Коцюбинський. 1. Сонцепоклонник та його божі квіти

Коцюбинський. 1. Сонцепоклонник та його божі квіти

3281
Ukrinform
Укрінформ продовжує серію публікацій мультимедійного циклового проекту “КАЛИНОВИЙ К@ТЯГ”

Найбільша драма життя будь-якого українського митця ХIX-XX століття полягає в тому, що жахливо відсутня сама можливість повністю присвятити себе улюбленій справі, а саме – культурі. Іншими словами, письменнику – віддатися літературі, маляру – живопису, акторові – театру…

Більшість із вітчизняних митців мали за найбільшу мету фізично вижити, а коли траплялася вільна від боротьби за кусень хліба хвилина, тільки тоді вони поверталися до приватного захоплення, хобі – служити національній культурі.

І в тім дисонансі, між реальністю й бажанням, між побутовим обов’язком перед родиною і духовним покликом від народу – велика драма, що рано зводить у сиру землю те, чому ще рости й рости, те, що з останніх жил тягнеться до сонця, а мусить зникати, даючи ґрунт наступним поколінням шаленців.

Не став винятком і великий український імпресіоніст від прози, затятий сонцепоклонник Михайло Коцюбинський, котрий, розуміючи всю глибину печалі українського митця, все-таки з великою надією, полохливо зазирав у прийдешнє:

- Я не вважаю, що конче треба, щоб про мене колись багато писали критики та історики літератури. Але цікаво було б, щоб так – за півсотні років… після моєї смерті десь написали на півсторінки чи там сторінку, де просто перелічили б, що я зробив і що з того від мене зосталось у пам’яті. І в чиїй саме пам’яті. Ну, і коротко сказали б – чи надовго мене вистачить у будущині.

Винятково теплими й шанобливо вдячними словами згадаймо сьогодні літературного сподвижника, і нехай на подальші віки по-справжньому щира подяка тому Майстрові бринить у серцях простих українців.

*  *  *

У родині всяке буває, трапляється і щастя. На приміському хуторі Абазівка (Замоста), що тоді був лише мальовничим передмістям Вінниці, у сім’ї дрібного урядовця 5 (17) вересня 1864 року народився майбутній письменник Михайло Михайлович Коцюбинський.

Ще у 1820-х рр. садибу заклав дід майбутнього літератора по материній лінії, відставний полковник (1855) артилерії Максим Пилипович Абаза, придбавши на безлюдній околиці ділянку землі та збудувавши на ній хутір, який склали хата, комора, клуня, шопа, стайня тощо. З південного боку до Абазівки приступав великий майдан, на якому збирався ярмарок. Уздовж східної межі садиби проходив Липовецький шлях (нині – вул. Коцюбинського), а на північ і захід стелилися неокраї левади та духмяні баштани. У родинному житті слід багато вистраждати, аби якесь покоління відчуло себе щасливим.

У рідній хаті, із деякими перервами, відомий громадський діяч України, голова товариства “Просвіта” в Чернігові, один із активістів “Братства тарасівців” М.М.Коцюбинський прожив 33 роки, тобто дві третини свого 48-літнього віку.

До свят у Коцюбинських мали звичай мазати хату: підводили червоною та синьою глиною долівку, вимальовували півників на комині, їдальню застеляли запашним сіном, вкривали стіл чистою скатертиною, додаючи до сірих буднів піднесеної простоти та традиційного затишку, властивого старосвітським дворянам.

Голова сім’ї, губернський секретар Михайло Матвійович Коцюбинський доброчесно працював дрібним службовцем і мав нестримну вдачу доброї та чуйної людини. Не зносив він утисків начальства, несправедливості, тому зазирав у пляшку і часто міняв місце служби. Отож великій родині доводилося мандрувати: Вінниця, потім – Бар, Шаргород, Станіславчик, Куканівці, Пикове, Брацлав і далі, далі, далі.

Мати, проста й чутлива до гарного Гликерія Максимівна Абаза (1837) походила з молдавського роду. Вона мала добрий смак, благородні погляди, любила літературу та мистецтво. Коли всупереч волі батьків 1863 р. дівчина пішла заміж за Михайла Матвійовича, вдівця із дітьми від першого шлюбу, – батько відмовився приймати подружжя, а ось дід Пилип Абаза, “офіцер у чинах, висланий з Санкт-Петербурга”, великодушно оселив молодят у власному будинку в м.Вінниці.

