Про Самару та колодязь

Фільм у Ф.Хав’єра Гутьєрреса вдався. Зловісна касета продовжує свої смертельні жнива і рано чи пізно комусь мало спасти на думку, що ключ до того, аби покласти цьому край, треба шукати в минулому цієї дитини, котра неквапливо крокує з колодязя через екран телевізора, щоб сіяти смерть. Однак, хоча жах, який наводить вона, своєю з’явою, нібито, як і раніше, непідробний, проте став, як би це дивно не звучало, чимось звичним - його почуття притупилося. Логіка справедливо вказувала на те, що страшнішою за саму Самару могла стати тільки її історія, в результаті якої дівчинка потрапила на дно того самого колодязя, відтак, по суті, єдиний варіант сценарію, який міг зберегти інтригу та інтерес до франшизи, вимальовувався досить чітко.

Залишалося тільки грамотно опрацювати деталі, з чим творці успішно і впоралися. Ідея з «фільмом у фільмі», який став відправною точкою в розвитку подій, стала вдалою. Історія обростає подробицями, які, у свою чергу, породжують нові питання, кількість яких збільшується в геометричній прогресії. Ну а потім - сюжетний хід, який я просто обожнюю у трилерах /фільмах жахів за умови, що його грамотно обіграно, - вояж до певного провінційного містечка, набитого зловісними таємницями і кістяками в шафі, причому найчастіше не тільки в переносному сенсі і не тільки в в шафі. До «Дзвінка» тут не присікаєшся: нічого зайвого, все має сенс: кожна сцена, кожен персонаж. Жителі містечка, якого з них не візьми, - сама принадність, в тому сенсі, що кожен з них доречний і грає свою роль у тому, що відбувається та відбувалося, з огляду на той факт, що копають в уже порослому мохом минулому. На запитання починають з'являтися відповіді, при цьому напруга зростає із шаленою швидкістю.

Кульмінація в картині варта похвали, як і все, що ми побачили до неї. Проте власне фінал сильно псує враження, ба навіть більше, змушує схопитися за голову. «Дзвінки» мали красиво закруглити історію «дівчинки з колодязя», поставити в ній крапку й упродовж перегляду тут усе створювало підстави для оптимізму. Проте ж ні, фінал фактично відкритий, а відтак чекай на чергове продовження, де з імовірністю 99% немає про що розповідати, настільки в цьому циклі все виглядає завершеним. У плані переглядів франшиз я звик все доводити до кінця: якщо вже зачепився за якусь, то зазвичай дивлюся до кінця. Але можливе (тримаю кулаки, щоб цього не сталося!) продовження «Дзвінків» може стати тут першим винятком, тому що аж ніяк не хочеться псувати враження від дуже непоганої франшизи бездарним і порожнім сиквелом. Шансів на те, що він зможе стати хоча б мінімально цікавим і захоплюючим, - на жаль, майже жодних.

Пару слів про акторів: вони в картині сподобалися. Багато від них не вимагалося, але те, що було потрібно, вони зіграли і зіграли непогано. Це стосується і Матільди Анни Інгрід Лу, й Алекса Роу, і Джонні Галекі, та й решти. Ну і нарешті просто неперевершену роль зіграв у Гутьєрреса Вінсент Д'Онофріо, ставши справжньою знахідкою та головною окрасою фільму.

Свій вагомий внесок внесла в успіх картини і музика Меттью Марджесона, якого нещодавно я вже хвалив за атмосферний саундтрек до «Дому дивних дітей Міс Перегрін», а ще раніше - за «Kingsman: Таємну службу». Непогано спрацював Меттью й у «Дзвінках».

Отже, все було б чудово, якби це справді був фінал. А так залишається сподіватися, що здоровий глузд у творців все-таки візьме гору і вони не зніматимуть майже гарантовано приречене на провал продовження.

Михайло Коронкевич

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства