Віршована пауза: Василь Симоненко - Задивляюсь у твої зіниці

Віршована пауза: Василь Симоненко - Задивляюсь у твої зіниці

Подкаст
Укрінформ
Пропонуємо послухати вибрані вірші шістдесятника Василя Симоненка зі збірки «Задивляюсь у твої зіниці».

Його вірші нікого не залишають байдужим. За своє коротке життя Василь Симоненко написав таку потужну поезію, яка змушує здригнутися, усвідомити наскільки ненька-Батьківщина є прекрасною, полюбити рідну землю, засумувати за матір’ю, яку давно не бачив, а вірші про невзаємне кохання розчулить серця кожного…

Його слова…:

Ми — це народу одвічне лоно,

Ми — океанна вселюдська сім'я.

 І тільки тих поважають мільйони,

Хто поважає мільйони «я».

… є простою істиною, аби бути гідною людиною та робити щасливим усіх довкола.

ПРОСТО СЛУХАЙ:

ПРОСТО ЧИТАЙ:

Ти знаєш, що ти — людина.

Ти знаєш про це чи ні?

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Більше тебе не буде.

Завтра на цій землі

Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди —

Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе —

Озера, гаї, степи.

І жити спішити треба,

Кохати спішити треба —

Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі — людина,

І хочеш того чи ні —

Усмішка твоя — єдина,

Мука твоя — єдина,

Очі твої — одні.

Слухайте також: Віршована пауза. Ліна Костенко: Хто я?

***

Не вір мені

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду.

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

Слова ясні, лише мені відомі,

У бурмотіння скучне переллю,

Свою усмішку у холодній втомі

Бездумно, безголово утоплю.

І буду нерозумно обридати,

І недоречно скиглити чомусь,

Але, як треба буде заридати,

Я гомерично, тупо засміюсь.

Не вір мені, бо я брехать не вмію,

Не жди мене, бо я і так прийду,

Я принесу тобі свою надію,

А подарую смуток і біду.

***

Ну скажи — хіба не фантастично,

Що у цьому хаосі доріг

Під суворим небом,

Небом вічним,

Я тебе зустрів і не зберіг!

Ти і я — це вічне, як і небо.

Доки мерехтітимуть світи,

Буду Я приходити до Тебе,

І до інших йтимуть

Горді Ти.

Як це все буденно!

Як це звично!

Скільки раз це бачила Земля!

Але ми з тобою...

Ми не вічні,

Ми з тобою просто — ти і я...

І тому для мене так трагічно

Те, що ти чиясь, а не моя.

***

Ніби краплі жовті, в темну воду

Стиглі зорі падають вночі.

Ти ідеш крізь синю прохолоду,

Підійнявши місяць на плечі.

Ти ідеш… Іди собі щаслива,

Мрій і смійся, думай і мовчи.

Посміхайся вітрові грайливо,

Травам ім’я милого шепчи.

Ти ідеш… Звичайно, не до мене,

Не мені замріяність несеш.

Ніжна й добра, щедра і шалена,

Іншому в обійми упадеш.

Іншому у душу зрониш слово,

Сумнів розпанахавши навпіл…

Вечір перли вам до ніг казкові

Буде сипать росами на діл.

І від вас між сонних незабудок

Без обману, злоби і обмов

По росі брестиме босий смуток

І моя нерадісна любов.

***

Україні

Коли крізь розпач випнуться надії

І загудуть на вітрі степовім,

Я тоді твоїм ім’ям радію

І сумую іменем твоїм.

Коли грозує далеч неокрая

У передгроззі дикім і німім,

Я твоїм ім’ям благословляю,

Проклинаю іменем твоїм.

Коли мечами злоба небо крає

І крушить твою вроду вікову,

Я тоді з твоїм ім’ям вмираю

І в твоєму імені живу!

***

Світ який — мереживо казкове!..

Світ який — ні краю ні кінця!

Зорі й трави, мрево світанкове,

Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,

Пристрасний, збурунений, німий,

Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,

Дай мені свій простір і неспокій,

Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,

Дай мені любові, дай добра,

Гуркочи у долю мою, світе,

Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,

Щастя не жалій моїм літам —

Все одно ті скарби по краплині

Я тобі закохано віддам.

***

Найогидніші очі порожні,

Найгрізніше мовчить гроза,

Найнікчемніші дурні вельможні,

Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,

Найсолодші кохані вуста,

Найчистіша душа незрадлива,

Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмішуй,

Не ганьби все підряд без пуття,

Бо на світі той наймудріший,

Хто найдужче любить життя.

***

Не докорю ніколи і нікому,

Хіба на себе інколи позлюсь,

Що в двадцять літ в моєму серці втома,

Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Моє життя — розтрощене корито,

І світ для мене — каторга і кліть…

Та краще в тридцять повністю згоріти,

Ніж до півсотні помаленьку тліть.

Фото з Instagram: @tava_yokko_reads

Видавництво "А-ба-ба-га-ла-ма-га"

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-