Коцюбинський. 2. Сонцепоклонник та його божі діти

Коцюбинський. 2. Сонцепоклонник та його божі діти

1191
Ukrinform
Завершуємо розповідь про письменника Михайла Коцюбинського в рамках мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Попри всі життєві негаразди, освітлюючи рівним лагідним світлом уcе довкола, тільки справжня людина-Сонях має ось таку точку зору на буденність:
- Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя злочин.

Як вони кохали одне одного… Після весілля наприкінці січня 1896 р. буквально за кілька місяців парою вони поїхали до Алушти, де молодята винайняли на літо дачу. Та навіть у медовий період Михайло Михайлович сумлінно працював у місцевій бригаді з винищення філоксери. Без щоденної праці серця квіти в’януть і сходять на тлінь. У жовтні 1896 р., коли дружина, відчувши дитину під серцем, повернулася до батьків, до Вінниці, чоловік узявся писати до коханої зворушливо і чисто, щодня.

Він купав оту свою життєву розраду в коханні:

- Віра, Вірунечка, Вірусенько, донечко, дитина кохана.

Сонцепоклонник забув про Світило і встановив новий відлік часу:

- Моєї ери: день 1-й без Віри, 3-й день без Віри, 12-й день без коханої Вірунечки!

Дрібні халепи шматували щастя…

На початку літа 1896 р. під кримським селом Біюк-Ламбат (нині – с. Малий Маяк алуштинської зони ПБК) необережний борець із філоксерою упав на каміння й забив коліно. Одну мить проґавив, і лікуватися мусив не один рік.

Восени того ж року, повертаючись із Криму, Михайло Коцюбинський ще й застудився. Це трапилося на пароплаві, коли з Криму літератор із товаришем вирушили до Одеси – без теплого одягу, без грошей. Усі зароблені кошти чоловік надіслав дружині, вагітній первістком. Пливли молоді люди на верхній палубі, мерзли, на рубці кутались у грубі брезенти, а грілися хіба що в машинному відділенні...

Як тут не застудитися… Так М.М.Коцюбинський дістав важку форму ревматизму. Кілька місяців він, сердешний, човгав на милицях, тоді ж і хвороби серця взялись обступати так, що від середини листопада 1896 р. і до середини квітня 1897 р. Михайло Михайлович прохворів. Коли в лютому 1897 р. в екстреному порядку довелося прооперували забиту ногу, у Києві мусив залишитися ще на два місяці терапії. Все це болі, гроші, нерви, страждання.

Стан здоров’я літератора-початківця настільки погіршився, що півроку письменник просто фізично не міг творити. Як у тій смуті на серці йому велося, проливає світло авторський лист до відомого бібліографа та літературного критика Михайла Федоровича Комарова (1844-1913):

- Пишу до Вас, лежачи в ліжку. Застуда вже третій місяць не випускає мене звідти. Отак змарнувався вільний час, моя хіть зробити щось за зиму. Ще, як на лихо, відняло було праву руку – і хоч плач, ані стрічки несила мені надряпати.

*  *  *

Читайте також: Коцюбинський. 1. Сонцепоклонник та його божі квіти

Одним із важливих мотивів, чому родина шукала прихисток у Чернігові, стало не приємне освічене товариство, яке на той час зібралося в тому місті, а банальна обставина: у їхній родині лише дружина мала постійну роботу – викладала тут на жіночих курсах.

Отже, із Вінниці 14 липня 1897 р. у пошуках кращої долі пара виїхала до Чернігова, де й оселилась у найманій квартирі. Утім, того ж таки дня Третє діловодство департаменту поліції в офіційному відношенні за №6590 сповістило чернігівського губернатора, мовляв, “определение Михаила Коцюбинского заведующим книжным складом Черниговского губернского земства представляется нежелательным”.

Далі почався справжній Кафка, бо, як слушно констатував навчений шведський драматург Авґуст Стрінберґ (Johan August Strindberg, 1849 -1912):

- Коли держава починає вбивати, вона неодмінно називає себе Батьківщиною.

Проте на початку 1898 р. український письменник правдами і неправдами повернувся до Чернігова. Та дістати належну посаду… діловода йому не пощастило, прибульцеві запропонували, та й то – із часом, витертий портфель статиста Оцінно-статистичного бюро при Чернігівській губернській земській управі. У боротьбі за добробут нації зазвичай страждає інтелігенція, бо частина її бачить, що саме відбувається, і мовчати не збирається.

