Володимир Нарбут. Потоплена рима
Перших поетів-акмеїстів було шестеро, трьох ви одразу пригадаєте: Микола Гумільов (1881-1926), Анна Ахматова (1889-1966), Осип Мандельштам (1891-1938). Іншу трійку доводиться перелічувати, дещо напружуючи пам’ять, бо вони, буцімто, складали групку лівих акмеїстів і перетворилися на сов’єтських поетів, – Михайло Зенкевич (1886-1973), Сергій Городецький (1884-1945) і, звісно, Володимир Нарбут.
Усе не так просто й однозначно. З-поміж акмеїстів, першої хвилі, другої хвилі й тих, хто до руху приєднався, – можна називати і називати славетні імена: Єлизавета Кузьміна-Караваєва, Георгій Адамович, Георгій Іванов, Михайло Кузмін, Борис Садовськой, Михайло Лозинський, Ірина Одоєвцева, Микола Оцуп, Любов Сто́лица, Всеволод Курдюмов та інші.
Справа навіть не в списку імен, а в тій підступній рисі людської пам’яті, яка здатна видаляти із минулого красу, імена, самобутні постаті. Про одного з наших недбало призабутих земляків – моя сьогоднішня оповідь. Хоча й дата, начебто, не кругла, проте для історії важлива: сьогодні виповнюється 81 рік від дня смерті Володимира Івановича Нарбута.
Неподалік м.Магадана, на Далекому-Далекому Сході, зокрема у Нагаєвській бухті 14 квітня 1938 р. в карантинно-пересильному пункті №2 тресту “Дальстрой” ГУЛАГу українського поета Володимира Нарбута втопили? На одній баржі з іншими ув’язненими інвалідами, які трударями були ніякими…
 |
* * *
Українськомовних поетів із покоління розстріляного Відродження вряди-годи у нас ще видають, а як щодо російськомовних? Збірка “Владимир Нарбут. Стихотворения” з’явилася у московському видавництві “Современник” у 1990 р. В Україні ж остання книжка В.І.Нарбута – “Олександра Павлівна” – побачила світ 97 років тому. У 1922 р. в Харкові.
Щемно читаються рядки Нарбута, сповнені невиправданими сподіваннями й болем. “Кобзарь” (1920):
- Опять весна, и ветер свежий / качает месяц в тополях... / Стопой веков – стопой медвежьей – / протоптанный, оттаял шлях. / И сердцу верится, что скоро, / от журавлей и до зари, / клюкою меряя просторы, / потянут в дали кобзари. / И долгие застонут струны / про волю в гулких кандалах, / предтечу солнечной коммуны, / поимой потом на полях. / Тарас, Тарас! / Ты, сивоусый, / загрезил над крутым Днепром: / сквозь просонь сыплешь песен бусы / и “Заповіта” серебром... / Косматые нависли брови, / и очи карие твои / гадают только об улове / очеловеченной любви. / Но видят, видят эти очи / (и слышит ухо топот ног!), / как селянин и друг-рабочий / за красным знаменем потек. / И сердцу ведомо, что путы / и наши, как твои, падут, / и распрямит хребет согнутый/ прославленный тобою труд.
* * *
Один із яскравих представників акмеїзму, що став вінцем поезії Срібного віку, майбутній поет Володимир Іванович Нарбут народився 2 (14) квітня 1888 р. на хуторі Нарбутівка Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер – с.Червоне Глухівського району Сумської обл.) у поміщицькій родині. Місця, тутечки, під давньою гетьманською столицею – Глуховим, доповім вам, знані. Історики відшукали, що хутір Нарбутівка виник ще в 1678 р., а дід-прадід, “хорунжий сотні Глухівської Роман Нарбут” згадується в універсалі гетьмана Мазепи від 1691 р. Панську садибу від селянських хат під соломою вирізняв, хіба що, залізний дах.
Батько майбутнього літератора, Іван Якович Нарбут, належав до старовинного, однак геть зубожілого роду литовських дворян. Як людина освічена, свого часу він закінчив фізико-математичний факультет Київського університету Св.Володимира.
А ось мати поета, Неоніла Миколаївна, із роду – Махнович, була дочкою священика. Зарано вона осиротіла і зовсім молодою пішла заміж. В родині Нарбутів виростало семеро дітей: п’ятеро синів і двійко дочок.
