Поки Міністерство оборони розробляє Стратегію підготовки громадян до національного спротиву до 2030 року, по всій країні вже існують сотні навчальних майданчиків, тирів, автодромів, аероклубів і центрів підготовки, створених для цього десятиліття тому. Найбільша з таких мереж – Товариство сприяння обороні України.

Це приголомшливо, але факт: для більшості українців абревіатура ТСОУ сьогодні асоціюється насамперед із автошколами й можливістю отримати водійське посвідчення.

Чому так трапилося, і чому лише зараз, на четвертий рік повномасштабної війни з Росією, Україна саме починає вибудовувати цілісну систему підготовки громадян до оборони держави, розбирався Укрінформ.

ВІД КУЗНІ ПРИЗОВНИКІВ ДО МЕРЕЖІ АВТОШКІЛ

Історія Товариства сприяння обороні України багато в чому віддзеркалює шлях становлення нашої держави. Створене восени 1991 року на базі республіканської структури радянського ДТСААФ, ТСОУ успадкувало величезну мережу навчальних закладів, спортивно-технічних клубів, аеродромів, автодромів і тирів. Упродовж майже двох десятиліть ця система виконувала цілком прикладне завдання – готувала фахівців для війська.

Щороку Кабінет Міністрів України затверджував перелік військово-технічних спеціальностей та кількість призовників, яких необхідно було підготувати для Збройних сил. У навчальних закладах ТСОУ майбутні військовослужбовці здобували спеціальності водіїв автомобільної техніки, механіків-водіїв бойових машин, радіотелеграфістів, водолазів, парашутистів та інших фахівців. За даними Товариства, лише впродовж 1991–2008 років через цю систему пройшли 385 732 призовники.

Сьогодні неможливо сказати, скільки з цих людей згодом відслужили у Збройних силах, брали участь в АТО чи стали до лав Сил оборони після 24 лютого 2022 року. Проте сама цифра демонструє масштаб системи, від послуг якої держава на певному етапі відмовилася.

Після 2008 року державне замовлення на допризовну підготовку молоді у структурних підрозділах ТСОУ фактично було скасоване.

Остання урядова постанова, яка визначала кількість призовників для підготовки за військово-технічними спеціальностями, була ухвалена ще в червні 2008 року. Вже з 2009-го аналогічних рішень Кабмін не ухвалював, а у 2021 році з урядового положення про підготовку та проведення призову зовсім зникла норма про підготовку призовників у закладах ТСОУ.

Чому так сталося?

Однозначної відповіді наразі немає.

З одного боку, після скасування строкової служби в багатьох європейських країнах і тривалого періоду відносної безпеки питання масової допризовної підготовки втратило для держави пріоритетність. З іншого – саме в цей період Україна поступово відмовлялася від системи підготовки населення до оборони, які створювалися протягом десятків років.

Наслідки такого рішення особливо помітні сьогодні. Утім, було б спрощенням стверджувати, що ТСОУ весь цей час перебувало в режимі очікування.

За словами нинішнього голови Товариства Сергія Кошина, попри відсутність державного замовлення, організація зберегла значну частину інфраструктури. Станом на початок 2026 року до неї входять 24 обласні організації, 215 районних осередків, 338 навчальних закладів, сім авіаційних організацій, вісім кінологічних клубів та сім підприємств. Загальна кількість членів товариства перевищує 22 тисячі осіб.

Щоправда, повномасштабна війна завдала цій мережі відчутного удару. За даними ТСОУ, 55 навчальних закладів опинилися під окупацією, 42 досі залишаються на тимчасово окупованих територіях, ще 37 були зруйновані або пошкоджені. Загальна сума збитків перевищила 100 мільйонів гривень.

Однак навіть у цих умовах Товариство продовжує працювати. Лише за 2025 рік його навчальні заклади підготували понад 107 тисяч здобувачів освіти. Загалом упродовж 2022–2025 років різні програми ТСОУ опанували майже 544 тисячі осіб.

Уся ця історія дуже українська.