Попри злидні та хвороби, як і могутньому Каменяреві, Сонцепоклоннику було що сказати. Саме тут, у Чернігові, М.М.Коцюбинський написав найкращі твори: “Відьма” (1898), “В путах шайтана” (1899), “Лялечка” і “Дорогою ціною” (1901), “На камені” (1902), “У грішний світ”, “Під мінаретами” (1904), “Сміх” і “Він іде” (1906), “Невідомий”, “Intermezzo” і “В дорозі” (1907), “Persona grata”, “Як ми їздили до Криниці” (1908), “Дебют” (1909), “Fata morgana” (1910), “Сон”, “Лист” і “Тіні забутих предків” (1911), “Хвала життю!”, “На острові” (1912) і так далі.

Ні, він не скімлив, не скаржився у новій повісті “Дорогою ціною” (1901). Автор нотував для прийдешніх поколінь, якщо, бодай щось, “від мене зосталось у пам’яті”:

- Дорого заплатив я за волю, гірку ціну дав… Половина мене лежить на дні Дунаю, а друга чекає й не дочекається, коли злучиться з нею…

Тоді, у Чернігові, людина-Сонях збагнула: йому завжди буде що запропонувати читачеві. На підтвердження того переконання від 1899 р. у Львові щойно засноване з ініціативи професора Львівського університету Михайла Грушевського (1866-1934) акціонерне видавництво “Українсько-руської видавничої спілки” почало неспішно друкувати семитомне зібрання творів М.М.Коцюбинського, завершене лише 1913 р.

До речі, головними редакторами головної західноукраїнської друкарні освітян, що діяла на користь україністики, були призначені незламний Каменяр і радикальний народник Іван Франко (1856-1916) та етнограф, мовознавець і мистецтвознавець Володимир Гнатюк (1871-1926).

*  *  *

Сонцепоклонник М.М.Коцюбинський

Сонцепоклонник М.М.Коцюбинський

Тим часом у Чернігівській земській управі щодня доводилося переписувати марудні циркуляри. Згодом у місцевому статистичному бюро вони з дружиною вже працювали разом, а значить, у Чернігові Коцюбинські оселилися назавжди. Тут виросли та шукали себе їхні діти – Юрій, Оксана, Ірина, Роман.

Деякі чоловіки відрізняються від жінок тим, що їм не подобаються гербарії з квітів, але, проти нашої волі, у подружнє життя завжди втручаються будні та рутина.

Саме з цієї причини подальший літературний період, 1903-1905 рр., як видно з низки вище перерахованих творів, позначений небаченим спадом у творчій активності М.М.Коцюбинського. Негативно відбилися на червоному письменстві Сонцепоклонника й особисті негаразди. По шести роках сімейного життя у стосунках чоловіка з дружиною Вірою, матір’ю чотирьох спільних дітей, розверзалося провалля, зумовлене як внутрішніми чинниками, так і зовнішніми обставинами.

Дещо пізніше в листі до давнього приятеля, літературознавця і правника Михайла Мочульського (1875-1940) М.М.Коцюбинський зізнається, що рушійною силою його раптових, навіть імпульсивних відвідин Криму в 1904 р. було бажання потрапити до… Козьмо-Дем’янівського монастиря, розташованого в дикій мальовничій ущелині під схилами Бабугану і Синаб-дагу (с. Черной), серед могутніх, майже первісних лісів. На повному серйозі вже відомий в Україні письменник мав намір поступити до обителі трудником чи послушником:

- Надягти на себе підрясник, ходити до церкви, їсти і спати разом з братією.

Ні, белетрист не перетворився на набожного мирянина, а волів зібрати матеріали для майбутньої повісті, сюжет для якої вже народився, але вимагав від професіонала наповнити живими спостереженнями літературне тло. З глибокою прикрістю Михайло Михайлович довідався, що у 1898 р. за пияцтво та розпусту ченців Козьмо-Дем’янівський монастир закрили, аби знову відкрити, але вже як жіночу обитель.

Сваритися з рівнею ризиковано, з вищою за тебе людиною – шалено, з підлеглою – принизливо. То й чвари в родині Коцюбинських, повірте на слові, були викликані не лише балачками про сторонню жінку чи недолугий службовий роман на книжковому складі Чернігівської губернської земської управи. Послухаємо знаного літературного критика і правника Михайла Могилянського (1873-1942), котрий знав подружжя Коцюбинських від першого року шлюбу:

- “Прекрасна дівчина” (Віра Коцюбинська – О.Р.) поволі злиняла, для чого було досить причин в умовах життя глухої провінції, невсипущої праці, великої сім’ї, хвороби чоловіка. Проте значною мірою жінку засмоктувала стихія “обивательства”, ось і злиняло почуття Михайла Михайловича.

З іншого боку, молодша в родині донька Ірина Михайлівна Коцюбинська (1899-1977) у власних мемуарах додала атмосфері, яка тоді панувала в родині, інших барв:

- Увесь тягар побутових прикростей лягав на мамині плечі. Працювала зверх сил не тільки на службі, а й удома. Уміла сполучати літературну працю як секретар, коректор і критик творів чоловіка з самою буденною чорною роботою в хатньому господарстві…

Чи розуміла людина-Сонях, що саме відбувається?

Так, і літературний припис автор виніс у знаменитому “Intermezzo”:

- Людей їдять пранцi, нужда, горiлка, а вони в темнотi жеруть один одного.

*  *  *

Українська інтелігенція давно затямила банальність:

- Аби держава не мала до тебе претензій, слід нічого у влади не просити. Бо безкарно ти можеш отримати (вряди-годи) лише те, що зробиш для себе і для народу попри державу.

Якою б не виявлялися завантаженість в Оцінно-статистичному бюро та інтенсивна літературна праця, у парі з дружиною М.М.Коцюбинський брав активну участь у громадській діяльності. Посильно Михайло Михайлович рухав архівну комісію, плекав лiтературно-музично-драматичний гурток, від 18 листопада 1906 р. взявся легально керувати у Чернігові новоутвореним товариством “Просвiта”.

Усі шляхи комунікацій ефективні задля просування в суспільство українофільських ідей: лекції для громадськості, літературно-музичні вечори для дітей, для потенційних фінансових донорів публічні концерти тощо.

Тонкі матерії потребували відповідних інструментів; літератор без читача, як жінка без родзинки (чи квітка без аромату). Тому подружжя Коцюбинських створило лiтературно-художнiй салон з неповторним, притаманним тільки їм макрокліматом. I на це незабаром відгукнулися митці, що мешкали в Чернігівській губернії, а згодом – спеціально приїздили з інших міст Російської імперії.

Щотижня у будинку письменника на “літературні понеділки” збиралася творча молодь, інтелектуали міста; у 1911-1912 рр. ті приватні посиденьки змінилися на “суботи”. Сюди приходили Володимир Самійленко (1864-1925), Микола Вороний (1871-1938), Михайло Могилянський (1873-1942), Василь Еллан-Блакитний (1894-1925), Аркадій Казка (1890-1929), зовсім юні – художник-декоратор Олександр Саєнко (1899-1985) та студент Чернігівської духовної семінарії Павло Тичина (1891-1967). Саме М.М.Коцюбинський у 1912 р. порадив Михайлові Грушевському вмістити вірші молодого семінариста у журналі “Літературно-науковий вісник” і став хрещеним батьком у великій літературі.

Так, у щемній самотності, як це викладено в оповіданні “Цвіт яблуні”, наступає творча зрілість: пошепки, чемно і сумно.

- Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на інструменті, раджу зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують муки. Коли ж забуваєте, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

Здоров’я Сонцепоклонника псувалося, давалася взнаки бурхлива молодість самозреченого просвітянина, і слід було зужити рішучих заходів. Зрештою, у 1905 р. М.М.Коцюбинський подорожував країнами Центральної та Західної Європи, відвідавши Австрію, Німеччину, Італію, Швейцарію.

Пілігрим від поетичної прози мандри за самоціль не тримав.

Побувавши в екзотичних місцях: Крим, Бессарабія, Гуцульщина, Італія (о.Капрі), виповнившись враженнями від краєвидів далеких країв, літератор вражав сучасників глибокими знаннями в різних галузях природничих наук.

Він проникав у таємниці природи через наукову літературу і власні спостереження. Це допомагало глибше, по-філософськи сприймати навколишній світ, краще зрозуміти і точніше відтворити життя людини в непорушних зв’язках із Всесвітом.

Ось той мандрівник внутрішнім “Я” рельєфно вирізьблений у нотатках iсторика-мемуариста Глiба Олександровича Лазаревського (1877-1949), котрий так записав враження від першої зустріч з Михайлом Коцюбинським:

- Високий, стрункий, але трохи згорблений у плечах. Лиса чи поголена голова... Бліде, ніби припудрене, обличчя з правильними рисами. Карі очі, погляд яких то був неначе сумний, як у хворої людини, то спалахував самовпевненими, навiть трохи презирливими вогниками. Темнi вуса пiдкрученi догори. Пiд нижньою губою плямка борiдки-еспаньйолки. В усій постаті щось своєрідне, особливе, одночасно приємне, щось од людини, яка знає собі ціну i якій не можна наступити на ногу.

*  *  *

Людина-Сонях із родиною
Людина-Сонях із родиною

Йому несила було залишити багатодітну родину.

Зрозумівши це, його кохана кирпатенька пампушечка, Олександра Аплаксіна вирішує: вони мають припинити стосунки.

Що може бути кращим за… відпустку? Коли повертається в Чернігів та стає до роботи на книжковому складі губернської земської управи, все зринає знову:

- Побачила його змучене обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Михайло Михайлович був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу.

Кохаюче серце не ошукаєш, вона зазирнула в душевні глибини.

Бо справді не перший рік Сонцепоклонник почував себе виснаженим і хворим. Недарма ж саме на піку життєвої стомленості, у 1907 р. життя покликало шедевр М.М.Коцюбинського, новелу “Intermezzo”, де першим героєм виявилася… “Моя утома”. І чим далі, тим гірше.

На службі чиновник отримує на рік 1500 рублів, тоді як дружині платять 600 рублів. І це на шість ротів. Ціни в крамницях тодішнього Чернігова кусаються: пальто – 11,5 руб., чоловічий костюм – 9 руб., м'ясо першого сорту – 16 коп. за фунт. А тут ще й постійно лікуватися треба: серцеві проблеми, ревматизм, сухоти.

Потай від чоловіка Віра Устинівна попросила кошти на лікування від благодійного “Товариства для підмоги українській літературі, науці і штуці”. Відгукнулися трьома сотнями рублів меценати-промисловці Василь Федорович Симиренко (1835-1915), Володимир Миколайович Леонтович (1866-1933) та Євген Харлампович Чикаленко (1866-1933). Саме на ті кошти Михайло Коцюбинський у 1909 р. – через Львів, Відень, Рим, Неаполь – вирушив на італійський острів Капрі.

В Україну листи летять – і дружині Вірі, й коханці Шуркові.

“Вірунечці” – українською, а “Шурочке” – російською.

Олександрі Аплаксіній він виливає зранену душу:

- Ты ведь до сих пор не моя, и я совершенно потерял надежду, что ты захочешь быть моей, и уже не думаю об этом. Значит, что-то иное лежит в основе моей любви, более прочное, чем чувственность, самоценное и, значит, не так легко разлюбить.

Минає якихось два тижні, а сповідь продовжується, наче після коми:

- Конечно, наша любовь имеет много печальных сторон, но не следует забывать и хорошего. Что касается меня, то я ценю то счастье, которое получаю, хотя ты знаешь, мне тяжелее мириться с некоторыми ненормальностями наших отношений, чем тебе. Ты легче их переносишь, быть может, благодаря иному темпераменту. Я же даже отказался от надежды обладать тобой, а ведь это, поверь мне, страшно тяжело, однако все же не считаю себя несчастным.

Коцюбинський із дружиною Вірою
Коцюбинський із дружиною Вірою

…Переживши холодну й виснажливу на хвороби зиму, наступної весни родина Коцюбинських знову збирала копійка до копійки, аби Михайлові Михайловичу лікуватися на Капрі. Дорогою до Італії в 1910 р. пацієнт обстежився в Одесі у місцевого лікаря. Діагноз маловтішний: вада серця, викликана ним астма.

*  *  *

Останні роки життя великого письменника позначені погіршенням стану здоров'я, загостренням ревматизму і серцевих хвороб. У 1909-1912 рр. на запрошення пролетарського “академіка” Максима Горького (1866-1936) М.М.Коцюбинський тричі відвідував його віллу на італійському острові Капрі. Тільки той клімат – ні, не розкоші – українця й рятували на кілька подальших місяців.