Аби покінчити з родоводом, скажу, що старший із братів – це відомий український художник-графік Георгій Нарбут (1886-1920), автор перших державних знаків (банкнот і поштових марок) та проекту герба Української держави, а ще – учасник мистецького об'єднання “Світ мистецтва” (“Мир искусства”; 1898-1924), ректор і один із засновників Української Академії мистецтв.
Зауважу, всі діти Нарбутів виховувались у типових для української родини християнських чеснотах: мати – попівна, як не як.
Як і старші брати, середню освіту Володимир здобув у 1906 р., по закінченні Глухівській гімназії. Як він вчився? Це справді цікаво.
Всіх менших синів батько віддав… в один клас, ну, щоб кмітливий Володя встигав краще і допомагав молодшому Єгору. Грошей Іван Якович Нарбут на освіту синів не тринькав, отож Володимир трудився домашнім вчителем математики, навчаючи дітей відомого глухівського і воронезького ветеринара Івана Леонтійовича Лесенка. Губернський Вороніж стояв осьо поряд!
 |
* * *
У 1906 р. гімназист Володимир Нарбут вступив на математичний факультет Санкт-Петербурзького університету. Однак невдовзі студент перевівся: спочатку – на історико-філологічний, а потім – на факультет східних мов. Юнаком він був посидючим за кількох причин, навіть не тому, що мав славу розумника. Від самої юності Володимир Нарбут заїкався та був кульгавим; свого часу підліткові ампутували… п’яту.
У повісті буремних спогадів “Алмазний мій вінець” (1978) Валентин Катаєв (1897-1986) змалював вражаючий портрет В.І.Нарбута, де знаного українського поета виведено під ім’ям кульгавий (колченогий):
- Із відрубаною кистю лівої руки, культяпку якої він ретельно ховав у глибинах порожнього рукава, із перебитим під час Громадянської війни колінним суглобом, що робило судомну ходу дивним похитуванням, дещо заїкуватий від контузії, високий, навіть кістлявий, із наголо поголеною головою хунхуза, у величезній кудлатій папасі, схожій на чорну хризантему, чимось він нагадував чи то смертельно пораненого гладіатора, чи то занепалого ангела з прекрасним демонічним обличчям...
Як би так було, але в Північній Пальмірі життя завирувало! Студенти ж бо… Залюбки Володимир Нарбут відвідував університетський “Гурток молодих», навіть став активістом. Навесні 1908 р. юнак почав друкуватись у періодичних виданнях Санкт-Петербурга. І не тільки як поет. У періодиці починають з'являтись його вірші, оповідання, нариси. Нариси, до речі, – етнографічні: “Сырные дни на Украине”, “В Великом посту”, “Малороссийские святки”, нарис про Соловки, написаний під враженням усних оповідань і нарисів з натури російського художника, участника об’єднання “Мир искусства” Івана Яковича Білібіна (1876-1942).
Ідей – Балтійське море, він не встигав оформлювати задуми. І якось несподівано, але так жадано у 1910 р. петербурзьке видавництво «Дракон» видало його дебютну збірку “Володимир Нарбут. Вірші. Книга 1”. Як на той час, видання доволі грубе – 77 віршів зразка 1909 р. На обкладинці й титулі – той самий орнамент у колі. Якщо придивитись уважніше, проявляється вогняний дракон, якого намалював старший брат Георгій. На звороті багатообіцяючий напис – “Рік перший творчості”.
Там, до речі, можна було довідатися, що навіщувала автору “Гадалка”:
- Слезливая старуха у окна / гнусавит мне, распластывая руку: / – Ты век жила и будешь жить – одна, / но ждет тебя какая-то разлука. / Он, кажется, высок и белоус. / Знай: у него – на стороне – зазноба... – / На заскорузлой шее – нитка бус: / так выгранить гранаты и не пробуй! / Зеленые глаза – глаза кота, / скупые губы – сборками поджаты; / с землей роднится тела нагота, / а жилы – верный кровяной вожатый. / Вся закоптелая, несметный груз / годов несущая в спине сутулой, – / она напомнила степную Русь / (ковыль да таборы), когда взглянула. / И земляное злое ведовство / прозрачно было так, что я покорно / без слез, без злобы – приняла его, / как в осень пашня – вызревшие зерна.
 |
* * *
Набуваючи редакторського досвіду, від 1911 г. Володимир Нарбут уже керував відділом поезії студентського журналу “Gaudeamus”. У тому, що щотижневе видання протрималося майже рік, було чимало бурхливої енергії саме українця.
