Сержанти з хвостами: тварини на війнах ХІХ-ХХ століть
Упродовж століть тварини поділяли не тільки мирне життя людини, але були поряд і в роки лихоліть. Коні, верблюди, мули, слони, собаки, коти, голуби, качки, дельфіни тощо – всі вони так чи інакше брали участь у воєнних діях. Хтось – безпосередню, хтось – опосередковану, але, тим не менш. Навіть світлячки приносили користь – за відсутності світла їх збирали в банки і використовували як лампи, коли в цілковитій темряві солдати читали листи з дому.
Українці дуже полюбили пса Патрона, але він такий не один і про це нам не можна забувати. Тисячі й тисячі чотирилапих і хвостатих живуть з бійцями в бліндажах і окопах; з киянами, одеситами, харків’янами, дніпрянами, запорожцями – в обледенілих оселях. Вони гріють, прикривають, рятують, втішають і немає в людей таких слів, щоби висловити їм всю свою вдячність.
Втім, про тварин на війні написані десятки книг різними мовами світу, зняті фільми, мультфільми і намальовані комікси, які не тільки показують їхнє життя і службу поряд з людиною, але й допомагають дітям сприймати історію. На їхню честь названі вулиці, побудовані пам’ятники, але багато чого все одно залишається в тіні: їхні страждання і їхня мовчазна жертва.
Сержант Стаббі – американський герой Першої світової
Саме так називався популярний американський мультфільм 2018 року, присвячений чи не найвідомішому собаці Першої світової. Стаббі був першим собакою, якого підвищили до сержанта за участь у бою. Цей пес був справжнім героєм, але в його долі було багать пропагандистського шуму, в чому американці були й залишаються неперевершеними. Тож відрізнити одне від одного, особливо з часом, вкрай важко. Втім, це аж ніяк не применшує як заслуг самого Стаббі, так і його неординарної собачої особистості.
Маленького тер’єра в липні 1917 підібрали солдати 102 піхотного полку 26-ї американської дивізії на території кампусу Єльського університету. Там вони проходили підготовку перед відправленням до Європи. Песика, попри заборону, таємно занесли на корабель і він одразу став талісманом піхотинців. Стаббі прослужив 18 місяців і в складі 26-ї дивізії брав участь у чотирьох важких наступальних операціях на Західному фронті. Він неодноразово рятував свій полк від раптових атак гірчичним газом, знаходив і втішав на полі бою поранених, а також одного разу нібито взяв у полон німецького солдата. Якось вранці біля Шемен де Дам полк піддався газовій атаці. Стаббі першим відчув небезпеку й почав бігати по окопах, голосно гавкати й будити поснулих солдатів. Невдовзі він був поранений, але після лікування знову повернувся в стрій.
Стаббі був єдиним, кому дозволялося безкарно огризатися на накази командира полку полковника Джона Генрі Паркера. Той був ветераном іспано-американської війни, доволі суворим командиром і сміливим вояком, відзначеним Срібною зіркою за героїзм.
Після повернення на батьківщину Стаббі брав участь у військових парадах, зустрічався з трьома президентами США і заробляв за три дні участі в шоу більше, ніж середній американець за тиждень. Помер чотирилапий герой у 1926 році. «Нью-Йорк Таймс» відгукнулась на його смерть розлогим некрологом. Про нього писали книги і знімали кіно. Нині опудало сержанта Стаббі знаходиться в Смітсонівському інституті у Вашингтоні.
Кіт на ймення Севастопольський Том
Зазвичай першим другом людини вважають собаку. Але коти бувають не менш хоробрими й відданими. Найкраще вони зарекомендували себе на флоті. На кораблях коти були грозою щурів і мишей, рятуючи таким чином не тільки продовольчі запаси й запобігаючи поширенню епідемій, а ще й дерев’яні конструкції та корабельні канати. Часто вони зазнавали поранень, а також гинули разом з екіпажем. Тут варто зауважити, що під час Першої світової війни щурів в окопах добряче ганяли собаки, переважно тер’єри.