Повертаючись із-за кордону, на наполегливе запрошення товариша-фольклориста Володимира Гнатюка в серпні 1910 р. М.М.Коцюбинський завернув до карпатського села Криворiвні, що лежить на Станіславщині (тепер – Івано-Франківщина) на півдні мальовничого Буковецького перевалу. Свіжі враження, отримані від знайомства з місцевими гуцулами, побутом, мовою, традиціями, заворожили мандрівника. Мешкав там літератор десять днів, у приватному будинку знайомого… професора, Михайла Сергійовича Грушевського.

Із місцевим учителем, дбайливим дослідником гуцульської культури Лукою Гарматієм (1866-1924) та знаним етнографом Володимиром Гнатюком трійця блукала горами, навіть ризиковано сплавлялася на дарабах (плотах). Збиралися просто феєричні письменницькі нотатки, які згодом лягли в основу філігранної повісті “Тіні забутих предків” (1911).

Про збурені почуття, просто захлинаючись від первозданних емоцій, мандрівник невдовзі писав у листі до Максима Горького на о.Капрі:

- Коли б Ви знали, який це чудовий, майже казковий куточок, з густо зеленими горами, з вічно шумуючими гірськими ріками, чистий і свіжий, ніби вчора народився. Костюми, звичаї, весь уклад життя гуцулів – помадів, що проводять усе літо зі своїми стадами на вершинах гір – настільки своєрідні і мальовничі, що почуваєш себе перенесеним у якийсь новий невідомий світ.

Безперечно, багато що в Карпатах вразило Сонцепоклонника. Як пригадував фольклорист Володимир Михайлович Гнатюк, особливо від українських горян у душу М.М.Коцюбинському запала не звичка – ні, ознака життя:

- Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірности і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою.

Це були останні світлі та щасливi митi, бо життя людини-Соняха невпинно знесилювалося підступними недугами. До деяких людей, як до оскаженілих хвороб, доволі риторично звертався письменник. Так було і з оповіданням “Persona Grata”; маючи на увазі засудженого ката Лазаря, він запитував загал із його невиліковними соціальними хворобами:

- Зачим ти мучиш людей? Він дума, свиняче рило, як арештант, то вже не людина. А може, він кращий за тебе, бо за гріхи приймає муку, а тобі за них платять…

*  *  *

Михайло Коцюбинський зміг нарешті покинути набридлу службу чиновницьким попихачем та цілком віддатися красному письменству і більше в житті не перейматися грошима. У 1911 р. добродійний комітет “Товариство для підмоги українській літературі, науці і штуці”, заснований меценатом-цукрозаводчиком Василем Федоровичем Симиренком, поклав майстрові довічну стипендію – 2 тисячі рублів на рік.

З невимовною радістю Сонцепоклонник залишив знавісніле Оцінно-статистичне бюро, звільнився зі служби в Чернігівській губернській земській управі й повністю віддався мандрам улюбленими місцями – Капрі й Карпати, й улюбленій справі – літературній праці. Як йому кортіло бути щирим перед читачем, щирим перед собою, а головне – перед білим незлініяним аркушем паперу. Бігли рядки, хотіли встигнути:

- Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

Повітря бракувало, але коли відкриваєш усі вікна, починаються протяги.

Остання зустріч М. Коцюбинського з Південним берегом Криму тривала з 5 червня по 1 липня 1911 р. Спочатку три дні вся родина перебувала в Севастополі, один – у Ялті, а потім виїхала в Сімеїз, який на той час перетворився на утопічне місто-сад.

М’який клімат Південного узбережжя діяв цілюще, але втомлювали курортні байдики. Душа жадала нових відчуттів та вражень. М.М.Коцюбинський навіть вирішив піти вночі з рибалками у відкрите море, але задум повісті “Старий і море” Ісус віддав іншому прозаїку. Відтоді глава родини вибирав для прогулянок гірські маршрути, а з дітьми навіть двічі ходів в Алупку.

- Небо було синіше од моря, море було синіше од неба. Мені здавалося, що вони заздрять одне одному.

Зрештою, незреалізовані творчі плани змусили залишити сім’ю в благочинному Сімеїзі, аби пароплавом дістатися Одеси, а звідти – за кордон: й мерщій знову в Карпати, що сторицею віддячували йому натхненням.