Саме у діда Пилипа минули перші сім літ життя маленького Михайлика.

Не втомлювався повторювати майбутній письменник, що своїм вихованням він завдячує матері, бо від неньки успадкував “тонку і глибоку душевну організацію”, “любов і розуміння природи”. Якщо син схожий на матір, а дочка – на батька, це на щастя; і та прикмета бере свій початок у ведичної психології.

Як на мене, після Кобзаря Михайло Коцюбинський став другим у красному письменстві України літератором, хто мимохіть, але так тонко розкрив у власній творчості жіночу душу й лірично подивився на світ лагідними очима Мадонни.

*  *  *

Муся, як малого називали батьки, став першою спільною дитиною молодого подружжя – при хрещенні у Вінницькому Преображенському соборі первістка нарекли Михайлом. Потім у Михайла Матвійовича та Гликерії Максимівни по лавках з’явилися ще четверо дітей Коцюбинських: Лідія (1868), Хома (1870), Леонід (1872), Ольга (1877). Утім, справжньою нянькою Михайлика стала сільська бабуся Хима (згадайте Олександра Пушкіна та його Аріну Родіонівну) - від неї майбутній літератор чув українське слово та чарівну народну казку. Відверто кажучи, і мати Гликерія Максимівна віддавала Мусі всю любов, практично не приділяючи уваги пасинкам.

Злагідна дитина приязніла до людей, у згоді жила зі зведеними сестрами та братом, а рідну малечу привчала виконувати загадану хатню роботу.

У такий спосіб виплеканий Михайлик, лише-но навчившись добирати склади, увечері читав уголос книжку з домашньої бібліотеки чи вів мирну розмову, наче намагаючись загладити провину дорослих перед сиротами.

Пізніше Михайло Коцюбинський згадуватиме:

- Я ріс під впливом матері, до якої завжди був ближчим, ніж до батька. Всі кажуть, що ми подібні не тільки з обличчя, але й характером та уподобаннями.

Хлопчик часто ходив на місцевий ярмарок, аби слухати сліпих лірників, особливо – діда Купріяна; на запрошення матері той співець навіть певний час жив у родині Коцюбинських. Бо набожна Гликерія Максимівна не лише захоплювалась народними піснями, а й виховувала дітей на засадах православної віри, прищеплюючи їм любов до Бога, рідного краю, праці, справедливості.

Через дитячу невимушеність до нас полохливо ступає Краса.

Багато пісень, записаних від мандрівних лірників та бандуристів, хлопчик за власної волі… інсценував; за сюжетами народних дум, разом з сестрами та братами Муся ставив домашні вистави, а з дев’яти років, наслідуючи фольклорну ритміку та тематику, спробував і собі складати вірші та пісні.

Повновидий, невисокого зросту хлопчик з темним, трохи кучерявим волоссям, завжди чепурний і чисто вбраний, вчився добре в початковій школі у м. Бар, де в 1874-1877 рр. мешкала родина. Уроки підліток завжди готував сумлінно і краще за інших однокласників, до вчителів був шанобливим, у роботі – старанним. Не по літах серйозним видавався він літнім людям – такі, наче щось тобі сказати хочуть, але чи не можуть ще, чи не знають, як.

Виявляти літературні здібності почав школярик рано, але… Завжди в наше життя втручається, оте трикляте “але”… Матеріальна скрута й пиятика чоловіка примусила освічену і готову на жертви Глікерію Максимівну Абазу пошматованими наділами розпродати батьківщину, забрати від злиднів душу, зібрати принишклих дітей та й виїхати з улюбленого хутора Абазівки.

Отак Коцюбинські назавжди залишили Вінницю й рушили до Чернігова. Більше до рідного міста Михайло Михайлович ніколи не приїздив.

- От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер віддай між люди на поневіряння.

*  *  *

Михайло Коцюбинський
Михайло Коцюбинський

У незаможній дворянській сім’ї Коцюбинських повсякденною мовою спілкування була російська, оскільки в ті часі українська офіційно перебувала під забороною.

Та одного разу Михайлик захворів на запалення легень, і під час нападу марення раптом заговорив українською, чим здивував та перелякав рідню. Коли Муся одужав, посестри розповіли про пригоду, і допитливий хлопчик… глибше зацікавився українським словом.

За юності часто навпомацки ми шукаємо шлях до себе, і ніхто не знає, скільки нам чвалати. Повновидого розумника до красного письменства підштовхнуло, мабуть, перше кохання. Закінчивши третій клас Барської початкової народної школи, у 1876 р. хлопець вступив до Шаргородського духовного училища, де бурсака також запам’ятали сумлінним учнем. Все змінилося буквально за кілька місяців, коли 12-літній Михайлик закохався у… 16-річну дівчину.

Аби привернути увагу, підліток вирішив стати “великою людиною” і взявся написати велику повість (російською мовою), щоправда, з фінського життя. Справа виявилася не з легких – аби збагнути, як це робиться, довелось накинутися на книжки. Випадково в руки підлітку потрапили кілька примірників журналу “Основа”, оповідання Марка Вовчка і “Кобзар” Тараса Шевченка.

За ними Муся буквально проковтнув твори Олександра Пушкіна та Миколи Гоголя.

Як пізніше визнавав сам письменник, це безповоротно скерувало його та свідомо визначило український шлях.

Справжній літературний хист учня першим помітив викладач російської словесності Всеволод Ковердинський. Закінчивши перевіряти твори бурсаків на тему “Як святкують Різдво в моїй сім’ї”, педагог ступив до учительської кімнати та гордо виголосив:

- Матимемо свого літератора!

Вихователя так захопив твір Михайлика, що пан Ковердинський негайно взявся читати домашню роботу вголос. Хтось із колег скептично зауважив, мовляв, четвертокласник не міг самостійно все це написати, проте наглядач Шаргородського духовного училища В.О.Ковердинський, котрий добре знав здібності Михайла, пророче заявив:

- Ні, панове, що не кажіть, а це буде майбутній письменник, майбутній поет! Щоправда, він ще поняття не має про правильність стилю і про красиву мову, але діло в слухові й природному чутті, якими він керувався в доборі форми для висловлювання думок!

Здавалося, життя родини налагоджується. Батька навіть призначили поліційним наглядачем у м.Бар на Вінниччині, і родина Михайла Матвійовича Коцюбинського оселилась у добротному півтораповерховому будинку купців Штоків, де займала аж шість кімнат. Проте через пиятику у 1883 р. тато втратив роботу. Назавжди.

Спересердя Михайло Матвійович покинув сім’ю та поїхав до Тростянця.

*  *  *

По закінченні Шаргородського духовного училища разом з іншими випускниками у 1880 р. бурсак рушив до м.Кам’янець-Подільського, бо мав намір вступити до духовної семінарії, але мрія не здійснилася. Про навчання Мусі довелося забути назавжди. Спочатку в 1886 р. від алкоголізму помер батько, а потому осліпла мати, і 19-річний первісток у родині Коцюбинських виявився єдиною опорою для неньки, братів і сестер: Ліди, Хоми, Леоніда та Ольги.

Слабаки шукають винних, сильні духом беруть відповідальність на себе.

Перше оповідання “Андрій Соловейко, або Вченіє світ, а невченіє тьма” Михайло Коцюбинський представив на суд публіки у 1884 р. Дебют блискавично... обплювали. Вінницький літературний критик, місцевий присяжний уповноважений Цеслав Гермогенович Непман (1847-?), хто зажив слави ученістю та симпатіями до красного письменства, порадив початківцеві… залишити цю справу, “аби не калічити святу нашу мову”. Попри присуд повітового Зоїла, наснага у Коцюбинського не згасла: автор писав і надалі. Утім, у стіл, бо твори до друку не подавав. Постали інші оповідання – “21 грудня, на Введеніє” (1885), “Дядько та тітка” (1886).

Продовжувати навчання довелося через самоосвіту.