Ніхто не погодився, навіть видавець, а українець набрався сміливості та на Різдво 1910 р. пішов до Олександра Блока (1880-1921) прохати грошей на видання. І сталося диво дивне: метр не те що витурив у три шиї студента, а ґречно прийняв у помешканні на Галерній вулиці, вислухав – чим міг, посприяв та дав купу безцінних порад.
У тому була величезна заслуга та щоденна копітка робота редактора В.Нарбута, що все-таки з’явилося 11 чисел “Gaudeamus” (тираж 5-8 тис.) на крейдованому папері, а передплатники у студентському (!!!) часописі побачили переклади Олександра Блока, новітні вірші відомих авторів, що уособлювали поезію весни 1911 р. – від Валерія Брюсова та В’ячеслава Іванова до Максиміліана Волошина і Георгія Чулкова.
Це факт: разом з “Аполлоном” саме студентський “Gaudeamus” відкрив широкому читачеві одеситку Ганну Горенко, котра згодом перетворилася на… Анну Ахматову – перші публікації поетки послідовно друкувались у трьох номерах.
Пам’ятаєте, хто був заввідділом поезії журналу?
Правильно, Володимир Нарбут.
Якось ми не звертаємо уваги, але восени 1911 р. активний учасник літературного життя Санкт-Петербурга, українець Володимир Нарбут природно став одним із засновників товариства поетів-акмеїстів “Цех поетів”.
Як це сталося, група талановитої творчої молоді під зав’язку наслухалася пустопорожніх балачок поетів, так би мовити, літнього віку і, грюкнувши дверима, покинула так звану “Башту”. Так у Пітері називався модний поетичний салон В’ячеслава Іванова, що збирався у флігелі, за адресою: вул. Таврійська, 25, кв. 24. Певна річ, вони залишили не лише квартиру в прибутковому будинку Дернова, а й літературне об’єднання “Академія вірша”, що на чолі з В.Івановим збиралося в редакції журналу “Аполлон”.
Досить деспотизму метрів! Більше ніяких читань і “судилищ” віршів творчої молоді під егідою старших символістів. Повставши проти свавілля академіків із “Академії …”, за типом ремісничих гільдій молоді літератори зорганізувались у “Цех поетів”. На чолі стали двоє, авторитетні “синдики” – Микола Гумільов і Сергій Городецький.
Нелегко жити по совісті, але по-іншому жити неможливо.
Ось як до нас сьогодні промовляє “Совесть” Володимира Нарбута:
- Жизнь моя, как летопись, загублена, / киноварь не вьется по письму. / Я и сам не знаю, почему / мне рука вторая не отрублена... / Разве мало мною крови пролито, / мало перетуплено ножей? / А в яру, а за курганом, в поле, / до самой ночи поджидать гостей! / Эти шеи, узкие и толстые, – / как ужаки, потные, как вол, / непреклонные, – рукой апостола / Савла – за стволом ловил я ствол, / Хвать – за горло, а другой – за ножичек / (легонький, да кривенький ты мой), / И бордовой застит очи тьмой, / И тошнит в грудях, томит немножечко. / А потом, трясясь от рясных судорог, / кожу колупать из-под ногтей, / И – опять в ярок, и ждать гостей / на дороге, в город из-за хутора. / Если всполошит что и запомнится, – / задыхающийся соловей: / от пронзительного белкой-скромницей / детство в гущу юркнуло ветвей. / И пришла чернявая, безусая / (рукоять и губы набекрень) / Муза с совестью (иль совесть с музою?) / успокаивать мою мигрень. / Шевелит отрубленною кистью, – / червяками робкими пятью, – / тянется к горячему питью, / и, как Ева, прячется за листьями.
У своїй офіційній автобіографії Анна Ахматова зазначала стисло, але ємно:
- Разом із моїми товаришами по Першому цеху поетів – Мандельштамом, Зенкевичем і Нарбутом – я стала акмеїсткою.
|
* * *
Окрім академіків, у царській Росії судилище міг влаштувати багато хто. Коли у квітні 1912 р. друком з’явилася друга збірка поезій із добропристойною назвою “Алілуйя”, ніщо не віщувало біди. Тираж складав сто (!!!) примірників. Однак, дуже швидко видання вилучили із книгарень, а саму книжку цензура й узагалі заборонила – за “святотатство”. Авторові світила ст. 1001 царського Уложення законів “за порнографію”, а книга підлягала “спаленню як блюзнірська за рішенням Святійшого Синоду”.