З останньої подорожі до Криму, море якого він вважав красивішим, ніж в Італії, письменник повернувся з бронхітом. Той спровокував ускладнення на серце.

Письменник почувався настільки зле, що його вмовили негайно лягти до львівського шпиталю. Ліг? Ні, бо впертий Сонцепоклонник уклав собі в голові, що дотягне до Чернігова, але прихопило настільки, що в місті Лева М.М.Коцюбинський не зводився з ліжка три тижні.

Важко обдурювати власне серце, саме тому розважливі чоловіки письменниками не стають. Бо серце чоловіче – то фортеця, яку легше поневолити, ніж утримати. І гадки не маю – а що вдіяти із серцем, яке здалося на милість Красі?

- У ті рідкі тепер дні, коли Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітися зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий, – пригадувала останні місяці життя Олександра Аплаксіна.

Того разу він став на ноги і, здавалося, нарешті одужав.

Але потім, на початку 1912 р., знову не підводився з ліжка майже місяць.

Тоді ще цілих три місяці людина-Сонях провела у київській клініці.

З усього було видно – йому дедалі гіршало, і більше серце не рятували навіть Карпати з їхньою “вільною любов’ю”.

*  *  *

Під час третьої й останньої поїздки на о.Капрі, що тривала взимку 1911-1912 рр., український письменник знову зупинявся на віллі у Максима Горького, де написав у січні 1912 р. пізніше знамениті новели “Коні не винні” й “Подарунок на іменини”.

А ось художні нариси “Хвала життю!” та “На острові”, створені у травні-червні 1912 р. вже в Чернігові, виявилися останніми творами Михайла Коцюбинського.

Новела “На острові” на очах засихала так:

- Завжди хвилююсь, коли бачу агаву: сіру корону твердого листу, зубатого по краях і гострого на вершечку, як затесаний кіл. Розсілася по терасах і коронує скриту силу землі. Або її цвіт – високий, до щогли подібний зелений стовбур з вінцем смерті на чолі. Бо така таємниця агави: вона цвіте, щоб умерти, і умирає, щоб цвісти. Ось вона – та, що вічно мене хвилює, що тільки раз розцвітає квіткою смерті. Сиза серединка міцно згорнулась і в муках, зціпивши зуби, одриває од серця листок за листком. Закаменіла на каменистому ґрунті і прислухається з жахом, як росте, стигне і рветься з неї душа.

І так роками. Там десь, глибоко, під сірим дзвоном коріння, щось вистигає таємно, витягаючи силу з серця землі, а агава з одчаєм стулює листя, немов почуває, що родини принесуть смерть. І на кожнім листку, який з болем одриває од серця, лишається слід од зубів. Все має пору, для всього приходить свій час.

І для агави. Те, що таїлося в ній, продирає нарешті тісні обійми і виходить на волю, як велет, несучи на могутньому тілі, яке може зрівнятись хіба з сосною, цвіт смерті. Обвіяна вітром, ближча до неба, агава бачить тепер, чого не бачила перше. Вона бачить море і скелі, перша стрічає схід сонця, остання ловить червоний захід, а вітер шумить коло неї так само, як і в короні дерев.

Сизі листя в’януть тим часом під нею, одхиляються, як недужі, по них стікають дощі, сині зуби мертво блищать на сонці, корона сохне і м’якне, наче ганчірка, а квітка на високому пні вітає сонце і море, скелі та далекі вогкі вітри гордим і безнадійним привітом засуджених передчасно на смерть.

Одчиняючи вранці вікно, я раз у раз бачу ряд цвітучих агав. Стоять, стрункі і високі, з вінцем смерті на чолі, й вітають далеке море.

- Ave, mare, morituri te salutant! (італ. – Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!)

*  *  *

Не служба чиновника – відтепер його догризали хвороба серця, астма й сухоти – відгомін нестримної юності, холонучий жар полум’яного життя.

Лежачи в університетській клініці, під пильним доглядом ординаторного професора, завідувача кафедри спеціальної патології Київського університету імені Св.Володимира В.П.Образцова (6-й корпус Олександрівської лікарні в Києві), 24 жовтня (6 листопада) 1912 р. М.М.Коцюбинський дізнався про передчасну смерть ліпшого друга, композитора Миколи Віталійовича Лисенка (1842-1912).