Історія цього кота дещо вирізняється серед інших. Його добре знають у Великій Британії під ім’ям Кримський, або Севастопольський Том. У Британію він потрапив разом із англійськими солдатами. Вони привезли його на батьківщину після повернення з Кримської кампанії (1853-1856). У вересні 1855 року, після майже річної облоги Севастополя, англійці та французи захопили місто. З провізією було скрутно. Якось увагу лейтенанта Вільяма Гайра привернув увагу кіт, що незворушно сидів на купі сміття серед міської руїни. Він спокійнісінько дозволив лейтенанту взяти себе на руки. Так Том став членом команди транспортного управління 6-го драгунського полку, де Гайр служив заступником помічника комісара. Невдовзі офіцери помітили, що смугастий виглядає нівроку, хоча їжі й людям давали дуже мало. Вони подумали, що кіт ловить мишей. Але британці стали думати далі: якщо є миші, то є десь і харчі! Вояки почали стежити за котом і той привів їх на приховані росіянами в районі корабельних доків продуктові склади. Тож кіт Том, якщо й не врятував життя британців, то значно його поліпшив. Після закінчення війни Гайр забрав кота з собою, але той невдовзі помер. В пам’ять про улюбленця лейтенант зробив з нього опудало, яке подарував Королівському інституту оборонних досліджень. Що було потім – невідомо, але в 50-их роках ХХ століття опудало Тома опинилося на одному з блошиних ринків, де його купила одна поважна пані. В 1958 році Кримського Тома передали до Національного музею армії, де він знаходиться й нині. Хоча стовідсоткової гарантії що це саме Кримський Том – немає.
Войтек – герой Монте-Кассіно
Під час Другої світової сирійський бурий ведмідь Войтек воював у складі 2-го польського корпусу у 22-ій роті артилерійського забезпечення. В квітні 1942-го маленьке ведмежатко виміняли за нехитрий харч в іранського хлопчика польські солдати армії Андерса, що воювала у складі британської армії. Вигодовували на згущеному молоці, а спало воно в пазусі одного з солдатів. Невдовзі другий корпус перекинули з Ірану в Палестину, потім – у Північну Африку, а згодом – в Італію.
Ведмедя офіційно оформили: присвоїли звання капрала, номер, розрахункову книжку, надали пайок. Перевозили Войтека у вантажівці в дерев’яній клітці, хоча ведмідь полюбляв сидіти в кабіні, аби лиш бути поряд з людиною. Так само, як і спати: при нагоді залишав свою буду й залазив до когось у намет, де йому були раді. Солдати навчили Войтека віддавати честь старшим офіцерам, марширувати, боротися. У боротьбі він завжди перемагав, але ніколи не завдавав шкоди солдатам. Натомість, поваливши переможеного на землю, починав лизати йому обличчя. Втім, були й погані звички, які б точно не сподобались захисникам тварин: Войтека навчили пити пиво і курити (хоча, скоріше за все, він не курив, а просто розжовував сигарети). «Бойовим хрещенням» для нього стала битва біля Монте-Кассіно в Італії (1944) – одна з чотирьох кровопролитних битв, під час яких було прорвано (завдяки полякам) лінію оборони гітлерівців і захоплено Рим. Згідно з переказами, ведмідь, який на ту пору мав зріст 1,82 м і вагу понад 220 кг, допомагав розвантажувати вантажівки зі снарядами під шквальним вогнем противника. Правда це чи вигадка – невідомо, але те, що тварина надзвичайно позитивно впливала на моральний дух військових – доконаний факт.
Після закінчення війни, коли Польщу зайняла Червона армія, шлях на батьківщину польським бійцям армії Андерса був закритий. Їх направили в Шотландію. Після демобілізації в листопаді 1947 року капралу Войтекові надав притулок Единбурзький зоопарк в Шотландії. Там йому не вдалося знайти контакт з іншими ведмедями – як-не-як, він виріс поміж людей. Чотирилапого час від часу відвідували колишні бойові побратими. Чуючи польську мову, Войтек одразу ж радісно на неї реагував. Він став справжньою місцевою знаменитістю. Про нього розповідали на ВВС, писали газети. Помер ведмідь у 1963-му, у віці 22 роки. Про нього не забувають: лише в Польщі Войтеку встановлено з десяток пам’ятників. А ще – в Англії, Шотландії та Італії. Також пишуть книги, ставлять вистави, створюють ігри, знімають фільми й мультфільми. Тож і після смерті легендарний ведмідь продовжує служити людям. Тільки на іншому фронті.