Попри масштаб інфраструктури та декларовану готовність долучитися до нової системи національного спротиву, громадська організація, метою якої задекларовано сприяння обороні держави, наразі опинилася ніби між двома світами.

Для держави вона вже давно не є елементом оборонного планування. Для суспільства – асоціюється переважно з мережею автошкіл. Для самої ж організації, питання власного місця в новій архітектурі оборони залишається відкритим.

Але саме воно дедалі частіше звучить на тлі нових законодавчих змін, які мають визначити, як саме Україна готуватиме своїх громадян до оборони найближчими роками.

ВІЙНА ПОВЕРНУЛА СТАРІ ПИТАННЯ

24 лютого 2022 року російське вторгнення зруйнувало не лише уявлення про безпеку в Європі, воно змусило Україну по-новому подивитися й на власну систему підготовки громадян до оборони держави.

У перші місяці великої війни на захист країни стали сотні тисяч людей, які ще вчора були програмістами, вчителями, підприємцями, водіями чи студентами. Для багатьох із них знайомство з військовою справою починалося вже після отримання повістки або вступу до добровольчого формування.

Фактично війна поставила перед державою питання, яке роками залишалося десь на периферії безпекової політики: чи повинна країна готувати громадян до оборони ще до того, як вони одягнуть однострій?

Відповіддю став Закон «Про основи національного спротиву», який набув чинності менш ніж за два місяці до початку повномасштабного вторгнення. Саме він заклав основу для формування системи територіальної оборони, руху спротиву та підготовки громадян до захисту держави.

Утім, як зауважує генеральний директор Міжнародного центру оборони та безпеки (ICDS) у Таллінні Дмитро Теперик, проблема України ніколи не полягала у відсутності законодавчих норм.

«Проблема не в тексті закону. Проблема – в розриві між законодавчою архітектурою та оперативною реальністю», – зазначив експерт у коментарі Укрінформу.

Із цією оцінкою складно сперечатися.

Поки на фронті тривали найважчі бої сучасної війни, державі фактично доводилося одночасно воювати й вибудовувати систему, яка мала б готувати громадян до війни.

Навесні цього року Верховна Рада ухвалила чергові зміни до законодавства про національний спротив. Вони суттєво розширили перелік учасників процесу підготовки громадян до оборони держави. Якщо раніше закон насамперед визначав роль органів державної влади, Міністерства оборони та освітніх установ, то тепер до цього переліку офіційно включено громадські об'єднання, інші інститути громадянського суспільства, заклади освіти всіх форм власності, спортивні організації та інші структури.

Фактично це стало визнанням того, що вже давно діяло на практиці. Адже після початку великої війни по всій країні стихійно виникли десятки й сотні ініціатив, які взялися навчати українців того, чого вимагала нова реальність: тактичної медицини, поводженню зі зброєю, роботи з безпілотниками, основ виживання та дій під час кризових ситуацій. Паралельно почали розвиватися ветеранські навчальні центри, школи операторів БпЛА, стрілецькі клуби, курси домедичної підготовки, осередки добровольчих формувань територіальних громад.

До цього переліку поступово додалися й Центри підготовки громадян до національного спротиву, які держава розглядає як основу майбутньої системи і навколо яких нині формується нова архітектура підготовки населення.

У відповіді на наш запит, у Міноборони повідомили, що протягом найближчих місяців Уряд має отримати одразу кілька ключових документів: новий порядок підготовки громадян до національного спротиву, державну цільову програму, Стратегію підготовки громадян до 2030 року та оновлені правила функціонування Центрів підготовки громадян до національного спротиву.

Передбачається, що саме ці документи визначать механізми взаємодії між державою, місцевою владою, військовими структурами та громадським сектором. І саме тут виникає головна інтрига.