Даючи полемічну відсіч дешевому святенництву, синдик “Цеху поетів” Микола Гумільов написав так:
- Володимир Нарбут зненавидів не лише пустопорожні красиві слова, не тільки шаблонну витонченість, а й будь-яку вишуканість узагалі. Їхню з Михайлом Зенкевичем увагу привернуло все справді зневажене: слиз, бруд, кіптява світу. І Володимир Нарбут виявився послідовним до кінця.
Щоправда, через десять років, у тій самій країні, збірка була благополучно перевидана. Що для Синоду – порно, то для більшовиків – вільне кохання.
Отже, якомога швидше студентові довелося полишити Санкт-Петербурзький університет, накивати із Російської імперії п’ятами (однією, бо другу, пам’ятаєте, Володимиру Нарбуту в дитинстві ампутували), аби дременути світ за очі.
Так український поет потрапив у дивовижну етнографічну експедицію до… Африки, і відвідав Абіссинію та Сомалі!
- Як?! – здивовано вигукнете ви.
- За протекцією самого Миколи Гумільова! – відповім я.
Бо незаперечний лідер духовно потужної ґенерації поетів Срібного віку одразу помітив здібного дебютанта і ще у 1911 р. високо оцінив самобутні вірші:
- Непогане враження справляє книга Нарбута. Вона яскрава. У ній є технічні прийоми, які залучають читача (хоча є й такі, які розхолоджують), є влучні характеристики (хоч є й фальшиві), є інтимність (іноді й ламання). Але як не подарувати зривів за такої готовності до досягнень?
Як йому, початкуючому літераторові велося в ті часи?
Відповідь – у вірші “Вовк”:
- Живу, как вор, в трущобе одичавший, / впивая дух осиновой коры / и перегноя сонные пары, / и по ночам бродя, покой поправши. / Когда же мордой заостренной вдруг / я воздух потяну и – хлев овечий / попритчится в сугробе недалече, – / трусцой перебегаю мерзлый луг, / и под луной, щербатой и холодной, / к селу по-за ометами крадусь. / И снега, в толщь прессованного, груз / за прясла стелет синие полотна. / И тяжко жмутся впалые бока, / выдавливая выгнутые ребра, / и похоронно воет пес недобрый: / он у вдовы – на страже молока. / “Не спит, не спит проклятая старуха!” / Мигнула спичка, желтый встал зрачок. / Чу! / Звякнул наст... / Как будто чей прыжек... / – Свернулось трубкой, в инее все, ухо...
* * *
У березні 1913 р. Володимира Нарбута офіційно амністували.
Дізнавшись про це, молодий українець повернувся до Росії, де активно долучився до культурного життя: видавав і редагував “Новый журнал для всех”, що належав Анні Карлівні Боане (1869-1939), матері знайомої поетеси Тетяни Кладо (1889-1972). Багатьом читачам запам’яталися його вдумливі статті та рецензії про творчість Миколи Гумільова, Сергія Городецького, Миколи Клюєва, Марини Цвєтаєвої, Осипа Мандельштама, в яких автор послідовно обстоював… ідеї акмеїзму.
Він міг би ввійти до книги рекордів Гіннесса, якби той довідник існував до 1955 р.
У 1913 р. Володимир Нарбут видав мініатюрну, але максимально зухвалу книжечку “Любов і любов”, що складалася з… двох віршів: “Дурной” (пізніше названа – “Порченый”) і “Вдовец”. Поетичний метод і тропну систему, започатковану в скандальній “Алілуйя”, – було граціозно продовжено.
Мені не сказати краще, про 1910-і роки. Анна Ахматова висловилася так:
- Доля підстригла другу половину і випустила при цьому багато крові.
Ніколи шість акмеїстів більше не зібралися разом.
Вони сумно згадували, як жартома взимку 1913-1914 рр. вельмишановний синдик Сергій Городецький наклав власну “резолюцію” на грайливому “проханні низів” – Анни Ахматової та Осипа Мандельштама: розпустити “Цех поетів”:
- Повісити всіх, а Ахматову кинути за ґрати.
Пророцтва часто справджуються. З огляду на жахливу фінансову скруту, в 1913 р. 25-річному Володимиру Нарбуту довелося повернутися в Україну, до рідного Глухова. Після Північної столиці та бути засмоктаним провінційним життям?
Чи тому, що почалася Перша світова війна, чи тому, що загризла безпросвітна туга, але в 1914 р. він покликав заміж Ніну Іванівну Лесенко, – ви маєте рацію, дочку глухівського і воронезького ветеринара Івана Леонтійовича Лесенка. Бо гарно дівчину він свого часу вивчив.
