«Крутий» Золтан Мичка. Пленери в горах і мультики Діснея

Золтана Мичку за життя на Закарпатті знали усі. Більшість — як непересічного художника (він був почесним академіком Національної академії мистецтв, народним художником), як організатора чудових пленерів на Закарпатті та в Угорщині; мукачівці — як завжди усміхненого Золі-бачі, мукачівця, без якого й місто — не місто (власне, саме тому вулиця його імені з'явилася в Мукачеві у рік його смерті).

Цьогоріч життєлюбу Золтану Мичці виповнилося б 70 років — він пішов у 2017-му році, раптово, через хворобу. Уже два роки донька художника влаштовує виставки пам'яті батька — в Києві, Ужгороді та Мукачеві.

Юлія каже, що це не тільки данина світлій татовій пам'яті й не тільки один із варіантів побути з ним, формуючи експозиції з його картин. “Я хочу, – каже донька Мички, надягаючи “фірмову” футболку зі знаменитим автографом “Mичka” – щоб усі знали, наскільки він крутий — як колорист, як живописець, як представник Закарпатської школи живопису! Я ним пишаюся, і хочу, аби ним пишалися і Закарпаття, й Україна”.

КОЛИ НИМ ЗАХОПЛЮЮТЬСЯ ЛЮДИ НА ВИСТАВКАХ, ВІН ДЛЯ МЕНЕ НАЧЕ ОЖИВАЄ

Ми спілкуємося з Юлею у квартирі художника в центрі Мукачева, тут зараз живе його дружина, сама Юля мешкає у Рівному. Вони з мамою якраз готують виставку пам'яті Золтана Мички в Закарпатському обласному художньому музеї ім. Бокшая — до 70-ліття художника (виставка в Ужгороді відкривається сьогодні, 28 листопада).

- Цікаво, що за життя тато не влаштовував персональних виставок на Закарпатті, він постійно виставлявся з колегами в колективі (наприклад, з обласної спілки художників), а також на виставках після пленерів, але персональних вернісажів не влаштовував. Очевидно, його це мало цікаво, він більше любив малювати, сам процес, – каже Юлія.

Особливо, додає вона, любив пленери, був їх фанатом. У мистецьких колах його колеги досі згадують, мовляв, якщо Золі організовував пленери, – то було на рівні!

- Узагалі, приємно, коли люди в Києві, дивлячись на його картини, кажуть: “Вау, який колорист!” Або — “як по-сучасному він передає традиційний побут”, або “які досконалі форми на роботах у Мички!”. Для мене це означає, що він живе, продовжує жити у своїх роботах, що ним захоплюються. Бо я знаю, який тато був крутий як художник — я пам'ятаю, як він балдів, коли двома-трьома мазками закінчував роботу і кликав: “Юліко, йди, дивись, як вийшло!” Але мені хочеться, аби про це знав увесь світ! – каже Юлія Мичка.

Донька художника зазначає, що атмосфера на цих виставках – завжди радісна і весела, така ж, яку створював у колективі сам художник ще за життя, а був він надзвичайно позитивною людиною, життєлюбом. Ця атмосфера, впевнена донька художника – ще один із виявів поваги та любові до нього, він би не стерпів ридань чи зайвого пафосу.

ЗАМОВЛЯЛИ НА ОБІД БАНЬКИ З БРИНДЗЬОЮ, А САМІ ЙШЛИ НА РІЧКУ МАЛЮВАТИ

Золтан Мичка, справді, постійно їздив, жив у подорожах — то Закарпаттям, то Європою. Він запрошував художників сюди — з Києва, з-за кордону, возив українських колег в Угорщину. Пленери — то було його мистецьке життя, годі його уявити поза ними, каже Юлія.

- Ми з мамою зазвичай спостерігали за цим процесом осторонь, часто, звісно, ревнували, що вдома він – значно менше часу, аніж на виїздах із колегами-художниками. Хоча мене малою тато часто брав із собою, я ночувала з ним у знаменитій для всіх художників хижі у тьоті Ані в Річці на Міжгірщині, ходила полонинами, говорила з вівчарями і робила з ними вурду, – згадує Юлія Мичка.