Старший сержант Реклесс – героїня Корейської війни
Під час Першої світової війни загинуло приблизно вісім мільйонів коней. Після її закінчення сотні тисяч були продані невдячними людьми на бійні. Іноді траплялися справжні драми, коли солдату доводилося розлучатися зі своїм бойовим товаришем, який не раз рятував його в бою і з яким він пройшов м’ясорубку війни. Кінь не собака, у квартиру його не забереш, навіть якби й хотів. З розвитком військових технологій коней все менше залучали під час бойових дій, але все одно використовували.
Сержант Реклесс, кобила монгольської породи, служила в Корпусі морської піхоти США під час Корейської війни (1950-1953). Її купили за 250 доларів у молодого корейця. Сумна іронія долі: йому терміново потрібні були гроші на протез – сестра наступила на міну і втратила ногу, а американським морпіхам конче була потрібна в’ючна тварина, щоб перевозити нові міни. Реклесс виявилась надзвичайно розумною й відважною – не боялася бою і дуже швидко запам’ятовувала нові маршрути, по яких могла йти сама, без супроводу. Якось у березні 1953, під час битви за аванпост Вегас, вона 51 раз виходила в самостійний рейд задля поповнення боєприпасами кількох підрозділів на передовій. А ще транспортувала в тил поранених, перевозила провізію та допомагала прокладати телефонні кабелі. За час своєї дев’ятимісячної служби кобила була двічі поранена. Реклесс вирізнялася не тільки відвагою, але й товариською вдачею. Вона вільно пересувалася табором, їла абсолютно все, що давали: навіть яєшню, картоплю фрі й шоколадні батончики; пила пиво і кока-колу. Любила бути в центрі уваги. Коли бачила, що на неї не звертають увагу, могла продертися крізь гурт морпіхів, стати посередині й голосно заіржати. Після демобілізації Реклесс відзначили багатьма нагородами, а журнал LIFE включив до сотні героїв Америки всіх часів. У 1959 її офіційно підвищили до старшого сержанта. Вона померла в травні 1968 року, встигнувши ще й ожеребитись чотирма лошатами. На її честь у США відкрито декілька пам’ятників, а в стайнях базового табору морської піхоти «Пендлтон» було встановлено меморіальну дошку.
Світ вчиться шанувати подвиг тварин на війні. Україна має вшанувати їх теж
Голуби, які летіли крізь дим і полум’я битв, рятуючи міста й людей принесеною звісткою; собаки, що винюхували міни або кидалися, обв’язані гранатами, під танки; мули, які долали сотні кілометрів по непролазній багнюці або під палючим сонцем, щоб доставити людям продовольство або боєприпаси… Ця ніким не порахована армія живих істот відіграла значну роль під час кривавих військових конфліктів, розв’язаних людьми. Лише десятки з них стали відомі. Інші загинули або померли на самоті, в агонії, полишені людиною, яка їх використала й кинула.
Відомо, що під час війни у В’єтнамі (1959-1975) бойових собак або присипляли, або просто кидали. Знадобилося 50 років для того, щоб Конгрес США у 2001 ухвалив закон, який забороняє евтаназію або залишення собаки напризволяще після її служби в армії. Це сталося лише завдяки активній позиції небайдужих громадян, зокрема ветеринара Білла Патні, колишнього офіцера корпусу морської піхоти, який розробив спеціальний курс реабілітації та перенавчання собак задля повернення їх до цивільного життя.
В Англії в 1943 році була заснована медаль Марії Дікін – вища нагорода для тварин. Медаль виготовлена з бронзи і на ній зображено лавровий вінок з написами: «За мужність» і «Ми теж служимо». А ще в Лондоні є меморіал «Тварини на війні», присвячений всім тваринам, які служили і загинули під командуванням британських військових упродовж всієї історії. Його відкрили в листопаді 2004 року за участю королівської родини.
Тварини на війні демонстрували інтелект, відданість, стійкість, а ще своєю присутністю робили життя солдат в нелюдських умовах більш людяним. Вони заслуговують нашої відданості та любові.
Про тих наших чотирилапих друзів, які нині воюють на фронті Великої війни українців проти лютого ворога, ми теж не забудемо. Їм теж потрібний закон, подібний до американського, бо це лише нелюди здатні кидати їх напризволяще, їм теж треба встановлювати пам’ятники і знімати про них кіно. Це обов’язок переможців і просто порядних людей.
Світлана Шевцова, Київ
Перше фото: Корабельний кіт визирає з жерла 6-дюймової гармати на борту австралійського легкого крейсера HMAS Encounter. Перша світова. Фото iwm.org.uk