Адже поки Міністерство оборони лише завершує проєктування нової системи, в країні вже працюють організації, які володіють інфраструктурою, інструкторським складом і досвідом навчання десятків тисяч людей. Серед них – ТСОУ, добровольчі формування територіальних громад, ветеранські навчальні центри, численні школи операторів безпілотників, спортивно-стрілецькі клуби та інші структури. Питання полягає не в тому, чи потрібні вони, а яке місце держава готова відвести їм у новій системі національного спротиву.

І чи не повториться ситуація, коли значний потенціал громадянського суспільства знову залишиться поза межами реального оборонного планування.

ДЕРЖАВА МАЛЮЄ КОНТУРИ СИСТЕМИ

Отже, до жовтня поточного року Міноборони спільно з іншими органами влади має підготувати одразу кілька базових документів. І саме ці документи мають відповісти на питання, які сьогодні залишаються відкритими: хто готуватиме інструкторів, за якими програмами навчатимуть громадян, як інтегрувати школи, університети, громадські організації та військові структури в єдину систему, яким буде місце органів місцевого самоврядування?

І нарешті, хто координуватиме весь цей процес на практиці?

У Міністерстві оборони повідомляють, що вже підготували пропозиції щодо появи в обласних, районних адміністраціях та Київській міській адміністрації окремих заступників голів із питань оборони. Саме вони мають стати своєрідною сполучною ланкою між державою, військовими та місцевими громадами. Фактично йдеться про створення нової управлінської вертикалі, яка повинна відповідати за виконання завдань у сфері оборони та безпеки на місцях.

Для України це новий підхід.

Тривалий час питання оборонної підготовки населення перебували на стику повноважень різних відомств. Міністерство оборони відповідало за одне, Міністерство освіти – за інше, місцеві адміністрації – за третє, громадські організації діяли самостійно, а волонтерські структури й поготів виникали поза будь-якими державними алгоритмами.

Війна продемонструвала і переваги такої моделі, і її обмеження.

З одного боку, саме громадянське суспільство виявилося здатним швидко реагувати на виклики, коли державні механізми не встигали адаптуватися до нових умов.

З іншого – відсутність єдиних стандартів, програм і координації нерідко призводила до дублювання зусиль або нерівномірного розвитку підготовки в різних регіонах.

Сьогодні держава намагається знайти баланс між централізацією та ініціативою знизу.

Проте досі залишається відкритим питання про роль тих організацій, які вже мають розгалужену інфраструктуру.

Наприклад, Закон «Про основи національного спротиву» прямо передбачає можливість використання майна Товариства сприяння обороні України під час проведення заходів підготовки громадян до національного спротиву. Але в який саме спосіб це відбуватиметься? Чи стане мережа ТСОУ основою для роботи центрів підготовки?

Чи держава розглядає її лише як один із багатьох доступних ресурсів?

Прямої відповіді на ці запитання від Міноборони України ми не отримали.

Відомство лише зазначає, що взаємодія з ТСОУ, як і з іншими громадськими організаціями, здійснюватиметься на добровільних засадах через меморандуми та договори. По суті, це означає, що жодного особливого статусу для Товариства сьогодні не передбачено. І тут виникає ще одна цікава колізія.

З одного боку, держава офіційно визнає необхідність ширшого залучення громадянського суспільства до підготовки населення. З іншого – найбільша організація, яка історично працювала над оборонно-технічною підготовкою громадян, уже сімнадцять років не отримує державного замовлення і фактично здійснює роботу поза межами системи оборонного планування. За цей час сформувалося ціле середовище інших суб'єктів, які також працюють у сфері підготовки громадян до оборони.

Це й добровольчі формування територіальних громад, які після 2022 року стали важливою ланкою безпеки на місцях. Це й мережа Центрів підготовки громадян до національного спротиву, створення яких підтримують обласні військові адміністрації. А ще – численні ветеранські навчальні проєкти, стрілецькі клуби, школи безпілотних систем, курси домедичної допомоги та тактичної підготовки тощо.

Окремим напрямом залишається Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»), яка останніми роками стала найбільшою системною платформою військово-патріотичного виховання молоді. Свою роль відіграють і заклади освіти, які нині готуються до впровадження оновлених програм предмета «Захист України» та нової дисципліни «Основи національного спротиву». У країні вже формується ціла екосистема організацій та інституцій, дотичних до підготовки громадян у сфері оборони держави.

