Просто слухай: уривок Мар'яни Савки "Собачого Нового року! Котячого Різдва!"

Було це у грудні. Холод собачий. Снігу по коліно. Двірники не встигають згрібати з тротуарів сніг — і він перетворюється під ногами перехожих на брудно-сіре мокре місиво. Місто готується до свят, які тривають довше, ніж ангельське терпіння: від Андрія до Миколая, від Миколая до католицького Різдва, а там Новий рік, а за ним Різдво православне, а далі старий Новий рік, Йордан… Тяжке випробування. Не так уже й легко все це витримати, коли у твоєму звичному, в міру завантаженому фрілансі раптом западає глибока і безпросвітна діра. Усі замовники в цей період щезають, ніби їх заковтує снігоочисна машина. Нема. Нікому не потрібні твої послуги — твої очі, твоя компетенція з ерудицією, твоя праце здатність врешті-решт. А тут іще сусідка, котра розводить персидських котів, ламає ногу. Вона ламає — а я маю вирішувати її проблеми.

Чому я погодилася на її дивне прохання, сама не знаю. Певно, дуже хотілося кудись податися з міста, щоб не бачити цього святкового рейваху, цих переповнених гламуром, усяким дорогим непотребом та ілюмінацією вітрин, які ще більше підкреслюють твою недоречність на цьому ярмарку святкового марнославства, не чути вибухів петард і не бачити салютів. Я чесно мріяла опинитися в якійсь глухомані, де тільки сніг іскриться, зорі на небі ряхтять — і тиша.

Напевно, Бог дослухався. Виявляється, сусідка домовилася про продаж одного з породистих кошенят за місто, в якесь котеджне містечко, куди ще треба було якось дістатися і доставити (не загубити і не застудити!) оте мале м’явкуче створіння — подарунок під ялинку для однієї маленької дівчинки. Її батьки мали щедро заплатити за пухнастий чотирилапий товар. За планом я сідала на електричку, сходила в якомусь селі, де мене на крихітній станції перехоплював з «товаром» джип господаря і відвозив до оселі.

Там усі мали пересвідчитися, що кошеня породисте, здорове, тоді — передати гроші, обігріти мене, нагодувати, відвезти назад на станцію і посадити на електричку, яка вертатиметься до міста.

Сусідка дала мені невеликий котячий контейнер-перевозку, вистелений вовняною хустиною, а всередині сиділо мале і перелякане створіння. На щастя, в електричці

було мало людей. А кошеня м’явчало до хрипоти упродовж двох годин, поки ми їхали до пункту призначення. Я вже майже втратила терпець і розум від цього безперервного

котячого плачу, кляла свою дурість і сусідчину поламану ногу разом з місцевими олігархами, що оселились на краю землі. Врешті я вийшла на станції. Подивилася услід електричці. Розгледілася довкола і не побачила жодного джипа.

Кинулася дзвонити — і похолола: телефон разом із зарядкою залишився у вагоні! Яка ж я дурепа: вирішила підзарядитися в електричці — аякже, чорта з два! Розетки не знайшла, а телефон до сумки назад не вклала. Коліна підкосилися від моторошного передчуття. Ніяких знайомих об’єктів. Кілька сосон. Станційна зупинка з дашком, засніжена дорога вглиб лісу. І жодної людини. Але ні, з іншого вагона, видно, зійшов

якийсь чоловік. Він порівнявся зі мною, і, вже запідозривши щось недобре, я кинулася його розпитувати, що це за станція. Він сказав.

— Ви що, смієтеся? — я заніміла від жаху. — Я навіть не знаю, де це.

— Це не перше квітня, щоб сміятися, ще трохи — і я спізнюся на святкування Нового року. — І він, поправивши наплічник, пришвидшив крок, не маючи наміру вступати зі

мною в довгу бесіду.

Я ще хвилину постояла розгублено з моїм цінним вантажем у руці — кошеня примовкло, певно, також відчуло, що в нас проблеми, — і кинулася наздоганяти незнайомця.

Він ішов досить швидко, розсипаючи довкола сніг, як гордий криголам, порівнятися з ним мені не вдавалося, але я не відставала, стрибаючи в лунки від його слідів. То була

дорога в невідоме, а цей чоловік — провідник, і він же мав кудись мене вивести, до якоїсь цивілізації. А там, дасть Бог, знайдуться добрі люди і, може, щось придумають. Але що? Я не могла пригадати собі жодного номера. Ні сусідчиного, ні маминого, ні сестри. Але ж лайно… У дитинстві хоч домашні телефони були по хатах. Батьківський я і досі пам’ятаю, але ж там, де той номер, давно живуть інші, чужі люди.

Тим часом мороз уже пропікав мені коліна наскрізь і я сто разів пошкодувала, що взяла куртку, а не довгий пуховик.

Чоловік попереду перейшов на галоп, я поскакала за ним з граційністю поні Педро, друга свинки Пеппи, а кошеня в перевозці знову занявчало, аж поки не зірвало голос до хрипоти.

Нарешті ми проминули лісок і дісталися котеджного містечка. Тут на дорозі стало іти легше, видно, що недавно проїхався грейдер і розгріб сніг на дві кучугури пообіч.

Але з людей — нікого. Ніби повимирали всі за високими парканами.

— Вибачте, — закричала я своєму випадковому подорожньому. — Вибачте, я не можу вас залишити, тобто тут сама залишитися. В мене кіт! Кошеня тобто. Воно замерзне

на цьому морозищі!

Чоловік трохи сповільнив ходу. Ми порівнялися, і він спантеличено зиркнув на мене.

— А я що? Служба порятунку? Звідки мені знати, хто ви і чого тут шукаєте?

— Я нічого не шукаю. Я навіть не знаю, де я! Просто зійшла не на своїй станції. А телефон лишився в електричці. — І, може, він би й не повірив цій, погоджуюся, недолугій історії, але на мене раптом напав такий жаль до себе, така лють на своє добре серце, яке увесь час мене заводить у якісь халепи, на сусідку з її котячим бізнесом, на маму, яка звалила на свята в Італію, на свою непутящу фрілансерську кар’єру, на мороз цей пекучий, на високі паркани, перед якими ти себе почуваєш нещасною комахою, що я просто заревла. Голосно, надривно, зі сльозами, червоним

носом і соплями, які довелося втирати просто рукавицею.

— Стоп, стоп! Ну, не треба! На морозі не можна, кон’юнктивіт підхопите!

— А ви що, лікар?

— Ну, та яка різниця. Це всі знають. Ну, досить. Ось тримайте, — і він витягнув з кишені надпочату пачку паперових серветок.

Я коротко переповіла свою котячу історію, підняла котовозку йому до очей, щоб він просік усю серйозність моєї халепи. Він скинув рукавиці і порозминав руками свої замерзлі виголені щоки. Я нарешті його роздивилася. Ну, не скажу, що голлівудської зовнішності, але нічого такий, симпатичний. Вузькі сіро-блакитні очі, темно-русі брови, міцний правильної форми ніс — от щось я маю пристрасть до красивих носів. Ніс — це, як на мій погляд, дуже відповідальна частина обличчя, свідчить про походження, характер, якість, так би мовити, матеріалу. Бо як можна закохатися в чоловіка, в якого ніс — як обламаний качан кукурудзи?

— Ну, ок, — він вибив мене із моїх рефлексій на тему носів. — Ходімо. Бо холодно стояти. А там подумаємо, що з вами робити.