У 1915 р. подружжя нажило сина Романа.
Хоча в одному з листів до колишнього побратима по акмеїзму, поета Михайла Зенкевича, українець і скаржився, що відтепер його муза – “великий сплюх”, писати вірші Влодимир Нарбут не полишав. Інтимна лірика воєнних років пашіла тими ж дивними сповідями, нетрадиційними за грубістю, та вражаючими за інтенсивністю.
Із присвятою “М.Гумільову” орієнтовно у 1912-1914 рр. виникло оте щиросерде зізнання “Луна, как голова, с которой”:
- Луна, как голова, с которой / кровавый скальп содрал закат, / вохрой окрасила просторы / и замутила окна хат. / Потом, / расталкивая тучи, / стирая кровь об их бока, / задула и фонарь летучий – / свечу над ростбифом быка... / И в хате мшистой, кривобокой / закопошилось, поползло, – / и скоро пристальное око / во двор вперилось: сквозь стекло. / И в тишине сторожкой можно / расслышать было, как рука / нащупывала осторожно / задвижку возле косяка. / Без скрипа, шелеста и стука / горбунья вылезла, и вдруг / в худую, жилистую суку / оборотилась, и – на луг…
…Під Глуховом його заскочила Революція, і скалічений душею та тілом Володимир Нарбут знову радо шубовснув у вир боротьби.
|
* * *
Якщо світ не змінити словом, треба спробувати – ділом.
Одразу після лютневої революції 1917 р. літератор приєднався до лівих есерів, проте 1 жовтня 1917 р. щиросердо розкаявся та написав заяву прийняти його до більшовиків. Він входив до складу Глухівської ради робітничих і солдатських депутатів. Згодом це вилізло боком. В Україні Громадянська війна не скидалася на позиційну шахову боротьбу: ліворуч – червоні, а праворуч – білі. Тут дідько його знає, хто в який день проти кого бився: більшовики, есери, німці, денікінці, Центральна Рада, ляхи, Антанта, петлюрівці, махновці, звичайні волоцюги та грабіжники. Хай Бог милує.
Унаслідок наскоку, ймовірно, банди Нестора Махна, проте точно вже не дізнатися, 1 січня 1918 р. літератора-інваліда знівечили знову.
Кажуть, він просто потрапив під гарячу руку, але саме тоді йому довелося ампутувати кисть лівиці, про що вище згадував Валентин Катаєв. Це ще Володимиру Нарбуту поталанило, бо його молодший брат у результаті того ж нальоту на хутір Хохлівка Чернігівської губернії… загинув.
Як пригадувала онука поета, Тетяна Романівна Нарбут:
- На хутір Хохлівка, де велика родина Нарбутів зустрічала Новий рік, увірвалася банда анархістів і вчинила розправу. Батько мого дідуся, Іван Якович Нарбут встиг, переказували рідні, виплигнути у вікно, а його дружина Неоніла Миколаївна із дворічним онуком Романом сховалася попід столом. Решту присутніх люті нападники просто пошматували. Зарубали брата Сергія та багацько інших мешканців Хохлівки. Зраненого Володимира Івановича анархісти вважали вбитим, бо разом із іншими мерцями звалили у хліву. Саме гній не дав замерзнути важко пораненому, а наступного дня дідуся знайшла його дружина, Ніна Іванівна, ледь живого поклала на візок, завалила мотлохом і привезла до лікарні. У дідуся була прострелена кисть лівиці, а на тілі – кілька багнетових ран, у тому числі – і під серце. Уже почалася гангрена, тож ампутації було не уникнути.
* * *
У 1918 г. слово Володимир Нарбут не полишив, а боровся, чим і як міг. Були часи, він вірив у справедливість світової революції і керував виданням більшовицької преси в м.Воронежі. Від січня 1919 р. саме цим він займався в Україні, коли Партія скерувала червоного офіцера до Києва. Майже з нуля довелося піднімати часописи “Зорі” та “Сонце праці”.
Улітку 1919 р. коли Київ захопили денікінці, Володимир Нарбут знову опинився на волосині від смерті. Пробираючись до червоних – через Катеринослав, він потрапив у лабети білогвардійської контррозвідки. Сталося це у Ростові-на-Дону.
- Червоний? Мало тебе, мерзотнику, понівечили? До стінки його!
Жити хотілося… Під тортурами і загрозою розстрілу довелося підписати офіційну відмову від більшовицької діяльності. Як він зрадів червоноармійцям, коли кіннота Думенка звільнила із в’язниці замордованого бранця. Ясна річ, більшовицьку агітацію Володимир Нарбут продовжив із потроєною силою.
 |
Ой, леле, той триклятий “мокумент”, заляпаний кров’ю, ще наробить лиха, коли несподівано випірне із глибин канцелярій ЧК у 1928 р., перетворивши драматичну долю поета на трагедію.
Громадянська війна наробила йому лиха.
Він загубив руку. Він втратив двох братів – Сергія зарубали анархісти, а Георгій помер у Києві 23 травня 1920 р. Він розлучився з дружиною та сином.
Що у нього залишилось у сухому залишку? Людяність, Батьківщина, Поезія.
Наче рису підбив, так він склав вірша “Четыре года, долгих года” (1921):
- Четыре года, долгих года / (Где, что ни шаг, – вперед верста!) / Тебя трепала непогода / Неспроста. / И неспроста на твердой страже / Ты, революции солдат, / Следил, как лицемерил вражий / Циферблат. / Твой взор стал зорок, слух стал тонок, / И сталью налилась рука. / И Запад слушает спросонок / Звон штыка. / Одним он гибель предрекает, / Венки победные – другим. / Пятиугольная мелькает / Звезда сквозь дым. / На ней скрестились серп и молот, – / Труда крещенье таково! / Что зной, что ветер, мрак и холод, / Коль торжество! / Да, торжество единой силы, / Союз рабочих и крестьян! / Буржуазия глаз скосила / На дружный стан. / Надеется и не надеется / Рабов вчерашних одолеть. / Свети, звезда красноармейца, / Пока во мраке свищет плеть! / И впредь, великий воин в мире, / Стой нерушимей верных скал, / Как эти тяжкие четыре / На славной страже ты стоял.
 |
* * *
Із квітня 1920 р. В.І.Нарбут очолював інформаційне агентство ЮгРОСТА – Одеське відділення Російського телеграфного агентства (РОСТА). Окрім ідеологічно потрібної Москві журналістської діяльності не забував він і про літературу. Майже рік ентузіаст видавав місцеві часописи “Лава” і “Облава”. Ретельно, як дбайливий редактор, він збирав рукописи, що вважалися загубленими – зокрема Осипа Мандельштама, друкував досі неопубліковані вірші Олександра Блока, Бориса Пастернака, Анни Ахматової, Сергія Єсеніна та інших.
Як людина бурхливої творчої енергії, Володимир Нарбут навіть вважався дієвим покровителем, захисником та добродійником усіх молодих одеситів: Едуард Багрицький (1895-1934), Валентин Катаєв (1897-1986), Ілля Ільф (1897-1937), Юрій Олеша (1899-1966) та ін.
Не дарма у своїх спогадах “Алмазний мій вінець” Валентин Катаєв (1897-1986) із щирою вдячністю написав про українського поета, який у повісті проходив анонімно, під ім’ям кульгавий (колченогий):
- Його поезія, в основному, здавалася грубо матеріальною, предметною, підкреслено кострубатою, немузичною, часом – навіть недорікуватою. Але він примудрявся складати рядки шестистопного ямба без цезури, так що тонічний вірш перетворювався в архаїчну силабіку Кантеміра. Але зате його картини були написані не хирлявою аквареллю, а густою рембрандтівскою олією.
У травні 1921 р. Володимир Іванович Нарбут перебрався на постійне помешкання до Харкова – тодішньої столиці України. Роботи – море! Тут літератор спочатку обіймав посаду завідувача УкРОСТА (Українського відділення Російського телеграфного агентства), а невдовзі – директора, й власне засновника РАТАУ – Радіотелеграфного агентства України (нині це – Українське національне інформаційне агентство «Укрінформ», яке відзначає вже 101-у річницю з дня свого заснування – ред.), організовуючи в країні національне радіомовлення. Він також встигав редагувати літературно-мистецьку газету “Новий світ”, друкуватися в журналах “Художнє життя”, “Календар мистецтв”, газеті “Харківський понеділок” тощо. Саме в Харкові було підготовлено до видання останню за його життя поетичну збірку “Олександра Павлівна”.
* * *
Улітку 1922 р. Володимир Нарбут подався в Москву, де працював у відділі преси ЦК РКП(б), редагував журнали “30 дней”, “Всемирный следопыт”, “Вокруг света”, очолював видавництво “Земля і фабрика”.