Однак екосистема ще не означає систему.

Поки що незрозуміло, хто саме визначатиме правила гри, розподілятиме ресурси, формуватиме стандарти підготовки та відповідатиме за кінцевий результат. І саме тут українська дискусія про національний спротив виходить далеко за межі історії одного товариства чи навіть одного закону. Адже питання полягає не лише в тому, як використовувати наявну інфраструктуру.

Питання в тому, чи існує в держави бачення того, яким саме має бути підготовлений до оборони суспільний організм через п'ять або десять років.

ЕСТОНСЬКИЙ УРОК: ОБОРОНА ПОЧИНАЄТЬСЯ НЕ З ПОЛІГОНУ

Коли в Україні говорять про національний спротив, зазвичай згадують зброю, стрільбу, тактичну медицину чи підготовку резервістів. У Естонії дивляться на це значно ширше.

«Всеохопна оборона – це не лише військова справа. Це підхід, за якого до забезпечення безпеки держави залучене все суспільство: державні інституції, місцеве самоврядування, бізнес, освітні заклади, громадські організації та самі громадяни», – пояснює генеральний директор Міжнародного центру оборони та безпеки у Таллінні Дмитро Теперик.

На відміну від традиційних моделей, де питання оборони концентруються винятково в руках військових, естонська концепція виходить із простого припущення, що в разі кризи або війни держава виживає лише тоді, коли до цього готове все суспільство.

Саме тому поряд із регулярними Збройними силами в Естонії існує організація, яку українські експерти згадують дедалі частіше – Kaitseliit (Союз оборони Естонії).

Зовні він може нагадувати добровольче формування чи громадську організацію. Насправді ж його роль значно ширша.

Kaitseliit є складовою системи національної оборони країни та діє на підставі окремого закону. Організація об'єднує десятки тисяч добровольців, які проходять підготовку, беруть участь у навчаннях і в разі необхідності готові підтримувати сили оборони.

Важливо й інше – Kaitseliit не існує окремо від держави. Він інтегрований у систему оборонного планування, має визначені функції та місце в загальній архітектурі безпеки. Саме тому, на думку Дмитра Теперика, прямі аналогії між Kaitseliit і українським ТСОУ будуть неточними.

«ТСОУ і Kaitseliit мають певну схожість лише в тому, що обидві структури працюють із громадянами та залучають їх до оборонної тематики. Але їхній статус, роль та місце в державній системі принципово різні», – зазначає він.

Естонський експерт звертає увагу на проблему, яка проходить червоною ниткою крізь усю українську дискусію про національний спротив: питання не лише в кількості тирів, полігонів чи навчальних класів, а насамперед в тому, яке місце ці об'єкти займають у загальній системі.

Сьогодні в Україні тривають суперечки навколо того, чи може ТСОУ стати одним із ключових елементів нової архітектури підготовки громадян до оборони. Аргументів на користь цього вистачає: організація має сотні навчальних закладів, десятки тисяч членів, власну матеріально-технічну базу та досвід роботи з молоддю. Втім, існують й аргументи зворотного характеру.

За останні два десятиліття ТСОУ поступово втратило місце в системі оборонного планування держави. Для більшості українців воно асоціюється насамперед із комерційними автошколами, а не з підготовкою до оборони країни. Власне, про це свідчить і позиція держави.

У відповідях Міністерства оборони на запитання Укрінформу, не йдеться про якусь особливу роль ТСОУ в майбутній системі національного спротиву. Товариство згадується поряд з іншими громадськими організаціями, взаємодія з якими здійснюватиметься через меморандуми та договори. Інакше кажучи, держава поки що не розглядає його як український аналог Kaitseliit. Та чи означає це, що наявна інфраструктура не потрібна?

Якраз навпаки. Дмитро Теперик переконаний, що Україна має використовувати максимально широкий спектр ресурсів громадянського суспільства.