Аби прогодувати сім’ю, 18 лютого 1886 р. Михайло залишив “захлялий город”, Вінницю, де помітно псувалося кволе здоров’я, та за рекомендацією однокласників по Шаргородській бурсі Петра Дабіжі та Валер’яна Боржковського з лютого 1886 р. у селі Михайлівка Ямпільського повіту узявся приватним чином учителювати. Зокрема, місцевий церковнослужитель Антон Григорович Мончинський, у родині якого і трудився майбутній письменник, пригадував так:

- Репетитор із нього був добрий, умів до дітей підійти, не примушував їх “зубрити”, а працював із ними щодня. Діти Михайла слухали; чередував він працю з розвагою… Діти наші успішно склали вступні іспити до середніх шкіл.

Утім, що на педагогічній ниві його чекало? Постійне недоїдання, виснажлива праця з восьмої ранку до восьмої вечора, відсутність теплого одягу, підірване здоров’я – упродовж року сільський вчитель тричі хворів на запалення легень.

У с.Михайлівці М.М.Коцюбинський перебував до травня 1886 р.

За три місяці освітянин пережив чимало радісних і сумних подій. 11 березня 1886 р. царська влада узаконила за 22-річним юнаком таємний нагляд.

В одній із доповідних Подільського жандармського управління зазначалося:

- Деякі особи шкідливого штибу, в тому числі й Коцюбинський, займаються приватною педагогічною діяльністю і, без сумніву, роблять шкідливий вплив на своїх учнів.

Разом із тим, у Михайлівці Михайло Коцюбинський зазнав чи не найпершого серйозного захоплення, коли в гості до родини Мончинських із села Дзигівки Ямпільського повіту приїхала їхня родичка, сестра дружини, також попівна Маруся Міхневич. Напередодні Різдва 1887 р. закоханий юнак приїздив до дівчини на село, і між молодими людьми спалахнули романтичні стосунки. Чимало весняних вечорів пролетіло за довгими розмовами, прогулянками садом, полем, лісом...

Уголос, по черзі – була колись така традиція у закоханих – вони читали Федора Достоєвського, Марка Кропивницького, Генріха Сенкевича. Запалений ідеями народного просвітництва, М.М.Коцюбинський схиляв Марію їхати до Вінниці та здобувати корисний народові фах. Дослухавшись до порад хлопця, навесні 1887 р. подруга стала у м.Вінниці ученицею майстровитої кравчині, пані Недільської.

Взагалі, у Бога гарне почуття гумору. Бо наступною ученицею “неблагонадійної” особи, М.М.Коцюбинського, який навіть дозволу на роботу народним вчителем ще не мав, стала дочка… секретаря Вінницького поліційного управління Євгенія “Жені” Мозгалевська.

Заробітки були мізерними, але авторитет юнака у Вінниці зріс настільки, що його обрали гласним Міської думи. Той вдумливий педагог вмів не лише говорити, але і слухати, у колі близьких товаришів навіть багато жартував, а панянок невтомно смішив. Уже в той час Михайло геть полисів і бороди більше не голив, а лише акуратно стриг.

Не дозволяй нікому до тебе звикати, якщо не зможеш нести за це відповідальність.

Роки бідувань, напівголодне існування, злидні, непевність у майбутньому, “ласкава опіка жандармів”, важкі думи про долю родини – саме в той час юнак і взявся писати оригінальні твори, а з 1890 р. й публікувати. Тоді львівський дитячий журнал “Дзвінок” оприлюднив його вірш “Наша хатка”.

*  *  *

Склавши у Вінницькому реальному училищі екстерном іспити за вчительську семінарію, врешті-решт М.М.Коцюбинський отримав право працювати народним учителем. У 1891 р. молодий освітянин вирушив до с.Лопатинців, де трудився репетитором у дітей бухгалтера місцевого цукрозаводу К.Мельникова.

Часто відвідуючи вечорниці, весілля, слухаючи дядьків у корчмі, Михайло знайомився із життям українського села, спостерігав за побутом, нотував народні звичаї, вивчаючи фольклор, записуючи соціально-побутові та історичні пісні, перекази, легенди. Все це робить бездонною творчість будь-якого письменника.

Один із його колишніх учнів, М.К.Мельников залишив по собі спогади, згадуючи, як Михайло Коцюбинський читав їм, бухгалтерським дітям, журнал “Дзвінок”, а вони, розглядаючи ілюстрації, зокрема – портрети літераторів, при нагоді запитали:

- Михайле Михайловичу, а чому тут немає вашого портрета?