Того ж року він пошлюбив Серафиму Ґуставівну Суок.
У 1928 р. хтось із добрих людей видобув на світло денне лист каяття, написаний у денікінській контррозвідці, та накатав кляузу, звинувачуючи літератора у “приховуванні обставин, пов’язаних із перебуванням у полоні у білогвардійців”. Заплямованого партпрацівника негайно звільнили з усіх адміністративних посад, а 3 жовтня 1928 р. у щоденній петроградській “Червоній газеті” (“Красная газета”) з’явилося таке повідомлення:
- З огляду на те, що Нарбут В.І. приховав від Партії факт, як 1919 р., коли його звільнили з ростовської в’язниці і прийняли до лав організації, так і після, коли справа його розглядалась у ЦКК, власні свідчення денікінській контррозвідці, що паплюжили Партію і негідні члена Партії, – виключити його із лав ВКП(б).
Це лунало наче друкований вирок. І справді, у ніч із 26-го на 27-е жовтня 1936 р. по нього, в квартиру №17 за Курсовим провулком, 15, приїхали оперативники НКВС, аби перевірити паспорт і заарештувати за доносом як… “українського націоналіста”. Йдучи з квартири, Володимир Іванович рвучко повернувся та міцно поцілував дружину. І – мовчки заплакав. Востаннє його бачила Серафима Ґуставівна: така незабутня хода людини, котра все життя кульгає на ліву ногу, похнюплена спина у довгому синьому пальті, запах шкіри від портупеї.
 |
* * *
Тривалий час Володимир Нарбут не міг второпати, чому його заарештували. Виявилося: за звинуваченням у належності до гарно законспірованої групи “українських націоналістів – літературних працівників”, що займалася антирадянською агітацією. Керівником “групи українців” призначили І.С.Поступальського, членами – перекладачів П.С.Шлеймана (Карабан) і П.Б.Зенкевича, а також літературознавця Б.А.Навроцького.
23 червня 1937 р. постановою Особливої наради НКВС УРСР Володимира Нарбута за статтею 58, §10 засудили до ув’язнення терміном на п’ять років та у вересні відправили інваліда до пересильного табору поблизу м.Владивостока. Цього ідеологічно стійким енкаведешникам виявилося замало, і засудженого запроторили: спочатку – на Колиму (Магадан), потім у такі ведмежі кутки, як “Стан Оротукан” і “Ключ Похмурий” (“Ключ Пасмурный”), аби у березні 1938 р. страдника знову повернути… у карантинно-пересильний пункт №2 тресту “Дальстрой” (Магадан).
Йому здавалося, що кати навіть комизують, коли 7 квітня 1938 р. трійка УНКВД по тресту “Дальстрой” його повторно засудила – до вищої міри покарання. За іншими даними – втопили на утилізованій проіржавілій баржі разом з іншими в’язнями-інвалідами, від яких на соціалістичних будовах було мало користі.
Подружжя Нарбутів ніяк не йняло віри, що той жах тепер стався і з ними, “В эти дни”:
- Дворянской кровию отяжелев, / Густые не полощутся полотна, / И (в лапе меч), от боли корчась, лев / По киновари вьется благородной. / Замолкли флейты, скрипки, кастаньеты, / И чуют дети, как гудит луна, / Как жерновами стынущей планеты / Перетирает копья тишина. / – Грядите, сонмы нищих и калек, / (Се голос рыбака из Галилеи)! / Лягушки кожей крытый человек / Прилег за гаубицей короткошеей. / Кругом косматые роятся пчелы / И лепят улей медом со слюной. / А по ярам добыча волчья – сволочь, – / Чуть ночь, обсасывается луной... / Не жить и не родиться б в эти дни! / Не знать бы маленького Вифлеема! / Но даже крик: распни его, распни! – / Не уязвляет воиного шлема, / И, пробираясь чрез пустую площадь, / Хромающий на каждое плечо, / Чело вечернее прилежно морщит / На Тютчева похожий старичок.
 |
* * *
Як пише у спогадах Н.Я.Мандельштам (1899-1980), вдова Осипа Мандельштама, точні відомості про смерть В.І.Нарбута відсутні, є розповідь якогось Казарновського:
- Про нього говорять, що в пересильному таборі він був асенізатором, тобто чистив вигрібні ями, і загинув разом з іншими інвалідами на підірваній баржі. Баржу висадили в повітря, аби звільнити табір від інвалідів. Для розвантаження...