- Бо життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а і чуже. А врешті – хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу бути, самотнім. Признаюсь – заздрю планетам: вони мають свої орбіти, і ніщо не стає їм на їхній дорозі. Тоді як на своїй я скрізь і завжди стрічаю людину, – це він написав в “Intermezzo” за чотири роки перед тим.

Залишки душевних сил відбирали настирні лихі звістки:

- мучиться хворобами, злиднями та прогресуючим божевіллям Іван Франко;
- у південних краях трагічно хиріє незламна Леся Українка.

Зваживши на постійні прохання М.М.Коцюбинського, наприкінці січня 1913 р. безнадійного вже пацієнта виписали з київської лікарні.

Мовчазна дружина привезла чоловіка додому: надії лікарів розвіялися, жити хворому залишалося недовго. Він довіряв Вірі Устимівні до самого кінця. Бо кожний закінчений новий твір він, у першу чергу, показував саме їй, котра була й залишалася всі ці роки, попри всі негаразди, справжнім другом, помічником i порадником.

Окрім хронічних хвороб, взялося дошкуляти безсоння. Михайлу Михайловичу більше не спалося ночами. Біля його ліжка чергували вірна Віра Устимівна й винайнята доглядальниця.

У Страсну п’ятницю, 12 (25) квітня 1913 р. о 14:30 серце Сонцепоклонника сіло за обрій. Останніми, сліпучими словами людини-Соняха, які у спогадах занотувала наймолодша дочка Ірина Михайлівна, єдина з чотирьох дітей письменника, присутня біля батька в скорботну хвилину, – були:

- Я жити хочу!

- Ave, mare, morituri te salutant! (італ. – Будь здорове, море, ті, що йдуть на смерть, вітають тебе!) – мовила до нього агава.

Нехай вічно славиться його чисте життя й незрівнянний талант!

*  *  *

Поховали померлого письменника в Чернігові на четвертий день, у понеділок, 15 (28) квітня 1913 р. На першу звістку про смерть покійного львівський осередок товариства “Просвіта” вивісив на своїм будинку жалібну чорну хоругов, а редакції часописів “Zbruč” і “Народний Комітет” відрядили на похорон адвоката та посла першої Державної Думи Іллю Шрага. Із Києва до Чернігова прибули окремі депутацїї, а редакція Ради й інші українські інституції вислали вінки. Із Санкт-Петербурга прислав телеграму співчуття письменник Михайло Могилянський.

Після церковної відправи за труною містом прочвалало зо три тисячі городян. За домовиною везли дві вщент заповнені колісниці квітів, що припливли, здавалося, з кожного чернігівського двору. Краса поверталася до нього звідусіль.

48-річного М.М.Коцюбинського відвезли в його улюблене місце, де він щодня гуляв – на Болдину гору над Десною, у гай, на цвинтар Троїцького монастиря. Саме тут Михайло Михайлович відпочивав думками, милуючись красою Придесення.

Серед тих, хто проводжав письменника в останню путь, було і його останнє кохання, його Шурко. Подальші події у своїх спогадах виклала сама Олександра Іванівна Аплаксіна, його Беатріче:

- Це сталося в п’ятницю, 12 (25) квітня 1913 року. Служниця одного з близьких знайомих родини Коцюбинського принесла записку:

- Сьогодні... помер Михайло Михайлович.

Одразу я не повірила і всю ніч не зімкнула очей. Але наступного дня зібралася з силами та пішла плести вінка для похорону. Не пригадаю вже хто приніс повний кошик гілок із яблуневим цвітом. І тоді я пригадала, як Михайло Михайлович писав мені з Капрі під час останньої поїздки, як саме там розквітнули яблуні.

Подумки вона плела останній для коханого вінок і нечутно ворушила слова із оповідання “Цвіт яблуні” (1902), які не перший рік пам’ятала:

- Коли ви в горі, коли ви щохвилини сподіваєтесь якогось лиха і душа ваша напружена, мов струна на інструменті, раджу вам зупинити годинники. Якщо ви стежите за ними, вони без кінця продовжують ваші муки. Коли ж забуваєте за них, вони нагадують про себе, як цегла, що падає на голову. Вони байдуже рахують ваші терпіння й довгими стрілами-пальцями наближають хвилину катастрофи.

