Андрій Чебикін, художник-графік, президент Національної академії мистецтв
У збірці Франка “Зів’яле листя” всього 12 ілюстрацій, а в голові я їх вимальовував 3 роки
05.08.2020 11:00

Андрій Чебикін уже майже десять років живе в сонячному камерному Мукачеві. Чи вдається ректору Академії мистецтв балансувати між столицею та крайнім українським заходом, чим цікаве для нього Закарпаття, чи житиме Закарпатська школа живопису — про це говоримо в Мукачівському палаці культури, де Чебикін прагне створити міську художню галерею.

А ще Андрій Чебикін розповів про те, як карантин вплинув на українських художників, чому, застосовуючи діджиталізацію в мистецькій освіті, українцям варто брати приклад з китайців та як знайти баланс між творчістю і  викладанням.

ЗАКАРПАТСЬКІ ХУДОЖНИКИ ЗАВЖДИ ВИДІЛЯЛИСЯ, ТУТ НАВІТЬ СОНЦЕ ІНАКШЕ

- Андрію Володимировичу, знаю, що ви вже понад 10 років мукачівець...

- Насправді, трохи менше. Хоча із Закарпаттям пов`язаний давно і тісно, головно — через дружбу із Тіберієм Сільваші (український художник-абстракціоніст авт.) та світлої пам'яті Золтаном Мичкою  (народний художник Україниавт.). Уперше потрапив сюди в 1964 році, тоді мене привозив якраз Сільваші — я вперше побачив діючий костел, архітектуру місцеву, природу - і прикипів. Потім дуже часто бував тут на пленерах, останніми роками оцінював конкурси -“Срібний мольберт”, зокрема. Ну, а купити дім у Мукачеві намовив таки Золі (Мичка - авт.). Хоча я спочатку пручався — хто ж тут житиме, коли це ж 700 кілометрів їхати! Але дружина тоді категорично заявила: “Як хто? Я житиму!” Ось так ми і стали мукачівцями. Живемо вже вісім років тут.

- А ці відстані між двома містами справді не заважають?

- Абсолютно. По-перше, багато курсує поїздів, ввечері сів, а вранці ти тут, це зручно. Коли треба щось привезти — є машина. Я задоволений: тут є де посидіти, порибалити, подумати, друзі, творчі групи... Правда, коли Мичка помер, пусто якось стало. Він був центром усього.

- Щодо середовища, то тут з вами не посперечаєшся: Закарпаття — це край художників, все-таки.

- О, так! Закарпаття завжди мало своє обличчя. Це дуже колоритний край для митців, і це довела історія такими іменами як Ерделі, Бокшай, Коцка, Манайло. Їхній учень Володимир Микита зараз продовжує працювати, це дуже виразний митець, мав честь торік відкривати його авторський музей у замку Паланок. Ну і Закарпатська школа живопису була характерною завжди. Навіть за Радянського Союзу — роботи закарпатців у Москву на виставку завжди приймали, минаючи Київ, бо дуже колоритно, неповторно.

- Цікава деталь.

- Так і було! В Україні є й інші регіони, які виділяються — от взяти хоча б одеських художників, але саме Крим і Закарпаття завжди найбільше вирізнялися. У закарпатців що не картина, то вона пов'язана з людьми, способом життя, з традиціями, а в основному тут домінує, безумовно, краєвид, портрет у краєвиді і — колористика неповторна. Тут дуже насичений колір, бо якщо візьмемо Крим, то там усе перламутрове, прозоре світло таке, сонце крізь димку, а тут, на Закарпатті, коли сонце світить, то воно натруджене, особливо восени ці жовто-багряні і червоні такі краєвиди. Вражаюче! А ще — масштаб гір, співвідношення будиночків, корівок, що пасуться, і велетні-гори, хоча вони тут, насправді, не такі вже й високі, але в краєвиді ці пропорції дуже виразні.

Я ТУТ ДУЖЕ БАГАТО ЗНІМАЮ

- На вашій творчості оці закарпатські моменти відображаються якимось чином? Багато тут малюєте?

- Безумовно відображаються! Хоча не скажу, що я дуже багато малюю на Закарпатті, але я тут дуже багато знімаю. Крім живопису та графіки у мене є і  фотороботи, на останній виставці “Візії” виставляв їх.