Офіційна дата смерті Володимира Івановича Нарбута – 15 листопада 1944 р., швидше за все, вигадана.
- Дата в свідоцтві про смерть, виданому загсом, теж нічого не доводить, – зазначала у спогадах Н.Я.Мандельштам. – Дати проставлялися абсолютно довільно, і часто мільйони смертей свідомо відносилися до одного періоду, наприклад, до військового. Для статистики виявилося зручним, щоб табірні смерті злилися з військовими...
Одні свідки стверджували, що крижані хвилі Охотського моря проковтнули Володимира Нарбута до весни 1938 р., інші – що сталося це 15 листопада 1938 р.
* * *
Хоча не мав він кремезної статури і дужих рук, Володимир Нарбут багато що встиг у житті. Загалом за активного творчого життя, тобто у період 1910-1922 рр., цей автор видавався 13 разів. Творчий доробок В.Нарбута складають такі збірки як: “Поезії. Рік творчості перший” (1910), “Алілуя” (1912, вилучена цензурою; перевидано у 1922), “Любов і любов” (1913), “Вій” (1915), “Веретено” (1919), “Вірші про війну”, “Плоть”, “Червоноармійські вірші”, “У вогненних стовпах” (всі – 1920), “Радянська земля” (1921), “Паска” (1922), “Олександра Павлівна” (1922); його остання збірка “Спіраль” (1936), підготовлена до друку, через арешт автора не друкувалася.
Не все сталося так, як автор побачив у вірші “Самогубець”.
Неподалік м.Магадана, у Нагаєвській бухті Охотського моря, на одній із поіржавілих барж із іншими ув’язненими інвалідами, які трударями були ніякими, 14 квітня 1938 р. утилізований із карантинно-пересильного пункту №2 тресту “Дальстрой” ГУЛАГу український поет Володимир Нарбут пішов під воду.
- И вновь – теперь уже как падаль – вновь / распотрошенного и с липкой течкой / бруснично-бурой сукровицы, бровь / задравшего разорванной уздечкой, – / швырнут меня... И будет мрак лилов. / И будет червь, протиснуться стремясь / меж мускулов, головкою стеклянной / опять вбирать в слепой отросток мазь, / чтоб, выйдя, и она по-над поляной / поганкой зябнущею поднялась. / И даже глаз мой, сытый поволокой / (хрусталиком, слезами просверлив / чалящий гроб), сквозь поры в недалекий / переструится сад, чтоб в чаще слив, / нулем повиснув, карий дать палив... / Так, расточась, останусь я во всем. / Но, собирая память, кокон бабий / и воздух понесет, и чернозем, – / и (вырыгнутый) прокричу о жабе, / пришлепывающей (комок – весом) / в ногах рассыпавшегося меня...
* * *
Українського страдника реабілітували 31 липня 1956 р.
3 вересня 1956 р. покійний В.І.Нарбут показово знову став членом Спілки письменників СРСР. Невже чесне ім’я було відновлене уповні?
Ні, Совок на це не був здатен генетично, так пускали пил в очі.
На схилі Хрущовської відлиги, у 1963 р., коли минула перша чверть століття після трагічної погибелі українського поета, кілька енергійних спроб реабілітувати чесне ім’я свого чоловіка здійснила вдова, Серафима Ґуставівна Суок-Нарбут (1902-1982).
Їй, одеситці, молодшій дочці викладача музики, австрійського емігранта, Ґустава Суока, це було важливо зробити за кількох одночасно причин.
По-перше, письменник був її першим чоловіком.
По-друге, літературна Одеса завжди не забувала, скільки свого часу для творчої інтелігенції Перлини біля моря зробив В.І.Нарбут.
 |
По-третє, це знову стосувалося її особисто, бо у 1956 р. вона втретє вийшла заміж, а її чоловіком відтоді став не хто інший, а відомий літературознавець Віктор Шкловський (1893-1984).
Нарешті, реабілітація видавалася справою честі цілої літературної родини, бо дві старші сестри Серафими, Лідія (1895-1969) та Ольга (1899-1978) були відповідно: дружинами одеситів – поета Едуарда Багрицького та прозаїка Юрія Олеші.
На жаль, тоді не змогли зарадити справі літературної реабілітації – ні Віктор Шкловський, ні поет-акмеїст Михайло Зенкевич. Саму ідею посмертно виданої збірки віршів Володимира Нарбута засмоктала епоха застою. Відтоді минуло більш як пістоліття, а що в цім питанні змінилося?
Олександр Рудяченко, Київ