- Подібної честі удостоєні лише талановиті письменники.

Він трохи помовчав, а потім додав:

- Якби навіть хто-небудь і захотів помістити мій портрет, я категорично відмовився б.

Автора-початківця земна слава мало зачіпала, освіта – набагато більше.

Інший вихованець стверджував:

- Під впливом Михайла Михайловича, у нас, дітей, тоді ж зародилася прихильність та любов до української мови, літератури, культури… Вільний від педагогіки час Коцюбинський не марнував – він використовував його на розмови з селянами, до яких часто ступав у хати і довго там залишався. Певен, що ці часи “не пропали” даремне і для селян лопатинецьких…

Із світлої душі почало поволі проростати. У 1891–1893 рр. з’явилися нові авторські твори: оповідання “Харитя”, “Ялинка”, “Маленький грішник”, “П’ятизлотник”, віршована казка “Завидющий брат”, повість “На віру”.

У Михайла змінились і симпатії в сучасній йому літературі, з російських письменників він особливо цікавився прозою Гліба Успенського (1843-1902) та Володимира Короленка (1853-1921), але пильну увагу відтоді привертала творчість українського белетриста Панаса Мирного (1849-1920).

*  *  *

Тим часом освітянина захопили ідеї національно-визвольного руху, який поволі збурював Російську імперію. Михайло Коцюбинський познайомився з працями німецького філософа-матеріаліста Людвіґа Фейєрбаха (Ludwig Andreas Feuerbach; 1804-1872) та французького соціаліста Шарля Фур’є (François Marie Charles Fourier; 1772-1837), а значить, узявся пропагувати революційні зміни задля народного добра, самостійницькі ідеї українофілів.

На сонцепоклонника накотила нова література: Генріх Гейне (1797-1866), Адам Міцкевич (1798-1855), Федір Достоєвський (1821-1881), Антон Чехов (1860-1904), Еліза Ожешко (1841-1910). Світогляд ширшав, з-поміж знайомих з’явилися учасники революційного народництва з таких місцевих осередків, як “Подільська дружина”, подільська група партії “Народна воля”, “Немирівська ліга”.

Заснувавши власний молодіжний гурток, активіст уже не тільки малював портрети, але й нелегально поширював твори заборонених Миколи Чернишевського, Миколи Некрасова, Михайла Салтикова-Щедріна.

Далі мала місце кумедно-драматична бувальщина. Повертаючись увечері додому, Михайло Коцюбинський помітив у себе попід вікнами підозрілого незнайомця. Не вагаючись, юнак наблизився до хитрого злодія та оперіщив по спині сукуватою тростиною. Допитливим роззявою виявився жандарм, котрий разом із іншими поліцейськими прийшов до Коцюбинського робити… обшук.

За напад на поліцію зухвальця заарештували на три доби:

- На сімнадцятому році я вже мав політичний процес, і з того часу до останніх днів жандарми не позбавляють мене ласкової опіки.

Ясна річ, Подільське жандармське управління поставило на облік задерикувату особу. На квартирі Коцюбинських влаштували кілька трусів, а за вчителем встановили таємний нагляд.

Мало ненавидіти, потрібно плекати – із насіння, змалку, аби живе змогло дотягнутися до сонця. Селекція душі людської – копітка робота на ниві освіти. У першому авторському оповіданні “Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма”, наче в педагогічному маніфесті, молодий учитель Андрій Соловійко разом із Михайлом Коцюбинським присягалися:

- Всю свою любов, яка єсть в моєму серці, весь розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним, змученим дітям і їх темним батькам та мамам.

І, знаєте, справжній письменник, як і справжній вчитель, не вчить грамоті, не прищеплює любов до читання, не допомагає уявити світобудову, а поволі, крок за кроком, розкриває таланти та риси Маленької Великої душі:

- Що не книжка, то й розум, – стверджує той самий Андрій Соловійко.

  • *  *

Середнього росту, стрункий, худорлявий, завжди трохи вперед спрямований, одягнений скромно, без натяку на розкіш та, зазвичай, з якоюсь квіткою в бутоньєрці – ось таким його відтепер пам’ятали витончені знавці.

