Комп'ютерник Фауст і селфі сатани. Шарль Гуно в Нацопері

Комп'ютерник Фауст і селфі сатани. Шарль Гуно в Нацопері

1636
Ukrinform
Глядацькі враження від другої прем'єри «Фауста» в італійсько-українській інтерпретації Маріо Корраді

...З першими звуками музики Гуно завіса піднімається, і ми бачимо обладнаний у стилі хай-тек кабінет сучасного комп'ютерного генія доктора Фауста. 

Так само, як і його середньовічні «папєрєднікі», він розчарований у житті, бо нових інформаційних технологій не відкрив, абсолютної істини не пізнав, словом, «життя – біль», завершення роботи і вихід із системи. Назавжди. Вже й шприц зі смертельною ін'єкцією напоготові. 

Але Фауст-комп'ютерник не перевірив іще один варіант розв'язання загадки буття: якщо йому не допоміг у цьому Бог, то, може, допоможе диявол? А ось і він: «Кликав? Я тут! Проси що хочеш! Потім розрахуємося!» А щоб Фауст швидше дав згоду на big deal, Мефістофель показує йому на моніторі прекрасну дівчину Маргариту...

«Прем'єрне поновлення» – так не дуже зрозуміло для невтаємничених назвали у Національній опері повернення на київську сцену з нагоди 150-річчя театру опери Шарля Гуно «Фауст». У репертуарі театру ця вистава з'явилася у вісімдесятих роках 19 століття, протягом 20-го століття на сцені Нацопери було здійснено більше десяти її інтерпретацій у класичному ключі, а у новому тисячолітті на «Фауста» вирішили поглянути крізь призму сучасності. 

У 2005 році відомий італійський режисер Маріо Корраді разом з українською командою театру здійснили постановку відомої вже понад п'ять століть середньовічної легенди про вченого-чорнокнижника, яка на той час здалася аж надто авангардною. І хоча вистава тоді отримала доволі прихильну пресу, публіка сприйняла її настільки насторожено-прохолодно, що вона недовго протрималася на сцені. А у ювілейний сезон «Фауст» в інтерпретації Корраді був поновлений і знову представлений на суд столичних глядачів. Поновлення вистави стало і відповіддю на закиди, що Нацопера відстає від вимог часу, і спробою «звірити годинники» з київською публікою, і не надто ризикованим експериментом, адже вистава ставилася не «з нуля».

Італійсько-американський режисер Маріо Корраді понад десять років тому запропонував українській публіці авторське прочитання історії, яку розповіли Гете і Гуно. Він переніс дію вистави у наш час. 

На переконання Корраді, філософська основа твору настільки глибока, що час, коли відбуваються описані в ньому події, – у середньовіччя, коли з'явилася легенда про доктора Фауста, у 19-му столітті, коли одну з її версій поклали на вірші і музику, чи у 21-му, – не має жодного значення. 

До речі, Корраді за освітою філософ, а театральну кар'єру як актора і режисера він розпочав у театрі Йєльського університету, де з 1970 по 1974 роки закінчував докторську роботу з філософії. Митець так і не зміг обрати щось одне з цих двох головних пристрастей – він ставив вистави по всьому світові й паралельно аж до 2010 року викладав філософію в католицькому університеті Мілана. Напевно, ці творчі шукання дали йому підстави сказати київським журналістам після української прем'єри в 2005 році, що «Фауст – це я». 

Осучаснення сюжету класичного твору режисер пояснив бажанням зацікавити молодь, яка виросла на «Зоряних війнах» та «Матриці», а передати це відчуття часу глядачеві мали засоби сценографії та костюми.

Поновлення постановки Корраді здійснила творча група у складі диригента Алли Кульбаби, режисера Миколи Третяка, хормейстера Олександра Тарасенка, балетмейстера Віктора Яременка, сценографа Андрія Злобіна та художника по костюмах Ганни Іпатьєвої.

Я побувала на другій прем'єрі «Фауста» в італійсько-українській інтерпретації, тож поділюсь враженнями про неї.

Відверто кажучи, знаючи передісторію постановки, я була готова до більш сміливих експериментів, а консерватизм київської публіки десятилітньої давності викликав певний подив. «Це, напевно, тому, що в нас тоді безвізу не було», – жартома припустила моя подруга. Жарти-жартами, але в тому, що час впливає на наше і загальне, і особисте сприйняття мистецьких пошуків, можна було пересвідчитися на вчорашній прем'єрі.