- Я пам'ятаю, як до нас на стару квартиру в Мукачеві приїжджав з Ужгорода Контратович (мова про відомого живописця Ернеста Контратовича – авт.). Майстерні у Золіка ще тоді не було, він малював удома. Контратович приїжджав о 6-й ранку, вони брали етюдники, йшли до Мукачівського монастиря – і там малювали до обіду. Бувало, що Контратович запізнювався (він приїздив рейсовим автобусом), тоді я його проводила до Золіка, який неодмінно виходив з дому зрання. Ми йшли вбрід босими через мілку Латорицю, шукали Золіка на березі, а тоді вже вони малювали, а я йшла додому готувати обід — замовляли мені щоразу баньки з бринзьою (закарпатська страва — в особливий спосіб приготована картопля), – пригадує дружина Золтана Мички Людмила.

- Взимку вони постійно їздили на Верховину, зазвичай, із Герцом та Микитою (Юрій Герц, Володимир Микита, народні художники України, – авт.). Їхали на 10 днів, у сніги, мороз, я протестувала, звісно, переживала за нього, то Микита його завжди відпрошував у мене. Зате приїжджали вони – задоволені й щасливі. Золіко, пам'ятаю, одразу розкладе картини по кімнаті, робить нам із Юлікою виставку, ми завжди перші дивилися його роботи. Питав – що вам подобається, що ні, які враження... Навіть правки вносив за нашими зауваженнями, рідко, але таке теж бувало, – пригадує пані Людмила.

“ЮЛІКО, ХОЧЕШ ПОБАЧИТИ ГІРСЬКУ ПРАЛЬКУ? І ВЕДЕ МЕНЕ НА ВАЛИЛО”

- Я у ті часи була ще маленькою, але потім, як підросла, тато часто мене брав із собою. Особливо на Міжгірщину, в Річку — ми зупинялися в тітки Ані, її хата – то була “база” для художників. Для мене тоді відкривався цілий світ — невідомий, фантастичний. От каже якось татко, мовляв, Юліко, хочеш побачити гірську пральну машину — і веде мене на валило. Я, звісно, була вражена. Досі пам'ятаю його чоботи — такі ґумаки, а всередину вставляв “дутики” якісь із Чехії. Ще одягав дві куртки, підштаники, етюдник тягнув (тільки він сам важив 25 кг) — тато перетворювався на таку собі гору. І ходив отак у снігу по коліна. А тоді ж морози були які! Досі пам'ятаю, що він завжди взимку приїжджав додому засмаглим на морозному гірському сонці.

Його в суботу-неділю ніколи не було вдома. Він не уявляв себе без гір. Уже прикований до ліжка, весною 2017-го, питав постійно маму, мовляв, невже я більше ніколи не побачу гори?! То був цілий пласт його життя – отам, у забутих Богом селах, – каже Юлія Мичка.

Уже після смерті тата донька художника їхала з випускниками художнього коледжу в Ужгороді, вони везли ікону до храму в Пилипці. Це була єдина в цьому регіоні церква тоді ще Київського патріархату — на противагу всім іншим храмам під юрисдикцією Московського патріархату. Тоді Юлії розповіли, як її батько долучився до того, аби селяни в Пилипці відстояли українську церкву.

- Хлопці казали, що він буквально в двори до людей заходив зі словами: “Схаменіться, як можна віддати церкву в українському гірському селі під юрисдикцію Москви?!” Тоді навколо храму була велика суєта, як кажуть на Закарпатті, але люди церкву відстояли. Тато щороку туди їздив, це було для нього культове місце. Ще при житті, як виявилося, відібрав одну з робіт студентів, ікону, написану в стилі народного церковного малярства, для цього храму. Така ось історія, – розповідає Юлія.