Так, Михайло Михайлович Коцюбинський знав дев’ять іноземних мов, серед яких – грецька, татарська, циганська. Але саме квіти були його пристрастю, його захватом... Наче бурхлива весна, жагуче він любив природу й виказував це на кожному кроці. Наче лагідне сонце, безмежно він пестив добрих людей та сприяв їхньому розвитку. Наче багаття вночі, щедро шанував достойне товариство, а коли натрапляв на таке, завжди заводив щирі розмови. Наче мудрий самітник, ніжно любив він дітей і ніколи не оминав малих, щоб не загомоніти чи пожартувати.

Із давніх-давен люди вірили, буцімто, соняшник є травою відвертості.

Якщо покласти його під подушку на ніч, рослина викличе пророчі сновидіння, а ще його духмяність відлякує нечисту силу, сама ж квітка соняшника допомагає людині виявити кращі риси та захиститися від підступних ворогів.

Коли на одній вечірці М.М.Коцюбинського назвали соняхом, письменник зрадів:

- Так, я – сонях. Люблю сонячне повітря і, як сонях, тягнуся до сонця.

Саме тому Михайла Михайловича називали – то Сонцепоклонником, то Соняхом. Таким він був за людською природою та особистою вдачею: звичайний чиновник із статистичного відділу Чернігівської управи, котрий на службу неодмінно з’являвся з квіткою в бутоньєрці. Літератор-квітка, саме таким він мені завжди і ввижається…

Пригадуєте із грецької міфології легенду про водяну німфу Клітію, за іншою версією – то була дочка царя Вавилону, котра покохала Аполлона, бога Сонця?

Такі сильні почуття охопили дівчину, що вона цілими днями дивилася на сонце.

Але Аполлон не помічав закоханої. Змилосердилися боги на Олімпі, пожаліли сердешну Клітію та й перетворили її на соняшник. Довгі ноги стали стеблом, сумне обличчя – суцвіттям, оточеним золотими пелюстками. Утім, навіть змінивши зовнішність, німфа вперто стежила за коханим.

Саме тому од віку Сонях свою голівку верне до Краси.

Мало сказати, що Михайло Коцюбинський любив квіти.

Він знав і залюбки писав про них. У творах та листах читач тоне в рослинному світі України: назви близько 200 різних рослин – квіти, дерева, кущі, городина, польові рослини мережать його прозу. Здається, у класичній українській літературі нема іншого такого письменника, який виявив би більш ґрунтовні знання з ботаніки.

Близький приятель автора, художник Михайло Іванович Жук (1863-1964) у Чернігові 1907 р. намалював літератора на фоні улюблених квітів… червоної красолі.

Повертаючись звіддаля, Коцюбинський завжди привозив цікаві рослини.

Зокрема, з італійського острова Капрі автор “Intermezzo” привіз в Україну насіння гвоздики, яка в національній науковій літературі відтоді відома як… “гвоздика Коцюбинського”. У народі ті квітки звуть іскорками, зірочками, зорьками, тоді як видатний селекціонер і шведський природодослідник Карл Лінней (Carl von Linné; 1707-1778) назвав гвоздики діантусами (лат. dianthus), по’єднавши два грецьких слова “діос” і “антос”, що в перекладі означає “божественна квітка”.

Утім, пристрасть його життя була інша. І він зізнавався в автобіографії:

- Щось сильне тягне мене до літературної праці, і літературі я відданий цілою душею.

*  *  *

Дивним чином у житті Сонцепоклонника так природньо зростали любов до рослин, любов до рідного краю, любов до українського народу і, як результат, пристрасне слово, поставлене до служіння всезагальній Любові.

У 1892 р. М.М.Коцюбинський влаштувався на роботу розпорядником Одеської філоксерної комісії, що боролася із клятим шкідником на корені виноградної лози – безжальною філоксерою. Так із травня 1894 р. службовець опинився в Ізмаїльському повіті, де зарплатня літературного генія складала… 70 крб.

Кажу вам – злидні! Утім, праця в селах Бессарабії, а потім – на Південному березі Криму дала фантастичний матеріал для створення майбутнього циклу молдавських оповідань: “Для загального добра”, “Пе-Коптьор”, “Відьма”, “В путах шайтана”, “На камені”, “Під мінаретами”, “Дорогою ціною” і таке інше.

Віра Дейша
Віра Дейша

У грудні 1894 р. на першому з’їзді просвітницького товариства “Громади” у Києві Михайло Михайлович Коцюбинський познайомився з колишньою вихованкою природознавчого факультету Бестужевських вищих жіночих курсів у Санкт-Петербурзі Вірою Устимівною Дейшою (1863-1921), котра, як і належить вихованій панночці, вільно володіла іноземними мовами та жваво грала на фортепіано.

Разом із тим, дочка Юлії Степанівні Дейші, начальниці жіночого училища Чернігівської єпархії, була членом таємного гуртка, до складу якого входили вихованці духовної семінарії, та мала славу відчайдушної революціонерки.

У 1893 р. за поширення нелегальної літератури, отриманої від підпільника, члена Польської соціалістичної партії Франца Свідерського (1877-1939), дівчину арештовували та ув’язнювали: спочатку – у Чернігівській буцегарні, а потім – у Варшавській цитаделі. Від 1896, на вимогу Варшавського жандармського управління, на Віру Дейшу час від часу накладали суворі домашні арешти.

Якою її бачили сучасники?

- Прекрасний жіночий лоб, темне стрижене волосся до плечей, величезні сині очі, серйозні, що вдивляються уважно… У мене після зустрічі з нею на душі залишалися світлий сум і радість. Як гарно, що є на світі такі чудові дівчата, – так описав власну зустріч із курсисткою Вірою Дейшею на ті часи студент історико-філологічного факультету Санкт-Петербурзького університету, а згодом – відомий російський письменник Вікентій Вікентійович Вересаєв (1867-1945).

Перебуваючи на запрошення Бориса Грінченка в Україні, передова жінка свого часу, котра походила з м.Ржева Тверської губернії, познайомилась із завсідниками чернігівських молодіжних зібрань; з-поміж інших був там і М.М.Коцюбинський. І то, здалося двом, була їхня доля. Сонях зустрів справжню дівчину-Квітку! Не дарма ж наприкінці ХІХ ст. Віра Дейша опублікувала в галицьких журналах… кілька науково-популярних статей із ботаніки.

Від першої зустрічі Михайло Коцюбинський захопився непересічною особистістю. Виникло листування, епістолярій переріс у палке почуття. Він писав:

- Я так звик до тебе, ні, це слабий вираз, краще – так поріднився з тобою, що ти мені потрібна як повітря, як вода.

24 січня 1896 р. в одній із вінницьких церков закохані побралися. У перший період подружнього життя молодята вимушено жили окремо, спілкуючись в основному через листування, оскільки чоловік продовжував працювати у Криму.

Восени того ж року через тяжку хворобу М.М.Коцюбинський полишив служити розпорядником Одеської філоксерної комісії, якій він віддав п’ять років життя, і перебрався до дружини – до Вінниці: подружжя чекало на свого первістка, майбутнього сина Юрія. Але в губернському місті на посаді в земстві “неблагонадійну” особу не затвердили.

Довелося виїхати до Житомира. Кілька місяців він працював журналістом місцевої газети “Волинь”, редагуючи рубрику “Хроніка” та публікуючи серію статей під загальною назвою “Свет и тени русской жизни”.

Що освітлював високий сонях на гінкій бадилині?

Жахливу темряву і знедоленість простого народу.

Старша за нього на три роки, Віра Устимівна Дейша стала справжнім товаришем та помічником М.М.Коцюбинському. Всіляко вона допомагала чоловікові на літературній ниві. Згодом жінка завідувала бібліотекою товариства “Просвіта” і була там скарбником. Зокрема, перед Першою світовою війною невтомна просвітянка створила першу українську школу імені Б.Д.Грінченка.

Якщо зважити на приватні листи, він її справжньо і глибоко кохав:

- Сонечко ти моє! Ти мені світиш і грієш. Твої листи для мене – половина життя. От і нині дістав листа – і так мені добре, так легко і весело.