...Як ми знаємо, Фауст просить повернути йому юність. За Корраді, Мефістофель разом із підручними робить ученому пластичну операцію. Такий режисерський хід, як на мене, не зовсім логічний, адже Фауст хоче не просто молодо виглядати, а прагне свіжості сприйняття, юної жаги життя і пізнання нового. Та й з прикладу наших політикинь ми бачимо, що такі чудеса, як пластичні операції, під силу не тільки Мефістофелю. 

Інші режисерські знахідки, навіть доволі екстравагантні, не викликали в мене жодного внутрішнього спротиву. Загалом постановка тримає увагу глядача весь час – а раптом нове сценічне рішення вплине на хід добре відомого класичного сюжету?

Дія опери розгортається у просторі, обмеженому піднятим ззаду металевим круговим мостом. Цей простір перетворюється то на бар, у якому гуляє молодь, то на міжпланетний термінал  аеропорту, дуже схожий на свій аналог із «Зоряних війн», то на приділ церкви. А коли Мефістофель спокушає Фауста сценами з «Вальпургієвої ночі», то межі простору, як і межі гріха, розширюються. Цим же мостом у фіналі вистави врятований коханням Маргарити Фауст піднімається вгору, а диявол сам опускається у пекло. 

Серед особливо показових постановочних моментів я б виділила сцену в барі, коли його відвідувачі, запідозривши Мефістофеля у чаклунстві, хочуть побороти його, склавши хрести з підручних предметів. «Ой як цікаво! Ви це серйозно?» – ніби тролить їх сучасний сатана, виймаючи з кишені смартфон і роблячи селфі на тлі своїх поборювачів. 

Та найбільше враження на мене справила сцена, коли зваблена Фаустом Маргарита приходить до храму замолювати своє гріхопадіння перед розп'яттям. Мефістофель глузує зі щирого каяття дівчини і каже, що ніяка молитва їй не допоможе, все одно вона горітиме у пеклі. І раптом Спаситель сходить з хреста і прикриває голову дівчини своєю долонею! І хоча підсвідомо розумієш, що тут Корраді-режисер проявив себе ще й як викладач католицького університету, від цього мурашки по тілу бігати не перестають! 

Загалом виконавиця партії Маргарити у другій поновленій прем'єрі народна артистка України Ольга Нагорна була напрочуд природна, переконлива, артистична і вокально неперевершена. Як на мене, саме вона була стрижнем опери, яку Гуно спочатку так і назвав – «Маргарита». 

У перших двох прем'єрах поновленої вистави, які відбулись 18 і 19 листопада, були залучені й виконавці головний партій, які співали у цій постановці понад 10 років тому, – Дмитро Кузьмін (Фауст) та Тарас Штонда (Мефістофель), і новий потужний дует – Валентин Дитюк і Сергій Ковнір. 

Щодо Мефістофеля у виконанні народного артиста України Тараса Штонди, то мені він здався аж надто статечним. Його літературний герой, змагаючись за душу Фауста, насправді веде «баттл» із самим Богом, застосовуючи для цього весь свій арсенал, тож ця партія, за ідеєю, – найбільш ігрова й рухлива. Власне, судячи з преси, таким і був Мефістофель–Штонда під час коррадієвської прем'єри. Але якраз цієї гри-куражу у вчорашній виставі мені й не вистачило. 

Змішані почуття викликала і робота художника по костюмах Ганни Іпатьєвої. Як розповідав режисер вистави десять років тому, він не надто заглиблювався у процес їх створення, схвалюючи лише ескізи. Костюмам у постановці відводилася роль певного маркера сучасності, тож, за ідеєю, вони мали б тяжіти до мінімалізму, але з деякими характерними деталями. Натомість ми побачили невиправдано складний крій і нагромадження кольорових плям у костюмах виконавців навіть балетних номерів у «Вальпургієвій ночі», не кажучи вже про вбрання наших «сучасників». 

Але загалом враження від вистави більш ніж позитивне, – адже і хочемо, і можемо, і, головне, виходить зробити класику сучасною. 

Наступна вистава поновленого «Фауста» відбудеться 6 грудня. Рекомендую!

Надія Юрченко, Київ


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-