“Час хризантем”: камерна оптимістична драма про головне

“Час хризантем”: камерна оптимістична драма про головне

Блоги
1885
Ukrinform
Найбільш не зрозуміла мені колись, але, тим не менше, улюблена японська казка розповідає таке.

Була в імператора кохана наложниця. Але потім він полишив її заради нової. Нова, торжествуючи, почала просити в колишньої спочатку її прикаси — та віддала. Потім попросила її кімоно — та віддала. І втретє нова фаворитка попросила найдорожчу втіху колишньої — букет хризантем, який та неймовірно любила. Образи цієї казки крутилися у мене в голові, коли я дивилася художній фільм Дмитра Мойсеєва «Час хризантем», який вийшов з 1 червня в український кінопрокат.  Не дуже звичний для українського кіно жанр камерної драми.

Намагаючись узагальнити – про що це кіно, я виділила таких п'ять ПРО.

“ЧАС ХРИЗАНТЕМ” : П'ЯТЬ “ПРО”

1. Про те, що доброта і здатність відчувати чужий біль повернеться до тебе в найнесподіваніший спосіб. Деколи навіть за мить.

2.  Про те, що місто, навіть спальний район бідної країни — неймовірно прекрасні восени. Якщо його люблять ті, хто його знімають.

3.  Про те, що наявність людей, які тебе розуміють, відкривають власні глибини.

4. Воно про чоловічий інфантилізм: найпоширенішу хворобу пострадянських чоловіків.

5.  Про те, що кожен момент життя треба проживати осмислено та вдячно.

НЕЩАСЛИВІ ЧОЛОВІЧІ ОБЛИЧЧЯ

Це повільне кіно, в якому ніби нема внутрішньої динаміки, триває годину та десять хвилин. Я би сказала дванадцять, бо ще дві хвилини після його закінчення ніхто не встає з місць. Це ніби не пов’язані між собою сцени та зустрічі, майже всі вони не мають якогось подальшого розвитку, а ніби слугують тлом нашого життя та допомагають розкрити його зміст. Та вони, тим не менше, якось причаровують буквально з першого кадру в басейні.

Молодий жиголо (Петро Армяновський) намагається “підчепити” в басейні сумну та втомлену жінку. Вона не здається гарною, але це швидше некрасивість нещастя. Зовні солодкий плейбой пропонує самітниці “вечерю, розмову, професійні пестощі” і каже, що це коштує 5000 тисяч гривень.

- Десять Савичів, - каже для себе жінка (маючи на увазі, що 5 тисяч – це 10 500-гривневих купюр, на яких зображено Григорія Сковороду). Ви знаєте, хто такий Сковорода? – роздумуючи, перепитує вона жиголо.

- Гетьман? – невпевнено каже він.

- Ні, я так не можу, – відмовляється вона.

І далі ми годину вже стежимо за головною героїнею, за її спробою прихиститися від сьогодення, в якому помер коханий чоловік, переосмислити минуле, отримати полегшення.

Треба сказати, що часом моя ідентичність християнки вступала у суперечність із фільмом. У головній героїні – явне заперечення церковного, і явні прояви того, що вважається відьомським. Наприклад, шахрай з похоронної контори, який запросив на 30% дорожче від заявленого за погребіння чоловіка (“гроші на подушку, на грим” – ви ж хочете, щоб все було пристойно?). Причому, похоронна контора завішана чомусь розп’яттями. Це такий прозорий натяк, що священики – теж шахраї? Причому Ольга (так кличуть героїню) пізніше, опинившись у квартирі, прямо заперечує проти присутності священика навіть на похованні. (Хотілося б дорікнути авторам, що у фільму значно більше шансів стати зрозумілим для віруючих, аніж для тих, хто культивує в собі подібну антицерковність).

Героїня ідучи – здається безцільно, зупиняється, бо побачила мовчазного дивака (Андрія Кронглевського). Хлопчина виявився її сусідом, який чомусь одного дня замовчав. Вона намагається допомогти йому, викликає маму. У одному з наступних епізодів вона проведе пальцями по його шиї та хребту, поцілує, і до хлопця повернеться мова.

Дивно, але перебігу картини не заважає оте майже фізичне відчуття болю, яким пронизано існування героїні. Вона спотикається біля дверей власної квартири, коли бачить там свекруху та брата чоловіка. І ніби акумулює сили для розмови. Мені здається, що інфантилізм чоловіків, особливо, пострадянських – це окрема кінематографічна тема, яка розкривається в одних фільмах мимоволі (Сергій з фільму “Заздрість богів”), у інших яскраво (Женя Лукашин з фільму “Іронія долі”), а наша стрічка ніби дає картину двох “маминих синів” (одна українська письменниця навіть термін для них вигадала “мамник”).

В оцій розмові між трьома майже розставлено всі крапки над "і", прояснена ситуація. Ольга — свекрусі: “Моє самогубство було б доказом мого страждання? Я трачу зароблені гроші, бо не можу тримати їх у руках. Через вас він так боявся 12 років навіть мене підпустити, боявся, що я розчаруюся. (Як часто «мамники» в усьому шукають схвалення своїх мам, а потім дружин — автор). Це ви наголошували, що спочатку житло, заощадження, а потім діти – і дітей я вже не можу мати. Це тому він тяжко працював, а ваш інший син у сорок років досі живе з вами”.

І, повертаючись до брата свого чоловіка, каже: “Візьми гроші, поїдь кудись сам. Зроби щось для себе”. Це історія двох мамників, один з яких вирвався від мами, а інший — ні. Втім оця гострота пом’якшується майже каяттям мами: «Я хотіла, щоб мої діти жили краще за мене”.

Як не дивно, але оці намагання себе десь подіти, оці проживання та діалоги ніби втамовують біль героїні. Вона приходить у майстерню до старого приятеля (Костянтина Данилюка), вони говорять про життя (“мені подобалося, що ти ніколи не жалівся на життя, навіть мовчки”), про його дитину (“їй відкрився цілий світ, а тут я, та й розлучення трохи вплинуло”). А коли вона йде, то він каже вслід: “Тебе завжди було важко не хотіти”. Це не було запрошення до інтиму, це був такий чоловічий спосіб сказати немолодій жінці, що вона все ще бажана.

Остання сцена в барі, де Ользі приносять коктейлі, 28-й, 31-й. Вона замовила кілька коктейлів, з 28-го по 31-й – по числу щасливих років. До неї підсідає ще один чоловік. Герой Ігоря Рубашкіна, блискучий та викличний у своєму таланті. Легко грати бабія в країні з таким серйозним демографічним перекосом. І це абсолютно шикарний діалог. Герой Ігоря запрошує Ольгу на Мадагаскар: “Я застав мою вже колишню в кафе з іншим, вона цілувалась. А я чотири роки їй не зраджував”. “То переспіть також із кимось та повертайтесь до неї”, - радить Ольга.

А коли він спантеличено на неї дивиться, вона пояснює:

- Подумайте, вам 37. Ви не зраджували чотири роки, давайте уявимо, що мине ще чотири. 41. А потім ще чотири, 45.  А потім ще чотири і ще чотири. І далі — останній вагон, і ви б так і не зробили цього?

- Я не знаю, - чесно каже він.

- Може, вона відчула це і зробила це перша.

Ольга згадує своє минуле і свої відносини з чоловіком: “А може треба було відпустити? Та ні, з тою навіженою він би сам на себе руки наклав”.

Це вже не так важливо – чи полетить Ольга на Мадагаскар із новим знайомим (“Полетіли, приставати не буду, тільки спілкування: ви така сумна і світла”), бо ось так у розмові проживається драма. Проживається із прямою вказівкою голосом героїні: бути вдячним за все.

Я намагалася в кіно зрозуміти, чому в назві фільму є хризантеми? Вони з’являються в кадрі кілька разів, але ніяк не прив’язані до сюжету. Може вони є ознакою мудрості, доброти? Може вони відсилають нас до східної філософії? І знову згадала японську казку. Прекрасна наложниця віддала свої улюблені хризантеми суперниці, але – супроводивши їх хоку про красу та страждання. Нова імператорська наложниця засоромилася і прислала квіти назад. Радість господарки, що до неї повернулися хризантеми, була така велика, що це само по собі виглядало хепі-ендом. (Про те, що потім імператор до неї повернувся, згадали одним рядком — побіжно).

Казка про букет хризантем так само, як і фільм, вчать радіти кожному моменту життя. А коли радіти нема чому, життя вчить бути йому вдячним. І можливість його проживати та відчувати залежить тільки від нас. Так сказано у фільмі...

Лана Самохвалова

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-