*  *  *

Читайте також: Коцюбинський. 1. Сонцепоклонник та його божі квіти

…Господь потурбувався про вірнопідданого Сонцепоклонника, і 12 (25) квітня 1913 р. видався ясний день, цвіли яблуні. Непоступлива дружина Віра Устимівна заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної.

І попри горе, 34-річна Олександра Аплаксіна трималась осторонь рідних і близьких померлого. Проте колишня муза літератора принесла вінок із цвіту яблуні і нишком попросила приятельку покласти дарунок біля чола коханого.

Ось так у головах покійного мовчки і ліг вінок, сплетений Шурком із яблуневого цвіту.

В одному з перших листів до Шурочки М.М.Коцюбинський писав:

- Цветут яблони. И солнце уже взошло и золотит воздух. Так тепло, так радостно. Птицы щебечут над голубым небом. Я машинально срываю цвет яблони и прислоняю холодный от росы цветок к лицу. Розовые лепестки от грубого прикосновения руки осыпаются и тихо падают на землю.

Коли він помер, Олександрі Аплаксіній минуло 33 роки.

І більше нікого ніколи в житті вона так і не покохала, і заміж не пішла.

Із роками колись апетитна пампушечка зі світлими й зовсім незрячими очима помітно схудла. Гарно вихована, начитана й розумна Олександра Іванівна наприкінці життя так погано бачила, що одного разу впала в лазні, вдарившись потилицею об кам’яну підлогу, й остаточно втратила зір. Попри відшарування сітківки ока, старенька добре орієнтувалась у просторі, навіть шила та писала листи, складаючи аркуш гармошкою, навпомацки визначаючи початок і кінець рядка.

Муза Беатріче – Олександра Іванівна Аплаксіна

Муза Беатріче – Олександра Іванівна

Аплаксіна

Олександра Іванівна Аплаксіна віддала Богові душу в рідному Чернігові, коли їй минуло 93 роки. Вже після її смерті в паперах знайшлися два листи Коцюбинського, які жінка нікому так і не показала. З них випливало, що між письменником і його музою ніколи не було інтимної близькості.

*  *  *

Мовним шедевром М.М.Коцюбинського стала гуцульська повість “Тіні забутих предків”, яку Максим Горький зверхньо назвав “отличным очерком”, тоді як близький друг автора, композитор Микола Лисенко охрестив “чудовою поемою в прозі”:

- Тугий скруцак з рушника, мокрий і замашний, гатив з лускотом в спини направо й наліво. Від нього тікали, серед реготу й крику, перекидаючи стрічних, збиваючи пил і псуючи повітря. Поміст двигтів у хаті під вагою молодих ніг, і скакало на лаві тіло, трясучи жовтим обличчям, на якому усе ще грала загадкова усмішка смерті.

На грудях тихо бряжчали мідяні гроші, скинуті добрими душами на перевіз.

Під вікнами сумно ридали трембіти.

Під час однієї з мовних експедицій у Карпати Михайла Коцюбинського дуже зацікавило, чому на гуцульських могилах такі мізерні дерев’яні хрести, і він не заспокоївся доти, доки якийсь старий горянин не пояснив:

- То уособлення мізерності смерті у порівнянні з Життям.

Готуючись писати повість, літератор потрапив на старовинний гуцульський обряд, із числа наскрізь поганських, бо нарід той жив здебільшого серед різнорідних злих духів. У письменницьких чернетках залишився такий запис від Сонцепоклонника:

- В селі, вночі померла бабуся – і ось із далеких хат (тут хата від хати на кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічки, а в хаті поставлені лави, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралася повеселитись молодь. І яких тільки тут ігр не було! Сміх лунав безперервно, жарти, поцілунки, крик. А що покійниця? Та тільки скорбно зімкнула вуста… І тепляться похоронним блиском свічки. І так всю ніч.

*  *  *

Яким людина-Сонях побачила себе здаля? У незавершеному творі “Павутиння” Михайло Коцюбинський ніби відповів на те запитання:

- Художник має трохи інші очі, ніж другі люди, і носить в душі сонце, яким обертає дрібні дощові краплі в веселку, витягає з чорної землі на світ Божий квіти і перетворює в золото чорні закутки мороку.

Олександр Рудяченко. Київ.

Початок: Коцюбинський. 1. Сонцепоклонник та його божі квіти

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>