НЕ УЧНІ ЙОГО ЗАПРОШУВАЛИ НА ВИЇЗДИ, А ВІН САМ ЗАВЖДИ ПЕРШИЙ ДЗВОНИВ!

- Цікаво, що тато ніколи не їздив сам, але його на виїзди ніхто не підбивав, навпаки – він завжди першим дзвонив колегам чи учням. “Отий, дивися, який файний день, – пригадую одну з телефонних розмов тата з колегою, – уже тепер листя якраз такоє, як треба малювати. Збирайся, та поїдемо у Кольчино”. Тато знав усі “жирні” художні місця — звідки гарні види, де вдало падає світло. Мукачівський замок їздили завжди малювати саме з тієї точки, звідки малював Шепа — бо там найкраще.

Йому часом боліло, що молодь не ходить на пленери. Тому сам завжди всіх “підривав” на поїздки. Казав, що без цього неможливо бути художником, навіть модерним. Узагалі, не любив неробства. Не раз приходив злим на верховинців, казав, що не виносить їхнього ниття на тяжкий світ, бо попри те – не хочуть робити, а п'ють.

- До тата часто місцеві мукачівські цигани заходили, просили їжу, речі. Він нічого не давав за так, міг дати лише раз, а потім — прийди щось і зроби. І мене так виховував: мені було років 5, а тато приїхав з пленеру і питає – Юліко, що ти сьогодні корисного зробила за день? Треба ж було вигадати, що такого зробити, я заради цієї відповіді татові мила вікна, стояла в черзі за куркою, рвала у дворі аличу на компот. Досі згадую: як добре, що у нас у вітальні був червоний палас, на якому було видно кожну пилинку, — я його щодня пилососила, щоб потім гордо відзвітувати, що день прожито не дарма, – сміється, згадуючи Юлія.

ЗАВЖДИ ПРИНОСИВ КЛАСНІ КНИЖКИ І КЛИКАВ РАЗОМ ДИВИТИСЯ ГАРНІ МУЛЬТИКИ

- Не шкодуєте, що тато не виховав з вас художника? – питаю у Юлії.

- Ні, бо він справді ніколи спеціально не вчив мене малювання, хоча ми багато разом малювали. Але він завжди виховував у мені вміння бачити красу. Ми йдемо в парку: он, поглянь, яка квіточка, який метелик. Коли в дитинстві я малювала, він підправляв, а потім найкращі малюнки зберігав. А ще приносив мені класні книги — завжди добирав їх за ілюстраціями. А ще кликав до телевізора, коли йшли діснеївські мультики. Він мене міг у школу не пустити — бо по угорському ТБ в той день показували мультик із красивою графікою. І ми сиділи, дивилися мультики крутих художників, і він розказував – хто малював, що той митець цим хотів сказати. Я тепер розумію, що він мені дав свободу вибору, а не запроторив у художню школу, аби виховати спадкоємицю.

- Для чого він малював, як ви сказали б?

- Він від цього балдів. Звісно, у кожного художника є якийсь момент егоїзму — у тебе виходить, тебе хвалять, тобі хочеться ще. Але це було його життя, я не можу собі тата уявити кимось іще, аніж як художником, – каже Юлія.

- Він ніколи не розлучався з олівцем, це був спосіб життя, – додає пані Людмила. – От сидимо ми в ресторані: доки несуть основну страву, Золіко перемалює усі серветки – когось цікавого побачив, обличчя чи сюжет якийсь... Я часом казала, що краще б він цю енергію тратив на сім'ю. Він тоді злився на це, але в жарт завжди переводив: ну добре, Людмилко, кажи тепер, чого тобі в житті не вистачає. Ну і що ти йому на це скажеш?

Часто за такими обідами чи вечерями малював знайомих, маємо такі начерки знаменитих Коцки чи Контратовича, де їхньою рукою написано: “Подібний”. Це зберігається в сімейному архіві. Можливо, якось на наступній виставці покажемо публіці.

Тетяна Когутич, Ужгород-Мукачево
Фото – із архіву сім'ї художника