Святкуймо Різдво, як це робили віками наші батьки і прадіди

Натхненням до цих рефлексій в основі – це сам Різдвяний час, а для мене особисто це довгий проміжок часу між двома Святами Різдва Христового за  Новим та Старим календарем.  Я святкую за Новим у американському штаті Нью Джерзі, а за старим колись у місті Нью Йорк, а тепер планую у Львові і так роблю на протязі 40 років.

Також спонукала  чи подала фокус моїм міркуванням  стаття яку я прочитав недавно у  числі 5(469) 2018-го року  журналу “Патріархат”. Стаття о. Олега Гірника, старшого викладача кафедри богослов'я Українського Католицького Університету під заголовком “Про Автокефалію і Патріархат як Богословську проблему”. Ясно, що стаття написана зараз, в час встановлення єдиної Української Православної Церкви.

 Суть статті, напевно, не можна схопити в одному реченні і бути справедливим до автора, тому процитую кілька вступів:

“Автокефалія для Православних та Патріархат для Греко-Католиків в Україні мають дуже схожу Богословську проблему. Вона не стосується права і процедури  набуття канонічної автокефалії й статусу патріархату. Це проблема відсутності Богословського процесу в Українських церквах.”

У своїй тезі отець покликається на авторитет, мабуть, сумнозвісного,  напевно, трагічного отця Гавриїла Костельника, який наважився говорити ще довго до сумнозвісного Львівського Синоду з 1946 року, з чим пов'язане його ім'я хіба історично навіки про небезпеки, які таїть у собі церковний націоналізм. Цитуючи отця Костельника з статті о. Гірника:

“Націоналістичні християнські незалежні церкви — се жертви новочасного натуралістичного виру... Ось тим вже відкрита брама до поганства, до фарисейства... Національна церква на кожному кроці мусить акцентувати національність. А національність це природний елемент. Так дух в національній церкві послідовно відпадатиме від усього надприродного і шкандибатиме за чистим натуралізмом. Тому і не диво, що атеїсти дуже схвалюють цю форму».

Робить висновок о. Гірник словами: «По суті, найбільш успішною, найбільш помісною чи, якщо хочете, найбільш українською буде в Україні та Церква, яка може запропонувати найефективнішу богословську концепцію реєвангелізації і матиме найбільше спільнот із живим досвідом зустрічі з живим Христом».

Дозвольте трішки поправити висновки і о. Костельника, і  о. Гірника. До чисто духовного слід включати елемент натуралізму, бо маєте до діла з фізичними істотами, а не з духами. І найбільш українською буде в Україні та церква яка зуміє передати богословську концепцію до найбільше спільнот та вірних. А для цього потрібно національного людського змісту, бо саме богослов'я приманює тільки у метафізиці. Для нас, звичайних людей із слабостями, потрібно чогось природного і рідного, щоби нас провадило до зустрічі з живим Христом.

На Різдво за Новим календарем ходив я до Української католицької церкви. Читав душпастир Євангеліє те сааме, що і минулого року. Опісля у казанню душпастир фактично повторив Євангеліє. Не з вини душпастиря! Коли б це святкування на цьому почалось і кінчалось, я особисто не почував би жодного зближення з Христом. Одначе з українською традицією, тобто національною духовністю і культурою,  перед нічною відправою ціла наша родина засіла за столом. Заспівали ми “Бог Предвічний”, тоді почастувалися прозфорою і медом, згадали наших покійних предків, зокрема, батьків та національних братів та сестер на Рідних Землях. Їли борщ з вушками з грибів, аж три різновиди риби, голубці, два види вареників, кутю і узвар. Всіх страв можна було начислити без перебільшення легко до 12, а фактично 13,  коли включити і українську горівку. Опісля у церкві співали разом з хором літургію з колядками. Було у мене духовне піднесення. Мабуть, і основою того піднесення було Богослов'я, одначе це Боже слово і зустріч з дитятком Ісусом доходило до мене тільки завдяки нашим українським традиціям зустрічі з Христом. Інакшого способу зустрічати Ісуса я не можу собі уявити.

“Священик” – це не відповідний термін для опікуна Церкви. Душпастир мені більше до вподоби. Бо Церква – це не будинок з каменя чи з дерева, де священик читає Євангелія.  Церква це зібрання споріднених людей, які шукають спільно і особисто зустрічі з  Христом. Українці-християни це знаходять у традиційних наших церквах зі своїм обрядом і традиціями. Без тої приналежності ми будемо  блукати. Роль душпастиря як господаря Церкви, тобто того зібрання народу чи стада, не тільки читати Євангелія, а допомогти тому стаду дійти до зустрічі з Христом. Читання Євангелія – це лише один шлях до тої зустрічі.  Це зустріч далеко більш правдоподібна у національній церкві, помісній, автокефальній церкві, яку очолює патріарх, який відчуває ту саму національну духовність, що і його стадо. Правда, є більш і менш вдалі душпастирі.

Різдво за Старим календарем буду святкувати з родиною тим разом у Львові. Буду зустрічати поновно Христа. Цього разу знов з традиційними обрядами, разом зі своїм народом в Україні. Невже ж це не невід'ємна частина духовного піднесення, що приходить від того, коли святкуємо Різдво Ісуса. Робимо це із своєю родиною – і вужчою і ширшою – і робимо це так, як це робили віками наші батьки і прадіди. Не можна мати відношення до Христя без відношення до свого ближнього,  а твій найближчий – це твоя родина і твій народ. Інакше ця духовна зустріч з Христом беззмістовна. Христос вчив любити Бога і ближнього свого, не тільки себе. Не можна любити Ісуса без любові до свого народу. Цю любов найкраще проявляти у своїй національній церкві.

Аскольд  Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства