«Молодість-47»: Негерої нашого часу
Розподіл нагород першої травневої «Молодості» дозволив виявити основні мотиви конкурсної програми. Для стрічок, оголошених переможцями, характерна увага до людей, які зазвичай перебувають за межами культурного поля, непримітним і незначним, яке не беруть видимої участі у бурхливих соціальних процесах епохи і, здається, не здатні контролювати власне існування.
Варто обмовитися, що на церемонії нагородження прозвучали і назви картин (про них ми писали у попередньому матеріалі), присвячені образам куди менш пересічним: Екуменічне журі віддало свій приз «Ретабо» Альваро Дельгадо-Апарісіо, оцінивши парадоксальний християнський посил боротьби героя стрічки з борцями традиційної моралі, а приз головного журі як кращий короткометражний дебют отримала «Блискуча нагла смерть» Серджіу Негулічі про світ авангардного румунського мистецтва, зметеного Другої світової.
Глибоко незадоволені своїм життям, виснажені нездійсненними амбіціями, балансуючі на межі нервового зриву – такими зазвичай зображують людей творчого складу – іронічних, болісно витончених інтелектуалів. Кілька з найбільш примітних робіт, представлених у конкурсних програмах «Молодості», розповідають про обмежених, простодушних, позбавлених особливих прикмет пересічних, в яких з першого погляду важко запідозрити що-небудь, окрім непробивного душевного здоров'я – і при цьому психічно нестійких, внутрішньо бунтівливих і ранимих, подібно до персонажів «Трамвая «Бажання»» або «Польотів уві сні і наяву».
Така «людина без властивостей» опиняється в центрі розповіді литовсько-польської картини «Святий» Андріуса Блажевічюса, яка стала володарем Гран-прі, – флегматичний, млявий механік близько сорока років, який у виконанні обов'язків батька сімейства виявляє скоріше сумлінність, ніж справжню любов і турботу, який не має інших захоплень, окрім занять важкою атлетикою. Зі звичної колії його вибиває звільнення, яке, втім, лише підкреслює ординарність цього жителя литовської провінції, що страждає від постіндустріального економічного застою. Душевні пориви героя, його пристрасне бажання вирватися з кола повсякденних турбот, розірвати остогидлі зв'язки парадоксальним чином розкриваються у бездіяльності і нерішучості. Так, його професійне честолюбство проявляється у відмові влаштуватися на місце охоронця в магазині, а цнотливий характер відносин з перукаркою з Вільнюса, якій він не зізнається у коханні навіть після того, як повідомляє дружині про існування «іншої», підкреслює силу його почуттів. А начебто малозначна сюжетна лінія, яка дала назву фільму, – зі своїм товаришем герой намагається відшукати хлопця, який живе по сусідству і який записав на YouTube відео про явлення Христа, – свідчить про його відчайдушну потребу у диві, прагнення у своїй сірій повсякденності відчути, нехай і у чужій вірі, яку він сам висміює, присутність Бога.
Схожий герой діє у стрічці Дмитра Сухолиткого-Собчука «Штангіст», яка отримала нагороду за кращий фільм Національного конкурсу. Вивірена постановка кадру, витонченість мізансцен відтіняє невигадливість існування персонажа, власне штангіста, усі заняття і помисли якого, здається, зведені до підготовки до чергового змагання. Але у цій зосередженості поступово проявляється патологічне підґрунтя, щось більше, ніж спортивний азарт чи кар'єрна цілеспрямованість. Незворушність героя, яка межує з апатією, є своєрідним чохлом для напруги, яка опанувала ним, і яка раптом виявляється під спалахи агресії, а прагнення взяти вагу постає не тільки манією, але і терапією, способом впоратися з травматичними спогадами і неврозами.
Таке ж відокремлене існування веде героїня фільму Нікона Романченка «Поза зоною», який отримав спеціальну згадку журі національного конкурсу. Працівниця тернопільської кондитерської фабрики середніх років показана на своєму робочому місці, біля залитого шоколадом і патокою конвеєра, серед пожвавлення київського вокзалу, в тиші дніпровського моргу, перед руїнами житлових будинків. Однак ще до того, як героїня вирушає на схід, глядач розуміє, що, продовжуючи виконувати повсякденні обов'язки, вона існує поза звичною дійсністю, замкнена у свідомості, що її син, який перебуває в АТО, не відповідає на дзвінки. Картину Романченка можна назвати однією з найбільш виразних кінематографічних фіксацій сучасного стану українського суспільства з його непевним сплетінням мирних буднів і війни.
Інший володар спеціального згадки, «Щасливі роки» Світлани Шимко та Галини Ярманової, розповідає про людей, які і в мирний час перебувають в ізоляції, змушені вести таємне існування. Побудований на архівних записах і спогадах жінок нетрадиційної орієнтації, фільм розкриває особливості існування не тільки представників ЛГБТ-спільноти, але й всіх тих, хто у тоталітарній країні опиняється в опозиції до панівної ідеології в силу не стільки свідомого вибору, скільки якихось вроджених якостей. Картина, яка розповідає про радянське минуле, нагадує і про наших сучасників, які, оголошуючи себе борцями з совдепівською спадщиною, намагаються використовувати совдепівські методи підпорядкування приватного життя диктату суспільних уявлень.
Мотиви протистояння колективу і особистості, яка перебуває на соціальних марґінесах, знаходять найбільш вишукане і глибоке відображення у датсько-ісландських «Зимових братах» Хлинура Пальмасона, названих найкращим фільмом програми повнометражних дебютів. Центральний персонаж – молодий шахтар, який промишляє виготовленням алкогольного питва з крадених хімікатів, яке він без докорів сумління збуває товаришам, може видатися одночасно відштовхуючим і малоцікавим. Однак візуальна витонченість цієї знятої на 16-міліметрову плівку картини і чудове виконання Еліота Кроссета Гове надають несподіваної величі образу інфантильного, озлобленого юнака, який живе у світі своїх фантазій, стверджують його людську гідність, змушують співчувати його невдачам і образам всупереч його власній нездатності відчувати співчуття взагалі до когось.
Розкриваючи цінність особистості з допомогою такого, здавалося б, нікчемного героя, Пальмасон з тою ж віртуозністю вибудовує гостросюжетну, насичену напруженими мізансценами розповідь з найбільш невигідного матеріалу – повсякденного життя мешканців вапнякового кар'єру, з любовним трикутником, який зводиться до еротичних мрій і незграбної колотнечі, з самогоноварінням як кримінальною інтригою, з гвинтівкою, яка так і не вистрілить по живій мішені.
Здатність організаторів відшуковувати та представляти вітчизняній публіці фільми, подібні до картини Пальмасона та інших переможців цьогорічного фестивалю, свідчить (ще більшою мірою, ніж затримки сеансів і накладки з перекладом), що незважаючи на дуже прикру сезонну метаморфозу з її сумнівними радощами кінооупенейрів і передбачуваним падінням відвідуваності, суть «Молодості» – цього радикального і витонченого, присмаченого чарівно богемною плутаниною молодіжного огляду – залишилася незмінною.
Олександр Гусєв. Київ
