Стратегія Кремля – змусити Україну дати воду Криму

Перший сплеск публічної дискусії, чи варто Україні відновити постачання води до Криму, вже відбувся. Аргументи сторін визначилися, і в майбутньому навряд чи кардинально зміняться (доповняться). Детальніше про те, хто і як висловився на цю тему можна прочитати тут. До числа противників подачі води додамо лише міністра інфраструктури України Володимира Омеляна – він виявився найвищим українським посадовцем, хто висловився на цю тему.

Дуже коротко про аргументи «за» відновлення подачі води. Їх, за великим рахунком, три: 1) там наші громадяни, ми про них маємо дбати; 2) Коли повернемо Крим, то доведеться вкладати величезні кошти на його відновлення, тож не варто зараз доводити ситуацію до повної катастрофи; 3) за воду до Криму можна отримувати значні кошти, а нині ми просто скидаємо її у Чорне море. Це окрім відвертої демагогії на кшталт «треба боротися за голови кримчан, бо, хтозна, може ще повторний референдум там проводитимуть» чи «ми ж купуємо російські нафту та газ».

Аргументи «проти» зайве навіть коротко формулювати, вони абсолютно очевидні.

Чи може Росія утримувати Крим? Теоретично – цілком, питання виключно у грошах. Нема води? Беріть з моря, опріснюйте. Не беруть, бо дорого. Не вистачає залізниці, автодоріг для доставки товарів? Везіть Керченським мостом, поромами, кораблями. Та везуть, але надто дорого виходить, через що кримські ціни вищі за московські. Не вистачає електроенергії? Будуйте ТЕС, везіть для них паливо з Росії. Будують і везуть, але знову ж – дуже дорого. А ще міжнародні санкції, які теж породжують дорожнечу. Все виходить дорого! Оце і є ціна окупації, дуже висока ціна, яка в кінцевому підсумку має виявитися непідйомною навіть для такої великої та багатої країни, як Росія.

Хтось хоче в Україні, щоб ми взяли частину витрат на себе?

Нема сумніву, що раніше чи пізніше дискусія поновиться. Тому що це тільки зовні виглядає як вільна суперечка людей, котрі представляють лише самих себе. Насправді, і це очевидно, йдеться про дуже серйозну проблему для держави Росія – катастрофічну нестачу прісної води у Криму, тож згадану дискусію варто розглядати як видиму частину великої роботи Кремля з вирішення цієї проблеми.

Оскільки всім зрозуміло, що реально згадана проблема вирішується тільки відновленням подачі води з України Північнокримським каналом (усі інші варіанти – нереальні), для Росії завдання зводиться до того, як змусити Україну дати воду. А далі, як правильно зауважують противники відновлення подачі води, будуть примус і заохочення до відновлення постачання електроенергії (за гроші, звісно!), і відновлення залізничного сполучення Росії з Кримом через Україну (теж не задарма). Правильно, це капітуляція, визнання де-факто Україною, що Крим – вже російський, після чого міжнародне визнання того самого неминуче.

Як бачимо, плани у Росії цілком стратегічні: Україна знову, як у 1954-2014 роках, забезпечує Крим водою, енергією, траспортними комунікаціями, тільки тепер Крим – російський і Росія викладе за цю ідилію трохи грошей.

Чи може Росія досягти такої стратегічної мети?

Найперше, що маємо розуміти: будь-які гуманітарні чи економічні чинники у цій справі не можуть мати визначального значення, головним є і завжди буде політика. Тобто, ймовірність, що Україна подаватиме дніпровську воду до Криму ще до його повернення в Україну, може бути реалізована виключно з політичних причин. Конкретніше: це можливо, якщо в Україні встановиться проросійська влада (по суті, а не за гаслами і деклараціями). Можна, звісно, стверджувати, що в Україні такого вже більше ніколи не буде – проросійської влади, але ми зараз говоримо не про реалістичність цього варіанту, а лише про те, що воду до Криму може дати тільки проросійська влада в Києві. Якщо ж хтось упевнений, що в Києві такої влади вже ніколи не буде, то тоді й дискутувати нема про що, і з надій Кремля на дніпровську воду можна тільки зловтішно посміятися.

Тільки чи не зарано нам сміятися з Кремля?

Україну не лише закликатимуть, а й примушуватимуть дати воду. Не лише зваблюватимуть грошима, а й погрожуватимуть різними бідами. Примус буде прихований – це коли Україні створюватимуть якнайбільше проблем, вирішення яких ставитимуть у пряму залежність від згоди дати воду (приміром: заручники, блокада Азовського моря, транзит газу тощо – вибір у Кремля широкий). Або відкритий – антиукраїнська інформаційна кампанія із звинуваченнями у порушенні прав людини, до якої буде залучена і міжнародна складова аж до, не виключено, ООН. Усі впевнені, що Україна витримає цей потужний цілеспрямований тиск?

Тривожить сам факт появи подібної дискусії у публічному просторі України. Заспокоювати себе тим, що у нас свобода слова, і нікому не заборонено пропонувати до дискусії та обстоювати будь-яку тему – не випадає. Її розпочали не якісь там самозванці-блогери на особистих сторінках у соціальних мережах, а відомі особи, котрі мали колись або мають зараз відношення до державної служби, причому у виступах на ТБ. Утім, справа навіть не в цьому. Хто нині може заперечити, що в Україні відкрито і приховано діють потужні фінансово і впливові політично проросійські сили?

Дискусію про воду для Криму у нас розпочала Росія з метою психологічного тиску на громадян України (не на українську владу, на неї тиснутимуть інакше). Їх зваблюють грошима (Росія заплатить за воду!) і дурять демагогією, що, мовляв, «жаль наших людей». Щоб потім громадяни тиснули на українську владу (до речі, незабаром вибори). Це не та дискусія, в якій народжується істина. У даному випадку істина давно знайдена, її треба не шукати, а захищати.

Юрій Сандул. Київ