*  *  *

Олександра Іванівна Аплаксіна
Олександра Іванівна Аплаксіна

Яка то була дивовижна і красива пара! Так описувала Олександра Іванівна Аплаксіна (1880-1973) у мемуарах першу зустріч із подружжям. Сталося це в січні 1902 р. на приватній вечірці у спільних чернігівських знайомих:

- Вона – з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), висока на зріст, гінка, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно одягнений. Вражала матова блідість його обличчя і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські – Михайло Михайлович і дружина його Віра Устимівна.

Шлюб не забезпечує щастя, він гарантує тільки подружнє життя.

Ось і ця інтелігентна родина пережила сімейну драму, коли в 1903 р. Михайло Коцюбинський закохався в молодшу за нього на 16 років жінку, молоду повнотілу обліковицю книжкового складу Чернігівської губернської земської управи Олександру Аплаксіну. До нової розумниці, яка із золотою медаллю закінчила Чернігівську жіночу гімназію, за десять років романтичних відносин літератор написав 335 палких листів та коротеньких записок.

Пара писала одне одному майже щодня.

Зазвичай уранці завідувач книжкового складу Чернігівської земської управи М.М.Коцюбинський, лише ступивши до службового приміщення Оцінно-статистичного бюро, клав записочку в тільки їм відомий ящик, тоді як відповіді кирпатенька пампушечка Саша Аплаксіна, наче Маша Троєкурова із пушкінського роману “Дубровський” (1842), ховала в дуплі старого дерева біля Десни.

Аби не плутати Божий дар із яєчнею, із закордонних поїздок вправний конспіролог Михайло Коцюбинський дружині писав українською мовою, а музі – російською; аби не заплутатись у тональності та особах.

Цікаво, що кохану він кликав як хлопця, називаючи її… “мій Шурко”.

І жевріли б ті стосунки іще довго, якби в травні 1907 р. з анонімного листа про адюльтер не дізналася Віра Устимівна. Першу анонімку про зраду чоловіка їй, жінці зі старовинного українського дворянського роду, прислали, ймовірно, із статистичного бюро, де працювали коханці. Звістка приголомшила, але хворому на астму й сухоти чоловіку дружина розпуки не виказала.

Коли, наче йолоп отой, сторож статбюро за кілька днів приніс до хати Коцюбинських іншу термінову записку, від Олександри Аплаксіної, Віра Коцюбинська прочитала й обурилася. Законна дружина одразу пішла до матері розлучниці, аби та по-материнськи побалакала з донькою.

- Якщо Олександра не схаменеться і не залишить Михайла, затямтесь: я готова на все, аж до вбивства, – кинула Віра Устимівна наостанку.

Після розмови по душам дружина примусила чоловіка дати слово: жити, як підказує серце, але… не залишати багатодітну родину. Він мовчки погодився, бо дружина прочитала у приватному листі Михайловича одкровення:

- Якщо великий Данте мав свою Беатріче, то нехай буде дозволено й мені, простому смертному, мати власну Беатріче, яка розпалює вогонь і зігріває серце.

…Свого чоловіка Віра Устимівна, жінка “з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами”, пережила на вісім років. Весь той час вона всіляко дбала про збереження літературної спадщини Михайла Михайловича.

Наприклад, обласному історичному музею імені В.В.Тарновського вона передала архів на збереження тільки за умови, аби нічого з матеріалів ніколи не залишало межі Чернігова. Сонцепоклонник мав залишатися при ній, на малій батьківщині.

Повернувшись із вимушеної еміграції в Чернігів, наприкінці 1921 р. дружина-квітка, Віра Устимівна Коцюбинська-Дейша померла вдома, на руках молодшого сина Романа (1901-1939), від жахливого виснаження, ускладненого запаленням легень і висипним тифом.

Поховали її у Чернігові поруч із чоловіком, на Болдиній горі.

Бо ще в сонячний період залицяння наречений так щиро обіцяв своїй Вірі:

- Побажаю я нам долі тихої, погожої та роботящої, обопільного зрозуміння, поважання та пошанування, єдиної стежки й мети.

Олександр Рудяченко. Київ.

Закінчення: Коцюбинський. 2. Сонцепоклонник та його божі діти

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>