«Для України важливо не копіювати конкретних інституцій, а переймати принципи. Найголовніший із них – інтеграція державних структур і громадянського суспільства в єдину систему підготовки до криз і війни», – наголошує він.

І ця думка видається особливо цікавою.

Адже насправді, потенційними учасниками майбутньої системи національного спротиву можуть стати не лише ТСОУ та Центри підготовки громадян до національного спротиву.

У різних регіонах країни вже діють десятки громадських, ветеранських та волонтерських проєктів, які навчають громадян основ безпеки та оборони. Тож проблема полягає не у відсутності учасників, а в тому, що немає єдиної архітектури їхньої взаємодії.

Саме тому Теперик доволі стримано оцінює нинішні зміни в українському законодавстві. На його думку, ухвалення законів і підзаконних актів є лише початком процесу. Набагато важливішим стане питання їх реалізації.

«Законодавчі зміни можуть дати результат лише тоді, коли за ними стоятимуть сталі інституції, ресурси, підготовлені інструктори та довіра між державою і громадянським суспільством», – зазначає експерт.

І саме тут естонський досвід ставить перед Україною ще одне незручне питання: що робити зі спадщиною старих оборонних структур?

ТІНЬ ДТСААФ: ЧОМУ ЕСТОНІЯ ПІШЛА ОДНИМ ШЛЯХОМ, А УКРАЇНА – ІНШИМ

У свідомості багатьох українців ТСОУ досі залишається прямим спадкоємцем радянського ДТСААФ – Добровільного товариства сприяння армії, авіації та флоту. Після відновлення незалежності Україна фактично зберегла цю інфраструктуру, змінивши назву та правову форму організації. Естонія обрала інший шлях.

За словами Дмитра Теперика, після відновлення незалежності країна не намагалася відроджувати радянський ДТСААФ або будувати на його базі нову систему підготовки до оборони. Натомість держава зробила ставку на відновлення власних традицій добровольчого руху. Саме так було відроджено Kaitseliit – організацію, яка діяла ще до радянської окупації. Звісно, частина інфраструктури колишнього радянського ДТСААФ згодом використовували нові структури, але визначальною стала не матеріальна спадщина, а нова концепція.

Естонці спочатку відповіли на питання, якою має бути система оборони суспільства, і лише потім почали підбирати під неї інституції, майно та ресурси. Натомість Україна сьогодні опинилася у дзеркально протилежній ситуації.

У неї вже є інфраструктура, є сотні навчальних об'єктів, десятки громадських і ветеранських організацій, є мережа центрів підготовки і навіть реальний бойовий досвід найбільшої війни в Європі. Але відповідь на головне питання: якою має бути українська модель всеохопної оборони, і яке місце в ній посядуть держава, армія та громадянське суспільство – ще тільки формується.

Але саме від неї залежить, чи перетворяться численні елементи інфраструктури, яка вже діє, на єдину систему національного спротиву, чи так і залишаться набором окремих, нехай і корисних, ініціатив.

АВТОШКОЛИ ЧИ ОБОРОННА ІНФРАСТРУКТУРА?

Не менш показовою є й інша дилема.

За роки відсутності державного замовлення ТСОУ змушене було виживати самостійно. У результаті саме автошколи стали основою економічного виживання організації. У Товаристві не приховують, що утримання всієї інфраструктури здійснюється коштом, заробленим навчальними закладами та іншими юридичними особами організації.

Лише торік структури ТСОУ сплатили до державного та місцевих бюджетів понад 238 мільйонів гривень податків. Саме тому сьогодні доволі часто можна почути закид, мовляв, ТСОУ давно перетворилося на мережу комерційних автошкіл. У самій організації таке трактування вважають надто спрощеним.

Там нагадують, що підготовка водіїв категорій «С» та «СЕ» залишається безпосередньо пов'язаною з військово-обліковими спеціальностями, а значна частина зароблених коштів спрямовується на утримання інфраструктури, військово-патріотичні заходи та допомогу Силам оборони. Однак сама постановка такого питання показує значно глибшу проблему.

Якщо організація, створена для сприяння обороні держави, протягом десятиліть змушена фінансувати своє існування переважно завдяки цивільним освітнім послугам, то проблема, вочевидь, полягає не лише в ній самій.

Це також питання до державної політики у сфері підготовки резерву та національного спротиву.

ХТО ЩЕ МОЖЕ СТАТИ ЧАСТИНОЮ СИСТЕМИ?

Якщо уважно подивитися на законодавчі зміни, які зараз готує держава, стає очевидно, що майбутня конструкція національного спротиву не будуватиметься навколо однієї організації. Навпаки, нова редакція законодавства виходить із принципу максимально широкого залучення державних структур, органів місцевого самоврядування та інститутів громадянського суспільства.

Власне, саме такий підхід найбільше нагадує моделі, які сьогодні функціонують у країнах Північної та Балтійської Європи. Там оборона держави давно перестала бути виключно справою військових. До неї залучені школи, університети, спортивні товариства, добровольчі організації, органи місцевої влади та бізнес. У цьому сенсі для України ключовим викликом стає не створення нових структур як таких.

Набагато складніше завдання – навчитися поєднувати вже наявні елементи в єдину систему. Адже навіть найсучасніший центр підготовки, найкращий інструктор чи найбільша громадська організація окремо не здатні створити культуру національного спротиву. Вона виникає лише тоді, коли всі ці елементи починають працювати як частини одного механізму.

МІЖ МИНУЛИМ І МАЙБУТНІМ

Історія Товариства сприяння обороні України виявилася значно ширшою за долю однієї організації. Насправді це історія про те, як держава майже два десятиліття не могла визначитися, що робити з підготовкою громадян до оборони.

Відтоді як ТСОУ втратило держзамовлення і поступово перетворилося на розгалужену мережу автошкіл, держава аж до початку великої війни не спромоглася запропонувати жодної альтернативної моделі масової підготовки населення. Російська агресія спочатку у 2014 році, а потім повномасштабне вторгнення у 2022‑му показали ціну такого підходу.

З'ясувалося, що сучасна війна потребує не лише професійної армії. Вона потребує суспільства, яке вміє діяти в умовах кризи, має базові військові навички, підготовлених інструкторів, навчальну інфраструктуру та зрозумілі механізми взаємодії між державою і громадянами. Саме тому сьогодні Україна фактично починає будувати систему національного спротиву заново.

Естонський досвід показує, що успіх такої системи визначається не кількістю ухвалених законів і навіть не кількістю навчальних центрів. Вирішальним є інше – здатність держави об'єднати під спільною метою армію, органи влади, освітні заклади, громадські організації, добровольчі формування та місцеві громади.

Саме так працює всеохопна оборона. Не як окрема структура, окремий закон чи якась окрема державна програма, а як культура відповідальності за безпеку країни.

У цьому сенсі дискусія про майбутнє ТСОУ є лише частиною значно більшої розмови.

Чи знайдеться місце для Товариства в новій архітектурі національного спротиву?

Імовірно, так.

Його інфраструктура, досвід підготовки, навчальні заклади та кадровий потенціал можуть бути корисними державі. Але набагато важливішим є інше питання.

Чи зможе Україна використати не лише потенціал ТСОУ, а й сотень інших структур – ветеранських центрів, добровольчих формувань громад, стрілецьких клубів, шкіл БпЛА, освітніх закладів і громадських організацій, які вже сьогодні навчають людей діяти в умовах війни? Саме від відповіді на це питання залежить, чи стане національний спротив реальною системою, а не черговою реформою на папері.

Тож Укрінформ і надалі триматиме цю тему у полі зору суспільства. Адже після чотирьох років великої війни часу на чергову втрату можливостей у держави вже немає.

Іван Ступак, місто Київ

Фото Олександра Клименка, Кирила Суботіна, Aivar Oja та із соціальних мереж ТСОУ та Kaitseliit