- От щодо Закарпатської художньої школи. Старі художники закарпатські часом говорять, що вона втрачається, мовляв, модернові роботи молодого покоління все менш виразні. Яка ваша думка з цього приводу, і як художника, і як ректора академії?

- Не сказав би, що втрачаємо. Хоча пояснити це можна: знаєте, на старості багатьом із нас здається, що раніше і зима була холодніша, і сніг біліший, і ліс стояв інакший... Я вважаю, що на Закарпатті зараз працюють достойні спадкоємці Закарпатської школи живопису. Наприклад, Атіла Коприва, той же Шоні Андялоші. Досі працює класик — Володимир Микита, хоча його роботи останнім часом також модернові, є цілий ряд абстрактних робіт дуже цікавих, і видно, що це не фіґлярство, а саме відчуття художника. Ну так, зараз нема Коцки, нема Ерделі, Бокшая. Але є інші. Інакші. Тому Закарпатська школа живопису живе. Просто, можливо, вона теж трансформується зараз, як і весь світ, глобальні віяння впливають і на карпатських художників також. Тут, на мою думку, головне, як писав Шевченко, «і чужому научайтесь, й свого не цурайтесь».

УСЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ З ОЛІВЦЯ І ШМАТКА ПАПЕРУ

- Ви, до речі, впускаєте цей глобальний світ у свою творчість? Ви відомий як “король графіки”. Чи користуєтесь, скажімо, якимись ґаджетами в роботі, відкинувши стандартне вугілля, олівці...

- Це ніколи, знаєте, не відкинеш. Бо що б ви не робили, все починається з олівця й шматка паперу, бо думку найшвидше можна передати саме олівцем. Цей начерк навіть цінніший за фотографію, він точніше передає ідею, за яку художник ухопився. Просто буває, що нема можливості замалювати, бо їдеш в автомобілі чи поїздом, ну, тоді вже знімаєш. Але коли ти замальовуєш олівцем, там наче і тої картинки нема, але є твоє враження. Начерк — це формула того, що ти побачив.

Але я не боюся техніки, багато працюю з комп'ютерними програмами, обробляючи фото. От зараз освоюю технологію малювання на планшеті. Малюю на ньому запросто, подобається, що там дуже багато можливостей, бо можна той же штифт перетворити у вугілля, можна його зробити тоненьким, а можна — корпусним, прозорим...

- Техніка дає більше засобів для вираження?

- Просто я освоюю нові можливості. Знаєте, останні 20 років я часто їздив до Китаю. Мене завжди хвилювала і надихала графіка Китаю, традиційний китайський живопис, у Японії — гравюри. Коли я побачив інструменти, як вони це роблять, оцей фетр, на якому лежить ручної роботи папір, який зовсім інакше всмоктує туш... І моя графіка стала іншою, я дуже тим збагатився. Я цього китайського стилю не соромився, бо хотів навчитися це творити, як вони, — ударом руки. Там нема того вимальовування, як у нас, це артистизм, вони навіть інакше пензлик тримають! Я, по суті, ілюстрації до збірки Франка «Зів’яле листя» зробив китайським пензлем, правда, на цупкому папері. І за цю книжку отримав Шевченківську премію. Дуже довго над нею працював, там всього 12 ілюстрацій, але в голові я їх вимальовував майже 3 роки, хоча втілив на одному подиху потім за тиждень, по суті.

- Одним ударом, як китайці?

- Мене надихнув Олександр Биструшкін: він тоді до ювілею Франка видав диск «Зів’яле листя», начитав поезії на музику Михайла Чембержі. Цей диск мене привів до втілення ідей щодо ілюстрацій Франка.

ЯК ДІДЖИТАЛІЗУЄТЬСЯ УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНЯ ОСВІТА

- Поверну вас до художника й технічних засобів — от щоб підсумувати: боятися цього, відкидати чи...

- ...це треба використовувати! Головне, щоб це все йшло не штучно, а природно.

- А як цю межу відчути? От ваша порада, молодим митцям, таким, котрі з планшетом більше, можливо, працюють, ніж з олівцем. Як не втратити себе?

- Розумієте, це внутрішнє відчуття. Воно вічне - неважливо, чи ти на комп'ютері малюєш, чи паличкою чи шматком цегли. Інколи цеглою намалюють так, що знаєте!

Головне, щоб була ідея. Бо найстрашніше, коли ти знаєш, що студент отримав академічну освіту, але працює посередньо і видно, що він невіглас: не відчуває ні композиції, ні колориту, ні пластики...

- Ще один акцент — сучасні діти спершу до рук беруть ґаджет, а вже тоді олівець. Як думаєте, вплине це на майбутні покоління художників? Бо ж іще кілька років і вони прийдуть до вас вступати...

- Очевидно, що вони будуть іншими. Тут треба відчувати межу, і насамперед, батькам. Можна брати приклад із тих же китайців: у них попри комп'ютеризацію є обов'язкова традиційна каліграфія, причому, як у вузах, так і в школі.

- До слова, в Україні традиційна художня освіта діджиталізується?

- У нас вимоги досить традиційні, і це не міняється. Хоча от новий міністр був прийшов, ну, його вже прибрали, правда, - пан Бородянський, то він постійно натякав, що треба мінятися, займатися новими формами мистецтва, створювати нову школу. Ну, я їм казав, що без традиції ви не збудуєте школи. Ми в Академії образотворчого мистецтва теж і комп’ютер вивчаємо, і технології, особливо на дизайні, на графіці. Але ніякий комп’ютер не передасть тонкощі живопису. Це вже дар Божий.

- Тобто тренди-трендами, а традиції мають бути.

- Безумовно! Бо коли з-під хати вирвати підмурок, хата розвалиться. Це закони життя.

ДЛЯ МЕНЕ ПЕРІОД КАРАНТИНУ — ЯК ЧОРНА ХМАРА!

- Як на художниках позначився карантин, на вас, зокрема? Адже минуло 4 місяці, відколи ми ввійшли в нову реальність, і всі кажуть, що вийдемо не такими, як були.

- Почну про себе. Про інших довідаємося пізніше, коли будуть дозволені виставки і т. д., коли ми вже більш повноцінно спілкуватимемося, обговорюватимемо все це, а не в системі онлайн. Так от, коли почався карантин і все стало — все якоюсь такою чорною хмарою лягло, а ще більш тому, що багато говорили про фактор 60+. Навіть із міністерства телефонували — просили не виходити на роботу, але я все одно ходив в Академію 2-3 рази на тиждень. Потім почали проводити ректорати в форматі онлайн. Призвичаїлись. Захисти провели блискуче. За студентом була його робота, він показував фрагменти, розповідав. Плюсом стало те, що була паралельно публічна трансляція і тому студенти отримали багато відгуків, взяли більшу аудиторію.

- Тобто, такий якийсь “плюс” у цій ситуації був.

- Так, неочікувано. Але особисто для мене цей період — як чорна хмара. Мені здалося спочатку, що це ж так багато часу буде — все дороблю! Але нічого не йшло. Я, правда, багато прочитав у ці дні, зробив із десяток нових акварелей. Почав працювати над ілюстраціями до поезій Овідія, це український переклад Содомори. Бачте, за чотири місяці це не так уже й мало.

- Прогнозуєте, що після карантину буде вибух художніх виставок? Усі візьмуться показувати, що намалювали?

- Та це вже почалося! Восени варто чекати художнього буму. Ще один “плюс” - інтернетні виставки. Я собі відмітив дуже цікавих художників під час таких онлайн-подій. Це вже початок нової системи роботи. І воно добре в тому сенсі, що ти маєш більше інформації, адже художники часто-густо роблять дуже цікаві виставки, але про них ніхто не знає, або не встигаєш піти. Тому думаю, ця практика онлайн-виставок уже з нами залишиться і ми звикнемо до неї.

В АКАДЕМІЇ СТІНИ НАМОЛЕНІ, ВОНИ “ВЧАТЬ” СТУДЕНТІВ

- А як щодо нової форми навчання — дистанційної? Пішло це художникам, цікаво? Ви свого часу казали про те, що в Академії “намолені стіни”, які допомагають, надихають студентів...

