра в те, що служиш Ідеї національного і соціального визволення свого народу, твого народу. Починаючи з 1830 р., селянський рух під проводом Кармалюка охопив Поділля та суміжні з ним райони Бессарабії, Волині та Київщини. Мужній ватажок узявся готувати велике повстання, але наміри не здійснилися.

Восени 1830 р. в Ніжині Кармалюка знову заґратили “за неимением письменного вида” та рішенням Військового суду при Катеринославському ордонанс-гаузі покарали 101-ю палицею, аби заслати на військову службу в Архангєлгородський піхотний полк (Новгородська губернія). Що учинив дорогою Кармалюк?

Здогадаєтеся з трьох разів? Правильно: втік, але, на жаль, недалеко.

Наприкінці 1830 р. українського лицаря вкотре заарештували в економії пана Секлецького, що в с.Нова Синява. Ув’язненого виказали панські навушники, а викликані жандарми запроторили героя у відому йому, наче буквар, Літинську буцегарню. У грудні 1831 р. Літинський повітовий суд традиційно засудив Устима Кармалюка до покарання 101 ударом батога і заслання на довічну каторгу.

Ну, не телепні, скажіть?

*   *   *

У ніч із 14-го та 15-е квітня 1832 р. український кіборг розібрав стелю в одиночній камері Літинської в’язниці та й накивав п’ятами. Саме в період з 1830 по 1835 рр. лише із літинських і летичівських лісів повстанський рух Поділля під проводом українського лицаря поширився на Київщину та Бессарабію.

Про розмах народних повстань в Україні свідчив такий факт.

У 1833 р. було створено спеціальний орган – Галузинецьку комісію на чолі з чиновником із особливих доручень при Київському, Подільському та Волинському генерал-губернаторі паном Візерським, яка розслідувала справи учасників руху. До неї, окрім царських сатрапів, увійшли представники Летичівського та Літинського земських судів. Мета карального органу на чолі з чиновником Візерським була одна: боротьба з повстанським рухом під проводом Устима Кармалюка.

І що з того? Устим Кармалюк разом зі своїми побратимами 1 листопада 1833 р. просто у корчмі “Вигода”, що стояла попід селом Галузинці (нині – Деражнянський район Хмельниччини), між Баром і Шаргородом, ошелешив (!!!) Гренадерського графа Аракчеєва полку відставного підполковника Г.Дембіцького і… пограбував його.

Необачно чиновник із сім’єю та особистим фурманом зупинився переночувати та й розпрощався з усім скарбом – гроші, царські ордени, патенти на чини, грамоти, цінні папери. Ні багато ні мало, а кілька возів добра, придбаного на хабарі, які підполковник вимагав, використовуючи своє службове становище. Урядові каральні експедиції нічого не змогли вдіяти, допоки був живий невловимий отаман.

*   *   *

Востаннє із синами Устим Кармалюк бачився у ніч із 6-го на 7-е січня 1833 р. Як і попередні три зустрічі упродовж останнього року, батько навідався додому вночі, дотримуючись усіх норм безпеки. Ватажка супроводжував шляхтич із с.Лопатинів, молодий помічник Андрій Словінський.

Як особистий охоронець, той:

- …всегда бывал на карауле, и в хате через окошко, а в сенях – сквозь двери смотрел и дослышивался: не идёт ли кто.

Тим часом Устим Якимович сидів за столом і напучав:

- Добре, діти, що з вами побачився, бо не знаю чи побачимося ще. Треба вибиратися мені в дальший край. – Перебуваючи на підпільному положенні, ходила чутка, вони переховувались у трактовій корчмі с.Якушинці Вінницького повіту, де ватага мала “свою кладовую разных вещей” та надійний прихисток.

Кільце навколо народного месника поступово звужувалося.

У 1834 р. у в’язниці помер старший син (від першого шлюбу), 28-річний Іван Кармалюк, активний учасник селянського повстанського руху.

*   *   *

Збилися з ніг нишпорки, а вполювати народного месника ніяк не могли.

Траплялося навіть, під час ловів на курнім шляху здибували карателі старого жебрака, згорбленого під тягарем років. А то траплявся їм при битій дорозі лірник чи сліпий бандурист. Поки загін ловців розпитував затриманих подорожніх, десь в іншому місці, – якщо добрим конем, то із годину – нізвідкіля з’являвся озброєний пістолями та пікою чолов’яга при шаблі, доволі схожий на Устима Кармалюка.

Зупинившись перед незнайомим жебраком чи лірником, він насипав у долоні щедру милостиню. І, наче мана, танув у повітрі.

Коли ж ошукані справники поверталися на те місце, де самі балакали з лірником чи жебраком, або свідки востаннє бачили озброєного повстанця, то знаходили… чоловічий одяг. І запилений костюм точно належав Устимові Кармалюкові, та вловити його власника снаги мисливцям неволі бракувало.

Пошиті в дурні шукачі одного разу навіть поверталися до жебрака на курнім шляху, обшукали усі лани та села, а той вихровий чоловік, і собі, наче крізь землю провалився.

Ті з московитських карателів, котрі бодай раз бачили Устима Кармалюка на власні очі, стверджували: вони повсякчас відчували присутність розбійника на ловах!

Він був з-поміж них, завжди перевдягненим чи перевтіленим в іншу людину, нахабно брав участь в облаві й, не стримуючи кпини, глузливо над бовдурами реготав.

*   *   *

Голими руками чи звичайною зброєю характерника було не здолати.

Устим Кармалюк знав шість мов: українську, російську, польську, німецьку, єврейську, молдовську. Та що там мови, він був прямою реінкарнацією Святого Миколая та Робіна Гуда. Легенди кажуть, що Кармалюк не дозволяв бити тварин, часто-густо підкидав на пороги убогих хат, де скніли вдови та біднота, чималі вузлики з грошима. Малеча знала: то приніс Святий Кармалюк.

Святого з пістоля може вбити тільки Іуда.

На світанні 10 (22) жовтня 1835 р. у хаті Оляни Процикової (Прокопчук) у с.Коричинці-Шляхові так і сталося. Срібним, казали, “замовленим” ґудзиком українського лицаря у голову холоднокровно застрелив керуючий маєтком у селі Кальня-Деражня, шляхтич Федір Рутковський.

Задубіле тіло вбитого Кармалюка кілька днів возили по селах та в’язницях.
Для остраху малочисельних сміливців.

Тим часом ми скажемо:
- Спочивай спокійно, Соколе: земля тобі пухом.

*   *   *

Попри загибель лицаря Волі, у Головчинцях резонанс навколо креатури Устима Кармалюка стояв настільки містичний, що численна рідня полеглого героя, обидві рідні сестри, аби не зазнавати репресій мусили… відмовитись від славетного прізвища. Люди є люди.

Значна більшість родичів лицаря перечекали лихі часи під прізвищем… Карман.

Своя сорочка – вона того…

Олександр Рудяченко

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-