- Ми справді часто користуємось цією фразою: “В академії і стіни вчать”. Аура, особливо в старих закладах, залишається, тут викладали і вчилися великі, тут усі зали в репродукціях. Ну і студенти вчаться один у одного, той, знаєте, момент, коли ліктем відчуваєш товариша. Або прийшов професор, робить зауваження одному, а інші вчаться, на консультаціях ви аналізуєте не тільки свій твір, а й колег... Оце і є та “намоленість”. Але найголовніше, що професор не вчить, у нього треба вчитися. Бо коли професор красиво говорить, милується своїми словами, а не відчуває, що студенти його зрозуміли, це поганий професор. Коли тобі студент приносить твір, ти маєш відчути, що він тебе зрозумів і пішов далі. Поступово такий студент стає художником — це вже його спосіб життя. Він буде на пляжі чи у футбол грати, але в цей момент він буде художником.

- Коли зараз цю намоленість використовувати не можна через обставини, бо ж карантин, то як без неї? Лишається перечекати до кращих часів?

- Ну, перечекати не можна. У кожних обставинах шукаєш своє. Бувало, що окрім онлайн-навчання, ми влаштовували заняття і в Академії під час карантину — у нас великі аудиторії, площа дозволяє.

А загалом карантин - це нагода багато чого переглянути, пропрацювати. Я часто кажу студентам, що художнику не обов’язково брати пензель у руки і зразу малювати. Є дуже хороша штука, вона в тому, що поки ти образ цей не побачив, нема чого олівця навіть брати. Чого ти будеш щось там калякати? А от коли побачиш, то вже сам рвешся до паперу.

А інколи буває інакше: коли з натури малюєш, є так званий “опір білого паперу”. Дуже важко зробити той перший дотик до білого полотна або паперу, почати. От навіть інколи треба набрати в груди повітря і відчути, що ось воно, пішло. Бо коли почнеш роботу з того, що весь час будеш виправляти, діла не буде. Як казав Далі в трактаті “50 порад живописцю”, роботу треба вести так, щоб вона була вже після першого дотику красива, і весь час її треба покращувати. Не виправляти, а саме покращувати.

КОЛИ ЗАПРОПОНУВАЛИ ВИКЛАДАТИ, СКАЗАВ: АЛЕ Ж Я — ХУДОЖНИК!

- Знаю, що у вас ціла плеяда учнів, ви часто про них згадуєте і серед них є закарпатці, ви не раз відмічали Тараса Ковача і Надію Пономаренко.

- Надія дуже виразний графік, у неї унікальні кольорові офорти. А Тараса я відкрив, коли був тут на Закарпатті головою ДЕКу в коледжі і він виставив свої дипломні роботи. Я тоді йому запропонував поїхати до Києва вчитися, до мене в майстерню. Його диплом на українському трієнале графіки зразу отримав гран-прі. Зараз він старший викладач в Академії, мій асистент.

- Андрію Володимировичу, як у вас уживається учитель з художником? Багатьом творчим людям це не вдається, вони принципово не беруть учнів. То як вам вдається втримати цей баланс: і творити, і виховувати учнів?

- У мене декілька сотень випускників безпосередньо з моєї майстерні (мова про Майстерню вільної графіки Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, що діє з 1985авт.). Відсотків 60 із них — це прекрасні художники. І я цим пишаюсь. Хоча замолоду сам був із когорти тих, хто вважає, що неможливо поєднувати викладання і малювання. Коли ми були студентами, думали, що той, хто гарний художник, той малює, а хто невдаха в мистецтві, той іде в мистецтвознавці, чи у викладачі. І от, коли мені запропонували викладацьку роботу зразу після навчання, я Чичкану кажу, мовляв, вибачте, але я ж художник! “ А я що, по-твоєму, — не художник?!” - спалахнув він. Я його тоді дуже образив. Молодь, вона така, знаєте, інколи буває жорстока. Але працювати з ними надзвичайно цікаво.

Тетяна Когутич, Ужгород-Мукачево

Фото: Сергій Гудак, Туча Родіон

Довідка Укрінформа. Андрій Чебикін — художник-графік. Дійсний член, президент Академії мистецтв України, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка. Твори Андрія Володимировича зберігаються в Національному художньому музеї України (м. Київ), в Третьяковській галереї (м. Москва), інших музеях і приватних колекціях України та світу. Викладає на кафедрі графічних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури з 1970 року, з 1985 — професор, з 1989 - ректор академії.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-